Політичні ідеї Н. Макіавеллі

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Політичні ідеї Н. Макіавеллі"

План

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика епохи Відродження

Розділ 2. Політичні ідеї Н. Макіавеллі

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В епоху Відродження і Реформації та пізніше, в Європі водночас з поширенням гуманізму і появою різних демократичних рухів, народжуються нові політичні вчення. ХVІ ст. характеризується глибокою кризою, початком кінця гуманізму Відродження.

Найяскравішим представником політичної думки цього періоду був знаменитий італійський мислитель і політик Нікколо Макіавеллі (1469-1527), відомий передусім своїми працями "Державець" (1513), "Роздуми на першу декаду Тита Лівія" (1519), "Історія Флоренції" (1532).

Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику. Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики. На основі узагальнення багатовікового досвіду існування держав минулого й сучасності мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер. Недоречно також осягати й вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальними явищами.

Головний об'єкт вивчення Макіавеллі - держава. Це він вперше ввів термін "держава". До нього мислителі спиралися на такі терміни, як: місто, імперія, королівство, республіка, князівство і т.д.

Актуальність теми полягає в тому, що за таку значну кількість років ідеї Ніколло Макіавеллі є популярними і сьогодні. Політичні діячі велику увагу приділяють його вченню про державу та політичному трактату "Державець". ідеолог макіавеллі філософ політика

Розділ 1. Загальна характеристика епохи Відродження

Культура Відродження зародилася в італійських містах-державах у XIV ст. і вже наприкінці XV ст. поширилася на інші країни Західної Європи. Її основу становив гуманізм, представники якого прагнули замінити середньовічне традиційне дослідження текстів Біблії, постанов церковних Соборів і праць отців церкви розвитком світських наук і освіти, вивченням людини, її психології і моралі. У цей час відбувалося повернення до основ античного світосприйняття, за якого наука не була й не могла бути служницею церкви.

Основним принципом наукових досліджень цього періоду став аналіз проблеми людини, її ціннісного ставлення до навколишньої дійсності. Епоха Відродження характеризувалася радикальною перебудовою соціально-політичного і духовного життя. Політичне знання виокремилось в автономний напрям, суспільно-політичні проблеми знайшли всебічне відображення в гуманістичній літературі й зумовили зрушення в системі політико-правового мислення [4].

Мрії гуманістів про швидке пришестя "золотого віку" зімкнулись з реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням централізованої феодальної влади, експансією іноземних нашесть. Процес розпаду феодалізму не припинився [2].

Велике науково-історичне значення для розвитку політичної думки мала творчість Н. Макіавеллі, Ж. Бодена та інших видатних мислителів епохи Ренесансу (Відродження).

Відтоді мислителі вперше почали розглядати політологію як самостійну науку, більш за це, були проведені політологічні дослідження перспектив розвитку державності в Європі, встановлено тенденцію переходу від монархії до республіканської форми правління.

В цей час проявився ще один з підходів до політології -- державницький, у якому політичні процеси, інститути, навіть особистість політичного діяча підпорядковувалась загальній меті зміцнення держави [6].

Розділ 2. Політичні ідеї Н. Макіавеллі

Одним з видатних представників політичної думки епохи Відродження виступає ідеолог буржуазії, італійський філософ Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469-1527рр.).

Народився Нікколо Макіавеллі в бідній аристократичній сім'ї ї у Флоренції. Постійно і цілеспрямовано займався самоосвітою і, за твердженнями сучасників, став блискуче освіченою людиною. Макіавеллі прекрасно знав праці Платона та Арістотеля, Фукідіда і Полібія, Цицерона і Плінія, Плутарха. Оволодів основами юридичних і комерційних наук, навиками ведення юридичних справ [2].

Італійський політичний мислитель, державний діяч, історик і письменник, засновник світської науки про політику Нікколо Макіавеллі синтезував у своїй творчості політичний досвід 14-ти років активної політичної діяльності на посаді секретаря "Ради Десяти", яка очолювала Флорентійську республіку. Ця діяльність завершилась відставкою й вигнанням. Останні роки свого життя Н. Макіавеллі присвятив науковій і літературній творчості. Основними його працями є: "Роздуми про першу декаду Тиіта Лівія", "Володар", "Історія Флоренції" [4].

Макіавеллі одним із перших кладе початок політичній науці, заснованій не на догмах релігій, а на спостереженнях фактів, на спробах пізнання історії і людської психології, -- науки вільної від богослов'я.

Макіавеллі повністю ігнорує не тільки догмати церковного вчення, але й мораль. Його політика -- дослідна наука. Він намагається спиратись на історію і факти сучасного життя. На його думку, одні і ті ж страсті і прагнення управляють діями людей в усі часи і у всіх народів. Їх необхідно вивчити і розумно використати в державних інтересах.

