Основні риси політичного режиму в Україні

Размещено на http://allbest.ru

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ

1.1 Поняття і типологія політичних режимів

1.2 Основні напрями дослідження геополітичних режимів в контексті модернізації України

РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОДЕЛІ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ

2.1 Проблема визначення типу сучасного політичного режиму в Україні

2.2 Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції і перспективи

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Поняття влади дає ключ до розуміння сутності та призначення політичних інститутів і процесів, самої політики.

Визначення цього поняття, з'ясування сутності й характеру політичної влади дає змогу виокремити політичні відносини з усієї сукупності суспільних відносин, має важливе значення для розуміння природи політики й держави.

Про важливість поняття влади в науці свідчить існування особливої галузі науки - кратології як сукупності знань про владу.

Політичний режим означає сукупність прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, характеризує ступінь політичної волі, правове положення особистості в суспільстві й певний тип політичної системи, що існує в країні.

Своєрідність конкретного державного режиму будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами й цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія державного режиму безпосередньо залежить від його змісту і визначається ним.

Будь-яка держава є єдина по суті, змісту й формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення, а також управління загально-суспільними справами.

Теоретичною основою роботи є дослідження вітчизняних і зарубіжних дослідників в області політології,соціології,кратології,юриспруденції,та інших наук.

Так, політичним режимам приділяли свою увагу такі вчені як Ш. Ейзенштадт, Г. Рот, Р. Теобальд, Ф. Шміттер, В. Гельман, А. Пшеворський, М. Макфол, Л. Вей ін.

Серед українських дослідників слід виділити: Г.Зеленько, В.Горбатнеко,П.Шляхтун,О.Бабкіна,О.Бойко.

Актуальність даної теми зумовлена також тим, що існують значні проблеми удосконалення державного режиму в Україні. На сьогодні це одне з найосновніших питань для кожного громадянина України, зокрема, та держави в цілому.

Врахування цих питань - необхідна передумова побудови в Україні саме такої держави, яка могла б посісти гідне місце в Європейській та у світовій співдружності держав.

Мета дослідження. Метою курсової роботи є комплексний аналіз та дослідження таких питань як політичний режим, його характеристика та види, особливості політичного режиму, а також визначення типу сучасного політичного режиму в Україні, характеристика політичного режиму України.

Для дослідження політичних режимів були поставлені такі завдання:

· Розкрити поняття і типологію політичних режимів;

· Проаналізувати основні напрями дослідження геополітичних режимів в контексті модернізації України;

· Виявити проблему визначення типу сучасного політичного режиму в Україні;

Об'єктом дослідження даної роботи є політологія, яка визначає основні поняття та сутність політичних режимів.

Предметом дослідження даної роботи є політичний режим в Україні та його основні риси.

Методологія дослідження. Для досягнення поставленої в роботі мети, були використанні такі теоретичні методи як, аналіз, синтез, порівняння, класифікація, конкретизація, узагальнення. За допомогою цих методів було проведено дослідження даної роботи.

Структура курсової роботи. Дана курсова робота складається з двох розділів, які поділяються на підрозділи, а також вступу, висновків, та списку використаних джерел. Загальний об'єм курсової роботи складає двадцять дев'ять сторінок.

Під час написання курсової роботи було використано такі джерела інформації, як:

- наукові статті;

- підручники;

- аналітичні записки;

- монографії.

політичний влада державний

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ

1.1 Поняття і типологія політичних режимів

Політичний режим являє собою комплекс взаємодіючих компонентів здійснення політичної влади. Носієм зв'язків і відносин, тобто показником того, як, в якій політичній парадигмі працює влада, є компоненти та їх взаємодія, атрибутивні, характерні властивості того чи того політичного режиму. Політичний режим складається принаймні з трьох компонентів, які зберігають певну самостійність, автономність. Ця обставина має цілу низку важливих наслідків, зумовлених передусім плюралізмом тлумачення політичного змісту режиму [11, с.68].

Будь-який політичний режим існує в якомусь оточенні - соціальному, психологічному, географічному тощо. Взаємозв'язки режиму і його оточення можуть бути самими різними. Цілком очевидно, наприклад, що становлення режиму найчастіше протікає в умовах потужного впливу соціокультурних факторів. У цьому легко переконатися, якщо звернутися до різновидів сучасної демократії. Універсальні демократичні інститути - загальне виборче право, багатопартійність, поділ влади та інші - функціонують по-різному в Західній Європі і Південно-Східної Азії. Демократії в Скандинавії, Америці та Японії істотно різняться між собою, незважаючи на їх процедурно-правову подібність. Але очевидно також, що режим, сформувавшись, здатний і сам виступати як активно перетворююча основа. Прикладів такої активності також предостатньо. Аналіз оточення, або середовища, в якій функціонує політичний режим, необхідно тому, що, з одного боку, це дозволяє зрозуміти, звідки і яким чином він виникає, а з іншого боку, дає можливість побачити дію глибинних соціальних і поза соціальних тенденцій, які, кажучи умовно, повідомляють режиму свої характеристики, надаючи на його формування вплив навіть у тих випадках, коли сам режим відмовляється визнати факт такого впливу. У політичній науці аналіз впливу середовища на політику пов'язують, головним чином, з діяльністю представників системного підходу в політології [10, с.156].

