Державні демократичні режими України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державні демократичні режими України



Зміст

Вступ

Розділ 1. Сутність та ознаки державного режиму

1.1 Поняття, форми та ознаки державного режиму

1.2 Види форм державного режиму

Розділ 2. Характеристика демократичного режиму

2.1 Поняття та види демократичного режиму

2.2.Основні форми демократії

Розділ 3. Особливості утвердження демократичних інституцій в Україні

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність обраної теми курсової роботи полягає в тому, що кожна держава має свій політичний режим, який позначає сукупність прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, характеризує ступінь політичної волі, правове положення особистості в суспільстві і визначений тип політичної системи, що існує в країні.

Мета курсової роботи - дослідити та вивчити державні демократичні режими України.

Завданням курсової роботи є:

- вивчити поняття, форми та ознаки державного режиму;

- дослідити поняття та види демократичного режиму;

- розглянути особливості утвердження демократичних інституцій в Україні;

- проаналізувати особливості та форми прояву авторитарного режиму;

- визначити сутність та різновиди тоталітарного режиму;

-порівняти з антидемократичним режимом;

- вивчити політичні режими в Україні;

- переглянути особливості політичного процесу в Україні.

Сучасний світ - це багатолика сукупність розвитку, взаємодії, еволюції, втрати одних і здобуття інших характерних рис. Тому в світовій науці політичні режими вивчають у рамках багатьох теоретичних шкіл і напрямів.

Вітчизняне суспільствознавство недооцінювало самостійність цього поняття, внаслідок чого його вітчизняні дослідження значно відстають від світових розробок.

У сучасному світі можна говорити про 140-160 політичних режими, які дещо відрізняються одні від одних.

Античний філософ Арістотель дає два критерії, по яких можна провести класифікацію: по тому, у чиїх руках влада і по тому, як ця влада використовується.

"Правильні" форми держави: монархія (влада однієї людини), аристократія(влада в руках деяких "кращих").

"Неправильні" форми держави - ті, при яких люди, що стоять біля влади, діють у власних інтересах, не піклуючись про благо суспільства. До "неправильних" форм відносяться: тиранія (влада в руках тирана),олігархія (у влади багатої меншості) і демократія (контроль більшості суспільства над владою).

Політичний режим - це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов'язаний з нею загалом і з усіма її складовими.

Одна з досить простих, широко розповсюджених, класифікацій політичних режимів - розподіл їх на тоталітарні, авторитарні і демократичні.

Під час написання курсової роботи були використані різноманітні методи наукового дослідження:

- літературний метод (опрацьовувалися періодичні видання, спеціалізована література та посібники);

- хронологічний метод(дослідження питання в часі);

- методи аналізу та синтезу;

- узагальнення.

Джерелами отриманої інформації слугували:

- Конституція Україні. -Закони України. -Підручники.

-Наукові статті. -Тези. -Наукові видання.



Розділ 1. Сутність та ознаки державного режиму

1.1 Поняття, форми та ознаки державного режиму

Державний режим -- це сукупність способів та методів здійснення державної влади у суспільстві.

Поняття "державний режим" не тотожне поняттю "політичний режим", хоча за значенням вони близькі одне до одного. Державний режим -- це різновид політичного режиму, який має більш широке значення ніж державний режим. До поняття "політичний режим" входять не тільки методи діяльності державних органів, а й форми діяльності всіх елементів політичної системи суспільства: політичних партій, громадських організацій та інших об'єднань громадян.

На відміну від форми державного правління та форми державного устрою, які характеризують організаційну сторону форми держави, державний режим характеризує порядок діяльності держави, визначає ії функціональне спрямування. Державний режим є найбільш нестійким елементом форми держави.

Залежно від наявності та розвитку інститутів демократії, державний режим поділяють на демократичний та антидемократичний.

Демократичний режим -- це вид державного режиму, при якому державна влада здійснюється на основі рівної участі громадян та їх об'єднань у формуванні державної політики, утворенні й діяльності державних органів, дотримання прав і свобод людини.

Демократичному режиму притаманні наступні ознаки[7]:

-безпосередня участь народу в здійсненні державної влади;

-виборність вищих органів державної влади, існування інститутів безпосередньої та представницької демократії;

-плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;

-рівність усіх громадян перед законом, гарантування з боку держави здійснення ними своїх прав та виконання своїх обов'язків;

-демократизм правосуддя, забезпечення верховенства права;

-поєднання правління більшості та захисту прав меншості, існування легальної політичної опозиції;

-взаємна відповідальність держави перед особою і особи перед державою;

-можливість створення і вільного функціонування політичних партій та інших громадських об'єднань.

1.2 Види форм державного режиму

Демократичний режим існує у наступних формах:

1) ліберальнодемократичний, який заснований на системі гуманістичних принципів здійснення державної влади, визнанні свобод і прав людини, забезпеченні рівності всіх перед законом;

2) консервативнодемократичний, який заснований переважно на демократичних принципах державного управління, що склалися історично та є характерними саме для цієї держави, яка не бажає перейти до нових форм і методів державного управління [9];

3) радикальнодемократичний, який здійснюється шляхом постійного введення нових форм реалізації державної влади, використання рішучих заходів щодо підвищення ефективності державного управління.

