Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні принципи взаємодії політики і релігії

1. Тісний зв'язок релігії і політики обумовлений їх основними функціями

2. Роль релігії у розвитку і функціонуванні політичної структури суспільства

3. Використання політичних сил як один із важливих чинників поневолення народів за допомогою релігії

4. Свобода совісті. Їх основні риси

5. Основні типи відносин між церквою і державою

6. Моделі державно-церковних відносин

7. Схема фінансової підтримки державою церковних інституцій

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Як форми суспільної свідомості, релігія і політика постійно взаємодіють, адже їх носії практично одні й ті ж. Тому взаємовплив їх існуватиме доти, доки вони фігуруватимуть у суспільному житті.

Теоретична релігійність є основою не лише богословських, а майже всіх розгорнутих філософських, етичних і соціально-політичних вчень. Вона справляє безпосередній вплив на формування чи обґрунтування певного політичного устрою, суспільних відносин, пов'язаних з проблемою публічної влади. Зі свого боку інститути публічної влади разом з релігійними інституціями утверджують сформовані стереотипи свідомості та поведінки віруючих.

Релігійна діяльність індивідів. Поділяється на позакультову і культову. Віруюча людина у своїй позакультовій релігійній діяльності на теоретичному (вироблення, систематизація та інтерпретація ідей, пов'язаних з релігією) та практичному (пропаганда релігійних поглядів, місіонерська робота) рівнях може впливати на політичне життя суспільства виконанням політичних замовлень влади або її критики, вдаючись до релігійних доктрин.

Релігійні організації. Найтісніше взаємодіють з політичним життям суспільства, є інституалізованою формою релігійних культових систем. Як важливі соціальні інституції, покликані упорядковувати співжиття і діяльність людей, накладаючись на функції інституцій публічної влади.

Відносини інститутів публічної влади з релігійними організаціями можуть змінюватися від домінування певних світських суспільних інститутів і визначення ними особливостей розвитку релігійного чинника аж до повного підпорядкування світських інституцій релігійним. Залежить це від конкретного часу та місця діяльності релігійних, світських інституцій, типу релігійних організацій.

Церква (церковна деномінація), яка має велику кількість послідовників у певній країні, може диктувати завдяки своїм численним адептам вигідні їй умови, впливати на діяльність політичних інституцій, партій. У складнішому становищі перебувають секти та харизматичні культи, функціонування яких завжди утруднювалося саме на політичному рівні. Адже органи влади змушені реагувати на тиск домінуючих релігійних інституцій.

1. Тісний зв'язок релігії і політики обумовлений їх основними функціями

Тісний зв'язок релігії і політики обумовлений і основними функціями (а в результаті їх здійснення -- і роллю), які виконує релігія в суспільстві.

Світоглядна функція. Зорієнтована на визначення місця і ролі людини в Богом створеному світі. Завдяки їй формуються певні погляди щодо зародження і розвитку світу, людини, суспільства. Ця функція визначає мету життя та життєві ідеали віруючих. Сформовані за допомогою релігії світорозуміння, світовідчуття, світоспоглядання, світоставлення тощо можуть спонукати віруючу людину до конфлікту з носіями чи суб'єктами політики (державою, партією, рухом, особою), якщо їх принципи, конкретні дії суперечать поглядам, оцінкам і нормам релігійного індивіда чи інституції. Найчастіше це за умов перебування індивіда (інституції) в іновірному середовищі.

В єдиновірному середовищі віруючі можуть активно впливати на структурні компоненти політики з метою поширення, зведення в ранг державних певних поглядів, оцінок норм поведінки, а також брати участь у формуванні певних політичних доктрин.

Компенсаторна функція. Вона пом'якшує або повністю знімає відчуття безсилля, залежності й обмеженості людського існування як щодо зміни об'єктивних, суб'єктивних умов буття, так і щодо формування власної свідомості.

Політика, основою якої е примус в інтересах окремих верств населення (іноді -- всього суспільства) та задоволення владних інтересів певних груп і верств населення, спиралася на компенсаторну функцію релігії, яка знімає напруженість соціального протистояння проповідуванням рівності всіх у гріховності, стражданнях, обіцяє за земні страждання щасливе життя в потойбічному світі.