Політика, а значить і режим в значній мірі являють собою соціальні явища, і соціальне середовище заслуговує уважного розгляду. Водночас неправомірно було б применшувати і роль поза соціального середовища та стабілізації та функціонуванні політичних режимів. Поза соціальне середовище - це сукупність факторів, що існують відносно незалежно від суспільства, але, тим не менш, надають певний, іноді значний вплив на політику. Адже політика аж ніяк не є лише простим відображенням соціальних факторів. Її взагалі недостатньо було б розглядати як щось «вторинне», або надбудовне. Природа «політичного» занадто складна. Якщо в політиці і діють якісь лінійні закономірності та односторонньо-каузальні зв'язки, то виявлення такого роду зв'язків ще зовсім недостатньо, щоб отримати про неї уявлення. У цьому легко переконатися, якщо звернутися, наприклад, до феномену політичного лідерства.

При визначенні сутності політичного режиму важливого значення набуває сфера, в якій такий режим функціонує. Соціальна середовище грає особливу, а часто і вирішальне значення у функціонуванні режиму і в оцінці його ефективності. Найчастіше, в даному випадку, увага звертається на економічні та культурні фактори. Соціально-економічні зв'язки і структури пронизують все суспільство, забезпечуючи його технологічними ресурсами. На основі соціально-економічного розвитку нації досягають нових ступенів технологічної досконалості, постійно трансформуючи різні сфери людського співжиття. З виникненням суспільного розподілу праці економіка надає все більший вплив і на існування окремого індивіда, який з певного часу самореалізується як «людина економічна». Оскільки ж економіка - це завжди диференціація виробничих функцій, людина раніше чи пізніше відчуває себе частиною якої-небудь соціально-економічної групи. Така причетність сприяє формуванню у індивідів інтересів, в основному розділених певною соціальною групою, які вона готова відстоювати різними, в тому числі і політичними засобами. Таким чином, соціально-економічні структури являються свого роду «інстументом» для формування політичних уподобань індивіда [14, с.213].

Реальна роль тих чи інших інститутів державної влади, справжній стан демократії, способи управління в тій чи іншій країні знаходять своє відображення в понятті державного режиму. Режим - управління, сукупність засобів і методів здійснення економічної і політичної влади пануючого класу. Державний режим означає сукупність прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, і характеризує ступінь політичної свободи, правове положення особи в суспільстві, а також тип політичної системи, що панує в країні.

Слід враховувати, що державна влада для вирішення своїх задач використовує одночасно різні форми і методи. По цьому, оцінюючи той чи інший державний режим, даючи йому відповідну оцінку важливо встановити, які методи здійснення державної влади є головними, провідними, складають домінанту державного режиму. Характер державного режиму в країні, застосування тих чи інших форм і методів державного режиму визначається багатьма чинниками. На нього впливають існуюча в країні партійна система, взаємостосунки між органами держави, прямі та зворотні зв'язки політичних партій, громадських організацій, органів держави з населенням, пануюча в суспільстві ідеологія, рівень політичної культури, традиції і багато інших обставини. Проте головним чинником є характер державної влади: демократична влада, що спирається на волю народу, має своїм наслідком демократичний режим; влада, що захищає інтереси певного класу, соціального шару, корисливі інтереси клану веде до диктаторських і тоталітарних режимів.

Таким чином, зміст державного режиму визначається взаєминами між двома політичними субстанціями - владою і свободою. Саме обсяг повноважень влади, способи і методи її діяльності, ступінь свободи індивідів дозволяють належно оцінити характер існуючому в суспільстві державного режиму [19].

В світовій науковій літературі існує безліч класифікацій політичних режимів. Ці класифікації залежать від критерію розподілу. За такий критерій береться одна ознака. Частіше використовують сукупність ознак. Нерідко використовуються географічні критерії, рівень політичного і економічного розвитку країни, характер духовного життя. Так, на основі різних критеріїв західних політологів в країнах, що розвиваються, розрізняють до шести - восьми різновидів державного режиму. В сучасному світі можна говорити про 140-160 режимів, які трохи відрізняються один від одного [1]. Найбільш прийнятою класифікацією режимів є поділ їх на демократичні, авторитарні й тоталітарні. Демократичні та авторитарні режими, строго кажучи, різняться між собою тим, який механізм здійснює влади. Авторитарні режими припускають наявність більш-менш жорстко централізованої системи влади і контролю, що відрізняється слабкістю зворотних зв'язків між керівниками і керованими, тоді як демократія є система, створена «знизу», на основі чіткого взаємообміну і регулярної зміни осіб, які здійснюють управління суспільством. Демократичний режим не здатний контролювати будь-яку з громадських сфер (економічну, політичну, соціальну) інакше, як на основі закону, це - правління закону, формальної процедури [24].

Політичні режими можна розрізнити за двома головними критеріями - джерелом влади та межами цієї влади. За джерелом влади:

Демократичні режими - це така форма державно-політичного устрою суспільства, в якій народ виступає джерелом влади на принципах рівності, свободи і солідарності. Зовнішніми ознаками демократичного режиму є багатопартійність, наявність представницьких органів, формальне визнання народу джерелом влади, визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо, переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур та процесів.

Недемократичні режими - це така форма державно-політичного устрою суспільства, або спосіб правління, оснований на владі авторитету, політико-правовій нерівності соціальних груп та прошарків суспільства, використанні насильства. Втім, авторитарні режими можуть будуватись як на базі авторитету звичаю, традиції (монархії), так і на авторитеті сили (диктатури). Зовнішними ознаками авторитарних режимів є відсутність або формальний характер представницьких органів влади, відмова від принципу поділу влади, різний політико-правовий статус окремих соціальних груп, і в зв'язку з цим - нерівність (або взагалі відсутність) виборів, інколи - посилення ролі армії та інших силових структур. Різновиди авторитарних режимів: традиціоністські та модернізаторські; популістські, націоналістичні, корпоративістські, військові, авторитарно-бюрократичні [16, с.217].

