Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

В подальшому видними представниками консервативної думки були французи Франсуа де Шатобріан (1768-1848), Феліста де Ламенне (1782-1854), Жозеф Артюр де Гобіно (1816-1882), англієць Бенджамін Дізраелі (1804-1881), іспанець X. доносити Кортес (1809 - 1853), німець Отто фон Бісмарк (1815-1898). З відомих вчених XX ст. до числа послідовників цієї аналітичної традиції можна віднести італійця Гаетано Моска (1858-1941), німців Карла Шмітта (1888-1985), Мартіна Хайдеггера (1889-1976), американців Даніела Белла (р. 1919), Сеймура Мартіна Ліпсета (р. 1922). Треба зауважити, що нині в країнах Заходу консервативну соціально-політичну традицію продовжує досить значний ряд вчених-дослідників і практичних політиків.

1. Основні принципи консерватизму

Якщо спробувати виокремити ключове положення ідеології соціального консерватизму, що лежить в основі всіх інших його постулатів, то суть його можна виразити таким чином: розуміння суспільства як духовної реальності, що має своє внутрішнє життя і дуже тендітну структуру; впевненість в тому, що суспільство - це організм і не можна його перебудовувати, як машину.

При більш пильному розгляді консерватизму, як відзначають його аналітики, явно проглядаються три кардинальні проблеми, які і сьогодні є ключовими як в самій цій теоретичної традиції, так і в боротьбі консерватизму з іншими ідейними напрямами. В першу чергу мова йде про консервативному розумінні раціонального в соціально-історичному процесі. Друга проблема - це ставлення до суспільства. І третя - проблема революцій. Звернемося до консервативної трактуванні кожної з цих проблем.

Одним з центральних положень консерватизму, з якого випливають і багато інших, є уявлення про те, що людський розум обмежений у своїх можливостях сприйняття суспільства в його тотальності, усвідомлення сенсу і мети соціального процесу і визначення місця людини в цьому процесі. Всі видатні представники цієї традиції вважали, що громадськими справами, поряд з розумом, править Провидіння, під яким, відповідно до релігійних уявлень, розуміється божественна сила, яка спрямовує долі людей і всього світу до блага.

Реальний соціальний процес вони розглядають як результат проб і помилок, накопичений і переданий з покоління в покоління досвід, втілений в соціальних інститутах і цінностях, які людина не сконструював свідомо, а тому і не має права їх радикально змінювати. Тому один з основоположних принципів консервативної ідеології і практики свідчить: хоча ми завжди повинні прагнути до поліпшення наших інститутів, ми ніколи не ставимо перед собою завдання переробити їх цілком, і тому в наших зусиллях щодо поліпшення їх ми повинні прийняти як даність багато з того, що ми не розуміємо; ми повинні постійно діяти всередині і в межах як цінностей, так і інститутів, які створені не нами.

Друга проблема, яка випливає з першої, пов'язана із з'ясуванням сутності суспільства і взаємовідносин людей в цьому суспільстві, а також з визначенням характеру взаємовідносин між суспільством і державою. З моменту свого оформлення як течії соціальної думки консерватори протистоять у вирішенні цих питань прихильникам концепції природних прав і договірного походження громадянського суспільства і держави. Останні виходять з того, що держава, по суті, є вторинний інститут, воно виникає на основі угоди між переслідують власні інтереси, але знаходяться в догражданском суспільстві людьми. Консерватори ж вважають, держава - це така собі постійно існуюча органічна цілісність, окремі частини якої з'являються, видозмінюються і зникають, але сама вона залишається незмінною.

Третя проблема стосується питання про соціальні зміни: еволюційних і революційних. Виходячи з ідеї обмеженості розуму у визначенні суті і напрямки розвитку соціальних процесів, а також з уявлення про органічне характері суспільства і держави, консерватори дотримуються концепції історичної єдності минулого, сьогодення і майбутнього, наступності та оновлення соціальних зв'язків, що передаються від предків до нащадків. Вони вважають, що майбутнє має виводитися з минулого, і тому велике значення надають формуванню історичної свідомості своїх народів, шанобливого ставлення до спадщини минулого, релігійних традицій і цінностей.

