Духовні детермінанти активізації політичної участі особистості

Політична участь особистості - основна і узагальнююча форма саморозгортання її діяльності в політичній сфері та в царині громадянської самоорганізації. Проблемами політичної участі здавна цікавляться дослідники різних країн, намагаючись знайти відповідь на питання, чому людина бере або не бере участь у політиці, які фактори мають вирішальний вплив на вибір тих чи інших форм політичної діяльності, чому індивіди висловлюють свою підтримку або незгоду із будь-якими політичними силами, програмами, інститутами.

Детальний аналіз поняття «політична участь», окреслення поглядів різних науковців на його зміст, проводить В. Бортніков [1]. За думкою вченого, аналіз спроб визначення сутності явища політичної участі, що намагалися дати деякі автори, не дозволяє визнати їх задовільними,так як вони не дають повної картини політичної участі, здатної слугувати основою для її адекватного відображення. Найбільш ґрунтовний теоретичний аналіз згаданого поняття на пострадянському просторі, вважає В. Бортніков, здійснив російський вчений Д. Гончаров, який розглядає політичну участь крізь призму поведінкової (біхевіористичної) парадигми в контексті соціокультурного і структурно-функціонального аналізу сучасного суспільства. Разом з тим, одне з універсальних визначень поняття «політична участь», а саме: «участь охоплює дії, за допомогою яких рядові члени будь-якої політичної системи впливають або намагаються впливати на результати її діяльності», належить американському досліднику Дж. Нагелю. Саме політична система, на його думку, є основним детермінантом визначення участі особистості у політичному житті суспільства[2, с. 6].

Загалом, на думку більшості дослідників, політична участь містить широкий спектр політичної активності, пов'язаний зі специфічним відношенням соціальних суб'єктів до влади. Так, за Г.Бєловим, під політичною участю розуміється «будь-яке сприяння політичній системі у здійсненні її функції, впливовий прояв громадянином, його групами своїх інтересів і позицій по відношенню до влади». На його думку, до участі також приєднуються різні форми суспільної активності, участь у формуванні суспільної думки на зборах, мітингах, маніфестаціях, використання свободи слова [3, с. 233]. Російська дослідниця О. Мелешкіна визначає політичну участь як «більш-менш» регулярне і, зокрема, інструментальне застосування акторами різних форм політичної діяльності, засобом якого громадяни намагаються впливати на процес прийняття політичних рішень» [4, с. 154]. На думку М. Пірен, «політична участь - це втягнення (залучення) членів соціально-політичної спільноти в існуючій всередині неї політичні відносини і структуру людини» [5, с. 62]. П. Шляхтун обмежує сферу політичної участі громадян непрофесійною політичною діяльністю, найпоширенішими формами якої є вибори і референдуми [6, с. 417].

На думку О. Чемшита, політична участь - це «будь- яка дія або бездіяльність, спрямована на зміну чи збереження існуючого способу розподілу ресурсів у масштабах усього суспільства». Політичну участь взагалі, дослідник визначає як свідомі дії або відмову від них, які роблять політичні актори (громадяни, групи інтересів, політичні партії тощо) з метою найбільш повної реалізації відповідних базових потреб [7, с. 254].

Український політолог В. Горбатенко в якості важливого інструменту реалізації ефективної участі пропонує створення нових різновидів інститутів, які забезпечували б не лише контроль над ресурсами, а й канали для ефективного діалогу між владою та населенням. Не менш важливим на його думку, є досягнення на місцевому рівні відносно рівномірного розподілу таких ресурсів участі, як гроші, освіта, знання механізмів прийняття політичних рішень, вільний час, доступ до ЗМІ тощо [8, с. 20].

Політична участь характеризується не лише ступенем активності індивіда, а й ще багатьма чинниками, які в сукупності визначають поведінку суб'єкта політичних відносин. У політичній науці під терміном «політична поведінка» розуміють не лише дії окремих учасників, а й масові виступи, як організованих суб'єктів влади, так і стихійні дії натовпу. Це можуть бути акції на підтримку системи або такі, що спрямовані проти неї.

Узагальнюючи різнопланові підходи, В. Бортніков наголошує: не варто забувати, що політична участь - це насамперед категорія політична. А світ політичного є складним, багатошаровим і разом з тим мінливим явищем, особливою сферою життєдіяльності людей, пов'язаною із владними відносинами, з державою та державним устроєм, з тими інститутами, принципами, нормами, мораллю, які призвані гарантувати життєздатність спільноти, реалізацію її загальної волі, інтересів та потреб. В умовах державно-організованого суспільства включення громадян у процес прийняття рішень і управління так чи інакше політизується в його соціальній, економічній та духовно-культурній сферах. Політичну участь в якості універсального явища можна розглядати, таким чином, як включення членів суспільства на індивідуальному, класово-груповому, національно-етнічному, релігійному та іншому рівнях у процес політико-владних відносин [1].

