Макс Вебер

Размещено на http://www.allbest.ru/

Макс Вебер (1864-1920) - німецький соціолог, історик, економіст, юрист, політолог і соціальний філософ. Засновник “розуміючої” соціології, автор теорії соціальної дії, вчення про ідеальні типи, один із засновників сучасної політичної науки (концепція легітимності влади, теорія бюрократії, дослідження демократії). Наукова діяльність Вебера істотно вплинула на розвиток сучасної політології, соціології, філософії й історіографії. Основні роботи: “Протестантська етика й дух капіталізму”, “Про деякі категорії розуміючої соціології”, “Політика як покликання та професія”, “Політичні роботи”, “Зібрання творів із соціології та соціальної політики”, “Зібрання творів із соціальної та економічної політики”.

Про Макса Вебера в колишньому СРСР було відомо дуже мало, але якщо про нього і писали радянські дослідники, то розкривали його праці лише в негативному світлі, оскільки погляди Вебера багато в чому суперечили Марксистсько-Ленінській ідеології. Лише останнім часом, тепер уже в українській літературі, почали з'являтися реальні оцінки Веберівських праць, що можуть заслуговувати на нашу увагу. Теперішнє розуміння концепцій Вебера вітчизняними спеціалістами практично злилося з західною точкою зору, де Макса Вебера впродовж цілого століття вважають чи не найвидатнішим сучасним дослідником природних особливостей людини. Його твори як класичні вивчаються в середніх та вищих навчальних закладах усього світу, а ім'я його навіки зайняло належне йому місце серед класиків світової думки.

М. Вебер розглядав партію як організацію спрямовану на завоювання посад. “Хто займається політикою,- пише він,- той старається отримати владу. Всі партійні битви є битвами не лише заради предметних цілей, але перш за все за патронаж над посадами. З часу зникнення старих суперечностей в трактуванні конституції багато партій (саме так виглядає справа в Америці) перетворилися в справжні партії мисливців за посадами… В результаті загальної бюрократизації, із зростанням кількості посад і попиту на них як форми специфічно гарантованого забезпечення дана тенденція посилюється для всіх партій і вони все більшою мірою стають таким засобом забезпечення своїх прихильників.”

Ця специфіка політичних партій визначає особливості її організаційної структури. “У всіх політичних союзах з періодичними виборами влада політичного підприємства необхідно виступає як підприємство претендентів. Це означає, що відносно невелика кількість людей, зацікавлених в першу чергу в політичному житті, тобто в участі у політичній владі створюють собі шляхом вільного вербування свиту, представляють себе чи тих кого вони опікають в якості кандидатів на виборах, збирають грошові ресурси і приступають до пошуку голосів. Неможливо собі уявити як би у крупних об'єднаннях взагалі відбувалися б вибори без такого підприємства. Практично воно означає поділ громадян з виборчим правом на політично активні та політично пасивні елементи. Вожді і їх свита як активні елементи вільного вербування свити і через неї, пасивної маси виборців для виборів вождя - є життєво необхідними елементами кожної партії.”

Він теж відзначає як загальну тенденцію професіоналізацію і спеціалізацію партійної діяльності. “…правляча партія,- пише М.Вебер,- для того, щоб утвердити свою владу всередині (держави) і мати можливість проводити більшу зовнішню політику, потребувала боєздатний і конфіденційний дорадчий орган, який складався лише з провідних її діячів, тобто власне кабінет, а по відношенню до громадськості,- відповідального за всі рішення вождя”.

Спочатку політичні партії були об'єднаннями “авторитетних” людей, а центральний апарат партії знаходився під контролем парламентарів. Однак в міру зростання масштабів організації, пов'язане із зростанням кількості виборців, відбувається трансформація організаційної будови партій. “Пануванню авторитетних людей і правлінню парламентарів приходить кінець. Підприємство беруть у свої руки політики “за основною професією”, які знаходяться поза парламентом”. Формально залишається широка демократія всередині партії. Однак вже не парламентська фракція створює партійні програми і не авторитетні люди займаються підбором і висуненням кандидатів. Формально цим займаються організовані у місцеві осередки маси членів партії, але фактично все це зосереджено в руках партійних чиновників - партійної “машини”. Головним тут є те, що весь цей людський апарат - “машина” - чи, швидше ті, хто нею керує, в стані взяти за горло парламентарів і значною мірою нав'язати їм свою волю. Дана обставина має особливе значення для відбору вождів партії. Вождем стає лише той, в тому числі і через голову парламенту, кому підкоряється “машина”. Іншими словами, створення таких машин означає виникнення плебісцитарної демократії. Таким чином над парламентом фактично виростає плебісцитарний диктатор, який за допомогою “машини” підкоряє собі маси і для котрого парламентарі становлять всього лише його свиту. Дане становище можна назвати “диктатурою”, яка базується на емоційності мас”.

Формування системи плебісцитарної демократії породжує фігуру партійного “боса”. Партійний бос - це політичний капіталістичний підприємець, який забезпечує голоси партії та її вождю, а також займається фінансуванням виборчої кампанії. Як правило він не займається публічною політичною діяльністю і не обіймає серйозних партійних посад, він працює в тіні, однак саме він контролює партійну машину. Основним його інтересом - є контроль над розподілом посад після перемоги партії на виборах.

Розподіл посад відбувається в залежності із заслугами перед партією. Ця система отримала назву -spoil system- її виникнення пов'язане із перемогою на президентських виборах в США кандидата селян Заходу Ендрю Джексона. В руках президента зосереджене право на призначення від 300 до 400 тисяч чиновників, яке він здійснює після відповідних консультацій із місцевими босами. “Таким чином мова йде про могутнє капіталістичне, повністю заорганізоване зверху донизу, партійне підприємство, яке спирається на надзвичайно міцні, організовані подібно до ордену клуби типу “Таммані-холл”, метою котрих є виключно досягнення прибутку через політичне панування, перш за все над комунальним управлінням”.

Вклад М.Вебера, який відмовився від прямої критики політичних партій, в розвиток партійної теорії полягає також в розробці ним “мінімального” визначення політичних партій і моделі класифікації партій на основі їх зв'язку із соціальною структурою та врахуванням різноманітних стадій еволюції партійних формацій.

В його типології політичних партій розрізняються наступні види: а) група прихильників, що об'єднується не стільки спільною політикою, скільки авторитетом вождя - харизматична, вождистська партія, б) партія нотаблів, зайнята виключно організацією виборів, в) сучасна організована “масова партія” з високим рівнем бюрократизму і дисципліни, централізованим керівництвом. вебер політичний партія

“…Керівництво партіями зі сторони плебісцитарних вождів,- заключає М. Вебер,- зумовлює… духовну пролетаризацію свити. Щоб підійти вождю в якості апарату, свита повинна сліпо йому підкорятися, бути машиною по-американськи, без перешкод, які з'являються у зв'язку із претензіями та амбіціями авторитетних людей. Ось та ціна, яку доводиться сплачувати за керівництво вождя. Однак вибирати можна лише між вождистською демократією з “машиною” і демократією позбавленою вождів, тобто пануванням “професійних політиків” без покликання, без внутрішніх, харизматичних якостей, які і роблять людину вождем.”

Таким чином, можна сказати що, ряд методологічних конструкцій розроблених М. Вебером, заклали основи сучасної теорії політичних партій, визначили її загальну спрямованість. Через це він продовжує залишатися актуальними при вивченні сучасної теорії політичних партій.

Размещено на Allbest.ru