Досвід політичних консенсусів XX століття
ХХ століття як період найбільш жорстокого політичного зіткнення народів і культур не тільки в окремих державах, але й на міжнародній арені. Аналіз негативного досвіду конфронтації і протистояння та позитивна практика політичних консенсусів ХХ століття.
| Рубрика | Политология |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 29.03.2017 |
| Размер файла | 25,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Досвід політичних консенсусів XX століття
Григор О.О.,
кандидат наук з державного управління,
доцент, докторант, Національний педагогічний університет ім.
М.П. Драгоманова (Україна, Київ)
ХХ століття ввійшло в історію як період найбільш жорстокого політичного зіткнення народів і культур не тільки в окремих державах, але й на міжнародній арені. Гребенем, а відтак і найбільш високою напругою, цього зіткнення стали жовтневий переворот 1917 р. в колишній царській Росії та Друга світова війна 1941--1945 рр. Проте, незаважаючи на конфліктногенну політичну практику цієї драматичної епохи та протистояння двох систем в період «холодної війни», філософсько-політологічні пошуки відмінного від військового зіткнення способу вирішення політичних конфліктів не припинялися. Переосмислення політичної дійсності ХХ століття призвело до глибокого розуміння потреби в політичному консенсусі, який міг би замінити політичні протистояння й стати засобом вирішення будь-яких політичних конфліктів.
Ключові слова: людина, політика, культура, політична практика, конфлікт, політичний конфлікт, політичний консенсус.
Негативний досвід конфронтації і протистояння та позитивна практика політичних консенсусів ХХ століття заклали підґрунтя для розуміння стану сучасного світу. Саме тому, протистояння і консенсус є об'єктами розгляду багатьох дослідників - філософів, футурологів, громадських та політичних діячів. Це пов'язано насамперед з тим, що у процесі свого цивілізаційного розвитку людство постійно зустрічається з різноманітними конфліктами. Соціальні, етнічні, релігійні, ідеологічні, культурні та інші суперечності нерідко в історії людства ставали причинами гострого військового протистояння між племенами, містами, державами або цілими групами країн. В історії XX ст. вони навіть спричинили виникнення двох світових воєн, в яких загинули десятки мільйонів людей. Сучасні конфлікти залишаються одним з основних чинників нестабільності на планеті, а також значною мірою зумовлюють характер розгортання політичних процесів. З огляду на це останні Х. Ортега-і- Гасет охарактеризував як «відкритий виступ», за якого політичні опоненти розглядаються лише з позиції конфронтації, як бар'єр на шляху реалізації інтересів однією зі сторін, а суспільні відносини - як поле боротьби, царина суперечностей [1, с. 2]. За вищезазначених умов виникло дві парадигми - конфліктна і консенсусна. Причому противагою є спроби за допомогою консенсусу блокувати поглиблення протистояння задля збереження системотворчих цінностей - державності, миру, легітимності, стабільності, злагоди. І перше сприйняття суспільно-політичних відносин (конфліктна парадигма), і друге (парадигма консенсусу), взяті окремо у своєму розвитку або у наперед визначеній непоєднуваності призводять до виникнення перманентного суспільного протистояння. Відтак актуальним завданням політичної теорії є виявлення ступеня можливої взаємодії та обсягів взаємного впливу конфліктної і консенсусної парадигм.
В сучасній літературі налічується близько сімдесяти різних визначень конфлікту. Всі вони мають право на існування, бо кожне акцентує увагу на якійсь одній чи кількох рисах цього надзвичайно багатогранного, багатовимірного та мінливого феномена. Поняття «консенсус» уживається у вітчизняній літературі переважно у двох смислах: в першому, як спосіб прийняття різних політичних рішень, при яких чітко виражена політична воля більшості, що бере участь у його прийнятті та врівноважується відсутністю заперечень із боку хоча б одного з учасників. У цьому ж смислі говорять про консенсус у вирішенні спорів і конфліктів. В другому - під консенсусом розуміється існуюча громадянська згода, що формується в суспільстві. У такому, «широкому» розумінні політичний консенсус тісно примикає до свого соціологічного трактування як згода значної більшості людей будь-якого співтовариства щодо найбільш важливих аспектів його порядку, виражена в діях [2, с. 47]. конфронтація політичний консенсус
Термін «консенсус» вперше введено у науковий обіг французьким вченим Огюстом Контом, у творах якого він мав дві трактовки:
1. Без консенсусу не можна зрозуміти елементи системи розвитку, бо рух передбачає узгодженість. Тож він визначив консенсус як основний момент соціальної статики і динаміки.