Антидемократичний режим -- це вид державного режиму, при якому державна влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб або в руках однієї особи і здійснюється більш жорсткими методами шляхом порушення прав і свобод людини та усуненням можливостей для вільного волевиявлення інтересів різних груп населення.

Антидемократичному режиму притаманні наступні ознаки:

-відсутність правових механізмів та інших гарантій здійснення прав і свобод громадян;

-надмірна централізація державної влади, її концентрація в руках неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи;

-повний контроль держави над усіма сферами суспільного життя;

-застосування неправових засобів здійснення державної влади та примусових методів управління;

-ігнорування релігійних поглядів населення, інтересів національних меншин та інших груп людей.

Антидемократичний режим існує у наступних формах:

1) деспотичний, який характеризується зосередження в руках однієї особи (деспота) всієї повноти державної влади та повній безправності підданих. Деспотія притаманна абсолютним монархіям періоду рабовласництва;

2) тиранічний, який характеризується зосередженням в руках однієї особи (тирана) всієї повноти державної влади, яку він, навідміну від деспотії, одержав не за правом успадкування, а внаслідок узурпації, насильницького захоплення влади шляхом державного перевороту. Для тиранії характерне панування жорстких способів здійснення державної влади, свавілля, беззаконня;

3) тоталітарний, який характеризується зосередженням державної влади в руках правлячої верхівки або однієї особи, здійсненням диктатури однієї партії та забороною діяльності опозиційних партій і організацій, відсутність реальних прав і свобод громадян, принципу розподілу влади та органів місцевого самоврядування, наявність всеохоплюючого контролю з боку держави над усіма сферами суспільного та особистого життя, нав'язування єдиної офіційної державної ідеології, відсутність вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп і верст населення, примат держави над правом;

4) авторитарний, який характеризується значним зосередженням державної влади в руках однієї або кількох осіб, звуженням політичних прав і свобод громадян, політичних партій та громадських об'єднань, недопущенням політичної опозиції, наявністю єдиної, обов'язкової політичної ідеології, приниженням ролі представницьких органів влади, використанням насильства і позасудових методів примусу людей, спиранням на поліцейські та військові апарати [11].

Особливості соціальноекономічного, політичного розвитку країн світу визначають різноманітність державних режимів, яких на сьогодні у "чистому" вигляді практично не існує.

У сучасному світі, при будьякому державному режимі завжди проявляються поєднання рис авторитаризму і демократизму.



Розділ 2. Характеристика демократичного режиму

2.1 Поняття та види демократичного режиму

Демократичний режим властивий насамперед країнам із соціально орієнтованою економікою, де існує сильний "середній клас". Державна влада здійснюється з урахуванням конституційних положень про розподіл влади, системи стримувань та противаг і т.д. Методи примусу строго обмежені законом, масове або соціальненасильство виключається. Державна влада застосовує різні методи прямих і зворотних зв'язків з населенням.

Можна виділити дві групи ознак, властивих даному виду політичного режиму.

Перша група це формальні ознаки: а) народ - основне джерело влади; б) юридичну рівність всіх громадян;

в) переважання більшості над меншістю при прийнятті рішень; г) виборність основних державних органів.

Друга група це реальні ознаки: а) розвинені інститути представницької і безпосередньої демократії; б) гарантування громадянам політичних прав і свобод; в) свобода інформації та незавісімостьСМІ; г) партійний і політичний плюралізм; д) поділ влади; е) незалежність профспілок; ж) місцеве самоврядування; з) сильна обмеженість політичного та правоохоронного насильства; і) визнання етнічних та інших соціальних меншин [13].

Демократичний державний режим існує в США, Великобританії, Франції, Японії, Канаді, Австралії, ряді країн Європи.

2. Авторитарний. При такому режимі переважають методи примусу, але при цьому зберігаються деякі риси лібералізму. Вибори в різні органи державної влади є формальними. Існує спотворений принцип поділу влади і як результат цього спотворення явне домінування виконавчої влади. Переобрання глави держави (якщо це президент) не обмежена.

3. Тоталітарний. Режим цілком грунтується на методах фізичного, психічного, ідеологічного примусу. Існують злиті партійно-державні органи. Законом встановлюються різні градації прав громадян. Місцеве самоврядування та поділ влади відсутня.

4. Перехідний. У деяких країнах існують проміжні, напівдемократичні режими (Туреччина),в інших - режими перехідні від тоталітаризму до авторитаризму (країни Африки), від тоталітаризму і авторитаризму до демократії (постсоціалістичні держави Азії).

Розглянемо докладніше риси демократичних і антидемократичних режимів.

Демократія - (від грец. Demokratia, буквально - народовладдя) - політичний режим, при якому державна влада здійснюється правовими методами відповідно до законів, всі громадяни мають рівні права брати участь в управлінні державою, в тому числі через вільно обраних представників. Громадянам забезпечуються особисті, політичні і громадянські права і свободи.

Як історичне явище демократія має свої вельми віддалені прообрази, що існували в первіснообщинному суспільстві - переддержавного, нерозвинені, зародкові форми окремих демократичних громадських інститутів (неполітичні демократичні форми родового та племінного самоврядування). У міру еволюції древніх товариств, виникали і розвивалися держави, змінювалося їх пристрій, демократичні інститути видозмінювалися, відмирали і відроджувалися в нових формах, в залежності від конкретних історичних умов [2].