Владолюбство і користолюбство характерні для представників дворянства і міського патріціата, Макіавеллі оголошує людською природою. Він стверджує, що люди по природі злі, не постійні, невдячні, боягузи, неправдиві, лицемірні, заздрісні, переповнені ненавистю до інших. При необмеженості здібностей вони володіють непомірними бажаннями. Люди, говорить він, завжди незадоволені сучасним і хвалять старі часи; вони наслідують, причому пороки переймають легше ніж гідність. Людина -- "сама жалюгідна і нещасна тварина, цілком грунтовно вітаюча свою появу на світ гучним плачем".

Макіавеллі радить політику рахуватись з цими властивостями людей, які він розглядає як "прояв їх незмінної природи". Мудрий політик, враховуючи ці властивості людської істоти та ігноруючи принципи моралі, по словам Макіавеллі, легко зможе вирішувати свої завдання [1].

У своїх творах Н. Макіавеллі обґрунтував можливість поєднання правомірних цілей з неправовими засобами їх досягнення. Епоха Ренесансу, в яку жив і творив мислитель, відзначалась надзвичайним радикалізмом і авантюризмом мислення. Саме з цим повґязаний наскрізний імператив, своєрідний епіграф до творчості Н. Макіавеллі, який втілився в постулаті "мета виправдовує засоби".

На відміну від філософів-моралістів, Н. Макіавеллі був прагматиком і скептиком. На його переконання, у певні історичні моменти необхідно в імґя благих цілей використовувати будь-які засоби, в т. ч. аморальні та протиправні. Він вважав, зокрема, що зло можна виправдати запобіганням ще більшому злу, особливо за умов загрози національній державності, дестабілізації суспільного порядку [4].

У подальшому дії, які нехтують вимогами загальноприйнятої моралі для досягнення політичних цілей, стали називати "макіавеллізмом". Чесна і "прозора" політика, до проведення якої часто закликають на Україні, є антиподом макіавеллізму [6].

Важливим вкладом Нікколо Макіавеллі в історію політичної думки стало те, що теологічній теорії держави протиставляє концепцію світської держави, обґрунтовуючи закони держави Розумом і досвідом, а не теологією. Політика є лише автономний бік людської діяльності, є втіленням вільної людської волі в межах необхідності. Політику визначає не Бог і мораль, а сама практика, природні закони життя і людська психологія. Нікколо Макіавеллі приходить до розуміння того, що врешті-решт в основі політичної діяльності лежать реальні інтереси, користь, прагнення до збагачення.

Головним у політичних поглядах Нікколо Макіавеллі є висунутий ним принцип політичного реалізму, який передбачає урахування в політиці справжніх умов дійсності, реальності, підкорення політичних дій практичним інтересам і байдуже ставлення до того, що має бути відповідно апріорним схемам або передбаченням релігійної моралі.

Одним з перших Нікколо Макіавеллі став розглядати і політику як автономну сферу людської діяльності, в якій існують природні причини і корисні правила, що дозволяють ураховувати свої можливості, щоб передбачати заздалегідь хід подій і вживати необхідні заходи. Раціонально-практичні настанови у сфері політики, політичних відносин рішуче розривали з теологічним моралізаторством Середньовіччя.

Нікколо Макіавеллі твердить, що суспільство розвивається не за волею Бога, а в силу природних причин, підкреслює необхідність вільної, могутньої держави для роздрібненої на князівства Iталії, об' єднання з тим, щоб покласти край міжусобним війнам і чварам

В основі розвитку історії лежить "матеріальний інтерес і сила". Головний стимул поведінки людини - інтерес, що проявляється в різноманітності, повязаний з бажанням людей зберегти своє майно, що забезпечує прагнення до збільшення, прирощення власності.

Нікколо Макіавеллі писав, що люди швидше простять смерть батька, аніж втрату майна. [2].

"Даже когда государь считает нужным лишить кого-либо жизни, он может сделать это, если налицо подходящее обоснование и очевидная причина, но он должен остерегаться посягать на чужое добро, ибо люди скорее простят смерть отца, чем потерю имущества. Тем более что причин для изъятия имущества всегда достаточно и если начать жить хищничеством, то всегда найдется повод присвоить чужое, тогда как оснований для лишения кого-либо жизни гораздо меньше и повод для этого приискать труднее" [5].

Власницький інтерес передує людській турботі про честь, велич і гідність. Невикорінений егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає створення держави - вищої сили, здатної поставити людину в певні межі. Тут випливають передумови диктатури суспільного договору.

Звідси і відносність оцінки державних організмів і відносність оцінки діяльності влади. Нема ідеального ладу поза часом і простором, є тільки такий лад, що відповідає ситуації. Нема незмінних рис людського характеру, постійні лише елементи, що складають характер людини і проявляються по-різному в різних суспільствах. I нема незмінно добрих і незмінно поганих методів управління людьми, а є лише методи, що відповідають чи не відповідають ситуації. Протилежність інтересів народу і правлячих верств суспільства приводить до загострення ситуації в державі. Тим-то важливо створення сильної національної держави, вільної від феодальних міжусобиць, здатної підняти народ на її захист та ін. [2].