2. Консенсус - суб'єктивне узгодження, тобто форма соціальної солідарності, особливими умовами зв'язує суб'єкти в єдиний колективний організм - «Велика істота» [3, с. 232].
Проблема взаємодії конфліктної та консенсусної парадигм, а також прикладне застосування відповідної методології постали у політичній думці (у формі філософських, теологічних, історичних, правових, політологічних підходів) з давніх часів. Осмислення вже існуючих і подолання майбутніх конфліктних ситуацій належить до тих проблем, які в усі часи хвилювали відомих мислителів. Теоретичне відображення процесу державотворення дістало відображення в гуманістичних концепціях суспільної організації, в яких, зокрема, набули яскравого вияву консенсусно-етичні поняття загального блага, рівності, справедливості, монаршої мудрості тощо [1, с. 3].
У політиці консенсус означає спільність позицій, взаємну згоду, які встановлюються у суспільстві або до яких приходять соціальні групи, незважаючи на відмінності, протилежні інтереси, зумовлені соціальними, політичними, національними, релігійними та іншими особливостями. Спільність позицій виявляється у формуванні й розумінні взаємних інтересів (державний устрій, чинні правові норми і т. ін.). В основі консенсусу - врахування думки кожної сторони, знаходження в різних позиціях спільного, того, що об'єднує, а не роз'єднує, вироблення такого взаємоприйнятного рішення, яке не може бути відкинуте жодною із сторін. Консенсус потребує копіткої тривалої підготовчої роботи щодо з'ясування, вивчення та погодження позицій. У демократичному суспільстві консенсус є необхідною передумовою. Він встановлюється щодо основ соціального та економічного порядку, що мають бути прийнятними для всіх учасників політичного процесу.
ХХ століття знаменувалося в історії людства численними конфліктами та спробами їх полагодження з самого початку, коли існуюча принаймні до другої половини ХІХ століття Віденська система, яка утворившись після системних наполеонівських війн, проіснувала майже сто років й розпалася з системною Першою світовою війною. Європейська політична арена, що її охоплювала ця система, являла собою концерт гомогенних імперій - монархій, що тримався на принципі балансу сил. Проте поразка Росії у Кримській війні, поява об'єднаних Італії й Німеччини и формування ворожих блоків звели нанівець баланс сил та існуючі у системі традиції. Все це призвело до Першої світової війни, з якою розпалася Віденська система [4]. Завершення Першої Світової війни призвело до трансформації змісту системи міжнародних відносин і зумовила післявоєнний перегляд основ її функціонування, в результаті чого і виникла Версальсько-Вашингтонська система. Вона мала певні основні характеристики та особливості. До цих фундаментальних характеристик можна віднести: «Дискриміноване» положення
переможених держав та Радянської Росії. Закріплення лідерства США, Британії та Франції у новій системі. Значні територіальні, політичні та економічні (в різному ступені для цих країн) надбання країн-переможниць дали їм фактичне право колегіальної зміни характеристик міжнародної системи та формування її засад. Інші переможці (на кшталт Італії) залишились на другому плані. Політична самоізоляція США від європейських справ. Утворення ряду нових суверенних суб'єктів міжнародних відносин у Європі, зовнішня політика яких на більш пізніх етапах розвитку системи справила значний вплив на проходження системних кризових процесів. Створення Ліги Націй - гегемоністичного інструменту збереження статус-кво у системі міжнародних відносин. Як відомо, цей інструмент, фактично підконтрольний Франції та Великій Британії, виявився неефективним у виконанні своїх стабілізаційних функцій. Це стало свідченням відсутності міцної договірно-правової бази системи. Внаслідок цих перетворень світ поступово перестає бути євроцентриським, міжнародна система починає перетворюватись в глобальну [4].
Будучи однією за найбільш нестабільних систем за всю історію системності у міжнародних відносинах, Версальсько-Вашингтонська система дає широке поле для аналізу в контексті стабільності та системних трансформацій. Ця система повоєнного устрою світу мала низку суттєвих недоліків, а тому хоч і закріпила новий розклад сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою. Вже у 1939 році спостерігався повний відхід від політики умиротворення, зо поступово згодом перейшло до найсерйозніших наслідків, спричинених Другою світовою війною.