Першою демократичною державою, в античному розумінні демократії, було місто-держава Афіни (V століття до н.е.). Афінська демократія мала становий характер, повноправні громадяни не становили більшості мешканців. Зміст поняття демократія переглядалася і розширювалося в ході історичного розвитку держави та суспільних наук. Найбільший імпульс розвитку демократичного політичного режиму надало скликання першого англійського парламенту (1265 р.) і подальша парламентська практика в Англії, Велика французька революція (1789 р.) і народження американського конституціоналізму (1787 р.).

Держава, в сучасному його розумінні, відрізняється від держав інших типів (деспотичного, тоталітарного, авторитарного) наступними основними ознаками, принципами: визнання народу джерелом влади, носієм суверенітету (виключно йому належить установчої влади в державі; рівне право всіх громадян на участь в управлінні державою ; забезпечення державою прав і свобод людини і громадянина в обсязі, встановленому законами, визнання принципу підпорядкування меншості більшості (при прийнятті законів, вибори та інших колективних рішеннях); формування основних органів державної влади шляхом вільних виборів. Похідними від основних ознак демократії є: підконтрольність, підзвітність та відповідальність державних органів (і посадових осіб), що формуються шляхом призначення, перед представницькими органами державної влади та обраними посадовими особами; ідеологічне та політичне різноманіття, свобода діяльності громадських об'єднань; верховенство закону у всіх сферах суспільних відносин, у тому числі і в діяльності державних органів.

Розрізняють інститути представницької демократії (прийняття основних рішень повноважними виборними установами - парламентом, іншими представницькими органами) і безпосередньої демократії (прийняття основних рішень безпосередньо громадянами, шляхом референдуму, виборів, плебісциту) [4].

Політичний режим демократичного типу має своєї соціально-економічної передумовою існування суверенних індивідуальних суб'єктів, які є власниками економічних умов свого життя і будують відносини один з одним на основі обміну та договору. Політичними передумовами цього режиму є:

- Відсутність єдиної, обов'язкової для всіх державної офіційної ідеології, яка однозначно визначає мету суспільно-історичного розвитку, а інодіі політичні засоби її досягнення;

- Наявність вільно формованих поза державного політичних партій, що відображають соціальну диференціацію громадянського суспільства;

- Обмеження політичної ролі партій участю у виборах, на яких вони виступають з розробленою виборчою програмою, що відбиває інтереси партією соціальної групи представляється громадянського суспільства:

- Функціонування політичної системи, що передбачає боротьбу, конкуренцію політичних партій, угоду між ними, утворення коаліцій політичних сил, які прагнуть до парламентської більшості й одержання вирішальної ролі в державному управлінні; передбачається, що виникаюча таким чином політична боротьба є відображенням соціально-економічної конкуренції всередині громадянського суспільства;

- Існування не визначає державну політику і тому не несе за неї відповідальність меншості, у функцію якого входить опозиційна політична діяльність, розробка альтернативних програм суспільного розвитку, позитивна критика державного керівництва, ідеологічна і кадрова підготовка його зміни;

- Наявність політичних свобод (гласність, свобода слова, друку, вуличних ходів, демонстрацій, мітингів, протестів і т.д. і т.п.), за допомогою яких суверенні об'єкти громадянського суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя [6].

Головне в політичному режимі - порядок і умови формування державної влади. Умови демократії забезпечують у цьому процесі вирішальну роль народу. Демократичний режим уможливлює послідовно визначальну зв'язок населення з партіями, партій через періодично проводяться вибори з представницькою владою, представницької влади з владою виконавчою. Такий порядок вважається головним достоїнством демократичного політичногорежиму, тому що забезпечує систематичну зміну правителів мирним, ненасильницьким шляхом.

Ліберально-демократичний режим є найбільш сучасною формою демократії. Ліберально-демократичний режим існує в багатьох країнах. Деякі вчені вважають, що ліберальний режим - це власне не режим державної влади, а умова існування самої цивілізації на певному етапі її розвитку. Але з останнім твердженням важко погодитися, оскільки в даний час йде еволюція політичних режимів, у тому числі й ліберально-демократичної форми. Ліберальним називають такий демократичний режим, політичні методи і способи здійснення влади якого засновані насистемі гуманістичних і демократичних принципів. Це перш за все економічна сфера взаємовідносин особистості і держави. В умовах ліберального політичного режиму людина в цій сфері має власністю, правами і свободами, економічно самостійний і на цій основі політично незалежний. У відносинах особи і держави пріоритет зберігається за особою. Ліберальний режим відстоює цінності індивідуалізму, протиставляючи його колективістський початків в організації політичного та економічного життя, які, на думку ряду вчених, ведуть в кінцевому підсумку до тоталітарних форм правління [8].

З основного принципу демократичної держави (визнання народу джерелом влади) випливає висновок про спрямованість діяльності держави в цілому - в інтересах більшості громадян. Однак, навіть будучи закріпленою в законодавстві, соціальна спрямованість політики держави реалізується в різних сферах життя суспільства в різній мірі в залежності від співвідношення політичнихсил. Ступінь активності участі громадян в управлінні державою і ступінь відкритості та підконтрольності громадянському суспільству діяльності держави значною мірою залежить від правового режиму діяльності засобів масової інформації. У демократичній державі ЗМІ відіграють основну роль у формуванні громадської думки, що безпосередньо позначається на діях громадян під час виборів, референдумів. Якщо законодавством держави не забезпечені гарантії множинності, плюралізму, відкритості, альтернативності, свободи і відповідальності ЗМІ, гарантії недопущення монопольного впливу на ЗМІ з боку реально володарюють фінансової і політичної еліт, то неминуче маніпулювання громадською думкою, нав'язування суспільству неадекватною картини соціального життя.