За критерієм меж влади.

Ліберальні режими - це така організація політичної системи, в якій влада держави обмежена сферою невід'ємних прав і свобод особистості. Це режим, в якому досить розвинутим є громадянське суспільство, різні самодіяльні громадянські ініціативи, тобто організації, які незалежні від держави, гарантуються основні права та свободи громадян.

Тоталітарні режими - така політична система, яка намагається - заради тієї чи іншої мети - повністю (тотально) контролювати все життя суспільства в цілому і кожної людини окремо. Поняття «тоталітарна держава» вперше було застосоване італійським диктатором Беніто Муссоліні, причому в позитивному контексті. Тоталітарні режими почали активно вивчатись після Другої світової війни через злочинні явища фашизму, нацизму та сталінізму [17, с.254].

Традиційні, мобілізаційні та автономні режими. Поділ режимів на традиційні, мобілізаційні та автономні може бути використано в кількох випадках. По-перше, для того, щоб показати характер взаємозв'язків між правлячою елітою і суспільством, тим, яким чином суспільство, широкі соціальні верстви підключені до політичного процесу - як автономні учасники, наділені свободою політичного самовизначення в результаті загальних і рівних виборів або ж в якості бази підтримки будь-яких дій правлячої еліти. Виходячи з їхнього такого розуміння політична участь може бути «автономною» або «мобілізованою». По-друге, термін «мобілізаційний» може бути використаний для характеристики способу соціально-економічного розвитку, що обирається суспільством і його елітою. Ще ширше слідом за М. Вебером використовується термін «традиційний режим». Нарешті, дані терміни застосовні для аналізу сформованого в суспільстві типу політичної стабільності, того, яким чином те або інше суспільство забезпечує для себе базу необхідної стійкості [5, с.56].

У даному випадку принципово важливим для виділення різних типів політичної стабільності і різних типів режимів виявляється ставлення правлячої еліти до імперативів соціально-економічного розвитку. З метою самозбереження влади, еліта прагне підтримувати сформований порядок, захищаючи суспільство від воєн, конфліктів і революцій. Однак раніше чи пізніше перед режимом виникає дилема - виступати ініціатором соціально-економічних змін або противитися їх настання, ризикуючи в результаті подібної «впертості» бути усуненими з політичної арени. З цієї точки зору владу в залежності від ситуації, соціально-економічної ситуації може сприяти збереженню в суспільстві стабільності двома шляхами - або за рахунок прибічності традиціям, або на шляхах ефективного соціально-економічного розвитку.

Ліберальні і терористичні режими. Поділ режимів на ліберальні, помірні, репресивні і терористичні зроблено виходячи з того, яким чином, з використанням яких методів правляча еліта впливає на суспільство і домагається поставлених нею цілей. Залежно від того, які методи в діяльності еліти переважають - переконання або примус - режими вважаються більш-менш ліберальними. Політичний режим вважається ліберальним, якщо переважна увага приділяється переконанню суспільства і політичній опозиції у правильності проведеної політики. Він вважається помірним, якщо в його політиці переконання та примус розділені приблизно в рівній пропорції, якщо для досягнення своїх цілей режиму доводиться вдаватися до репресій і до використання органів державного примусу щодо меншої частини суспільства. Нерідко необхідність використання такого роду заходів в умовах демократії продиктована кризовою ситуацією, породженою виникненням раптової, що вимагає негайної реакції уряду, загрозою безпеці громадян даної держави. Помірної може бути і політика авторитарних режимів, якщо вони істотно ослаблені і не в змозі звертатися до більш звичних для них репресій. Один із прикладів такого роду режимів - хрущовська «відлига», коли режим вперше в радянській історії обрав зовсім нові способи переконання суспільства в правильності своєї політики та отримання для її проведення необхідної суспільної підтримки. Режим може вважатися репресивним або терористичним, якщо у своїй діяльності переважно спирається на репресії і терор. Використовуючи ці методи впливу, режим, що володіє легітимністю, нейтралізує або повністю знищує політичну опозицію і надалі переслідує всілякі спроби її виникненню.

Світські і теократичні режими. Світські і теократичні режими розрізняються між собою тим, на якій основі відбувається легітимізація влади правлячої угрупованням. Світська влада, незалежно від того, авторитарна вона чи демократична, обгрунтовує свої претензії на управління суспільством, спираючись або на довіру народу (виборами), або на право сили і здатність нав'язати суспільству своє нуля. Теократія ж завжди прагне підвести під своє правління релігійну основу, стверджуючи, що в основі державної влади лежить не тільки довіра народу, але і її богообраність. Теократичною була влада російського самодержавства, що спиралася у своєму правлінні на відомому ідеологічному формулюванні «православ'я-самодержавство-народність». Релігійний авторитет в Росії широко використовувався для освячення державної влади, додання її діям додаткової легітимності [12, с.114].

