Політична участь як передумова формування громадянського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична участь як передумова формування громадянського суспільства



1. Історія становлення концепції та сучасні тенденції дослідження феномена політичної участі

політичний молодь соціальний

Для розуміння сучасного стану будь-якого соціального феномена важливо встановити його походження. Стосовно політичної участі ця теза є проблематичною. Справжнє «народження» власне політичної участі багато дослідників пов'язують з процесами трансформації традиційного суспільства, а саме: залучення до модернізаційних, зокрема політичних, процесів широких верств населення, які раніше перебували поза суспільним життям, що зумовлено зростанням рівня їхньої політичної свідомості.

До середини 1950-х років у зарубіжній соціології політична участь вивчалася переважно як участь у державному управлінні і виборах. З цього ж часу цей феномен набуває статусу наукового терміна і входить до числа ключових в категоріальний апарат чотирьох соціологічних концепцій: демократії, модернізації, політичної культури і масового суспільства. На сьогодні у західній соціології, політології та політичній психології накопичено значний досвід досліджень політичної участі, початок яким було покладено працею Г. Алмонда і С. Верби "Цивільна культура" (1963). Тут уперше здійснено ґрунтовний аналіз цієї категорії як показника політичної культури.

Особливого значення феномен участі набуває у концептуальній моделі партиципаторної демократії (демократія участі). Партиципаторна демократія - це система правління, в якій рядові громадяни воліють радше керувати самі собою, ніж за допомогою обраних представників. Концепція демократії участі сформувалася під впливом молодіжного та студентського рухів 60-х років XX ст., а також теоретиків «нових лівих» на Заході (П. Гудмен, Т. Хейден, Ф. Фанон). З початку заснування вона мала ліволіберальне або соціал-демократичне спрямування. Її розробниками виступили американські вчені Л. Мілбрат, а згодом С. Верба, Н. Най, С. В. Макферсон, К. Пєйтмен, які заклали її теоретико-методологічні та емпіричні підвалини. Значну увагу проблемам політичної участі приділяли й такі відомі західні дослідники, як: Б. Барбер, Р. Даль, Р. Деггер, Дж. Пауел, Д. Хелд, Д. Ф. Ціммерман та ін.

Інший видатний класик, що обґрунтовував ідеї демократії, Д. Стюарт Міль, хоча й наголошував на обмежених можливостях громадської думки й народних мас через їхню низьку компетентність щодо прийняття оптимального, правильного рішення, але все ж обстоював право народу на політичну участь: «Очевидно, що тільки те врядування може цілком задовольнити всі потреби суспільства, до якого залучено весь народ; що корисною є будь-яка участь у процесі врядування ? навіть виконання найменших громадських функцій; що міра цієї участі має бути такою, яку дозволяє загальний рівень розвитку спільноти. І що немає нічого бажанішого, ніж надана всім людям можливість залучатися до здійснення верховної державної влади» [3, с. 42].

Вести мову про політичну участь у її сучасному розумінні можна від часів індустріального суспільства, коли, за К. Манхеймом, «все більше активізуються ті верстви та групи, котрі до цього часу грали у політичному житті лише пасивну роль». Цю радикальну активізацію він визначив як «фундаментальну демократизацію суспільства» [28, с. 288]. Раніше демократія була лише псевдодемократією, «оскільки надавала політичну значущість лише дрібним групам у майновій та освітній сферах». Пояснюючи глибинні витоки цього явища, вчений писав, що стримування духовного розвитку мас мало сенс для панівних верств доти, доки еліта могла розраховувати на те, що «тупість мас взагалі утримає їх від політичної діяльності». Однак через певний час реалії індустріального суспільства починають сприяти активізації мас, і коли вони так чи інакше залучаються до політики, їхній недостатній духовний розвиток, передусім низький рівень політичної освіти, «стає проблемою державного значення, доленосним питанням для самої еліти» [28, с. 289]. Тобто сама логіка розвитку всесвітньо-історичного процесу, потреби індустріального, а потім і постіндустріального суспільства зумовлюють залучення мас до свідомої кваліфікованої участі у справах держави й суспільства. Водночас постає питання щодо інтенсивності та кваліфікованості участі широких верств населення у політичному житті.

Відомий американський філософ Д. Дьюї, підтримуючи ідею демократії участі, заперечує її елітарні концепції, в основі яких лежить теза про некомпетентність мас. Він зауважує, що, по-перше, не слід думати, що люди, які долучаються до влади, неодмінно переважають решту своїми якостями. Відчуженість громадян один від одного та від влади може бути подолана ? зокрема, шляхом демократичної освіти й виховання з одночасним реформуванням існуючих політичних та економічних відносин [4, с. 16]. Прибічники демократії участі вважають за необхідне активне залучення представників громади не лише до виборів або інших форм масової політичної участі, а й до самого політичного процесу: підготовки та прийняття політичних рішень, їх упровадження у життя, контролю за посадовими особами і т. ін. Така участь має запобігти зловживанню владою, відокремленню політичної еліти від пересічних громадян, бюрократизації суспільства, а також сприяти більш повному вираженню інтересів різних верств суспільства, знаходженню рішень, які б відповідали інтересам більшості й у кінцевому підсумку сприяли подоланню відчуження особи від влади.

Безперечною перевагою такої форми демократії є залучення широких мас до політичного процесу, державного управління, долання соціальної апатії та нігілізму населення, виховання громадянськості та високої політичної культури, сприяння оновленню еліт та демократизації суспільних відносин. Прихильники демократії участі вважають, що ірраціональність і пасивність людей у політичній сфері - результат їхньої недостатньої освіченості та відсутності рівних можливостей для участі в політиці. Тому суспільству треба створити всі умови для ефективної політичної соціалізації індивідів. А для цього передусім необхідно забезпечити максимально доступну участь громадян у політичному процесі.

У західній теоретичній соціології та політичній психології місце і роль політичної участі в соціально-політичних процесах визначаються неоднозначно. Існуючі теоретичні напрями в науці можна розподілити на дві групи залежно від оцінки їх значення в соціумі. До першої групи віднесемо теорії, які наділяють політичну участь вагомим конструктивним впливом на стан суспільства («конструктивний» підхід), а до другої - теорії, що розглядають політичну участь як елемент соціально-політичної бутафорії, підкреслюючи розрив між передбачуваною значущістю і практично нульовою реальною роллю політичної участі в суспільстві («критичний» підхід).