Виступаючи як приватна особа, вважав Макіавеллі, государ має керуватися турботою лише про зміцнення держави. Він постійно перебуває серед ворогів, тому не повинен довіряти нікому, йому припустимо вдаватися до підступності та насильства. Лише поєднуючи у собі якості лева і лисиці - сили і розуму, государ здатний реалізувати свою політику. Государ не прив'язаний до своїх помічників (слуг) і легко має прощатись з ними по досягненні "проміжної" мети. [6].

"Итак, из всех зверей пусть государь уподобится двум: льву и лисе. Лев боится капканов, а лиса -- волков, следовательно, надо быть подобным лисе,чтобы уметь обойти капканы, и льву, чтобы отпугнуть волков. Тот, кто всегда подобен льву, может не заметить капкана. Из чего следует, что разумный правитель не может и не должен оставаться верным своему обещанию, если это вредит его интересам и если отпали причины, побудившие его дать обещание.

Такой совет был бы недостойным, если бы люди честно держали слово, но люди, будучи дурны, слова не держат, поэтому и ты должен поступать с ними так же. А благовидный предлог нарушить обещание всегда найдется.

Примеров тому множество: сколько мирных договоров, сколько соглашений не вступило в силу или пошло прахом из-за того, что государи нарушали свое слово, и всегда в выигрыше оказывался тот, кто имел лисью натуру. Однако натуру эту надо еще уметь прикрыть, надо быть изрядным обманщиком и лицемером, люди же так простодушны и так поглощены ближайшими нуждами, что обманывающий всегда найдет того, кто даст себя одурачить" [5].

Макіавеллі зазначав, що правителі, які повністю підкорялися долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу. На його думку, влада в державі може бути здобутою з допомогою зброї чи милості долі. Форми держави залежать від кількості правителів. Це, за вченням ученого, держави, що управляються "єдиновладно" - монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї, або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії. Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою із застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.

Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії - адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату.

Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Н. Макіавеллі, повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники [3].

"Союзнические войска - еще одна разновидность бесполезных войск - это войска сильного государя, которые призываются для помощи и защиты" [5].

Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всілякими засобами. Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і зовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати насилля, може уподібнюватися левові та лисиці [3].

У "Роздумах про першу декаду Тита Лівія" Н. Макіавеллі подає політичний ідеал, яким вважає республіканський Рим, де поєднання елементів монархії, аристократії та демократії зробило республіку досконалою. Йому належала ідея створення загальноіталійської національної держави. Водночас мислитель виступав за підкорення церкви державним інтересам, але не за поєднання державної і духовної влад.

Отже, Н. Макіавеллі розробив метод прагматичного підходу до політики, який дає змогу виявляти істинний стан суспільного розвитку, політичної реальності замість домінування уявних політичних ситуацій. Макіавеллі яскраво зобразив живу модель держави, політичну людину на всіх сходинках соціальної ієрархії, продемонстрував на прикладах, як деформує особистість спілкування з поганою владою, як тиранічна влада розбещує народ. Він зруйнував міф про державу як втілення національного духу і показав, що держава -- це і є ті люди, які владарюють над суспільством [4].

Висновок

Отже, Нікколо Макіавеллі -- один із ранніх ідеологів буржуазії, мислитель, філософ, письменник, політик.

У цілому, його заслуги у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:

1) відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

2) заклав основи політичної науки;

3) виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Пали;

4) увів у політичний лексикон поняття "держава" та "республіка" у сучасному їх розумінні;

5) сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".

Загалом, Н. Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його основоположником науки про політику.

Список використаної літератури

1. Безродний Є. Ф., Уткін О. І. Історія політичних вчень: Навчальний посібник. -- К.: ВД "Професіонал", 2006. -- 432 с.

2. Горлач М. І., Кремень В. Г. Політологія: наука про політику: підручник [для Г 69 студ. вищ. навч. закл .] / М. І. Грибан, В. Г . Кремень - К.: Центр учбової літератури, 2009. - 840 с

3. Логвіна В.Л. Політологія. Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури. - 2006. - 304 с.

4. Мірошниченко М.І., Мірошниченко В.І. Історія вчень про державу і право Навчальний посібник. - К. : Атіка, 2010. - 460 c.

5. Никколо Макиавелли. Государь // Режим доступу: http://lib.ru/POLITOLOG/MAKIAWELLI/gosudar.txt

6. Цюрупа М.В., Ясинська B.C. Основи сучасної політології: Підручник для студентів ВУЗів. - К.: Кондор, 2009

7. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. - К.: Либідь, 2002. - 576 с.

Размещено на Allbest.ru