1.2 Основні напрями дослідження геополітичних режимів в контексті модернізації України

Відсутність за більш як двадцять років незалежності України результатів у процесі системної трансформації вичерпали і так невеликий потенціал демократичних очікувань українських громадян. Активна суспільно-політична та наукова дискусія щодо типу політичного режиму в Україні розпочалася вже в перші роки незалежності держави, але й досі не вичерпала своєї гостроти та різновекторності. Можна виділити декілька основних напрямків визначення політичного режиму України. Перший - політичний режим незалежної Україні називається «неототалітаризмом», який проявляється в домінуванні в політиці й економіці номенклатурно-корпоративних кланів, відсутністю відповідальності урядів перед громадянами, порушенням гарантій прав і свобод пересічного українця. Друга група авторів, характеризуючи політичний режим незалежної Україні, підкреслювала, перш за все, його анархічно-охлократичний характер, що проявляється в розквіті криміналітету та пануванням анархії у всіх сферах суспільного життя, підтримку яким забезпечує сама влада. Третій напрямок досліджень представлений роботами авторів, які наголошують на олігархічному змісті діючого в Україні політичного режиму, що проявляється в домінуванні в суспільно-політичному житті країни інтересів вузької групи заможних людей. У четвертій групі досліджень політичний режим сучасної України розглядається скрізь призму теорії неопатримоніалізму. П'ятий напрямок представляють дослідження українських та зарубіжних учених, які трактують політичний режим в Україні за допомогою дихотомії демократія-авторитаризм. Шоста група - спроби охарактеризувати політичний режим незалежної України за допомогою теорій транзиту та демократії [9].

Таким чином, можна простежити відсутність єдності у науковців в розумінні сутності політичного режиму. Крім того, у більшості робіт політичний режим України характеризується в певний обмежений проміжок часу та за допомогою скоріше емоційних, а не сутнісних ознак і характеристик. Зазначені особливості, а також необхідність продовження вивчення політичного режиму у ширшому хронологічному просторі обумовлюють актуальність даного дослідження. В даній статті автор зробить спробу виділити специфічні риси політичного режиму України з 1991 до 2010 рр. за допомогою трьох наукових концепцій: інституціональної, неопатримоніальної та транзитивної, як таких, що за своїм інструментарієм є найбільш ефективними. Таке поєднання надасть можливість виявити сутнісні характеристики політичного режиму та простежити його еволюцію.

На сьогодні категорія політичного режиму і в західній, і в вітчизняній політологічній науці не має однозначного трактування. Можна виділити три основні напрямки в трактуванні даного поняття. Перший - інституціональний, другий - соціологічний, третій - інтеграційний - поєднує перші і другі критерії при характеристики політичного режиму. Виходячи з того, що форма правління та закріплені у законодавчих актах норми і правила функціонування влади є пріоритетними для першого - інституційного напрямку, - тож вони не завжди відповідають реальній практиці здійснення влади. А соціальне обґрунтування влади - наявність та вплив груп тиску, взаємовідносини еліт і народу тощо, що є ключовими ознаками так званого соціологічного підходу, то вони також не характеризують усієї повноти політичного режиму. В даній статті буде використовуватися інтеграційне визначення політичного режиму як системи формальних і реальних способів, ресурсів та стратегій взаємодії держави і суспільства, опосередкованих існуючою політичною культурою в цілому [9].

На початку процесу державного будівництва в 1991-1994 рр. політична еліта України мала стійке прагнення запровадити саме президентську модель республіки. Це відбулося із ініціативи «старої» політичної еліти на чолі із Л. Кравчуком та при активному сприянні національно-демократичної опозиції. Тобто, як зазначає Андре Вільсон, це був «великий компроміс», який полягав на підтримці опозицією Л. Кравчука взамін на впровадження ним політичного курсу, спрямованого на незалежність України і відмову від союзу з Росією. Сама ж опозиція, внаслідок своєї слабкості, не могла запропонувати альтернативний варіант. Обрання моделі президентської республіки не було випадковим і відбувалося за зразком політичної конструкції СРСР, а також Росії. Обидві країни на початку 90-х трактувалися правлячою політичною елітою країни як взірці для наслідування в різних аспектах, у тому числі й державного будівництва. В Україні інститут президента від самого початку функціонування став тим конфліктогенним осередком у системі влади, від якого концентричними колами по соціуму та політикуму розповсюджувалася напруга.

Запроваджений інститут президентства в період 1991-1994 рр. в Україні законодавчо не був чітко врегульованим як у сфері повноважень самого Президента, так і в системі його взаємовідносин із іншими державними інститутами. Дана невизначеність залишала широкі можливості для головних політичних акторів змінювати свої повноваження, внаслідок чого відбувалися коливання від президентсько-парламентської моделі в 1991-1992 рр. до парламентсько-прем'єрської з грудня 1992 р. до травня 1993 р. (після рішення Верховної Ради щодо надання надзвичайних повноважень Уряду України), а також спроби запровадження президентської форми правління - на підставі пропозицій глави держави від 18 травня 1993 року. Обидві пропозиції не були підтримані депутатами Верховної Ради, політичний режим в Україні залишився президентсько-парламентським [4].

Конституційна реформа 2004 року порушила розподіл влади на законодавчу і виконавчу, натомість створивши низку гібридних конструкцій:

· відірвала функції Глави держави від його повноважень, зокрема це означало, що закріплені за Президентом конституційні функції: гарантія суверенітету і територіальної цілісності країни, гарантія прав і свобод громадян, керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави неможливо здійснити без певних виконавчих повноважень;

· створила в межах парламенту напівлегітимну інституцію - коаліцію депутатських фракцій, діяльність якої лишилася законодавчо неврегульованою, проте наділялася величезними повноваженнями, зокрема завданням законодавчого закріплення проведених змін;

· в складі Кабінету Міністрів утворила дві фракції - президентську і прем'єрську, не передбачивши механізмів їх взаємодії як між собою, так і з обома центрами прийняття рішень [4].

Реформа фактично змінила інституційний дизайн України, перетворивши її з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку. Така форма політичного режиму існувала в Україні до 30 вересня 2010 р. Наступного дня Конституційний Суд визнав Закон № 2222-ІV неконституційним, оскільки була порушена процедура його прийняття. Відміна Конституційної реформи означала збільшення повноважень Президента і знов повернення до президентсько-парламентської моделі політичного режиму [9].