Комунікативна функція. Дає можливість віруючим у своїй релігійній і нерелігійній діяльності обмінюватися певною інформацією, оцінками релігійних чи позарелігійних явищ. Для політики важливим є те, що релігійне вчення пропагує терпиме ставлення хоча б до єдиновірців, що е однією з умов адекватної інтерпретації інформації, позитивного сприйняття людини людиною.

Регулятивна функція. Зорієнтована на управління діяльністю, поведінкою віруючих, впорядкування відносин між ними. До новітнього часу історії людства релігія одноосібно займалася виробленням певних норм співжиття (мораль, релігійне право), стандартів поведінки (виховання) індивідів, встановлювала систему контролю за їх діяльністю, заохочення та покарання, виробляла й впроваджувала у свідомість бажані мотиви діяльності членів суспільства. Це давало змогу співвідносити конкретні ситуації, вчинки з прищепленими віруючим системами цінностей.

Інтегративна функція. Виявляється в тому, що в межах певного віросповідання відбувається інтеграція, об'єднання індивідів. Коли ж у суспільстві (соціальній групі) наявні різні конфесії, а особливо такі, що протистоять одна одній, то релігія за цих умов може виконувати й дезінтегруючу функцію, і навіть бути джерелом політичної напруженості. Дезінтеграція може виявлятися не тільки в міжконфесійному протистоянні. Історія свідчить і про значну роль релігійного чинника в конфліктах, які потрясали політичні основи не лише окремого суспільства, а й спричиняли зміни міжнародних чи регіональних політичних систем (реформація, національно-визвольні війни Африки тощо).

Культуротранслююча функція. Релігія, як і політика, є компонентом загальнолюдської культури. Вона забезпечує не тільки збереження, а й розвиток окремих, найближчих до релігії, її галузей -- архітектури, музики, книгодруку, образотворчого мистецтва, малярства, графіки тощо. Так, релігія може передавати певну частину нагромаджуваної культурної спадщини (у т. ч. і політичної культури) певного народу (цивілізації) від покоління до покоління, забезпечуючи неперервність розвитку народу (цивілізації). Близькими до культуротранслюючих завдань, але у своєму предметному полі й зі своєю мотивацією, займається і політика, однією з функцій якої є забезпечення послідовності та інноваційності соціального розвитку суспільства, людини.

Легітимізуюча функція. Вона найтісніше пов'язана з політикою, обґрунтовує, освячує й певною мірою узаконює (легітимізує) деякі суспільні порядки й інституції (політичні, правові тощо), певні форми відносин, норми поведінки в суспільстві. Завдяки їй релігія може оцінювати суспільні (політичні, культурні, національні та ін.) явища, формувати відповідне ставлення до них. При цьому різні конфесії можуть по-різному оцінювати одне й те ж явище. Так, Реформація освятила появу буржуазних суспільних відносин, у той час як у Російській імперії православна церква всіляко захищала феодальні порядки.

2. Роль релігії у розвитку і функціонуванні політичної структури суспільства

Реалізуючи свої функції, релігія виконує значну роль у розвитку й функціонуванні політичної структури суспільства. Ця роль залежить:

· від особливостей віровчення та культу, організаційних можливостей конкретної конфесії чи релігійного напряму (у т.ч. використання мистецтва, науки, інтегрованості в суспільство тощо);

· від характеру впливу (одна й та ж конфесія в різні часи може захищати або руйнувати певну політичну структуру);

· від особливостей регіону, функціонування певних конфесій.

За певних історичних умов в одному суспільстві можуть прогресувати процеси секуляризації, в іншому ж -- сакралізації. Одна і та ж конфесія може ставитися до влади як до породження темних сил (християнство на ранньому етапі його історії) або як до помазаників Божих на землі (оцінки імператорів у християнських країнах після 324 p., коли воно стало державною релігією).

У свою чергу, кожна держава та її політичні інституції по-своєму розуміють і практично діють у сфері відносин релігії та політики. Часто ці дії призводили до боротьби і знищення єдиновірців (війни в Європі між католицькими державами, між ісламські конфлікти тощо). У деяких країнах релігійні інституції повністю перебувають під контролем держави. Наприклад, деякі лютеранські церкви підпорядковані (згідно з Аугсбурзьким релігійним миром 1555 p.) світській владі, яка перебрала на себе функції церковного управління.