2.2 Основні форми демократії

Залежно від форм участі народу у здійсненні влади виділяють пряму і представницьку демократію.

1. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних програм. Поширення подібної практики обмежується територіальним фактором і залежить від того, наскільки децентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення народу стосовно своїх представників в органи державної влади.

Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціативні рухи.

Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному перекладі - народне рішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших державних питань. Розрізняють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуванням, за результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати. Наприклад, у березні 1991 року був проведений референдум колишнього Радянського Союзу з приводу збереження СРСР в оновленому вигляді, в грудні того року 1991 р. - Український референдум - про незалежність України. Результати референдумів другого виду мають значення закону. З їх допомогою затверджуються конституції або поправки до неї, проекти законів. Світовий досвід показує, що питання, які виносяться на референдум, можуть бути найрізноманітнішими: заміна монархії республікою (Греція, 1974), про незалежність якої-небудь території (провінція Канади Квебек, 1995), дозвіл розлучень і абортів (Італія) тощо.

Ініціатива - це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами. Ініціатива реалізується через збір певної кількості підписів громадян на підтримку проведення референдуму. До інших форм демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна віднести демонстрації, мітинги, звернення до владних структур всіх рівнів і до ЗМІ.

2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.

Плюси і мінуси кожної форми демократії.

Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої демократіїприводять аргументи її неефективності, вказуючи:

· на складність прийняття погоджених рішень;

· на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу;

· на високий ступінь маніпульованості суспільною думкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам;

· на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень.

Крім того, проведення референдумів складне, і дорого вартує, важливішою проблемою є низький рівень громадянської активності, що виражається в ухиленні виборців від голосування.

Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те, що вона сприяє розширенню політичного кругозору громадян, і критикують представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів:

· відрив депутатів від народу і їх бюрократизація;

· пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску;

· відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень;

· зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень;

· на послаблення демократичного контролю знизу.

Однак у представницької демократії є свої значні плюси. Некомпетентність пересічного виборця змінюється професіоналізмом депутатів, які мають можливість підготовчої роботи і можуть залучати експертів для оцінок цих рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з'являється можливість досягти балансу інтересів.

Розвиток сучасних комп'ютерних технологій приносить нові моменти в розвиток сучасної демократії. Прибічники прямої демократії пов'язують вирішення проблеми абсентеїзму з розвитком "комп'ютерної демократії" або "телематичної демократії". Під телематикою розуміють з'єднання в єдину мережу комп 'ютера, телевізора і телефона. Мова йде про можливість для громадянина кнопкового або телефонного голосування з різних питань, включаючи вибори депутатів з будинку. Комп'ютерна демократія технічно можлива, але в неї можуть бути й свої мінуси. Поряд з загальними недоліками прямої демократії (наприклад, "тиранією некомпетентності") може виникнути проблема з анонімністю голосування. Якщо урна для голосування є анонімним методом реєстрації переваг, то електронні технології дозволяють накопичувати свідчення про тих, хто голосував.

Сучасні потреби демократичного розвитку вимагають збалансованого співвідношення прямої і представницької демократії. Демократія є постійним процесом удосконалення, тому що сучасні її форми не є ідеальними. Крилатою стала фраза У.Черчілля про те, що демократія є найгіршою формою правління, за винятком всіх інших форм, які час від часу випробовувалися. Переваги демократії полягають у тому, що вона дозволяє зберегти політичну стабільність, передбачає низький рівень потенційного насильства. В умовах демократії між рішеннями влади і реакцією суспільства існує зворотний зв'язок. Відповідні сигнали суспільства можуть виражатися у вигляді підтримки або критики, що є можливим завдяки незалежній пресі.



Розділ 3. Особливості утвердження демократичних інституцій в Україні

Стрижнем державотворчого процесу протягом першої половини 90-х років XX ст. був конституційний процес, що мав забезпечити утвердження стійкої системи державної влади, національної правової системи, законності й правопорядку. Розгортання конституційного процесу ускладнювалось сповільненим виробленням науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільно-політичного устрою, протистоянням гілок влади та непримиренною боротьбою навколо питань законодавства різних політичних сил (статус Республіки Крим, державна мова, державна символіка, приватна власність, розподіл владних повноважень та ін). Узгоджувальним комісіям усе ж вдалося дійти згоди і 28 червня 1996 р. Конституція була прийнята [1].

Основний Закон проголосив Україну демократичною, соціальною, правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека були визначені найвищими цінностями.

Щоб демократія стала у суспільстві новою діючою системою влади, важливо щоб люди не тільки розуміли сутність її основних принципів, а й були згідні жити згідно з цими принципами - самостійно, без постійної опіки, всесильної влади, з усією повнотою відповідальності.