Отже, характеризуючи політичній режим в Україні в інституційному вимірі слід зазначити, що з 1991 до 2010 рр. обрана політичною елітою на початку процесу незалежності система здійснення влади в межах республіканської моделі змінювалася кілька разів, набуваючи різні форми від квазі-президентської до парламентсько-кабінетної. Згідно з останніми рішенями Конституційного Суду, політичний режим Україні відповідає президентсько-парламентській формі, із значними повноваженнями Президента. Але із точки зору нормативно-юридичних ознак усі ці зміни стосувалися збереження демократичного фасаду політичного режиму: регулярність проведення виборів, наявність загального виборчого права, громадянських свобод, багатопартійної системи. Проте наголошуючи на тому, що сутність політичного режиму не можна визначити тільки в інституційному контексті, який представляє певний формальний зріз, розглянемо політичний режим в Україні з точки зору його реального функціонування у соціологічному вимірі.

Деякі науковці вважають, що логіка функціонування політичного режиму в Україні, починаючи із президентства Л. Кучми, була неопатримоніальною. Теорія неопатримоніалізму сформувалася на основі веберовської концепції партримоніалізму. М. Вебер трактував патримоніалізм як систему, де відбулася апропріація (присвоєння) сфери управління офіційними носіями політичної влади та злиття публічно-політичної і приватної сфер соціуму. Внаслідок цього держава управляється як приватне володіння (вотчина) правлячих груп, які на основі влади-власності приватизували різноманітні суспільні функції та державні інститути [20]. Неопатримоніалізм являє собою сучасний варіант патримоніалізму, специфіка якого полягає в поєднанні формальних інститутів сучасної держави, що будуються на раціонально-легальних засадах із традиційними (патримоніальними) формами персонального правління. На думку більшості дослідників, найяскравішими рисами неопатримоніалізму є: патронажно-клієнтарні відносини, що формуються на основі асиметричного обміну ресурсами (посади, контракти, ліцензії, судовий імунітет тощо) між ключовими фігурами в уряді і стратегічно розташованими індивідами (профспілкові та регіональні лідери, впливові політики і бізнесмени); персоналізація влади, яка зумовлює погляд на главу держави як на втілення політичної системи, всі ж інші політичні інститути розглядаються лише як засоби реалізації його стратегії; відбувається самоідентифікація мас не з політичними програмами, а з особою лідера, лояльність якому означає й лояльність режиму, який він уособлює [6].

На сучасному етапі політичний режим в Україні продовжує зберігати неопатримоніальні ознаки. По-перше, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера. По-друге, це розвинена форма клієнталізму, або патронажних відносин, що проявляються у поширенні етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв'язків на політичну сферу, зокрема розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за цими критеріями. По-третє, основним суб'єктом політичного процесу в Україні є держава, що існує не поряд із суспільством, а над ним. По-четверте, у політичній грі переважають ті партії, організації, що підтримують уряд. По-п'яте, провідне місце в системі державного управління посідає бюрократія (зокрема, існування «партії влади», що зосереджена навколо Президента, стосунки в якій будуються знову ж таки на принципах клієнталізму) [20].

Таким чином, політичний режим в Україні сьогодні є гібридним. У формально-юридичному вимірі йому притаманні певні ознаки демократії. Зокрема, на демократичних засадах сформовані вищі органи державної влади, здійснюється розмежування повноважень законодавчої, виконавчої і судової влади виробляються і законодавчо закріплюються механізми їх взаємного контролю, стримувань і противаг. Україна зуміла досягнути мирного врегулювання міжетнічних суперечностей та не допустити сепаратизму. Але зміст функціонування політичного режиму продовжує зберігати міцні патримоніальні риси, такі, як персоналізація політики, домінування патронажно-клієнталістських зв'язків у політичних процесах, пріоритет держави над суспільством, бюрократія, корупція тощо. Україна не тільки задекларувала свій намір побудувати демократичне суспільство, але й приступила до практичного втілення цього наміру в життя, але цей процес не завжди має лінійний розвиток.

РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОДЕЛІ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ

2.1 Проблема визначення типу сучасного політичного режиму в Україні

Для України, як однієї з держав, що недавно стали на шлях демократичних перетворень, першочергове значення має питання спроможності інститутів демократії витримати випробування часом, вистояти в політичних конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного режиму, що утворився в країні.

Основними ознаками сучасного політичного режиму України є:

· Конституційні ознаки (виборність найважливіших органів політичної влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність);

· Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави);

· Режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів) [6].

Щодо визначення типу політичного режиму України існує велика кількість думок, але єдиним вірним шляхом у вирішенні суперечностей навколо цього питання є спроба зіставити декілька типологій політичних режимів. Український політичний режим є однією з модифікацій неопатримоніального політичного режиму. Неопатримоніалізм - це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної держави.

Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між «зовнішнім фасадом» сучасної держави (наявність конституції, писаного права, парламентсько-партійних інституцій, системи виборів) і внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною.

Так, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера. Іншою ознакою неопатримоніалізму в Україні є клієнталізм, або патронажні відносини, - це поширення етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв'язків на політичну сферу. Розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за цими критеріями. Наслідком таких відносин є високий рівень коррупції, що нині є одним з найважливіших каналів досягнення політичних та іншихцілей [20].

Політичний процес в Україні виявляє такі неопатримоніальні ознаки: по-перше, основним агентом політичного процесу в Україні є держава, котра існує не поряд з суспільством, а над ним; по-друге, провідне місце в системі державного управління посідають представники бюрократичного комплексу (в Україні це віднайшло свій відбиток у існуванні «партії влади», що зосереджена навколо президента, і стосунки в якій будуються знову ж таки по принципу клієнталізму); по-третє, у політичній грі переважають ті партії, організації, що підтримують уряд, і нарешті, в українському суспільстві, як і в будь-якому неопатримоніальному суспільстві, сучасні форми громадянського зв'язку співіснують з численними традиційними і напівтрадиційними формами.