Отже, політична участь - це дії, які здійснюються членами соціально-політичної спільноти на індивідуальній чи груповій основі з метою здійснити вплив на процес підготовки, прийняття і реалізації політичних рішень, здійснення державної політики чи вибір політичних діячів на будь-якому рівні влади - місцевому, регіональному, загальнонаціональному. Застосовується це поняття до дій будь-якої людини, чи то політичний діяч, державна посадова особа, чи пересічний громадянин, який бере активну участь у здійсненні політики у межах політичної системи будь-якого типу [9]. політичний участь духовний особистість

Оскільки всі процеси політичної участі реалізуються під впливом тих чи інших громадянських цінностей, і в якому напрямі та з якою силою будуть відстоюватись політичні інтереси, залежить від духовної культури особистості і спільноти, тому духовну культуру правомірно тлумачити як матрицю суспільної та індивідуальної життєдіяльності, в тому числі і в політичній сфері. Основним механізмом, за рахунок якого це відбувається, є продукування відповідних цінностей і смислів. Адже функціонально саме цінності формують смисловий фундамент культури в усіх її проявах. «Творення смислів породжує цілі, частина з яких стає цінностями. Посилення чи послаблення духовного потенціалу людини, умов і норм її духовного формування означає в житті культури спади і підйоми» [10, с. 16].

Провідна духовна цінність сучасного світу (власне, починаючи з часів Ренесансу) - людина. Незважаючи на одвічний прагматичний інтерес людини до світу, вже багато століть стверджується, що ця прагматика не повинна наносити шкоди окремій людині і людині як біологічному виду в цілому. Тому цілком закономірним і логічним є гуманістичний пафос духовної культури: її спрямованість на людину, її майбутнє, утвердження трудового стилю життя, який спирається на розум й виключає знеособлений підхід до людини.

Традиційно в розумінні змісту духовної культури на першому місці розглядаються духовні цінності, гуманістичні за своєю природою.

Наприклад, у своєму дисертаційному дослідженні педагогічних умов формування духовно-моральної культури майбутнього вчителя російська дослідниця О. Храброва демонструє, що ВНЗ постає культурно- освітнім простором, де цілісність процесу детермінована духовними цінностями. Також автор обґрунтовує, що антропологізація освітнього процесу є найбільш актуальною для цього підставою організації мотиваційно- ціннісної діяльності студентів [11, с. 4]. А сама духовноморальна культура визначається дослідницею як «процесуальна цілісність, де створюються умови для інтеріоризації духовних цінностей і якості особистості, що детермінують та регулюють її мотивацію і виражаються в творчому досвіді самовдосконалення» [11, с. 6].

Духовна культура завжди спрямована на людину, і ця спрямованість починається від постулювання гуманістичних цінностей як серцевини духовної культури, і розгортається в практичній діяльності із пошуку себе, свого місця в соціумі, своєї творчої самореалізації в гуманістичному бутті, в житті «в ім'я добра, любові, краси, служіння на благо іншим» [11, с. 9].

Відомо, що ще стародавні греки сформулювали класичну тріаду духовної культури людства: істина, добро, краса. Відповідно були виділені три найважливіших ціннісних абсолюти людської духовності: теоретизм, етизм, естетизм. Більш того, сьогодні очевидно, що саме культурою як сферою духовного виробництва викликані до життя антропологічні цінності, які складають сьогодні основу духовних цінностей [10].

На думку вчених, основними рисами духовного світу сучасного інтелігента є: професіоналізм (досконале знання своїх професійних обов'язків, навички їхнього використання); соціальна і моральна відповідальність за дії, пов'язані з виконанням фахових обов'язків; високі морально-психологічні якості фахівця; здатність відстоювати та відроджувати національну самосвідомість; духовність як інтегральна людська якість, яка характеризує ступінь вивчення в особистості ціннісних орієнтацій на добро, красу, любов, творчість, свободу [12, с. 163-164].

Поняття духовної культури, духовності в більшості випадків наповнені позитивним смислом. Розповсюдженою є також характеристика духовності як першості вишдх загальнолюдських цінностей. Інколи духовність розглядається як сакральні цінності. М. Фуко духовністю називав «сукупність пошуків, практичних навичок і досвіду, якими повинні бути очищення, аскеза, відречення, звернення погляду усередину самого себе, зміни буття, що складають не для свідомості, а для самого суб'єкту, для його буття ту ціну, яку він винен за осягнення істини» [13, с. 286].

Така духовність позиціонується як усвідомлена життєдіяльність людини. Так, за Н. Хамітовим, «народження духовного нового - це відрив від звичних орієнтирів. Необхідно усамітнитись в собі, щоб стати визначним для інших. В цьому усамітненні найвища напруга й устремління, відсторонення від соціуму, який ще не зрозумів тебе і твого вибору» [14, с. 144]. Це шлях самопізнання, необхідного для справжнього гуманізму.