Наша країна не дуже багата демократичними традиціями. По суті, протягом всього періоду радянського тоталітаризму в Україні не розвивалися елементи особистих свобод і правової держави, демократичної свідомості суспільства та особистості. На сьогоднішньому етапі важливо не прискорювати штучними засобами процес демократизації суспільного життя, проте не варто і гальмувати його схожими методами. Демократія має визрівати на національному ґрунті поступово і послідовно, її межі повинні бути обумовлені логікою розвитку посткомуністичного суспільства, його трансформацією.

Основними передумовами формування демократичного суспільства в Україні є:

- розширення економічної свободи;

- радикальна зміна інститутів суспільства, усієї системи цінностей й психології людей, які породила тоталітарна система;

- підвищення рівня політичної дисципліни і політичної культури громадян;

-встановлення ефективного контролю суспільства над політикою можновладців;

- подолання економічних проблем.

Динамізм демократичних процесів в Україні залежить від рівня:

- політичної активності громадян;

- економічної, соціальної й політичної стабільності суспільства;

- співвідношення політичних сил;

- розвитку національної ідеї та правосвідомості.

Сучасна модель демократії - плюралістична. Це система представницького правління, за якою парламентарі обираються народом і є відповідальними перед ним.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики:

- оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й національного;

- гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства, злочинності;

- демократизм і моральність у здійсненні політики;

- громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:

- конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й географічне розташування держави;

- рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ [10];

- спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та правової свідомості;

- етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

- відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції, політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості;

- реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової громадськості.

У різноманітних визначеннях сутності процесу еволюції державного ладу сучасної України найчастіше використовують тезу про перехід від тоталітаризму до демократії. Звідси й політичний режим України вважається проміжним, який поєднує риси:

-тоталітарного у вигляді деяких рис політичної культури (впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, етатизм, егалітаризм, догматизм, примітивізація політичної культури). В своїй основі знищений на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітає в багатьох сферах на локальному і навіть регіональному та секторному рівні політичної системи;

-авторитарногоу вигляді відчуженості влади від громадян, адміністративно-командних механізмів управління, примату адміністративно-владних відносин над правовими, особливо концентрації влади у керівної особи порівняно з підлеглими [11];

-анархічнийполітичний режим часто буває представлений такими своїми компонентами: 1) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади; 2) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій; 3) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в діяльності впливових сепаратистських сил і сил, що претендують на виключне право репрезентувати "справжні інтереси народу" та вимагати заборони діяльності своїх опонентів); 4) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії на організоване застосування насилля;

-суттєві елементи охлократичногополітичного режиму характеризують політичне життя України тією мірою, яка її владним структурам притаманна: 1) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації, намагання не адекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці; 2) відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни, використання популістських настроїв певних соціальних груп для реалізації вузько корпоративних інтересів; 3) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти з середовища "соціальних низів" та маргінальних верств суспільства, представники яких жадають швидкого підвищення свого індивідуального та групового соціального статусу та покращання матеріального рівня життя.

Спираючись на підписання конституційного договору і прийняття нової Конституції українськими політологами висловлювалась точка зору, що після цього в Україні переважає авторитарно-демократичний режим із створеними передумовами для трансформації у демократичний. При цьому вказується, що на сучасному етапі для політичного режиму України характерні такі риси:

-громіздка структура установ державної влади з недиференційованими і неспеціалізованими функціями відповідно до вирішення сучасних модернізаційних завдань, слабкістю громадських інститутів впливу на владу;

-патерналістські, опікунські функції держави не тільки у соціально-економічній сфері, а й у сприянні розвитку елементів громадянського суспільства [11];

-малоефективний механізм стримувань і противаг як між вищими органами державної влади, так і регіональним і місцевим самоврядуванням внаслідок незавершеності юридичного оформлення меж їх компетенції, процедур прийняття рішень, мотиваційних механізмів до висококваліфікованої праці;

-політична неструктурованість державної влади, обумовлена не тільки слабкістю політичного потенціалу громадськості, а й свідомим гальмуванням владними структурами цього процесу через зволікання у прийнятті нового партійного і виборчого законодавства;

-партійна система фінансово, матеріально залежна від влади і фінансово-домінуючих соціальних груп і часто стає виразником їхніх інтересів всупереч декларованим програмним цілям;

-слабка взаємодія між партіями і групами тиску на основі взаємопорозуміння стратегічних перспектив суспільного розвитку і групових взаємовигод, а не на основі тимчасових кон'юнктурних ситуацій;

-виборча система не стимулює партійну конкуренцію, а закріплює зберігання корпоративно-кланових засад формування політичної влади через відсталі механізми висування кандидатів і голосування;

-сильні рецидиви щодо єдиної державної ідеології, відсутність чітко оформлених ідеологічних орієнтацій, цивілізованих форм ідеологічного плюралізму, цивілізованого центризму в політиці; досить міцні позиції крайніх ідеологій (особливо комуністичної). Виходячи з типологізації Е. Шілза, політичний режим України можна назвати опікунською демократією, де державна влада перебуває в парадоксальній ситуації: з одного боку, покликана розвивати законодавство, громадські інститути, з іншого - об'єктивно їх гальмує в силу інерції збереження бюрократичних структур [11].