Примітно, що теоретичними опонентами першої групи теорій є структурний функціоналізм і теорія конфлікту. Обидві, хоч і з різних позицій, обґрунтовують важливість феномена політичної участі в соціально-політичному житті. Функціоналізм визначає політичну участь як один зі способів підтримки гомеостазу, рівноваги соціальної системи, як найважливіший елемент її політичної підсистеми, за допомогою якого долається відчуження різних шарів населення від впливу на прийняття рішень у політиці. Т. Парсонс, Р. Мертон, С. Ліпсет, Б. Барбер відзначали, що головна функція політичної участі - забезпечення соціальної стабільності (рівноваги) за допомогою реалізації політичної демократії.

У конфліктологічній теорії цей феномен розглядається як одне із джерел розвитку. У конфліктологів політична участь - один із проявів суперництва, боротьби, конфліктності як загальних характеристик соціуму. У західних демократіях політична участь ? це різновид інституціоналізованого конфлікту в політиці. Західне суспільство виявляється, таким чином, «застрахованим» від деструктивних конфліктів, воно саморозвивається на основі широкої участі населення у політичному житті, прийняття найважливіших політичних рішень, впливу на політику (Л. Козер, Р. Дарендорф).

Друга група теорій оцінює місце і роль політичної участі в сучасному суспільстві критично або навіть украй скептично: «Справжня функція політичної участі ? створювати видимість демократії і влади більшості. Участь у політиці ? прояв рекламного духу демократії, «демократичні виверти», які не можна приймати за правління більшості» (П. Сорокін, Г. Мазуре, Ю. Хабермас).

З середини XX ст. у світовій цивілізації формується плюралізм думок стосовно питання політичної участі, тоді як у радянській науці ще домінує класовий підхід. Концепції та ідеї Ф. Адлера, Г. Лассуела, Г. Маркузе, М. Дюверже, Р. Даля, Г. Алмонда, С. Верби та інших явно суперечать марксистському підходу до політичної класової участі. Соціально-політичні детермінанти політичної участі у працях цих авторів розглядаються крізь призму «демократії і технодемократії» (М. Дюверже), «соціальної мобільності» (С. Ліпсет), «психологічного виміру політичної системи» (Г. Алмонд), «психологічного сприйняття політики індивідом» (Г. Лассуел).

Для багатьох дослідників політичної участі характерне запозичення біхевіористичного підходу таких зарубіжних політологів, як Дж. Нагель, X. Макклоскі. Послідовники Дж. Нагель звертають увагу насамперед на дії рядових членів політичної системи, що спрямовані на її вдосконалення. Прихильники X. Макклоскі зосереджують своє бачення проблеми на психологічних аспектах залучення громадян до процесів політичного життя. Деякі автори пов'язують проблему політичної участі з демократизацією, становленням громадянського суспільства.

Більшість дослідників у своїх міркуваннях про політичну участь акцентують увагу в основному на таких головних компонентах: 1) залученість, поведінка, діяльність, законність дій, способи дій; 2) заради чого здійснюються дії. Узагальнюючи наукові судження зарубіжних і вітчизняних авторів, можна їх згрупувати за критерієм цільової настанови. Так, С. Верба звертає увагу на те, що участь повинна впливати на відбір урядового персоналу або на його дії. Тобто йдеться про вплив на можновладців з боку громадянського суспільства та окремої особистості. У формулюванні А. Марша, М. Каазе політичну участь спрямовано на прийняття тих чи інших варіантів політичних рішень або їхніх альтернатив. Таким чином, якщо в першому випадку мовиться про особистісний вплив, то в другому - про вплив на прийняття рішень.

Загалом дослідження другої половини ХХ ст. представників різних наукових шкіл і прихильників різних світоглядних позицій, присвячені проблематиці політичної участі, можна розподілити на кілька груп залежно від пріоритетів їхньої тематики. До першої групи слід віднести праці, присвячені аналізу загальнотеоретичних положень політичної участі (Г. Вайнштейн, А. Галкін, А. Ковлер, В. Смирнов, Д. Аптер, С. Верба, М. Каазе, А. Кэмпбелл, А. Марш, Н. Най, Є. Фромм).

Друга група досліджень, до якої належать роботи А. Автономова, М. Фаркушиної, Ю. Юдіна, Я. Щепанського, К. Ясперса, аналізує переважно суб'єктність участі, інструменти й інтенсивність. Тут оцінюються роль індивідуумів у політичній участі, груп та спільнот як сукупних суб'єктів політичної участі, роль партій, рухів, груп тиску, об'єднань виборців та інших організацій громадян, особливості їх функціонування, а також розглядаються принципова можливість політичної участі громадян та її доцільність.

До третьої групи віднесемо праці вчених, що аналізують насамперед фактори детермінації політичної участі. Це дослідження Л. Гофмана, Г. Дилігенського, Ю. Левади, М. Назарова, А. Панарина, Е. Шестопал, Г. Алмонда, Дж. Аткінсона, П. Бурдье, С. Верби, Е. Вятра, Р. Дантона. У дослідженнях цих авторів аналізується вплив на політичну участь політичної культури, ідеології і партійної ідентифікації учасників політичного процесу, потреб, мотивацій та інших психологічних факторів; розглядаються категорія інтересу до політики, активність, що також детермінує політичну участь.

Четверта група досліджень значною мірою присвячена аналізу участі в різних видах виборчого процесу. Так, В. Амелін, А. Салмін, Є. Даунс, Дж. Мангейм, В. Михаелі, Е. Ноель-Науманн, Р. Рич проаналізували особливості процедур виборчого процесу, поняття активності в процедурі голосування, мотивації такої участі, основи популярності політиків, а також мотивацію відмови особистості як виборця від участі у виборчому процесі.