Після Другої світової війни міжнародні відносини визначала Ялтинсько-Потсдамська система. Її основними рисами були домовленості трьох великих держав, які виграли Другу світову. Ці держави - насамперед Сполучені Штати Америки і Радянський Союз (Англія відійшла поступово на другий план) - визнали певні сфери впливу один одного. І протягом тривалого часу, за винятком окремих аспектів, домовленості зберігали силу і ніхто не втручався в чужу зону впливу. Водночас Ялтинсько- Потсдамська система викликала обурення багатьох країн, чия роль таким чином значно принижалась. До того ж невід'ємною рисою Ялтинсько-Потсдамської системи була холодна війна, гонка озброєнь, що досягла дійсно критичної межі, і постійна напруженість [5].
З того часу й аж до другої половини 80-х років у міжнародній політиці співіснували дві тенденції. Перша уособлювала «холодну війну», гонку озброєнь, балансування на грані війни тощо. Друга відображала пошуки «модус вівенді», бажання зменшити напруженість, утримати світ від сповзання у прірву. Упродовж цього періоду переважала то одна, то інша тенденція. Відповідно, наставав або короткий період відлиги, або нове похолодання у міжнародних відносинах [6].
Одним із яскравих прикладів укладання консенсусної згоди ХХ століття стало створення низки міжнародних організацій, спрямованих на вирішення повоєнних проблем. Військово-політичною організацією демократичних країн Західної Європи та Північної Америки став утворений 4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт (НАТО). Договір про його утворення підписали США, Канада, Англія, Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург, Норвегія, Данія, Ісландія, Португалія. Пізніше до НАТО приєдналися Греція, Туреччина (1952), Західна Німеччина (1955), Іспанія (1982). У березні 1999 р. членами НАТО стали Польща, Угорщина, Чехія. Характерною ознакою блоку було те, що він створювався на добровільних засадах: ніхто туди нікого не затягував силою, ніхто нікого не карав за вихід з нього. Блок НАТО не військовий, а, скоріше, економіко-політико-військовий союз. «Атлантичний союз, - зауважував Г. Кіссінджер, - не будучи насправді союзом, претендував на якусь універсальність. Він об'єднав світову більшість, що протистояла неспокійній меншості». Слідом за НАТО з'явилися й інші об'єднання: у 1951 р. АНЗЮС (Австралія, Нова Зеландія, США) [6].
Але в умовах біполярності світу ці об'єднання носили характер скоріше протидії двох систем, ніж створення дійсно налагодження співпраці, бо як правило, військово- політичні блоки Заходу створювалися у тих районах, де, на думку західних політиків, виникала загроза наступу комунізму й, відповідно, необхідність протидіяти цьому.
Нове мислення, яке проголосили Горбачов і Шеварднадзе, було покликане до цивілізованого демонтажу Ялтинсько-Потсдамської системи і заміни її на багатополярний світ. Ця ідея досить часто простежується в останніх документах зовнішньої політики Радянського Союзу. Але цивілізованого демонтажу не вийшло - система впала, причому за досить короткий час. З одного боку, це означало кінець холодній війні, що було, безумовно, позитивним моментом, з іншого - закінчення протиборства двох систем призвело до різкого зростання тих конфліктів, які раніш стримувалися, стискалися в якійсь мірі завдяки існуванню зовнішнього ворога.
Загострилися міжнаціональні, етнічні, релігійні та інші суперечності, про які просто забували в попередні роки, думаючи тільки про глобальної конфронтації двох суспільно-політичних систем [5].
У європейських державах існує такий ще й такий шлях вирішення політичних конфліктів та дотримання консенсусу, як національний «круглий стіл». Першим хрестоматійно успішним прикладом національного «круглого столу» можна вважати переговори між урядом та усіма парламентськими політичними силами в Іспанії у 1977 р., які закінчилися підписанням низки угод, що отримали назву «Пакту Монклоа». Національний «круглий стіл» є інструментом розв'язання гострих внутрішньополітичних криз та поширився у світовій політичній практиці в останній чверті ХХ століття. Сутність національного «круглого столу» як засобу політики полягає у розв'язанні політичної кризи через діалог, через пошук рішень, певною мірою прийнятних для усіх сторін конфлікту. Найбільший вплив на перебіг політичних процесів у своїх країнах справили «круглі столи» у Польщі, Угорщині та Болгарії [2, с. 52].