Разом з тим в українській політології існує інша оцінка існуючого в Україні політичного режиму та вектора його розвитку. Зокрема говориться про те, що всі аргументи на користь відсутності тоталітарного режиму в Україні не витримують критики. Вказується на те, що такі ознаки тоталітаризму, як наявність політичної сили, що продовжує утримувати практично безмежну владу над суспільством, тотальний контроль за самодіяльністю людини, непідзвітність влади громадській думці збережено майже без змін. Водночас відмова від механізму політичного та ідеологічного терору, перехід до іншої економічної системи дають підстави стверджувати про переростання традиційної форми тоталітаризму в новітню, модернізовану й модифіковану. Складовою цього процесу є відмова від офіційної державної ідеології, яка за новітніх умов може відігравати лише роль вторинного чинника у змаганнях за утримання чи перерозподіл влади у межах існуючого типу політичного режиму.

До суто об'єктивних характеристик режиму додається й низка суб'єктивних його ознак, що випливають із характеру діяльності державно-владних структур. Спостерігається періодичне посилення авторитарних та охлократичних тенденцій у їхній діяльності, що за умов граничної слабкості елементів демократії призводить до посилення тоталітаризму.

На цій основі робиться висновок про неототалітарний вектор еволюції політичного режиму сучасної України. Характер взаємодії держави і суспільства зазнав значних "кількісних" змін, але трансформація не набула "якісного" характеру, що засвідчує відсутність переходу до нового типу політичного режиму. Водночас сам факт наявності трансформації обумовив вивільнення певного, неоднозначного і поки що непомітного сегмента у структурі політичного режиму, в якому почався розвиток демократичних елементів. Це дозволяє стверджувати, що, попри значну інерцію свого розвитку, неототалітаризм перебуває у стані протиборства з демократичною альтернативою. "Перехідність" у цьому контексті означає скоріше невизначеність остаточного підсумку їхнього змагання, незавершеність, суперечливість і непослідовність самої трансформації режиму, а отже, його певну історичну самобутність [11].

"Перехідний період" став не стільки часом утвердження демократії, скільки етапом повільного та болісного розпаду тоталітаризму.

Таким чином, відсутність інститутів громадянського суспільства і громадянської ментальності, його політичної та соціальної структурованості, відчуження влади від більшості людей, неможливість для самих громадян постійно контролювати владу і впливати на ухвалення рішень - усе це характерне для сучасного посткомуністичного українського суспільства.

Політичний процес суспільства перехідного типу має яскраво виражену специфіку. Він здійснюється насамперед як процес демократичних перетворень політичних інститутів і установ, а також шляхом посилення загальнолюдських і гуманістичних цінностей, норм і пріоритетів. Людський вимір політичного процесу вирішує долю самого процесу в регіональному і глобальному масштабі.

Сьогодні, як ніколи, виникла необхідність формування загальногуманістичної стратегії в підходах промислової технології і технології влади, їх використання, маючи на увазі довгострокові інтереси людини як виду, зацікавленого у своєму збереженні на Землі.

У цьому контексті проблема формування гуманістичної традиції в політичному процесі виступає як найбільш загальні підстави і можливості політики, як співвідношення в ній об'єктивного і суб'єктивного, закономірного і випадкового, існуючого і належного, раціонального і нераціонального. Сучасній людині необхідно мати уявлення про альтернативні засоби політичного впливу і влади, про можливе і неможливе, передбачене і непередбачене в області політики.

Перехід від індустріального суспільства до постіндустріального супроводжується повсюдно кризою гігантоманії (від гігантських підприємств до гігантських партій) і ренесансом швидкорухомих малих форм. Без цього політичні прогнози, що орієнтуються на традиційні малорухомі форми класових, національних і т.п. макрогруп, на грубі дихотомії (типу "прогресивне -- реакційне", "демократи - червоно - коричневе"), приречені на поразку, свідками чого ми настільки часто сьогодні постаємо[3].

Головне протиріччя сучасного суспільного розвитку країни полягає в тому, що, з одного боку, воно відображає оптимістично - емансипаторські установи, пов'язані із звільненням України від утиску тоталітарного режиму, з іншого боку - гіркі прозріння національне - державної свідомості щодо статусу країни, що відчуває неухильне звуження свого геополітичного простору.

Україна сьогодні здійснює важкий пошук своєї цивілізаційної ідентичності: між крайностями нового західництва, що рве з традиціями в ім'я безперешкодного входження в "європейський дім", і агресивно - "самобутнього" ізоляціонізму "націонал - патріотів".

Найбільш характерною рисою політичної й економічної свідомості населення України в даний час є амбівалентність - сполучення взаємовиключних поглядів, оцінок, думок, орієнтації. Людина або група одночасно виступають за ринкову економіку і тверді державні ціни, за свободу переміщення людей і зберігання режиму прописки, за диктатуру і демократію, за обмеження прибутків і нелімітовану зарплату, за незалежну пресу і жорстку цензуру і т.д.