В історії вивчення політичної участі вітчизняною наукою можна умовно виокремити два етапи: до і після 1991 р. У дослідженнях першого періоду, здійснених за традиціями радянського суспільствознавства, політична участь аналізувалася за двома напрямами: проблеми "політичної активності трудящих і особистості в соціалістичному суспільстві"; критичний аналіз західних теорій демократії і політичної культури. Головний висновок цих праць зводився до положень про позитивну роль політичної участі у зміцненні соціалістичного ладу та необхідність виховання цієї активності як показника розвитку народовладдя за соціалізму.

В умовах незалежної України з'явилися дослідження, де утверджується сучасне (західне) трактування політичної участі. Однак аналіз цього феномена тільки починається, про що свідчать як відсутність спеціальних, цілеспрямованих праць з цього питання, так і різноманітна практика здебільшого фрагментарного дослідження політичної участі. В українській соціології та політичній психології активно вивчають різні форми, причини і фактори політичної участі, її особливості в перехідному українському суспільстві.

Аналіз останніх публікацій, присвячених означеній нами темі, свідчить про те, що досліджуються такі її аспекти:

соціально-психологічний (В. О. Васютинський, С. Л. Грабовська, Н. М. Дембицька, І. Є. Корнієнко, А. О. Лісневська, М. М. Слюсаревський, О. В. Матвієнко, Б. С. Мар'єнко);

особливості динаміки політичної свідомості (М. А. Дроздова, М. А. Остапенко);

особливості ідейно-політичних настанов і їхній вплив на рівень політичної активності (І. В. Білоконь, О. М. Скнар, М. С. Дмитрієва);

ціннісно-мотиваційні аспекти політичної активності (О. М. Балакірева, М. Ю. Довгопол, О. В. Петрунько);

політична толерантність у системі ставлень суб'єкта політичної діяльності (І. В. Абакумова, М. Л. Іванова, Н. В. Шовкопляс);

проблеми політичної соціалізації особистості (І. В. Жадан, Н. М. Дембицька, В. В. Москаленко, В. Т. Циба та ін.);

особливості політичної поведінки та політичної свідомості (В. О. Васютинський, О. А. Донченко, Н. Ф. Каліна, М. М. Слюсаревський, В. О. Татенко, Є. І. Чорний та ін.).

До числа найважливіших наукових результатів, отриманих вітчизняними соціологами та політичними психологами, можна віднести висновки: для перехідного українського суспільства характерний помірний, але не дуже виражений інтерес населення до політики, стабільно низький рівень долученості до організованих форм політичної активності, низька політична ефективність (відчуття безпорадності перед владою) і низький рівень політичної компетентності. Ці результати уможливили загальне визначення стану політичної культури населення України, що, як відзначає Є. Головаха, у системі координат «тоталітарна - демократична» займає проміжну позицію, будучи, по суті, амбівалентною [14, с. 15].

1.1 Місце феномена політичної участі серед категорій політичної активності

Складність термінологічного визначення основних понять, пов'язаних з поведінкою людини у сфері суспільно-політичних відносин, потребує з'ясування місця політичної участі серед інших категорій політичної активності.

Аналіз сучасного стану вивчення феномена політичної участі істотно ускладнюється тим, що існує велика кількість тлумачень термінів «політична участь» та «політична активність», більшість яких є дуже розмитими. Ці тлумачення відображають еволюцію від спеціальних до більш загальних уявлень про досліджуване явище. Нині в політологічних, соціологічних та соціально-психологічних дослідженнях поряд з дефініцією «політична участь» широко використовуються такі поняття, як «політична поведінка», «політична діяльність», «політична активність», «включеність у політичний процес» тощо. Це свідчить про те, що сам феномен активності є складним і багатогранним. Його складність засвідчує неоднозначність використання поняття різними авторами: «міра діяльності» (Д. Ольшанський), «міра суб'єктності особистості щодо суспільства» (К. Абульханова-Славська, Г. Бєльцька, А. Брушлинський), «рівень перебігу процесу» (М. Бернштейн), «ступінь взаємодії (Л. Рубінштейн), «сукупність ініціативних дій суб'єкта, зумовлених його внутрішніми протиріччями, опосередкованими впливами навколишнього середовища» (А. Дегтярьов). Це дає підстави стверджувати, що поняття «політична активність» розглядається як синонімічний ряд, проте має різні тлумачення.

За визначенням російського політолога Д. Ольшанського, політична активність - це діяльність політичних груп або індивідів, пов'язана з наміром розвитку або зміни політичного чи соціально-економічного ладу та відповідних соціально-політичних інститутів. На індивідуальному рівні політичну активність учений розглядає як сукупність проявів життєдіяльності людини, в яких відбиваються його прагнення брати активну участь у політиці, захищати свої права та інтереси [31, с 154].

Українська дослідниця Н. Дембицька визначає політичну активність як функціональний прояв особистості в політичній діяльності, котра впорядковується самим суб'єктом. Стаючи суб'єктом владних відносин, особистість вибудовує свою систему політичних дій, структуруючи її певним чином, але відповідно до вимог політичної системи і власної політичної культури [37, с. 258].

Поняття «політична активність» наголошує на певній спрямованості політичної діяльності - на вдосконалення або зміну соціально-економічного й політичного устрою, політичних інститутів. Політична активність на індивідуальному рівні - це сукупність тих форм життєдіяльності окремої особи, в яких виявляються її прагнення брати активну участь у політичних процесах, обстоювати свої політичні права та інтереси.

У розмаїтті визначень одні автори наголошують на світоглядно ціннісному [36, с. 11], а інші ? і їх помітна більшість ? на діяльнісному, поведінковому аспекті політичної активності. Так, С. Рощин вважає, що політичну активність можна розуміти як прояв інтересу до політичного життя суспільства або як участь у ньому в тих чи інших формах. Він зазначає, що головною умовою прояву і в першому, і в другому випадках є відповідна потреба особистості [36, с. 284].