Зв'язок релігії та політики зумовлений і цілеспрямованими діями церковних інституцій, першоієрархів та ієрархів релігійних течій щодо максимального представництва своїх прихильників у політичних інституціях з метою лобіювання власних інтересів. Так, в Ізраїлі представники клерикальних кіл входили і входять у всі уряди країни. Непоодинокі випадки, коли вони входять у парламенти.

У певні періоди розвитку людства зв'язок релігії і політики був настільки тісний, що є підстави стверджувати про існування релігійно-політичного синкретизму, коли релігія сприймається як невід'ємний елемент політичного чинника й навпаки. Відомо, наприклад, що жерці Дворіччя, Єгипту поряд з релігійними виконували й державницькі функції -- писали закони, робили астрономічні розрахунки, керували збором податків, будівництвом зрошувальних систем, займалися судочинством тощо.

У Давній Греції на перших порах жерців теж обирали до владних структур. За своїми функціями вони були більше державними чиновниками, ніж служителями культу. А в давньокитайській релігії, де в культі Неба жрецтво не отримало сильного розвитку, релігійні функції виконували державні чиновники. Тому культ Неба носив у ній не емоційно-чуттєвий, а швидше бюрократичний відтінок.

політичний релігія церковний держава

3. Використання політичних сил як один із важливих чинників поневолення народів за допомогою релігії

За нової історії людства релігія використовується політичними силами як один із важливих чинників поневолення народів. Цією її здатністю користувалися всі імперії нового часу:

· Російська використовувала православ'я як засіб асиміляції українців, білорусів та інших народів;

· Британська використовувала католицизм та англіканство як знаряддя у боротьбі за своє утвердження в колоніях;

· Османська розглядала прийняття ісламу як умову ослаблення економічного й політичного тиску на свої колонії та ін.

Характерно, що конфесія, використовувана імперією, сприймалася поневоленими народами як релігія колонізаторів. А розпад таких імперій призводив до масових виходів віруючих з "імперських конфесій", до гонінь на її місіонерів, націоналізації майна тощо. Так було в Шрі-Ланці, Бірмі -- з християнством; у Болгарії -- з ісламом; в Україні -- з православ'ям, коли після 1917 p. сотні тисяч селян переходили в протестантські течії.

Апогеєм релігійно-політичного синкретизму можна вважати встановлення радянської влади в Російській імперії й утворення в межах колишнього СРСР (а після 1945 p. у деяких країнах соціалістичного табору) світської релігії. Комуністично-соціалістична ідеологія претендувала на місце, яке до більшовицького перевороту 1917 p. посідала в житті суспільства християнська церква. Цим можна певною мірою пояснити те, що комунізм, як зазначав М. Бердяев, "не як соціальна система, а як релігія фанатично ворожий будь-якій релігії".

Критика релігії у марксизмі-ленінізмі перетворилася на критику політики, яку вона (релігія) прямо чи опосередковано освячувала. До священнослужителів більшовики ставилися як до політичних противників, а боротьба з релігією як ідеологічною системою велася в соціалістичних країнах не ідеологічними (переконання), а революційно-політичними (примус) засобами.

З розвитком людства в межах однієї чи кількох держав інституалізується і розвивається один з головних елементів релігійного комплексу -- релігійні організації. Спільність їх розвитку часто зумовлювала й спільні політичні, економічні інтереси, що було додатковим спонукальним чинником їх взаємовпливу. Тому характер державно-церковних відносин залежить від політичного устрою держави, конкретних суспільних відносин, домінуючих особливостей певної епохи.

Іншими словами, своєрідність розвитку народу, держави і певної релігії, релігійного напряму передбачає специфічні особливості їх відносин -- від прямого впливу релігійного комплексу на формування і функціонування державної влади до державного контролю за розвитком релігійного комплексу чи відокремлення церкви від держави.

На сучасному етапі характер державно-церковних відносин -- один з головних показників рівня розвитку і держави, і релігійного напряму, позаяк він засвідчує рівень реалізації принципу свободи совісті як одного з головних складових фундаментальних прав і свобод людини.

Оскільки релігія має ґрунтовний вплив на соціальні структури і цінності, то свобода совісті є важливим чинником структуруючих зв'язків між частинами суспільства і всім суспільством.

4. Свобода совісті, її основні риси

Поняття "свобода совісті" полісемантичне, його сутність визначається залежно від предметного поля дослідження: права, політики, філософії, релігієзнавства, етики тощо.

Свобода совісті -- право, яке гарантує недоторканність совісті людини щодо її ставлення до релігії.