Звідси виникають особливості сучасного політичного процесу в Україні: спонтанно-стихійний, слаборегулюючий характер; суперечливі механізми політичного вираження інтересів великих і малих соціальних груп; превалювання партій абстрактних ідей над партіями масових інтересів. Звідси кількісна і якісна слабкість їхньої соціальної бази; політичний плюралізм - це поки що в більшій мірі плюралізм негатива, тобто - заперечення чужих поглядів і позицій, аніж затвердження своїх позитивів; політичний процес із великою потенцією нового протікає в просторі і часі старої політичної культури, де непримиренність переважає над порозумінням, боротьба над консенсусом, пошук ворога над пошуком союзника [3]. політичний демократія бюрократичний режим

В Україні відбувається знищення старих принципів і становлення нових, більш гуманних, цивілізованих, що довели свою продуктивність в інших країнах. Зрозуміло, така ламка йде важко, супроводжується багатьма негативними явищами. Але спроби затримати економічні і політичні зміни, через супроводжуючі їх тимчасові негаразди для суспільства будуть коштувати ще дорожче, аніж ці негаразди, можуть призвести до саморуйнування держави і суспільства. Сьогодні проблеми теоретичного і світоглядного обґрунтування вибору шляхів суспільно-політичного розвитку України постають усе більш гострими, оскільки різні гілки влади, різні політичні сили мають уявлення, які різко відрізняються між собою, про майбутнє України, про етапи і засоби досягнення цього майбутнього.

Так, на нашу думку, більшість рішень в Україні, які приймались органами влади в 1990 -1998 рр., носили імпульсивний характер на базі уявлення так званого "здорового глузду", що регулярно підводив політичних лідерів. Негараздів від таких рішень було б менше, якби ці рішення були узгоджені. Але оскільки такої узгодженості не було ні на рівні гілок влади, ні на рівні "команд", що оточують політичних лідерів, то ці рішення несли більше шкоди, аніж користі. Сьогодні можна обґрунтовано підтвердити, що багато суспільних протиріч породжені не стільки об'єктивними чинниками політичного й економічного процесу, скільки суб'єктивними.

Якщо оцінювати минуле і сучасне України, то можна припустити, що головним протиріччям політичного розвитку сьогодні є розбіжність інтересів народу в демократизації суспільного життя з інтересами частини управлінсько-бюрократичних кіл, що узурпували владу, і реалізують волюнтаристичні моделі політичного розвитку і тим самим гальмують політичні й економічні реформи в Україні.

Таким чином, рішення суспільних протиріч і формування гуманістичних традицій можливо лише на шляхах реальної демократизації політичного життя, коли по - новому, цивілізовано буде вирішено питання про політичну владу, про функції держави, партій, громадських організацій.

Не можна вважати, що політичний плюралізм і плюралізм думок вичерпує процес демократизації суспільного життя, процес політичних реформ. Плюралізм гарний у визначених рамках, доти, поки він не розколює суспільство на сегменти, що починають випадати з цілого, руйнуючи єдиний організм - суспільство [11].

Сам гуманізм також суперечливий, як і кожний загальний принцип функціонування суспільства. Його крайності реалізації можуть вступити в протиріччя із самою суттю. Проблема єднання боротьби різноманітних політичних сил за владу із забезпеченням стабільності й стійкості перехідного суспільства, збереженням регулювання політичного процесу з боку закону - дуже складна. Є теоретична теза вирішення даної проблеми - єдність корінних інтересів основних прошарків і груп суспільства, політичних сил, поваги до закону, зміцнення базових цінностей суспільства. І є практичний метод - діалог, терпимість до опонентів, компроміс, пошуки згоди. Але як домогтися єдності теорії і практики - знайти "золоту середину", - це питання збереження завоювань демократії, у цьому і полягає проблема формування гуманістичної традиції.

Політичний процес в Україні ускладнюється відсутністю стійких традицій політичного плюралізму поглядів не тільки серед супротивників, але і союзників. Сімдесят років людей вчили однодумству, і відхід від однодумства розцінюється як важкий гріх. Тому політичні рухи, їхні лідери, державні чиновники часто вважають вірним тільки свої думки, не привчені чути інші. Це приносить у політичний процес зайву боротьбу, ворожість навіть при схожих поглядах, в суспільній свідомості зіштовхуються ідеї волюнтаризму, тоталітаризму і демократизму. Домогтися політичної свідомості в таких умовах дуже складно.

Необхідність формування гуманістичних традицій у політичному процесі полягає в тому, що через розкриття їхньої сутності є можливість показати, що сутичка, взаємодія, змагання поглядів, думок, прагнень, що відбивають інтереси окремих людей, груп, партій, властиві будь-якому політичному процесу, і є засобами рішення протиріч. Тут головне, щоб не допустити переростання протиріч у відкритий конфлікт політичних сил, що може призвести до повної дестабілізації суспільства [11].

В Україні в даний час існує якась перехідна модель авторитарне - демократичного режиму, що може дати крен у будь-яку сторону. І тому для України і політичних сил, що борються за владу і пріоритетний шлях реформ, головне не зірватися в трясовину жорсткого революційного протиборства, що може переростити в громадянську війну. Головним засобом вирішення протиріч суспільного життя повинно бути не насильство, не знищення однієї із сторін протиріччя (підприємця, власника як класу, куркулів, націоналістів, космополітів і т.д.), а внесення організованості, упорядкованості в політичний процес, його стабілізацію, відновлення керованості за допомогою цивілізованих законів.

Саме існування конфліктів у суспільстві - це, як правило, нормальний стан суспільства, у якому виникають і вирішуються протиріччя. Політичні конфлікти - це вид соціальних конфліктів, що виникають і розвиваються в процесі боротьби за владу, її використання, опозиції до неї і т.д. Ці конфлікти мають свою соціальну базу (класи, прошарки, нації, групи, партії, особистості), джерела і причини становлення, розвиток і механізми вирішення або згасання. Будь-який конфлікт, якщо він визрів, може через загострення, ескалацію вирішитися в гострих формах, коли знищуються всі сторони протиріччя (конфлікт поїдає сам себе), або в утворюючому руслі - відновлення, зміна, створення нової дійсності через співробітництво, компроміс, пошук нових альтернатив взаємодії політичних сил, щоб вийти з конфлікту. Процес зародження, розвитку і вирішення конфліктів політичних сил визначається ступенем розвиненості демократії в державі, рівнем політичної і правової культури населення і політичних лідерів суспільства.