Аналіз підходів до означеної проблеми дав можливість І. М. Білоус сформулювати власне визначення політичної активності: це складне багатокомпонентне психічне утворення, яке базується на потребах, інтересах особистості, реалізується в системі цільових настанов, ціннісних орієнтацій та ставлень, що існують як внутрішня готовність до дії та регулюють індивідуальну поведінку. Отже, політична активність може розглядатися як дворівнева: перший рівень орієнтаційно-ціннісний (внутрішній), який є підґрунтям другого ? поведінкового (зовнішнього) рівня.

Представлена модель наочно демонструє, що політична активність людини зумовлюється глибинними особистісними структурами, які становлять мотиваційно-ціннісну сферу її життя (інтересами, мотивами, потребами, настановами, переконаннями, цінностями). На цьому рівні політична активність не обов'язково означає безпосередню участь у політичному житті. Це скоріше своєрідне психологічне долучення до нього: глибоке переживання гострих соціально-політичних проблем, бажання сформувати певну соціальну позицію тощо. Тим часом саме на цьому рівні акумулюється потенціал активності, внутрішня готовність до дії, що проявляється у різних діяльнісних (поведінкових) формах політичної участі [7].

Під політичною активністю слід розуміти інтенсивність участі суб'єкта в політичному процесі загалом, а також у межах окремих форм політичної діяльності. Таким чином, участь ототожнюється з активними проявами особистості, з докладанням відповідних зусиль, результати яких можуть бути помітними для оточуючих. Участь - це завжди дія, а не споглядання, хай і зацікавлене. Зі сприйняттям участі, що орієнтована на принцип дійового залучення в політику, можна зіставити концепцію X. Макклоскі, де участь розуміється насамперед як деяка психологічна залученість до процесів політичного життя. Видається правомірною думка Д. В. Гончарова про те, що концепція, яка ототожнює участь із простою психологічною долученістю, не може бути прийнятною. Багато людей «цікавляться» політикою. Це виявляється у тому, що вони слідкують за подіями політичного життя, емоційно сприймають його і навіть формують відповідну думку. Ця зацікавленість «може стати умовою, а також психологічним або когнітивним (пізнавальним) фоном участі, однак сама по собі вона ще не є участю. З однаковим успіхом такий інтерес може відповідати сприйняттю політики як своєрідного видовища» [17, с. 7].

Політична діяльність, поведінка і спілкування являють собою відповідно різні форми і способи інтерпретації активності, коли увага концентрується на засобах державного впливу суб'єкта на об'єкт (діяльність) або на зміні особистої ролі і позиції суб'єкта (поведінка), або ж, нарешті, на міжсуб'єктних взаємовідносинах (спілкування) [20, с. 185].

Під політичною діяльністю розуміється «вся сукупність форм дій політичних акторів, зумовлених зайняттям відповідної політичної позиції і пов'язаних з досягненням мети, реалізації владних інтересів» [29, 153].

Дуже часто, розглядаючи політичну діяльність, розрізняють широке і вузьке тлумачення цього поняття. Політична діяльність у широкому розумінні - це діяльність політичної сили як важливого елемента політичної системи (легальної влади), що спрямовує життя соціуму. Політична діяльність у вузькому значенні - це активність суб'єктів, пов'язана з реалізацією їхніх інтересів (у суперництві з іншими суб'єктами), зокрема, бути представленими в органах управління.

На думку Л. А. Найдьонової, політичну діяльність можна тлумачити як обстоювання своїх інтересів у спільноті, що передбачає взаємодію з різними партнерами. Ця діяльність охоплює усвідомлення своїх інтересів і розробку плану втілення їх у життя, створення умов для реалізації цих задумів і конкретні дії щодо їх виконання. Під політичною активністю автор пропонує розуміти інтенсивність участі суб'єкта в політичному процесі загалом, а також у межах окремих форм політичної діяльності [30].

Політична участь і політична діяльність відбуваються насамперед у свідомих формах, оскільки для стихійних форм притаманні переважно не свідомі раціональні дії, а ірраціональні, напівсвідомі, інстинктивні почуття. Однак обмежувати політичну участь і політичну діяльність лише раціонально-утилітарними діями не варто, оскільки людина - це не запрограмована машина, а жива істота з притаманними їй пристрастями. Проте політичну участь частіше оцінюють у категоріях кількості та міри, а професійну політичну діяльність ? у якісних характеристиках [9].

Напевно, оптимальною є думка фахівців, згідно з якою категорії «політична участь» та «політична діяльність» співвідносяться таким чином: політична діяльність індивідів може здійснюватися як політична участь і як політичне функціонування. Політична участь охоплює непрофесійну сферу політичного життя суспільства. Політичне функціонування ж сукупно означає професійну політичну діяльність [25, с. 174]. Це твердження певною мірою умовне, тому що провести чітку грань між професійною та непрофесійною діяльністю не завжди можливо.

Під «політичною поведінкою» розуміють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Це поняття розкриває структуру й механізм політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних організаціях і масових рухах, залученість до різних елементів політичної системи чи свідоме відмежування від них, активну публічну маніфестацію своїх поглядів з метою впливу на політичні інститути чи політичну апатію. Отже, політична поведінка проявляється у багатомірних формах [43, с. 414].

Політичну поведінку можна представити як сукупність людських дій (вчинків), які спостерігаються зовні, у сфері розподілу та здійснення влади. Її також визначають і як суб'єктивно мотивований процес, в якому втілюється той чи інший вид політичної діяльності. Залученість особистості до політики проявляється в її політичній поведінці. Як вважає С. М. Чолій, «політична поведінка», «електоральна поведінка» відображають моральний бік політичної діяльності суб'єкта. Справді, виміром політичної поведінки є вчинок - не будь-яка політична дія, а така, в якій провідного значення набуває свідоме ставлення людини до інших людей, до спільного, до норм суспільної моралі. Отже, реальна участь особистості в управлінні суспільними справами, її «залученість» до політики скеровуються тим моральним смислом, який вона вкладає у політичний вчинок [42].

Термін «поведінка» залишається корисним для відображення відповідних форм політичної діяльності. Однак, на відміну від біхевіористських підходів, «людина розглядається, по-перше, і як об'єкт, і як суб'єкт політичних відносин. По-друге, діяльність у політиці зводиться лише до її зовнішніх проявів» [18, с. 91?92].