Загальновизнаними основними рисами свободи совісті є:

· право особи на свободу мати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або дотримуватися нерелігійних переконань;

· рівність усіх релігій та їх прихильників, а також невіруючих перед законом;

· можливість індивідуально або ж колективно, публічно чи приватне сповідувати свою релігію, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах;

· право на поширення своїх релігійних чи нерелігійних переконань;

· невтручання держави у справи церкви (особливо ті, які стосуються віровчення), а церкви -- у справи держави.

Релігійна свобода є одним із найдавніших міжнародно-визнаних прав людини. У період Вестфальського миру (1648) праву на релігійну свободу було надано міжнародний захист. Першим конституційним актом, що стверджував його, була перша поправка до Конституції США, де зазначено, що Конгрес не створюватиме закону, що стосуватиметься інституювання релігії чи заборонятиме вільне відправлення її.

5. Основні типи відносин між церквою і державаю

В епоху Відродження із становленням громадянських суспільств розпочалися процеси секуляризації (набуття світських рис) суспільного життя. Цьому сприяв розвиток наукових знань, особливо вчення про природне право, згідно з яким держава та її інституції мають земне, а не божественне походження. Релігія поступово стає приватною справою. Наприкінці XVIII ст. починають реформуватися основні типи відносин між церквою і державою, які існують й донині:

· віротерпимість (нетерпимість), згідно з якою, одна чи кілька релігій мають привілейоване становище, інші оголошуються терпимими (чи нетерпимими);

· свобода віросповідань, за якою усі релігії рівні між собою, а людина вільна у своєму виборі конфесії та відправлення релігійного культу;

· свобода совісті, крім проголошення рівності всіх релігій, яка передбачає вільний вибір будь-якої релігії чи не сповідування жодної. Нині приблизно третина держав світу проголосили своїми основними законами принцип свободи совісті.

6. Моделі державно-церковних відносин

Протягом століть склалося кілька моделей державно-церковних відносин, які часто взаємно переплітаються:

· теократія;

· цезаропапизм;

· законодавча підтримка, що забезпечує привілейований стан церкви;

· відокремлення церкви від держави;

· проміжний стан між моделлю державної церкви і моделлю повного відокремлення,

· відокремлення церкви і держави.

1. Теократія (грец. theos -- Бог і kratos -- влада). Постає як форма правління, за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та духовенству. Передбачає ототожнення світської і духовної влад, регламентацію функціонування держави та її інституцій, усього суспільного життя панівною церквою та її органами.

Синонімом до теократії іноді вживають поняття "цезаропапизм" як означення боротьби церковної влади за домінування над світською. Класичне теократичне правління існувало у V--1 ст. до н.е. в Іудеї, де вся влада була зосереджена в руках жрецтва на чолі з іудейським першоієрархом; у 756--1870-х роках -- у Папській області, а з 1929 p. -- у Ватикані, де Папа римський є абсолютним монархом. Традиція теократії розвинута в ісламських країнах (Ірані, Саудівській Аравії). Теократичні періоди пережили Китай, Японія, Індія, країни Африки, Європи. Ідеї теократичної форми правління активно пропагував С. Томашівський у Галичині.

2. Цезаропапизм (лат. caelsar -- цезар, papa -- папа). Виявляє себе як політика світської влади, спрямована на підпорядкування собі всього церковного життя; поєднання в особі державного правителя вищої світської духовної влади.

Передбачає повну залежність церкви від держави, одержавлення і підпорядкування світській владі церковних структур. Класичними прикладами такого правління є Візантія, де імператори збирали церковні собори, вирішували догматичні суперечки, призначали чи знімали патріархів, митрополитів тощо. Цю модель перейняла Московія, де з XVIII до початку XX ст. главою православної церкви був імператор (імператриця). Церква стає одним з інститутів державної бюрократичної системи, а духовенство -- особливим прошарком суспільства зі своїми правами та пільгами (непідсудність світському суду, звільнення від податків, військової повинності тощо).

3. Законодавча підтримка, що забезпечує привілейований стан певної церкви в державі. Статус державної церкви передбачає державне фінансування діяльності церковних інституцій, покладає на них певні державницькі функції (реєстрація новонароджених, смерті, шлюбу тощо).