Звідси випливає і різко негативне ставлення консерваторів до революції. На основі аналізу революційних процесів, що відбулися в багатьох країнах Європи з XVIII по XX ст., Консервативна думка стверджує, що спроби здійснити радикальний розрив з дійсністю і реалізувати на практиці раціонально сконструйовану схематичну модель суспільства, в рамках якої зняті всі антагоністичні протиріччя, неминуче веде до прямо протилежних результатів. Консерватори наполягають на тому, що людський розум не всемогутній і тому буде зроблено багато помилок як в самому проекті повної перебудови суспільства, так і в ході реалізації цього проекту.

Одним з центральних для ідеології і практики консерватизму положень, яке як би концентрує в собі всі розглянуті вище постулати, є поняття порядку, протистоїть хаосу. У підтримці такого порядку, в тому числі і в функціонуванні соціальних і політичних інститутів, що визначає роль відводиться державі, яка відділяється від суспільства і стає над ним. Лише сильна держава, на переконання консерваторів, здатне забезпечити здоровий соціальний порядок, здобути егоїзм різних соціальних груп і підпорядкувати їх єдиної мети, загального блага. Свобода для консерваторів не має абсолютного характеру, вона відносна і допускається лише в рамках необхідних обмежень. Для них інтереси держави, нації, спільності незрівнянно вищий, ніж інтереси індивіда або будь-якої соціальної групи. Найважливішим фактором порядку консерватори вважають також нерівність, так як ніяке суспільство, за їхніми уявленнями, неможливо без ієрархії. Рівність ж, на їхню думку, має існувати тільки в області моралі і чесноти, де все зобов'язані виконувати свій обов'язок.

Тут до речі буде помітити, що дана риса консерватизму, тобто відданість ідеї верховенства інтересів нації над індивідуальними, груповими або класових інтересів, зближує його з націоналізмом і таким різновидом останнього як фашизм. Ріднить їх прихильників схиляння перед державою: і ті, і інші бачать в ньому осередок національного духу, запорука стабільності і порядку. Але на цьому схожість консерватизму з націоналізмом і фашизмом закінчується. Фашизм як політична ідеологія і практика ввібрав в себе ряд нових рис, що відрізняють його від традиційного консерватизму. Фашисти висунули і намагалися здійснити на практиці не просто ідею сильної держави, але держави тоталітарного, що поглинає собою все суспільство. На відміну від консерваторів, які відкидають диктаторські форми правління, фашисти схиляються перед насильством як засобом вирішення будь-яких соціальних проблем. Усюди, де вони приходили до влади, ліквідовувалися інститути демократії, основні політичні права і свободи громадян, а головним методом здійснення влади ставав державно організований терор. Як уже зазначалося, тоталітаризм у всіх його формах показав свою безперспективність, чого не можна сказати про консерватизм.

Викладені фундаментальні положення класичного консерватизму як напрямки соціальної думки лежать в основі консерватизму як політичної практики. Підкреслимо: суттю останнього є охоронний підхід до існуючого суспільного устрою. Це, правда, зовсім не означає, що консерватори заперечують будь-які свідомі зміни в суспільному житті. Вони проти лише радикальних перетворень, так як немає гарантій, що повна реконструкція існуючого світу призведе до працюючої соціальної системі. За образним зауваженням Карла Поппера, політик, уподібнюється художнику, який стирає всі з полотна, щоб написати на ньому заново, не розуміє, що і він сам і його ідеї включені в стару картину світу і що, зруйнувавши її, він руйнує тим самим і власні думки, і плани, і свою утопію. В результаті виходить не ідеальна суспільна модель, а хаос. Консерватори вважають за краще поступові зміни в суспільстві, які залишають можливість їх подальшої корекції.