Розпад Організації Варшавського Договору та подальша дезінтеграція Радянського Союзу докорінно змінили ландшафт європейської та міжнародної безпеки. Ці зміни дали поштовх до наукового та політичного осмислення суті змін, що відбуваються, призвели до практичних кроків, спрямованих на перегляд існуючих та пошук нових систем безпеки, які б відповідали реаліям сьогодення і залишалися ефективними у майбутньому [7, с. 4].
Сьогодні, як зазначають науковці, необхідна розробка сценарію «збереження цивілізації» і стратегії (програми) втілення його в реальність. Передумовою цьому є визнаний у футурології підхід - ефект інформаційного зворотного зв'язку в соціальному середовищі, одне з формулювань якого відоме як «теорема Томаса»: якщо людина визначає обставини як дійсні, вони стають дійсними у своїх наслідках. Тобто людство володіє механізмом здійснення певних «сценаріїв майбутнього». І першочерговим завданням щодо планування майбутнього є розробка самого сценарію «збереження цивілізації» і прийняття його для втілення у життя як на глобальному, так і на національному рівнях [8, с. 188].
Як влучно визначив свого часу американський філософ С. Хантингтон, ідентичність на рівні цивілізації буде ставати все більш важливою, і вигляд світу буде значною мірою формуватися в ході взаємодії семивосьми великих цивілізацій. До них відносяться західна, конфуціанська, японська, ісламська, індуїстська, православно-слов'янська, латиноамериканська і, можливо, африканська цивілізації. Найзначніші конфлікти майбутнього розгорнуться вздовж ліній розлому між цивілізаціями, тому що:
По-перше, відмінності між цивілізаціями не просто реальні. Вони - найбільш істотні. Цивілізації різняться своєю історією, мовою, культурою, традиціями та, що найважливіше, релігією. По-друге, світ стає більш тісним. Взаємодія між народами різних цивілізацій посилюється. Це веде до зростання цивілізаційної самосвідомості, до поглиблення розуміння відмінностей між цивілізаціями і спільності в рамках цивілізації. По-третє, процеси економічної модернізації і соціальних змін в усьому світі розмивають традиційну ідентифікацію людей з місцем проживання, одночасно слабшає і роль нації-держави як джерела ідентифікації. Лакуни, що утворилися в результаті, здебільшого заповнюються релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів. По-четверте, зростання цивілізаційної самосвідомості диктується роздвоєнням ролі Заходу. З одного боку, Захід знаходиться на вершині своєї могутності, а з іншого, і можливо саме тому, серед незахідних цивілізацій відбувається повернення до власного коріння. По-п'яте, культурні особливості та відмінності менш схильні до змін, ніж економічні і політичні, і внаслідок цього їх складніше вирішити або звести до компромісу [9, с. 34].
Всі загрози подальшому існуванню людської цивілізації доцільно розділити на дві групи. По-перше, загрози природного характеру (об'єктивні). Серед них, наприклад, ресурсний та енергетичний дефіцит. Так, до 2030 р. очікується збільшення споживання енергоносіїв на 37-50%, а наявні запаси можуть вичерпатися вже через 50-60 років. Все це веде до створення енергетичного ринку, на якому конкуруватимуть споживачі, а не виробники. Необхідним є об'єднання зусиль світової спільноти з метою подолання енергетичної кризи, що наближається, перші симптоми якої виявляються вже сьогодні. Глобальні зміни клімату, пов'язані з руйнуванням озонового шару атмосфери, дією «парникового ефекту», перегрівом планети й іншими факторами. Хоча єдиної думки щодо способів усунення цих загроз і зменшення їхньої гостроти досі ще не існує, у цьому напрямі здійснюються певні кроки, про що йтиметься далі. На думку українського вченого професора Ф. П. Саніна, прийняті міжнародні обмеження недостатні, тому що охоплюють далеко не всі чинники, що обумовлюють руйнування озонового шару і посилюють «парниковий ефект» [10, с. 18]. По-друге, конфлікти світового масштабу (суб'єктивні з позицій цивілізації). Серед них цивілізаційне протистояння. Загострюються протиріччя між цивілізаціями, насамперед між християнським і мусульманським світом, які можуть призвести до масштабного конфлікту, а в подальшому - до деградації цивілізації.