За сполукою конституційних ознак український політичний режим є змішаним за типом, бо поєднує мажоритарну і пропорційну виборчі системи з президентською формою правління.

Така спроба поєднання характеристик політичних режимів в Україні не є запорукою стабільності, навпаки, вона призводить до постійного конфлікту між гілками влади. Як відомо, при президентському правлінні уряд призначається президентом, а не парламентом, тож у партій, що добилися парламентського представництва, майже не має стимулів до створення коаліцій на підтримку урядової політики. Але президент, як голова виконавчої влади, не може ефективно управляти, не маючи підтримки парламенту.

У свою чергу парламент не несе відповідальність за діяльність уряду. Звідси і виникає конфлікт. Спроба ввести в Україні пропорційне представництво політичних партій була обумовлена найкращими побажаннями створити ефективний парламент, на зразок європейських систем. Але її поєднання з президентською формою правління не дає змогу досягти консенсусу у політичному процесі [9].

Таким чином політичний режим України можна визначити як напівдемократичний електоральний режим з делегативною характеристикою і напівконкурентним типом електорального змагання. Він поєднує елементи мажоритарної і пропорціональної виборчих систем, тобто є змішаним за типом і неконсенсусним за змістом. А його невід'ємною характеристикою є авторитарний синдром.

Оскільки Україна є сегментованою державою за етнічною, мовною, регіональною, релігійною ознаками, має багатопартійну систему, партиципаторну політичну культуру, велику територію, різноспрямовані зовнішньополітичні орієнтації, то концепція співсуспільної демократії їй як найліпше підходить. Вона може стати реальним вирішенням проблем конфліктності влади і утвердження демократії в Україні.

Якщо ж говорити про еволюцію політичного режиму України, то не можна виключити жодного з п'яти можливих варіантів його розвитку, що склалися у політологічному дискурсі:

· консолідація тепер діючого політичного устрою, повільне, але неухильне просування до дедалі зріліших форм демократії; до ліберальної демократії, інтеграція у Європейський Союз;

· набуття системою повного комплекту рис делегативної, тобто формальної демократії, в якій участь мас зводиться до періодичних голосувань, а вся влада сконцентрована в руках глави держави, з перспективою її переродження в систему авторитарного правління;

· виникнення нової форми правління;

· повернення до старого однопартійного режиму у випадку приходу до влади крайніх «лівих»;

· анархізація (і криміналізація) політичної системи та економіки і, як наслідок, входження країни в довготривалий період політичної нестабільності [26, с.118].

Найбільш бажаним для України, звичайно, є перший варіант. А найменш імовірним є, усе ж таки, розвиток подій за четвертим і п'ятим сценаріями. Не виключний і другий сценарій на фоні посилення тенденції все більш поверхового характеру демократизації у країнах «третього світу» і неопатримоніального коріння українського політичного режиму, що, безумовно, заважатиме процесу інтеграції України у коло демократичних держав.

2.2 Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції і перспективи

Політичний режим є певним форматом взаємодії політичних акторів з їхніми ресурсами, стратегіями і видами капіталу в рамках визначеного набору формальних і неформальних правил. Таке визначення підкреслює, що формат політичного режиму значною мірою окреслюється певною сукупністю формальних і неформальних правил, які тим чи іншим способом спрямовують (з'єднують) дії політичних акторів у їхній боротьбі за владу. Формат політрежима (і його динаміка) детермінується співвідношенням сил між основними акторами, що відкриває (або закриває) доступ до використання тих чи інших стратегій, ресурсів і видів капіталу.

Відповідно, спираючись на доступні стратегії, ресурси і види капіталу, актори прагнуть максимізувати свій вплив на політичному полі та за можливістю цілком захопити його (актори діють у політичній сфері, переслідуючи передусім свої особисті інтереси; намагаються максимізувати свій виграш, одночасно зменшуючи витрати на його одержання). Режим може вважатися консолідованим, коли всі основні актори розглядають (вимушено або добровільно) встановлені правила гри як єдино можливі [22, с.215].

Є кілька причин, через які наша держава після досягнення незалежності не змогла утриматися на демократичній траєкторії розвитку. Передусім Україні довелося не тільки переходити до демократії і ринкової економіки, а й розбудовувати модерну державу і здійснювати консолідацію нації.

Якщо ми подивимося на посткомуністичну «четверту хвилю» демократизації, то побачимо, що більш успішними на шляху до демократії виявилися ті країни, які вже мали досвід незалежного національно-державного розвитку, принаймні, у міжвоєнний період: Польща, Чехія, Угорщина, Латвія, Литва, Естонія. Демократизація до або після формування модерної держави і нації - от що визначає розходження траєкторій Центральної і Східної Європи (включаючи країни Балтії), і країн колишнього СРСР.

Вітчизняна політична наука накопичила певний масив інформації щодо специфічних рис і феноменів політичного режиму України. До них належать: непублічність влади. Тобто можна чітко ідентифікувати лише вимоги до влади та її реакцію у вигляді прийнятих рішень. Все, що відбувається навколо прийняття рішень, є «чорним ящиком» для дослідника; неможливість, внаслідок цього, конкретної інституційної ідентифікації влади; неповноцінність виборів.