2. Неоконсерватизм

Сучасна, новітня модифікація цієї політичної течії називається неоконсерватизмом. У його політичної філософії домінують дві центральні ідеї: підпорядкування індивіда державі і забезпечення політичної та духовної спільності нації. Зрозуміло, нові консерватори в економіці виходять з волі ринкових відносин, і в цьому питанні вони не мають суттєвих розбіжностей з лібералами. Але вони категорично проти того, щоб глибинний сенс і кінцева мета суспільного розвитку пояснювалися в категоріях індивідуалізму, свободи особистості, демократії і т.д. Згідно з консервативним мисленням, цей сенс і цілі визначаються інтересами спільності (держави, нації), іншими політичними пріоритетами. Звідси і основний постулат неоконсерватизму - політичні рішення повинні прийматися в загальних інтересах нації, а не будь-яких особистих, приватних, групових.

Значне місце в політичній філософії неоконсерватизму займає міжнародна проблематика. Збільшення влади своєї країни, перетворення її в світову державу вважаються вищої і абсолютною метою, якої повинні бути підпорядковані приватні і групові інтереси. Коли політичне мислення, пояснює один з апостолів неоконсерватизму в Німеччині Клаус Хорнунг, зводиться до внутрішньої економічної і соціальної політики, воно знецінюється, вихолощується сама сутність його. "Самоствердження спільності як цілісності, - пише він, - до того ж зовнішньополітичне, як держави серед інших держав в конфліктному полі світового протистояння, - ось що в значній мірі не береться тоді не врахували".

Неоконсерватори висунули на перший план положення про те, що "суверен той, хто приймає рішення про надзвичайний стан". Лише в надзвичайній ситуації виявляється "сутність державного авторитету", нормальне ж положення взагалі ні про що не свідчить. Тема "ворожого змови" для неоконсервативного свідомості - одна з провідних в аспекті політичної психології.

Реалізацію даних підходів в політиці неоконсерватори пов'язують зі зміцненням владних функцій держави. Вони прагнуть відновити довіру народів до влади, яке, на їхню думку, було підірвано політикою неолібералів. Однак зміцнення владних функції-держави пов'язується ними ні з здійсненням ідеї рівноправності всіх соціальних верств суспільства, а зі збереженням і посиленням в ньому ієрархічності. Консерватори визнають досконалою тільки таку структуру організації політичної влади, до якої допускаються лише представники елітарних верств суспільства.

У той же час неоконсерватизм значно зблизився з лібералізмом по ряду найважливіших політичних і соціальних питань, чому посприяв процес трансформації останнього у неолібералізм. Зокрема, неоконсерватизм сприйняв від нього ідеї суспільного розвитку, соціальної, економічної та політичної активності людини, державного втручання в економічні процеси. Одночасно неоконсерватизм сприйняв деякі ідеї класичного лібералізму, від яких відмовився його оновлений опонент: неоконсерватизм рішуче виступає проти державного капіталізму, політики усуспільнення і націоналізації засобів виробництва, передачі частини промисловості корпораціям. Все це дало підставу деяким аналітикам кваліфікувати неоконсерватизм як лібералізм XIX в.

Розглянуті ідейні установки консерватизму лежать в основі програмних положень політичних партій консервативного спрямування. Вони діють у багатьох країнах під різними назвами. Найбільш помітними з них є Консервативна партія Великобританії і Республіканська партія США. Консервативними є християнсько-демократичні партії. У 1983 р вони утворили Міжнародний демократичний союз, тобто свого роду "консервативний інтернаціонал". У політичному процесі, в політичній боротьбі такі партії відстоюють інтереси йдуть або нині панівних соціальних груп, їх цінності та структури. У той же час зміна історичної обстановки постійно змушує ці партії переглядати, уточнювати свої теоретичні та практичні постулати.