Участь людей у політиці слугує одним із засобів вираження й задоволення їхніх інтересів. На думку М. Каазе (ФРН), "...під політичною участю розуміється всяка діяльність, добровільно здійснювана громадянами з метою вплинути на прийняття рішень на різних рівнях політичної системи; участь у політиці розуміється, насамперед, як усвідомлена цілеспрямована діяльність" [26, с. 22].

Американський соціолог X. Макклоскі, наприклад, визначає політичну участь як " ту добровільну діяльність, за допомогою якої члени суспільства беруть участь у виборі правителів і, прямо або побічно, у формуванні державної політики" [56, с. 19].

На думку М. І. Пірен, «політична участь - це втягнення (залучення) членів соціально-політичної спільноти в існуючі всередині неї політичні відносини і структуру влади» [34, с. 62].

За Г. А. Бєловим, під політичною участю розуміється «будь-яке сприяння політичній системі у здійсненні її функцїі, впливовий прояв громадянином, його групами своїх інтересів і позицій щодо влади» [6, с. 233].

Американському досліднику Дж. Нагелю належить одне з універсальних визначень поняття «політична участь»: «Участь охоплює дії, за допомогою яких рядові члени будь-якої політичної системи впливають або намагаються впливати на результати її діяльності» [17, с. 6]. Саме політична система, на його думку, є компонентом визначення участі. Вона існує як організована структура влади, впливу, авторитету і стосується не лише уряду, а й інших громадських інститутів, які контролюють поведінку і ресурси своїх членів.

На думку більшості дослідників, політична участь включає широкий спектр політичної активності, пов'язаний зі специфічним ставленням соціальних суб'єктів до влади. Російська дослідниця О. Ю. Мелешкіна визначає політичну участь як «більш-менш регулярне і, зокрема, інструментальне застосування акторами різних форм політичної діяльності, засобами якої громадяни намагаються впливати на процес прийняття політичних рішень» [29, с. 154].

Істотне доповнення щодо сутності згаданої категорії робить український дослідник О. Чемшит. На його думку, політична участь - це будь-яка дія або бездіяльність, спрямована на зміну чи збереження існуючого способу розподілу ресурсів у масштабах усього суспільства. Автор пропонує поглянути на проблему політичної участі крізь призму соціологічної теорії М. Вебера в частині, присвяченій розгляду дефініції «соціальна дія», оскільки політична участь соціально детермінована. На практиці вона реалізується через соціальну поведінку, яку прийнято розглядати як відносно узгоджену і послідовну сукупність соціально значущих вчинків особистості.

На нашу думку, найбільш обґрунтовані визначення поняття політичної участі дано Д. Гончаровим та І. Гоптарьовою. Під політичною участю вони розуміють інструментальну активність, за допомогою якої громадяни намагаються впливати на уряд таким чином, щоб він виконував бажані для них дії. Політична участь розглядається, з одного боку, як вплив на процес прийняття політичних рішень, а з другого - як вплив на зміст і перебіг реалізації практичних програм, що приймаються органами державної влади. При цьому Д. Гончаров розрізняє такі поняття, як «політична» і «інструментальна» участь, розуміючи під першим прояв більш-менш стихійної активності, а під другим - участь, що спирається на процедури соціально-політичної активності (інструментального характеру).

Поняття політичної участі - це дії, що не завжди піддаються інструментальній інтерпретації, однак є активною поведінкою, яка часто потребує від індивіда великих зусиль, навіть жертовності, і пов'язана з намаганням вплинути на хід політичного життя в конкретному суспільстві [17, с. 12-13].

Водночас Д. В. Гончаров акцентує увагу на таких важливих теоретико-методологічних аспектах політичної участі, як характер і зміст соціальної та політичної дії у структурі участі, а також її інструментальність. Під інструментальністю політичної участі він розуміє «здатність вибудовувати раціональні технології досягнення цілей» [17, с. 10].

Згадана позиція відповідає кваліфікації М. Вебера, в якій за основу взято ступінь залучення індивіда до політики.

Сучасні автори пропонують перш за все "прагматичну" інтерпретацію політичної участі, яка орієнтується на спроможність людини ставити перед собою певні цілі в політичній сфері і домагатися їх досягнення, що, зрозуміло, передбачає володіння політичними знаннями, наявність позиції, конкурентоспроможність тощо. Саме така здатність, вважають вони, і є той орієнтир, який політичній участі у прагматичному трактуванні надає конкретних політичних дій. Про це пишуть Дж. Нагель, С. Верба, Н. Ні (США), А. І. Соловйов, А. І. Демидов, Д. В. Гончаров (Росія). А. І. Демидов приймає, наприклад, таке визначення: «Політична участь в цілому завжди являє собою засіб простих людей за будь-якого типу політичної системи вплинути на діяльність своїх правителів, а іноді й змінити їх. Формуючись під впливом компонентів соціального буття, політична участь виступає як певне інструментальне застосування акторами різних форм політичної діяльності для впливу на процес прийняття політичних рішень» [17].

Політична участь може здійснюватися як соціальна дія (наприклад, мотивоване ігнорування виборів), але частіше відбувається у вигляді соціальної взаємодії.

На думку М. М. Слюсаревського, в широкому значенні поняття політичної участі максимально близьке до поняття політичної поведінки пересічних громадян і фактично виконує лише функцію відмежування її від професійної політичної діяльності, політичного функціонування.

Специфічного змісту поняття політичної участі набуває у вужчому значенні, окресленому концепцією партиципаторної демократії, що передбачає самодіяльність, самоорганізацію, самоврядування громадян. І саме в такому розумінні політична участь заслуговує бути об'єктом спеціальних досліджень, завдання яких виходять за звичні межі вивчення електоральної активності та інших рутинних форм поведінки «рядових» учасників політичного процесу [35, с. 16].

