Еволюція партійної системи Єгипту в світлі концепції демократичного транзиту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еволюція партійної системи Єгипту в світлі концепції демократичного транзиту

Гаврилюк Г.І.

Політичні партії, за загальним визначенням, з одного боку, виступають "необхідною компонентою демократії", а з іншого - є "домінуючими" та незамінними акторами демократичного транзиту [1, с. 481, 495]. В цьому контексті структурована, плюралістична, конкурентна партійна система (партіома) визнається базовою ознакою демократії та важливим процедурним чинником демократичного транзиту.

Отже, на перший погляд, здається очевидним, що будь-який дослідник будь-якого демократичного транзиту повинен зосередитися, передусім, на аналізі ролі політичних партій та визначенні характеру їх взаємодії у процесі демократичних перетворень. Проте, на практиці, маємо парадокс у вигляді наявності малої кількості досліджень, які на рівні окремих держав намагаються зіставити етапи еволюції партійної системи та стандартні фази демократичного транзиту [2; 3; 4; 5] і повної відсутності узагальнюючих праць подібного спрямування.

Корпус досліджень, на які ми спираємося, складається з трьох нерівнозначних груп. До першої належать теоретико-методологічні розробки, які здійснювалися з початку 1970-х рр. у межах політичної та соціологічної наук і призвели до появи серії концепцій та теорій, що відомі під назвою "політичної транзитології". Основні роботи такого роду належать політологам Д. Растову, Г О'Доннеллу, Ф. Шміттеру, Т Л. Карл, А. Степану, Б. Вайнгасту, С. Хантінґтону, В. Меркелю та соціологам Х. Лінцу, С. Валензуелі, А. Пшеворському, Л. Даймонду тощо. Особливе значення надається розробці концепції політичних пактів та "пактових" переходів до демократії. В цьому контексті окреме місце відводиться М. Макфолу та його теорії "неузгоджених" переходів до демократії та диктатури.

Друга група стосується розробки теорії партійних систем і зводиться до вичерпних узагальнюючих праць Д. Сарторі [6] й А. Уера [7].

Третя група складається з досліджень істориків- арабістів, політологів та політичних аналітиків 20112015 рр., а також невеликої кількості історичних робіт 19701990-х рр. в працях А. А. Агаришева, В. М. Ахмедова,

М. Васильєва, О. Воловича, А. В. Коротаєва, Ю. В. Зінькіної, Є. В. Зелєнєва, Л. М. Ісаєва, А. Г Князєва, Д. Я. Примакова, Б. Г. Сейраняна, М. З. Ражбадінова, Л. Л. Фітуні, А. Р. Шишкіної, А. В. Федорченка,

О. Царєгородцевої містяться аналіз виникнення, становлення та криз політичної системи в Єгипті, а також тих змін у функціонуванні цієї системи, які спричинила "Арабська весна" 2011 р. і наступні політичні події.

Метою статті є зіставлення етапів еволюції партійної системи та фаз демократичного транзиту в Єгипті на базі транзитологічних концепцій та теорії партійних систем.

Первинна парадигма транзитології репрезентує перехід до демократії як процес послідовної інституціоналізації політичних змін, який складається з трьох закономірних етапів, що визначаються Д. Растовим як "підготовча фаза", "фаза прийняття рішень" та "фаза звикання" [8] та Г. О'Доннеллом і Ф. Шміттером як "лібералізація", "демократизація" та "соціалізація" [9, с. 24-25].

За методологію Д. Растова, демократичний транзит у Єгипті розпочався у ніч з 22 на 23 липня 1952 р. військовим переворотом, що привів до влади Раду керівництва революцією. Організація "Вільні офіцери", яка репрезентувала націоналістично налаштовану частину військової еліти, в такий спосіб загострила проблему характеру та швидкості політичної та економічної модернізації Єгипту.