Державні церкви в різних формах існують в Англії, Швеції, Данії, Ірані, Кувейті, Саудівській Аравії, Таїланді та інших країнах. Особливий їх статус зафіксований у конституціях понад 40 держав, у 22 з них главою держави може бути лише особа, що належить до офіційної церкви.

4. Відокремлення церкви від держави. На практиці це означає неможливість втручання церкви у справи держави за активного втручання державних інституцій у справи церкви.

Така модель була характерна для колишніх країн соціалістичного табору, де законодавство теоретично гарантувало свободу совісті, а реально віруючі зазнавали дискримінацій. "Атеїзація" державної політики призводила до значних порушень прав людини. Церкви як суспільні інституції активно використовувалися владою у внутрішній та зовнішній політиці.

5. Проміжний стан між моделлю державної церкви і моделлю повного відокремлення церкви від держави і держави від церкви. Для цього типу відносин характерне збереження державної підтримки та привілеїв окремих церков. Наприклад, сучасна Німеччина, де держава хоч і проголошує нейтральність і толерантність до різних релігій, виявляє певну відмінність у ставленні до релігійних організацій залежно від їх чисельності та їх впливу на суспільне життя. Подібними є державно-церковні відносини в Японії, Австрії, Перу.

6. Відокремлення церкви від держави, що передбачає взаємо невтручання держави і церкви у справи кожної, гарантує максимальне забезпечення свободи релігії, толерантності в державі. Усі релігійні громади у США мають рівні права. Відсутній спеціальний орган регулювання діяльності релігійних інституцій -- усі спірні питання вирішує суд. Релігійні організації звільнені від податків рішенням Федеральної податкової служби, яка детально експертує, чи не переслідує якась із них комерційні цілі. Законодавче закріплену свободу віри і невір'я мають громадяни Франції, Туреччини, України.

7. Схема фінансової підтримки державою церковних інституцій

Залежно від традицій, моделі державно-церковних відносин існує кілька схем фінансової підтримки державою церковних інституцій:

· Пряме фінансування державою релігійних організацій і державний контроль за використанням коштів. Така схема характерна для більшості країн з теократичною, цезаропапиською моделями державно-церковних відносин, країн з державною церквою (Ватикан, Греція, Бельгія, Люксембург, Норвегія та ін.).

· Збір спеціального "церковного" податку, який витрачається згідно з побажаннями платників податку (Італія, Іспанія та ін.).

· Використання коштів "церковного" податку релігійними організаціями на власний розсуд з мінімальним контролем держави (ФРН, Австрія, Швейцарія, Швеція та ін.).

· Відсутність фінансової допомоги держави конфесіям, які існують на добровільні пожертвування віруючих, виручки від церковної атрибутики тощо. Це характерно для країн, де церква і держава відокремлені одна від одної (США, Франція, Україна, Нідерланди).

Державно-церковні відносини в Україні пройшли різні етапи розвитку. Після хрещення Русі-України простежувалися елементи цезаропапизму, які, однак, не розвинулися. Церква набула статусу державної, який передбачав державне фінансування (десятина), виконання певних державницьких функцій.

Зокрема церква перебрала на себе розгляд судових справ, що стосувалися церковного кліру, його сімей та челяді, населення церковних володінь. Канонічно та організаційно вона залежала від Константинопольського патріархату, який призначав Київських митрополитів (найчастіше греків). Лише двічі руські князі домагалися поставлення на київську кафедру митрополитів-русичів -- Іларіона (1051) та Климента Смолятича (1147).

Принцип свободи совісті кожного громадянина країни сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати ніякої закріплений у Конституції України.

Висновок

Структура політики охоплює політичну свідомість, політичну діяльність, політичні організації та політичні відносини. А структура релігії -- релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні організації та релігійні відносини. Отже, складові релігії і політики взаємопов'язані. Найтісніша взаємодія існує між першими трьома складовими обох систем.

Література

1. Бебик В.M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. - К., 2000

2. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. - К., 1997

3. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К., 1995

4. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч. -метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К., 1999

5. Базар І.M. Політична етнологія як наука: історія, теорія, методологія, праксеологія. - К., 1994

6. Гаєвський Б. Українська політологія. - К., 1995

7. Гаєвський Б. Філософія політики. - К., 1993

8. Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі? - К., 1996

9. Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996

10. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. - К., 1999

11. Пірен M.I. Етнополітика. - К., 1997

12. Потульницький В. Історія української політології. - К., 1992

Размещено на Allbest.ru