Враховуючи феноменологічну складність розрізнення понять політичної участі, політичної активності, політичної діяльності та політичної поведінки, маємо визначити критерій, що, на наш погляд, є ключовим у виокремленні цих понять. До сфери політичної активності належать усі політичні наміри, інтереси та події, до яких долучається суб'єкт. Політична діяльність характеризує переважно професійну сферу залучення до політичної практики. Термін «політична поведінка» включає найбільш прийнятні для опису відповідні форми політичної активності. Але якщо людина, яка виявляє політичну активність і усвідомлює себе відповідальним суб'єктом суспільно-політичних відносин, намагається у будь-який спосіб вплинути на владу або перебіг політичних подій - цю активність можна віднести до категорії політичної участі.

Політичну участь ми визначаємо як усвідомлене здійснення соціальної ролі членом суспільства, спрямованої на досягнення суспільно значущих цілей та впливу на політичні процеси. Підґрунтям політичної участі ми вважаємо рівень розвитку громадянської відповідальності, провідним стимулом - мотивацію, яка опосередковує формовияви соціально-політичної активності та типи політичної участі. Спосіб реалізації політичної активності може здійснюватися переважно у сфері комунікацій (агітація, пропаганда тощо), сфері інформації та її аналізу (наукові дослідження, аналіз політичної інформації та ін.) або на рівні конкретних дій (участь у політичних акціях, виборчих кампаніях тощо) (див. рис. 1.1).

Рис. 1.1 Структурно-функціональна модель політичної участі

Визначення складових політичної активності (когнітивних, комунікативних, поведінкових) згідно з нашою концепцією зумовлено завданнями, поставленими в нашому дослідженні, а саме: формування інтересу та підготовка молоді до ефективної участі у соціально-політичних процесах. Різноманіття форм політичної участі, що нами розглядатиметься нижче, можливо, дасть змогу молодим людям визначити шляхи особистої її реалізації в житті суспільства, а їхнім наставникам - надавати необхідну допомогу в отриманні молоддю вмінь та навичок ефективної участі у розбудові громадянського суспільства.



2. Класифікація форм політичної активності

За всього розмаїття форм політичної участі очевидно, що вони розрізняються насамперед за масштабністю та сферою соціального поширення. Так, звертання індивіда до політичних засобів захисту своїх інтересів може передбачати його участь у розв'язанні загальнонаціональних проблем або місцевих завдань; вона може здійснюватися у межах виробничого колективу територіального самоврядування або соціального об'єднання. При цьому самі форми політичної участі можуть бути як прямі, пов'язані з безпосередніми діями індивіда, так і опосередковані, що характеризуються залученням суб'єкта до політики через різні групи, організації та структури.

Вибір форм політичної участі залежить від певних якостей суб'єкта (статі, віку, виду діяльності, релігійної належності, освіти тощо), особливостей політичного управління (переліку засобів, які держава надає громадянам для захисту їхніх прав та інтересів), а також від конкретної політичної ситуації.

У політичній науці існують різні способи класифікації політичної поведінки і політичної участі. Часто форми політичної поведінки та політичної участі залежать від екстенсивності (кількість учасників) та інтенсивності (ступінь активності індивідів).

За ступенем інтенсивності розрізняють постійну, епізодичну, системну політичну участь. Інтенсивність участі є базовим параметром, що визначає в аспекті легальної політичної активності варіативність поведінкових проявів суб'єкта по осі «політична неучасть - формальна інституціональна участь - реальна інституціональна участь».

Стосовно діючих у державі законів зазвичай розрізняють конвенційні (легальні, законні) і неконвенційні форми політичної участі. Л. Мілбрат визначає чотири основні види конвенційної участі (голосування; участь у роботі партій та інших політичних організацій і проведенні ними кампаній; участь у політичному житті громади - збори, грошові пожертвування і т. ін.; контакти з офіційними особами на різних рівнях) і наводить приклади неконвенційної участі (участь у публічних вуличних демонстраціях, мітингах та інших формах протесту з порушенням закону; протест проти «аморальних дій влади» у вигляді голодувань, спалень і т.ін.; відмова підкорятися несправедливим законам).

Конвенційна політична участь визначається відповідністю до норм права або традицій, які регулюють участь людей у політиці за правлячого режиму. Її визначення не викликає заперечень. Неконвенційна політична участь трактується по-різному. Часто висловлюється твердження, що конвенційна і неконвенційна поведінка співвідносяться як законні та незаконні дії (Е. Клюєнко, М. Пірен).

Західні дослідники тлумачать згадані форми участі таким чином. Традиційна (конвенційна) (conventional participation) участь: доволі рутинна поведінка, яка використовує інституційні канали і є прийнятною для домінуючої політичної системи. Нетрадиційна (неконвенційна) (inconventional participation) участь: відносно незвична політична поведінка, яка кидає виклик встановленим інститутам і домінуючим нормам або відкидає їх [21, с. 199-200].

Сучасні демократичні режими прагнуть зробити політичну участь громадян традиційною, щоб без зайвого ризику, звичними засобами впливати на політику, прислухатися до прагнень людей, їхніх інтересів та потреб. До конвенційних форм участі (за С. Вербою та Н. Наєм) відносять такі:

участь у голосуванні на президентських виборах;

участь у місцевих виборах;

активна участь у діяльності організацій, що опікуються проблемами спільноти;

активна діяльність з розв'язання окремих проблем громади;

спроби переконати інших у .доцільності участі у голосуванні;

активна робота, принаймні іноді, на користь тих чи інших партій або кандидатів на виборах;

контактування із представниками місцевого керівництва задля розв'язання конкретних проблем;

присутність хоча б на одних політичних зборах або з'їзді за останні три роки;

контактування з представниками керівництва регіону або країни для вирішення конкретного питання;

участь у створенні групи або організації для розв'язання певних проблем місцевого значення;

грошова підтримка партії чи кандидата під час виборчої кампанії;

членство у політичному клубі чи організації [27, с. 56].

Неконвенційні форми участі, на думку деяких дослідників, включають:

1) підписання петицій;

2) участь у недозволених демонстраціях;

3) участь у бойкотах;

4) відмова від сплати податків;

5) участь у захопленні приміщень, підприємств і сидячих страйках біля їхніх стін;

6) блокування дорожнього руху;

7) участь у стихійних страйках [29, с. 157].