Отже, вихідною точкою єгипетського демократичного транзиту виявився відносно лібералізований (з багатопартійною системою включно) монархічний режим, який зазнавав істотного впливу британської системи непрямого урядування. Партійна система королівського Єгипту може бути оцінена як безсила, оскільки вона майже не впливала на формування та діяльність уряду. Так, в період з 1923 по 1950 р., партія "Вафд" сім разів вигравала вибори в Палату депутатів, в тому числі шість разів отримувала абсолютну більшість парламентських місць [10, с. 963-964]. Проте, всі шість урядів цієї партії виявилися недовговічним, а виконавчу владу, як правило, очолювали висуванці короля, які не спиралися на парламентську більшість. Структурними чинниками, які мали місце в Єгипті до 1952 р. та виявилися важливими для майбутнього демократичного транзиту, можна вважати традиції політичної боротьби в партійній формі, досвід заборони антисистемних партій (Комуністичної партії Єгипту 1924 р., Асоціації братів-мусульман 1948 р.) та культуру масової політичної участі (фітни).

Свого часу нами була висунута та обґрунтована гіпотеза, що політичні транс формації в Єгипті відбуваються за схемою "неузгодженого демократичного транзиту" М. Макфола, мають нестандартну конфігурацію фаз і можуть призвести як до демократії так і до диктатури [11]. Станом на 2015 р. єгипетський демократичний процес пройшов підготовчу фазу, яка охопила три періоди (делібералізації, фасадної лібералізації, екстремального завершення лібералізації) та вступив у фазу демократизації, яка є незавершеною, характеризується боротьбою демократичних і дедемократичних тенденцій, відсутністю елітного пакту про демократію та впливової продемократичної еліти. Кожна фаза та період єгипетського демократичного транзиту супроводжувалися відчутними трансформаціями партійної системи, які віддзеркалювали зміни в позиціях конкуруючих політичних еліт і нові тенденції політичної участі мас.

Періоду делібералізації підготовчої фази демократичного транзиту відповідав політичний режим, що асоціювався з ім'ям Г А. Насера (1952-1970 рр.). Насеристський режим не потребував політичного плюралізму та конкуренції, оскільки визначився з моделлю модернізації вольовим рішенням вузького кола осіб, проте він конструювався як мобілізаційний, та відповідно, мав отримувати підтримку масових груп населення. Неконкурентність і мобілізаційність режиму зумовили вибір однопартійної моделі партіоми. Проблеми, що виникли із забезпеченням політичної мобілізації населення та неефективність обраної моделі модернізації, визначили її еволюцію.

Першою її формою став громадсько-політичний рух "Об'єднання свободи" ("Гейат ат-Тахрір", 19531957 рр.), який орієнтувався на досягнення "національної єдності". Нездійсненність такого завдання покликала до життя Національний Союз (НС, 1957-1962 рр.), який мав консолідувати лише всі лояльні до насеристів соціальні групи. Корегування політичного курсу в бік прискореної модернізації методами соціалістичної орієнтації супроводжувалося функціонуванням Арабського соціалістичного союзу (АСС, 1963-1976 рр.), який намагався отримати підтримку незаможних верств, що орієнтувалися на державний патерналізм. Виокремлення всередині АСС "Авангарду соціалістів" окреслило виразну, проте врешті- решт нереалізовану тенденцію до перетворення авторитарної однопартійної системи на її тоталітарний аналог.

Період фасадної лібералізації підготовчої фази демократичного транзиту в цілому співвідноситься з періодами перебування на президентській посаді А. Садата (1970-1981 рр.) та Х. Мубарака (1981-2011 рр.).

Зміну характеру демократичного транзиту спричинив розкол правлячої еліти Єгипту, який стався внаслідок поразки у війні з Ізраїлем в 1967 р., глибокої економічної стагнації та усвідомлення невідповідності антизахідної соціалістичної моделі модернізації завданням її виживання. "Травнева виправна революція" 1971 р. започаткувала новий прозахідний та ринково орієнтований політичний курс, одною з ознак якого був перехід до багатопартійності в 1976 р.