Розвиненість гуманістичних традицій у політичному процесі визначається спроможністю держави, політичної влади попереджати конфлікти, регулювати хід їх протікання і механізми вирішення, пошуками засобівнейтралізації руйнуючих конфліктів (наприклад, сепаратизму). Якщо політична влада органічно "влаштовується" у політичний процес, не вносить великих подразнюючих впливів, то вона перетворюється в необхідний і бажаний компонент політичного процесу. Якщо ж політична влада приймає рішення, що суперечать законам суспільного розвитку, що протистоять природному руху суспільства від одного якісного стану до іншого, то така влада з неминучістю, рано або пізно, іде з політичної арени [3].

Аналіз результатів соціологічного опитування, проведеного незалежним центром "Демократичні ініціативи", що розробляє соціолого-політичну програму "Політичний портрет України" показує, що сьогодні більшість населення України підтримує ринкові реформи. За реформи однозначно висловилося 67% опитаних і лише 16 % були за повернення до централізованої державної економіки. Причому за швидкі реформи - 37 %, а ЗО % - за поступові, обережні реформи[2]. Це свідчить про те, що відбувся перелом у суспільній свідомості і, незважаючи на суперечливість ходу реформ, на їхній малоцивілізований характер, населення в більшій мірі зв'язує майбутнє країни з ринковими відносинами, а не з директивою, суперцентралізованою економікою. Суспільство переходить до нового якісного стану, знаходить нові гуманістичні традиції. І протистояти цьому руху - значить ламати природний розвиток політичного процесу.



Висновки

За останні 20 років дуже багато недемократичних - тоталітарних іавторитарних режимів розпалося або трансформувалося в демократичніреспубліки або держави на демократичній основі. Загальний недолікнедемократичних політичних систем полягає в тому, що вони не булипідконтрольні народу, а значить, характер їх стосунків з громадянамизалежав перш за все від волі правителів. В минулі століття можливістьсвавілля з боку авторитарних правителів істотно стримувалася традиціямиправління, відносно високою освітою і вихованістю монархів іаристократії, їх самоконтролем на основі релігійно-етичних кодексів, атакож думкою церкви і загрозою народних повстань. В сучасну епоху цічинники або взагалі зникли, або їх дія надто слабка. Тому надійноприборкати владу, гарантувати захист громадян від державного свавілляможе тільки демократична форма правління. Тим народам, які готові доіндивідуальної свободи і відповідальності, обмеженню власного егоїзму,пошани закону і прав людини, демократія дійсно створює якнайкращіможливості для індивідуального і суспільного розвитку, реалізаціїгуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості,соціальної творчості.

Однією із країн, що знаходиться на шляху переходу від одногополітичного режиму (тоталітарного) до іншого (демократичному), єУкраїна. Наша країна пішла по шляху швидкої політичної і економічноїреалізації західної ліберальної моделі демократії, по шляху так званоїшокової терапії. Проте, в Україні не було на той момент, характерних дляЗаходу багаторічних традицій ринкової економіки і індивідуалістичноїкультури, радянське суспільство глибоко відрізнялося від західнихдемократій майже тотальною мілітаризацією, суперцентралізацією імонополізацією економіки, її непристосованістю до якої-небудьконкуренції; переважанням в народній свідомості колективістськихцінностей, поліетнічним складом населення, відсутністю масовихдемократичних рухів, здатних сформувати альтернативну номенклатуріполітичну еліту та ін. В результаті ми переживаємо важкі часи,ліберальна модель демократизації привела до політичної анархії, допідриву мотивації продуктивної праці, різкого зростання цін і падіннярівня життя населення. Очевидно, що для України оптимальна модельполітичного і економічного реформування може бути знайдена лише на шляхуретельного аналізу власної специфіки і світового досвіду, проведенняактивної, а головне, ефективної державної політики в цілях формуваннябільш динамічного і гуманного суспільства.



Список використаних джерел

1.Конституція України:Закон від 28.06.1996 [станом на 15.05.2014] - [Режим доступу]- www.zakon0.rada.gov.ua.

2.Бабкіна О. В. Теорія держави і права у схемах і визначеннях: навч. посіб. / О. В. Бабкина, К. Г. Волинка. -- К .: МАУП, 2004. -- 144 с.

3.Бобровник С.В. Проблеми теорії держави і права. Курс лекцій. -- К.: КУП, 2004.

4. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. - К.,2003.

5. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К., 2005.

6.Ведєрніков Ю.А., Геркул В.С. Теорія держави та права. -- К.: Центр навчальної літератури, 2005. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник. -- 2-е изд. -- М.: Омега-Л, 2005.

7.Ведєрніков Ю. А. Теорія держави і права: Навч. посіб. / Ю.А. Ведєрніков, В. С. Грегул. -- 4те вид., доп. і переробл. -- К.: Центр навчальної літератури, 2005. -- 224 с.

...