Не всі вчені погоджуються із твердженням, що підписання петицій належить до неконвенційних дій. Здається правомірною думка Г. Алмонда та інших дослідників про те, що значній частині населення сучасних країн доводилося підписувати петиції, і ця форма політичної дії «стала настільки звичною, що вже не може вважатися неконвенційною» [38, с. 127].

У своєму визначенні політичної участі Н. Най і С. Верба (США) вказують на необхідність легального характеру участі, тобто участь повинна мати законну основу. Крім критерію легальності, варто застосовувати критерій легітимності. Так, виявляється, що низка форм участі має хоча й законний, але зовсім не легітимний характер, і що критерії оцінки легітимності можуть змінюватися. Такі зміни несуть важливу інформацію щодо процесів соціальних і політичних трансформацій [54, с. 6].

Виходячи з критерію легітимності дій та ставлення суб'єктів до політичної системи, англійський учений А. Марш розрізняє два основних типи політичної участі: ортодоксальну й неортодоксальну. До ортодоксальної належить участь, що забезпечує стійкість функціонування політичної системи, а вимоги, які висуваються до неї, виражені в законних формах. До неортодоксальної - несанкціоновані дії, пов'язані з вираженням вимог або спрямовані проти політичної системи (протестна поведінка). Окремий тип складають політичні злочини, тобто політична діяльність з використанням нелегітимного насильства (див. таблицю 1.1).

Таблиця 1.1 Класифікація типів політичної участі А. Марша

Ортодоксальна політична поведінка	Неортодоксальна політична поведінка, політична непокора, групова непокора	Політичні злочини
Звичайна політика, голосування, лоббі, громадські об'єднання	Петиції, гасла, законні демонстрації	Бойкоти	Неофіційні страйки	Незаконні демонстрації, захоплення приміщень, пошкодження власності, насилля	Захоплення заручників, саботаж, вбивства, заколоти, війни

Дослідники виокремлюють також дві основні форми політичної поведінки за критерієм відкритості: закриту і відкриту. Для закритого типу політичної поведінки характерна політична бездіяльність, або так звана нульова політична активність. Її причиною є те, що окремі люди реально не можуть займатися політичною діяльністю, не мають для цього відповідних можливостей. Зрештою, перешкоджати політичній діяльності можуть апатія (відсутність інтересу до політичної діяльності), аномія, тобто такий стан психіки людини, коли вона відчуває, що фактично політичне життя проходить поза нею. Політична бездіяльність - складне і неоднозначне явище, значною мірою зумовлене особистісними рисами і характеристиками людини. Для другого типу політичної поведінки - відкритого - властива здебільшого мотивована, цілеспрямована, раціональна, відповідно психологічно і емоційно зумовлена політична діяльність.

Здається парадоксальним, але однією з форм політичної участі є відмова від участі - відхід (неучасть). Деякі індивіди можуть не виявляти ніякої активності в політиці. Для визначення такого типу політичної поведінки існує поняття абсентеїзм (від лат. absentia - відсутність). Серед тих, хто не бере участі в політиці, є дві групи - непохитно аполітичні та ті, хто тимчасово з різних причин відсторонився від участі, тобто залежно від ситуації: або бере участь, або не бере.

Абсентеїзм може бути супутником або наслідком політичного і соціального благополуччя, вдоволеності ситуацією, в якій перебувають держава й суспільство. Абсентеїзм - супутник не лише добробуту та дії за принципом свободи, а й також втрати довіри до політиків, інтересу до їхньої діяльності. Перетворюючись на масове явище, він може загрожувати легітимності представницьких органів, авторитету обраних. Тому абсентеїзм ? «це привід для критичної оцінки політичної практики, свідчення постійного відтворювання відчуження влади від суспільства, розчарування виборців, їхньої недовіри до програм та обіцянок. Зростання показників абсентеїзму може розглядатися і як ознака політичної кризи», вважає російський учений Г. Бєлов [6, с. 240]. Водночас факт абсентеїзму є ознакою свободи людини в суспільстві, тому що громадяни мають право демонструвати своє ставлення до влади в різних формах.

За ознакою представництва політична участь виражається у двох основних формах: прямій (безпосередній) та опосередкованій (представницькій). Пряма участь має місце в межах невеликих політичних громад, де маси приймають рішення на зборах більшістю голосів.

За опосередкованої участі маси вибирають своїх представників для здійснення політичної влади, що притаманне переважно великим суспільствам. Але опосередкована участь дає більше можливостей для спотворення волі мас, оскільки вибрані представники можуть обстоювати власні інтереси, що не збігаються з інтересами тих, кого вони представляють. Маси можуть втрачати контроль над своїми представниками, і ступінь їхньої політичної участі знижується. Проте представницька участь у великих політичних системах є єдино можливою.

Залежно від політичного режиму, традицій, розмірів території, чисельності населення, розвитку засобів транспорту й комунікацій у кожному суспільстві спостерігається різне співвідношення прямої й опосередкованої політичної участі. Посередниками участі в сучасному суспільстві виступають політичні партії, суспільно-політичні організації і рухи, а основною її формою є вибори.

Різні підходи дослідників до визначення класифікаційних ознак політичної участі спонукали побудувати загальну схему, яка структурує політичну активність за типами, формами та видами (див. рисунок 1.2).



Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.2 Типологізація політичної участі

Загальна картина «політизації населення» різниться залежно від політичного устрою окремого суспільства або країни. Моделі та позиції політичної участі конструюються на основі емпіричних даних досліджень політичної поведінки громадян. Визначення позиціювання дає змогу уявити «панораму політизації» населення. У більшості авторитетних досліджень соціологи класифікують респондентів за кількістю форм долучення до політики, виокремлюючи від трьох до шести позицій участі.

Так, британські соціологи Г. Пері та Г. Мойзер виокремлюють три основні позиції участі британців у політиці: «прості виборці» - 51%, «активні» - 25,2% та «практично інертні» - 23,8% [27, с. 57]. В американській психології політики поширеною є шестимірна модель позиціювання політичної участі. Згідно з М. Олсеном, американці поділяються на такі категорії: «політичні лідери» ? 3 %, «активісти» ? 14%, «комунікатори» - 13%, «громадяни» ? 30%, «маргінали» - 18% та «ізольовані» - 22%. Шестимірну модель пропонують у своїй теорії С. Верба і Н. Най [55, с. 73]. Згідно з чотирьохмірною моделлю Л. Мілбрата, що позиціонує громадян за ступенем «вторгнення» в політику, групи громадян розподіляються так: громадяни з «активністю гладіаторів» - 3%, «перехідною активністю» - 7%, «активністю спостерігача» - 60% та «апатична публика» - 30% [27, с. 45].