Також причиною конфліктів стало розповсюдження ядерних технологій і зброї масової ураження (ЗМУ). Незважаючи на міжнародну систему контролю за нерозповсюдженням ЗМУ, існує небезпека її розповсюдження, у тому числі оснащення такою зброєю терористичних організацій, дії яких контролювати практично неможливо. Формування нових центрів сили й боротьба між ними за лідерство. На роль нових світових лідерів претендують ЄС, Китай, Індія, Бразилія та Росія. Сумарний обсяг ВВП країн БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай) до 2050 р. перевищить обсяг ВВП країн «великої сімки». Світ перетвориться на багатополярний з можливими конфліктами між центрами сили [8, с. 189]. З огляду на це для людства залишається надзвичайно цінним позитивний досвід політичних консенсусів ХХ століття.
Список використаних джерел
1. Москаленко О. М. Конфліктно-консенсусна парадигма регулювання суспільно-політичних відносин: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / О. М. Москаленко; НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. - К., 2000. - 20 с.
2. Аладжальян Г. Є. Сутність політичного консенсусу та шляхи його досягнення в контексті демократичної консолідації в сучасній Україні / Г. Є. Аладжальян // Політологічні записки СНУ ім. В. Даля: Зб. наук. праць. - 2011. - Вип.3. - С.47-56.
3. Конт О. Система позитивной политики / О. Конт // Западно-европейская социология ХІХ века: [Тексты] / Под ред. В. И. Добренькова. - М.: Издание Международного Университета Бизнеса и Управления, 1996. - С.232-257.
4. Коппель О. А. Міжнародні системи і глобальний розвиток [Електронний документ] / О. А. Коппель, Е. С. Пархомчук. - К.: ФАДА, ЛТД, 2005. - 314 с. - Режим доступу: http://helen-koppel. narod.ru/002.htm
5. Худолей К. ООН нужні реформі [Электронный документ] /
К. Худолей // Невское время - 1999. - №36 (1917). - Режим доступа: http://www.pressa.spb.ru/newspapers/nevrem/indexes/nevrem-1917- index.html#ART10
6. Газин В. П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) [Текст]: навч. посіб. для студ. іст. спец. вищ. навч. закл. [Електронний документ] / В. П. Газін, С. А. Копилов; Ред. А.
0. Копилов. - К.: Либідь, 2004. - 622 с. - Режим доступу: www. ex.ua/17605495i
7. Бодрук О. Україна в регіональних і глобальних системах безпеки / О. Бодрук // Спостерігач. - 1996. - №26. - С.4-5.
8. Шевцов А. І. Майбутнє людства необхідно спланувати: глобальні загрози і довгострокова стратегія розвитку України / А.
1. Шевцов // Стратегічні пріоритети. - 2007. - №1 (2). - С.187-193.
9. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? / С. Хантингтон // Полис. - 1994. - №1. - С.33-48.
10. Санин Ф. П. Космос и технологии: Учеб. пособ. / Ф. П. Санин, Е. А. Джур, А. Ф. Санин, В. В. Хуторный. - Д.: АРТ-ПРЕСС,
Размещено на Allbest.ru
...Подобные документы
Прототипи сучасних політичних партій в умовах кризи феодалізму, ранніх буржуазних революцій і формування капіталізму, в час виникнення парламентів. Політична весна народів. Зв’язок між трансформацією політичних партій та реформою виборчого права.
реферат [20,8 K], добавлен 17.09.2013Історія політичної думки, огляд політичних теорій ХІХ-ХХ століття. Особливості та шляхи розвитку політичних ідей у ХІХ-ХХ століттях. Місце праць Макса Вебера у цьому процесі. Політична теорія: базові положення теорії еліт, теорії раціональної бюрократії.
курсовая работа [42,3 K], добавлен 06.09.2016PR як суспільне явище та його застосування у політичних процесах. Дослідження сфери політичних комунікацій. Роль впливу політичного PR на електоральну поведінку. Місце ЗМІ у політичному PR. Специфіка діяльності окремих галузей засобів масової інформації.
курсовая работа [89,2 K], добавлен 24.11.2010Характеристика сучасного періоду вивчення політичного лідерства (з кінця ХХ століття до сьогодення). Вивчення класифікації лідерства, в основу якого покладено авторитет осіб, що здійснюють владу. Ознайомлення з поглядами Вебера на сутність лідерства.
статья [21,7 K], добавлен 31.08.2017Оцінка досягнення "національної злагоди" – складного узгодження компромісних рішень, досягнутих у процесі переговорів між урядом і лідерами основних політичних партій. Опис процесу політичних змін, їх успішного закріплення в конституції та законодавстві.