Вони не є механізмом формування волі більшості та цивілізованого розв'язання конфліктів і слабко виконують функцію рекрутування нової політичної еліти; наявність елементів клієнтелізму у стосунках виборець-депутат, виборець-партія, всередині самих партій; невиконання українськими партіями властивих партіям функцій і, навпаки, їх виконання іншими інститутами; існування кланових угруповань довкола державних та регіональних лідерів; чужорідність, ізольованість існуючих інститутів громадянського суспільства; протиріччя між конституційним і реальним механізмом владних відносин, тобто декларативний характер Конституції; існування державної політичної цензури; функціонування держави виключно як апарату насильства; гіпертрофована, авторитарно налаштована президентська влада; анти парламентаризм; централізм, антирегіоналізм; відсутність передумов для європейської ідентифікації [15, с.185].

Неважко помітити, що всі перераховані специфічні риси не є характерними для демократичного політичного устрою. Водночас більшість із них не характерні й для зрілого тоталітаризму. Практично, всі вони притаманні авторитарним політичним режимам.

Таким чином, мова має йти про існування цілого «пласта» ознак авторитарного режиму в Україні. аявність більшості перерахованих характеристик не можна заперечити, пославшись на заангажованість вчених, чиї висновки наводились вище. У реальному соціальному житті їхні прояви помітні неозброєним оком не лише політологам, соціологам та філософам. Питання постає не щодо самої наявності вищезазначеної специфіки - проблема полягає в тому, яку роль вона відіграє для сутнісної характеристики політичного режиму України. Іншими словами, як складається співвідношення загального й особливого в політичному процесі і що це співвідношення означає для характеристики політичного режиму. Саме тут серед українських науковців немає єдності.

Політичний режим України в цілому вже сформувався. Консолідація влади відбулася, за марксистським законом заперечення заперечення, на основі повернення до звичної політичної практики недавнього минулого з прищепленням ряду демократичних інститутів (партії, вибори, місцеве самоврядування, вільна преса тощо).

Сутність їх вихолощено, і вони відіграють суто інструментальну роль, фактом свого віртуального існування дозволяючи Україні претендувати на місце серед цивілізованих країн. Такий політичний режим є завершеним типом, його характеристики не випадкові і він може існувати без серйозних змін як завгодно довго.

Таким чином, постає питання його адекватного розміщення в типологічному ряді політичних режимів. Де-факто в Україні існують дві конкуруючі системи політичних інститутів, цінностей, культури, поведінки: авторитарна (та демократична (система безперечно демократичних надбань, як-от: вільні вибори, багатопартійність, відносний економічний та політичний плюралізм, відповідна законодавча база). Незважаючи на неоднозначність, кризовість такої ситуації, майбутнє (щоправда, не найближче) виглядає оптимістично.

Апріорі зрозуміло, що яким би важким і повільним не був шлях до демократії, більш загальна тенденція врешті-решт остаточно переможе. Щодо адекватної дефініції нинішнього моменту, то, як правило, використовується «перехідна» термінологія: «перехідний період», «перехідне суспільство», «демократичний транзит» тощо. Подібні дефініції, з одного боку, фактом свого існування підкреслюють окремішність і значущість описуваного ними явища; з іншого боку - наголошують на його історично несамостійному, проміжному характері.

На думку представників цього підходу, стара тоталітарна система продовжує латентно існувати. Водночас, з нею співіснує конституйована демократична система, яка поширюється на правові норми, певний ареал ідеології і представлена окремими новоствореними інститутами та процесами. При цьому тоталітарна система дуже повільно, але розмивається, йде безперервний однонаправлений процес демократизації [7].

У 1991 році в Україні відбулася така ж сама мирна демократична революція, як і в усій Східній Європі 1989 року. Політичні процеси в Україні йдуть за тією ж схемою, що і в Польщі чи Угорщині, але з дворічним відставанням.

Специфікою можна знехтувати через її незначущість, і цілком очевидно, що реалії суспільно-політичного розвитку країн Центрально-Східної Європи слугують своєрідним дзеркалом найближчого майбутнього України»16. Таким чином, тут питання про характеристику політичного режиму не стоїть зовсім. Вважається, що політичний режим західного зразка у своїх основних рисах вже існує в Україні [2, с.252].

Отже, серед українських науковців немає єдності в розумінні сутності політичного режиму нашої держави. Разом з тим, більшість з них вважає, що він має значну специфіку, стоїть осібно серед інших типів політичних режимів. Відтак очевидно, що саме дослідження його специфічних рис і може привести до вироблення адекватної загальноприйнятої концепції.

ВИСНОВКИ

Однією з найважливіших характеристик держави є характеристика існуючого політичного режиму. Політичні режими класифікуються за різними ознаками - від формально-юридичних до географічних, але найпоширенішою (і водночас найпростішою) класифікацією є їх поділ на тоталітарні, авторитарні і демократичні. Тоталітарні режими у свою чергу поділяються на правототалітарні (фашизм, нацизм) та лівототалітарні (сталінізм, маоїзм, тітоїзм тощо), так само існує багато варіантів авторитарного і демократичного устрою. Місце політичного режиму України дослідники визначають саме серед авторитарних та демократичних устроїв.

Очевидно, розв'язання цього питання потребує аналізу не лише загальних, властивих всім країнам Центральної та Східної Європи рис, а й специфічних, характерних для політичного процесу в нашій державі. За другу половину 1990-х років вітчизняна політична наука накопичила певний масив інформації щодо специфічних рис і феноменів політичного режиму України. До них належать:

1. Непублічність влади. Тобто можна чітко ідентифікувати лише вимоги до влади та її реакцію у вигляді прийнятих рішень. Все, що відбувається навколо прийняття рішень, є "чорним ящиком" для дослідника.