Висновок

консерватизм державний влада ідеологія

Незважаючи на те, що лібералізм і консерватизм являють собою два неоднакових підходу до розгляду і вирішення соціально-політичних проблем, вони все ж у всіх західних суспільствах досить мирно співіснують один з одним. Сучасні парламентарні демократії по черзі вибирають то один, то інший підхід при вирішенні нагальних проблем суспільного розвитку. З цього випливає, що не можна заздалегідь вважати, що одна з цих політичних традицій, наприклад консервативна, "гірше", а інша, ліберальна, - "краще". Неважко бачити, що і в нашій країні сьогодні під час обговорення різних суспільних проблем пропонуються різні, в своїй суті також "ліберальні" і "консервативні" підходи до їх вирішення. З нашої точки зору, нинішній політичній життя бракує консерватизму, т 7е. дбайливого ставлення до спадщини минулого, збереження всього найкращого в суспільних відносинах, що було досягнуто як в дореволюційний період нашої історії, так і за радянських часів. Істина ж, мабуть, полягає в розумному поєднанні цих двох політичних підходів.

Таким чином, можна стверджувати, що немає непереборної грані між консервативної та ліберальної політичними позиціями. У кожному суспільстві серед різних категорій громадян можна знайти схильність до того чи іншого типу політичної свідомості. Це обумовлюється соціальними, груповими, професійними, віковими та індивідуальними особливостями людей. Як відзначають аналітики, в усьому світі люди, пов'язані з армією і охороною громадського порядку, більш консервативні, а представники художньої інтелігенції більш чутливі до теми особистої свободи. Старше покоління, як правило, більш консервативно, а молодь більш ліберальна.

Більш того, в одній особі цілком можуть і повинні поєднуватися як консервативні, так і ліберальні підходи до різних соціально-політичних явищ. Бо як інакше можна забезпечити спадкоємність при здійсненні соціально-політичних інновацій, якщо не шляхом дбайливого ставлення до спадщини минулого? Так що в політиці можна було бути не тільки "чистим" лібералом чи консерватором, але і ліберальним консерватором, і навпаки. Власне, саме як ліберально-консервативні можна характеризувати соціально-політичні погляди таких видатних мислителів, як уже згадувані французький історик і політичний діяч Алексіс де Токвіль, англійський філософ і соціолог Карл Поппер і австро-американський економіст і філософ Фрідріх фон Хайек. Така ж позиція характерна сьогодні для багатьох інших вчених і політичних діячів в західних країнах. Обидва початку - консервативне і ліберальне - проявляються і в політичній поведінці більшості громадян цих країн, які незмінно надають підтримку помірно консервативним або реформістським програмами і відмовляють в довірі радикальним соціально-політичним проектам.

Література

1. Бєлов Г.А. Політологія. - М .: ЧеРо, 2008.

2. Лассуел Г., Лейтіс Н. Мова, навчання політики в різних інтерпритація. // Правознавець. - 2003. - N 2.

3. Мельник В.А. Політологія. - Мн.: Виш. Шк., 2008.

4. Мухаев Р.Т. Політологія: підручник для ВНЗ. - М .: "Видавництво ПРІОР", 2007.

5. Політологія. Навчальний посібник. / Под ред. Радугина А.А. -М .: "Видавництво Центр", 2007.

6. Політологія: курс лекцій / За ред. М.Н. Марченко. - М .: Изд-во Московського університету, 2002.

7. Сирота Н.М. Політологія: Курс лекцій. - "Паритет", 2000.

8. Соловйов А.І. Політична культура // Кентавр. - 2002. - N 6.

9. Циганков А.П. Сучасні політичні режими: структура, типологія, динаміка. - М .: Інтерпакс, 2004.

10. Яковлєв М.А. Політологія: навч. для ВНЗ. - СПб: Альфа, 2004

Размещено на Allbest.ru