статья [31,3 K], добавлен 11.09.2017Типологія ресурсів життєздатності політичних режимів. Матеріально силові та духовно-психологічні ресурси. Кореляція багатства і політичних устроїв. Стабільність політичного режиму. Стабілізація авторитаризму і демократії. Значення економічних ресурсів.
контрольная работа [24,1 K], добавлен 16.04.2011Співставлення однотипних політичних явищ, які розвиваються в різних політичних системах, пошук їх подібностей та відмінностей, динаміки та статики. Комплексне дослідження компаративістики, визначення особливостей її використання у вивченні політики.
курсовая работа [51,0 K], добавлен 25.11.2014Загальна характеристика та особливості діяльності основних партій та політичних організацій соціалістичної, ліберальної та консервативної орієнтацій в Бессарабії в період революції 1905-1907 рр. Аналіз організаційних мереж політичних партій в Бессарабії.
курсовая работа [48,7 K], добавлен 11.11.2010Суспільно-політичні уявлення давнього світу, процес накопичення знань про людину та її взаємовідносини із соціумом, поява політології як науки. Політична думка Нового часу і виникнення буржуазної ідеології. Характеристика політичних теорій ХХ століття.
реферат [21,6 K], добавлен 13.10.2010Аналіз предмету, методу, об’єкту і суб’єкту політології - науки про політичне життя суспільства, закономірності функціонування політики, політичних систем, окремих політичних інститутів, їх взаємодію як між собою, так і з іншими підсистемами суспільства.
реферат [23,2 K], добавлен 10.06.2010Механізм походження політичних партій та їх типологія. Виникнення партійних рухів у різних державах. Зародження і розвиток багатопартійної системи в Україні. Основні політичні партійні рухи. Безпартійні, однопартійні, двопартійні і багатопартійні уряди.
контрольная работа [42,4 K], добавлен 25.03.2011Огляд основних громадсько-політичних джерел та каналів формування і оновлення місцевих еліт у постсоціалістичний період. Спільні характеристики цього процесу для регіону Центрально-Східної Європи та особливості окремих країн (Польща, Чехія, Словаччина).
статья [43,1 K], добавлен 20.08.2013Зміст і сутність політики та політичного життя в суспільстві. Політологія як наука, її категорії, закономірності та методи. Функції політології як науки. Політика як мистецтво. Закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин.
реферат [58,1 K], добавлен 07.11.2008Формування іміджу політичних діячів. Компаративний аналіз іміджів політичних діячів України. Специфічні риси іміджу Віктора Ющенка і Віктора Януковича. Дослідження суспільної думки України відносно іміджу політичних діячів В. Ющенка та В. Януковича.
курсовая работа [66,2 K], добавлен 02.06.2009Суть, класифікація та типи суспільно-політичних рухів як своєрідної форми вияву політичної активності людських мас. Порівняльний аналіз рухів та політичних партій, їх специфіка. Значення політичних рухів для подолання авторитарних і тоталітарних режимів.
реферат [22,3 K], добавлен 01.07.2011Дослідження діяльності А. Кримського як політичного публіциста України. Розгляд питання про пошук його політичних орієнтирів. Еволюція політичних поглядів, їх реалізація в доробку українського діяча. Вплив розвідок Кримського на українську історію.
статья [21,3 K], добавлен 18.12.2017Анархізм - один з ідеологічних напрямів і рухів, що мали місце в Україні на початку ХХ століття та, зокрема, у період 1917-1921 років. Формування ідеології анархізму, основні його теоретики. Держава як головне джерело соціального та політичного зла.
реферат [20,2 K], добавлен 18.01.2010Методологічні засади дослідження політичних систем та режимів. Особливості політичної системи Республіки Куба, її структура, модель та тип. Поширені класифікації політичних систем. Становлення політичного режиму країни, його стан на початку XXI сторіччя.
курсовая работа [856,6 K], добавлен 23.06.2011Проблема "політичного темпераменту" партій як одна з головних у політичних науках. Мета політико-пропагандистського, ідеологічного впливу. Український лібералізм як світоглядна концепція. Еліта (аристократія) в історичному контексті В. Липинського.
контрольная работа [2,0 M], добавлен 13.02.2011Основні складові політичного маркетингу і менеджменту. Етапи політичного розвитку: стабільність і конфлікти. Політична реклама в системі державно-управлінської комунікації, її аналіз. Іміджеві та рекламні стратегії виборчих кампаній політичних партій.
дипломная работа [126,0 K], добавлен 20.01.2011