2. Неможливість, внаслідок цього, конкретної інституційної ідентифікації влади.

3. Неповноцінність виборів. Вони не є механізмом формування волі більшості та цивілізованого розв'язання конфліктів і слабко виконують функцію рекрутування нової політичної еліти.

4. Наявність елементів клієнтелізму у стосунках виборець-депутат, виборець-партія, всередині самих партій3.

5. Невиконання українськими партіями властивих партіям функцій і, навпаки, їх виконання іншими інститутами.

6. Існування кланових угруповань довкола державних та регіональних лідерів.

7. Чужорідність, ізольованість існуючих інститутів громадянського суспільства.

8. Протиріччя між конституційним і реальним механізмом владних відносин, тобто декларативний характер Конституції'.

9. Існування державної політичної цензури".

10. Функціонування держави виключно як апарату насильства.

Неважко помітити, що всі перераховані специфічні риси не є характерними для демократичного політичного устрою. Водночас більшість із них не характерні й для зрілого тоталітаризму.

Практично, всі вони притаманні авторитарним політичним режимам. Таким чином, мова має йти про існування цілого "пласта" ознак авторитарного режиму в Україні.

Наявність більшості перерахованих характеристик не можна заперечити, пославшись на заангажованість вчених, чиї висновки наводились вище. У реальному соціальному житті їхні прояви помітні неозброєним оком не лише політологам, соціологам та філософам.

Питання постає не щодо самої наявності вищезазначеної специфіки - проблема полягає в тому, яку роль вона відіграє для сутнісної характеристики політичного режиму України. Іншими словами, як складається співвідношення за-гального й особливого в політичному процесі і що це співвідношення означає для характеристики політичного режиму. Саме тут серед українських науковців немає єдності.

Наша країна пішла по шляху швидкої політичної і економічної реалізації західної ліберальної моделі демократії, по шляху так званої шокової терапії. Проте, в Україні не було на той момент, характерних для

Заходу багаторічних традицій ринкової економіки і індивідуалістичної культури, радянське суспільство глибоко відрізнялося від західних демократій майже тотальною мілітаризацією, суперцентралізацією і монополізацією економіки, її непристосованістю до якої-небудь конкуренції; переважанням в народній свідомості колективістських цінностей, поліетнічним складом населення, відсутністю масових демократичних рухів, здатних сформувати альтернативну номенклатурі політичну еліту. В результаті ми переживаємо важкі часи, ліберальна модель демократизації привела до політичної анархії, до підриву мотивації продуктивної праці, різкого зростання цін і падіння рівня життя населення.

Очевидно, що для України оптимальна модель політичного і економічного реформування може бути знайдена лише на шляху ретельного аналізу власної специфіки і світового досвіду, проведення активної, а головне, ефективної державної політики в цілях формування більш динамічного і гуманного суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андреев С.С. Политическая система и политическая организация общества // Социально-политические науки. 2002, №1. - С.13.

2. Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень, Микола Іванович Горлач. - 3. вид., виправ. та доп. - К.; Х.: Єдінорог, 2001. - 640 с.

3. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. - К. : НУХТ, 2005. - 290 с.

4. Бжезинський Зб. Вирішальна роль України на пострадянському просторі. // Політика і час. - 1997.- № 9. - С.24-28

5. Брегеда, А.Ю. Політологія: навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / А.Ю. Брегеда. - К.: КНЕУ, 1999. - 108 с.

6. Колодій А. До питання про політичний режим в Україні // Сучасність. - 1999. - № 7 - 8. - С.84-87.

7. Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Політичні режими: нормативний підхід // Ґенеза. - 1996. - №1(4). - С. 235-244.

9 . Лейпхарт А. Многосоставные общества и демократические режимы. // Полис. - 1992. - № 1-2 - С.54.

10. Мінєнкова Н. Політичний режим незалежної України: характеристика змін // Український науковий журнал «Освіта регіону» - № 4. - 2011. - С.21-22.

11. Мухаев Р.Т. «Политология» 3-е узд-е перераб. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2008. - 431 с.

12. Мухаев Р. Теория политики: Учебник для студ. вузов, / Рашид Мухаев - М.: ЮНИТИ -ДАНА, 2005. - 623 с.

13. Нерсесянц B.С. История политических и правовых учений: ученик / В.С.Нерсесянц. - М.: Норма, 2005. - 541 с.

14. Онан Э.С. Понятие и классификация политического режима в развивающихся странах. - Право и политика в развивающихся странах. Сборник обзоров. М., 1991. - С.10-12

15. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

16. Політологія. Кінець ХІХ - перша половина ХХ ст. Хрестоматія / за ред. О.І. Семкіна. - Львів: Світ, 1996. - 800 с.

17. Політологія. Підручник. За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка, Київ, Академія, 2002 р. - 513 с.

18. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л.М. Герасіна, В.С. Журавський, М.І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД «Ін Юре», 2006. - 519 с.

19. Политология: курс лекций / под ред. М.Н. Марченко. - М.: Юрист, 1997. - 683 с.

20. Романюк А.С. Історія західних політичних вчень: Політичні доктрини ХХ - початку ХХІ ст. - К.: Знання, 2011. - 407 с.

21. Рутар С. Держава як основний елемент політичної системи // Розбудова держави, 2003, №7. - С.15.

22. Стьопін А. Українське суспільство і проблеми консенсусної демократії / Анатолій Стьопін. // Політичний менеджмент. - 2008. - № 5 (32). - С.36

23. Теорія держави і права: Навч. посібник./ За ред. В.В. Копєйчикова, С.Л. Лисенкова. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 368 с.

24. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенка. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 688с.

...