Г. Алмонд і С. Верба запропонували тривимірну модель участі громадян у політичному процесі: «учасники» реально або потенційно включені у політичний процес. Вони інформовані про політичне життя, висувають вимоги до політичної системи і залежно від виконання цих вимог надають свою підтримку політичним лідерам. «Піддані» пасивно підкоряються державним чиновникам та законам, але не голосують і активно не втягнуті у політичне життя. «Прихожани» мають вельми туманні уявлення про уряд і політику. Це можуть бути малограмотні сільські мешканці, які проживають у віддалених селах, або люди, які ігнорують політику та її вплив на життя.

На основі визначення особливостей форм політичної участі виокремлюють групи індивідів, які беруть участь у політиці переважно тим чи іншим чином. Однією із «класичних» типологій є класифікація М. Каазе і А. Марша. Вона будується з урахуванням рівня активності, а також конвенційності і неконвенційності участі. Автори вирізняють п'ять груп відповідно до переважаючих форм участі:

1. Неактивні. Більшість представників цієї категорії або зовсім не беруть участі в політиці, або, у крайньому разі, читають газети і можуть підписати петицію, якщо їх про це попросять, деякі можуть брати участь у виборах.

2. Конформісти. Більш активні у конвенційних формах політичної участі. Деякі з них можуть навіть брати участь у політичних кампаніях. Однак загалом вони уникають безпосередньої політичної участі.

3. Реформісти. Так само, як і конформісти, беруть участь переважно в конвенційних формах, однак активніше. Крім того, вони можуть використовувати законні форми політичного протесту, зокрема демонстрації або навіть бойкоти.

4. Активісти. Найбільш активно беруть участь у політичному житті. Форми участі ? переважно конвенційні, однак використовують інколи і неконвенційні.

5. Учасники акцій протесту. За рівнем активності близькі до реформістів і активістів, однак відрізняються від них тим, що практично не беруть участі в політичному процесі у конвенційних формах [29, с. 157-158].

В суспільстві є соціальні групи, ставлення яких до влади не можна визначити ані участю, ані антиучастю. Це - спостерігачі. На відміну від звичайних неучасників, спостерігачі цікавляться політикою, відрізняються розвинутими потребами в політичній поінформованості.

Досвід вивчення масової політичної свідомості українських громадян дає підстави В. Васютинському для виокремлення кількох найбільш типових соціальних груп за змістом і спрямованістю емоційно-оцінкових ставлень громадян до політичних та ідеологічних проблем:

? «заангажовані», які активно цікавляться політико-ідеологічними процесами, намагаються брати участь у відповідних заходах і видах діяльності та впливати на погляди й настрої інших людей. До цієї групи належать свідомі прихильники лівих і правих ідеологій;

? «амбівалентні», які намагаються займати якусь політико-ідеологічну позицію, але вона буває нестійкою, визначається різними випадковими впливами і, залежно від обставин, коливається то вліво, то вправо;

? «невизначені», які інтуїтивно відчувають потребу долучення до громадсько-політичного життя, але з різних причин (найчастіше через нерозуміння або побоювання) нездатні зайняти певну чітку позицію. Такі громадяни порівняно частіше тяжіють до центристських ідеологій;

? «незадоволені», позиції яких визначаються насамперед негативною оцінкою становища, наявністю більш або менш виражених претензій до «можновладців» та політиків загалом, схильністю до протестних форм поведінки та відносною байдужістю до власне ідеологічних мотивів;

? «аполітичні». У цій групі розрізняють три підгрупи, аполітичність яких має свої особливі причини. Перша ? це «принципово аполітичні», які свою політико-ідеологічну незаангажованість вважають певною «непорушною» засадою (за дотриманням якої часто-густо криються ті чи ті індивідуальні комплекси). Друга ? це «байдужі», яких справді ніяк не цікавлять і не турбують політико-ідеологічні питання, а простір для самореалізації вони шукають винятково у вельми віддалених від політики сферах. Третя ? це «розчаровані», які свого часу захопилися політичними проблемами, але згодом, переживши розчарування й знеохочення, відійшли від них і всіляко намагаються їх уникати (нерідко в такий спосіб виявляючи невротичні реакції) [10, с. 37-38].

Відомий український соціолог Є. І. Головаха визначив шість рівнів долученості громадян України до суспільного життя.

Найвищий рівень (шостий) - харизматичні лідери політичних рухів, які налічують кілька десятих відсотка загальної чисельності дорослих громадян.

П'ятий рівень - власне політичні функціонери, представників цієї категорії в Україні чимало.

Четвертий рівень - суспільно-політичні діячі, яких у нас практично немає, тому що до цієї категорії повинна належати інтелектуальна еліта суспільства, яка намагається впроваджувати суспільні цінності та критично ставитися до держави.

Третій рівень - рівень участі у політичних організаціях та партіях. В Україні таких не більш як 2-3%.

Другий рівень - до нього належать члени різноманітних неполітичних громадських організацій. Адже в громадянському суспільстві найважливішим є момент об'єднання громадян для захисту спільних інтересів. Відсоток таких людей у суспільстві мізерний.

Перший рівень - обивателі, звичайні громадяни, які не цікавляться політикою та не мають жодних важелів впливу на неї. Таких, за даними соціологів, в Україні 87% [16].

Згідно з нашою концепцією політичної участі весь спектр реалізації активності людини в політичному житті суспільства має чотири рівні з урахуванням сфери та інтенсивності її прояву:

I рівень - політично-апатичний;

II рівень - ситуативно-споглядальний (пізнавально-когнітивна складова), ситуативно-діалогічний (вербально-комунікативна складова), побутово-підтримувальний (поведінково-вольова складова);

...