С. Кримський, характеризуючи духовність особистості і соціуму, підкреслює, що «... духовність є здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній світ особистості на етичній основі, здатність створювати той внутрішній світ, завдяки якому реалізується себетотожність людини, її свобода від жорсткої залежності перед постійно змінюючимися обставинами. Дух - це становище активності, щодо опредмечування ідей і зворотнього розпредмечування результатів діяльності, яке визначає семантичне поле культури» [15].

У цьому ж контексті духовність розуміється як стан і процес зростання людини. Духовність - це є, з одного боку, показник, мірило істинності, даності і явності, а з іншого - процес особистісного духовного становлення. Вершина його досягається завдяки самопізнанню людиною власної сутності, самоусвідомлення іншого «Я» й ототожнення з ним. Це в цілому дає можливість індивіду гуманного ставлення до інших, до власного життя, до власної праці. це дає можливість виключити знеособлений стиль життя, а тому і байдужість. Індиферентність, пасивність зокрема в соціально-політичній поведінці. Оскільки кожен із нас відповідає за всіх, і жодна людина не може залишитись поза увагою, - ми приречені на громадянську активність.

Спрямованість духовної культури на людину комплексно може бути втілена в розумінні, що духовність є цементуюча засада і певний потенціал людини: «духовність - відмічає А. Погромська, - це спроба поєднати в дусі всю людську особистість: її тіло, і її душу» [16]. І тоді перед людиною розгортаються безмежні просторові й часові обрії, світ, готовий до комунікаційного діалогу.

Гуманістичний вимір духовної культури найповніше розкривається через категорію «цінності», яка і поєднує індивідуальний вимір культури із колективним, і дозволяє пояснити суспільний рівень саморегуляції культурних процесів.

За І. Степаненко, духовні цінності постають у структурі духовності як смисловий, складнодиференційований контініум, у якому цінності мають різніформи: індивідуальні і надіндивідуальні, усвідомлені і неусвідомлені; мають вони й різну нормативну модальність (позитив - негатив); інтенсивність (безпосередню значущість); ієрархічність (певний порядок реалізації); функціональну роль (виступають основою для структурування активності, є певними цільовими орієнтирами життєдіяльності).

Г. Горак класифікує цінності як інтегруючий початок, в якому зафіксовані умови існування людства, тому їх можна назвати космічним утворенням особливого типу, Абсолютами, довічними духовними умовами дійсно людської буттєвості. Історичну відносність цінностей Г. Горак вважає виразом їх абсолютності [17, с. 136-138].

Цінності виконують оцінюючу функцію згідно праць Рікерта і П. Сорокіна. Так, У. Рікерта людина піднімається над природною необхідністю, і світ вічних цінностей є міркою її культурного буття. За П. Сорокіним, міра ціннісного змісту предмету залежить не від того, як здатен він задовольняти життєву індивідну потребу, а наскільки відповідає рамкам загальнолюдської значущості. Виміри цінності здійснюються на основі певних абсолютних критеріїв: істина, добро, краса, гідність, свобода, честь, справедливість і т. д.

Ці визначення цінностей спонукають сучасну вітчизняну дослідницю І. Бондаревич до таких висновків:

- цінності «становляться» в духовному бутті;

- ціннісні системи формуються і трансформуються в процесі історичного розвитку суспільства;

- цінності в процесі життєдіяльності людини становляться її власним надбанням, що дає можливості визначати їх об'єднуючою ланкою, каналом зв'язку між культурою суспільства і духовним світом людини, що є умовою духовної буттєвості світу;

- оцінююча функція цінностей ґрунтується на тому, що їх значущість завжди виходить за рамки пануючої на той час суспільної свідомості.

Отже, можна погодитись із тим, що цінності є формою прояву, умовою і результатом стосунків духовного роду між людиною і суспільством, світом. Маючи об'єктивну, суб'єктивну, об'єктивовану і суб'єктивовану форми, цінності виступають атрибутом духовного розвитку [18, с. 314]. Тому саме цінності духовної культури виключають знеособлений підхід до людини, і спонукають до гуманістичної спрямованості життєдіяльності особистості в будь-якій сфері. У сфері соціально-політичного це спрямовує на активність, небайдужість, стратегічне мислення, вміння раціонального обґрунтування потреб особистості або спільноти, - і відповідно на їх активне відстоювання своєю політичною участю. І при цьому духовна, гуманістична спрямованість діяльності виявляється значущою передумовою її ефективності.

Зокрема, Б. Новожилов розкриває ідею, що духовність є чинником ефективності життєдіяльності політичного лідера. Він пише, що духовність є запорукою гуманістичної, людяної діяльності. А життєдіяльність політичного лідера з позицій духовності з необхідністю передбачає високий рівень його соціальної відповідальності. І що важливо, відповідальність за сьогодення і майбутнє досягається лише через поєднання особистої позиції політичного лідера з думкою народу, його власного інтересу й дії з інтересами й діями суспільства [19, с. 127]. Отже, така актуальна вимога стосується і політичного лідера як представника влади, і лідера громадянської політичної участі.

Список використаних джерел