Фасадна лібералізація А. Садата та Х. Мубарака мала на меті подолання розколу правлячої еліти та упорядкування політичної конкуренції, що виникла, шляхом утворення багатопартійної партіоми під контролем держави.

Для вирішення поставленого завдання були задіяні кілька механізмів. Перший з них можна визначити як політико-законодавчий, який виконував функцію контролю за процесом виникнення політичних партій. За А. Садата було дозволено лише три способи утворення політичної партії: трансформація "платформ АСС", особистий дозвіл чи ініціатива президента та через партійне визначення групи незалежних депутатів (числом не менше двадцяти) у парламенті. Перший шлях використали три партії: Арабська соціалістична (АСП), Ліберально-соціалістична (ЛСП) і Національно-прогресивна юніоністська (НПЮП). Другий спосіб застосовувався двічі. В липні 1978 р. А. Садат заявив про створення президентської Національно- демократичної партії (НДП), яка поглинула АСП і до 2011 р. безперервно була правлячою. В листопаді 1978 р. президент підтримав створення Соціалістичної партії праці (СПП), якій режим відвів роль "чесної і легальної опозиції" [12, с. 165]. Третю можливість спромоглася використати лише одна партія - "Новий Вафд".

Садатівський контрольний механізм виявився неадекватним завданню створення багатопартійної системи, оскільки він скоріше блокував створення нових партій ніж дозволяв. Перші два способи виникнення політичних партій вичерпали свої можливості вже 1978 р. Третій - був занадто складним для реалізації в умовах авторитарного політичного режиму й об'єктивно не міг сприяти виникненню достатньої кількості політичних партій. Тому за Х. Мубарака відбувся його перегляд.

З початку 1980-х рр. політико-законодавчий механізм контролю існував у вигляді діяльності Народних зборів [13, с. 131], а пізніше й "Комісії у справах політичних партій", які на підставі закону надавали дозвіл на створення політичних партій. Комісія складалася з вищих посадових осіб. Її головою був Голова Консультативної ради (ради шури), членами - міністри внутрішніх справ, юстиції, державний міністр у справах парламенту і три колишніх голови судових органів [14, с. 77]. В 1990-ті рр. Комісія відхилила "багато заявок, посилаючись головним чином на те, що партії з такими цілями вже існують" [14, с. 78], а також не визнала законним виникнення партій "Амаль" ("Надія") та "аль-Васат" ("Центр"), які були запідозрені в ісламістському характері [12, с. 125-126]. До отримання партією статусу юридичної особи її діяльність вважалася незаконною. Членство в такій організації переслідувалося у кримінальному порядку та каралося тюремним ув'язненням [14, с. 75-76, 79].

Таким чином, процес формування партійної системи знаходився під подвійним контролем: держави та правлячої НДП. Проте пом'якшення контролю за Х. Мубарака принесло свої плоди: якщо правління А. Садата пережили лише 3 політичні партії, то станом на січень 2006 р. у Єгипті було зареєстровано вже 23 політичні сили й всі вони приймали участь у парламентських виборах [13, с. 131].

Другий механізм можна визначити як поліційно- законодавчий з функцією контролю за діяльністю політичних партій. Сутність цього механізму полягала в обмеженні діяльності легальних опозиційних партій шляхом утруднення їх участі у виборчих кампаніях, репресій проти партійних активістів і цензурування та закриття партійних засобів масової інформації. Репресивні дії держави спиралися на законодавчу базу у вигляді закону від 1972 р. №34 "Про захист національної єдності" (діяв до 1983 р.), закону від 1978 р. №33 "Про національну єдність і соціальний мир" (скасований 2011 р.) та деяких інших актів.

За А. Садата поліційно-законодавчий механізм контролю вважався головним, застосовувався регулярно та призвів до саморозпуску "Нового Вафду" і призупинення діяльності НПЮП, які були провідними опозиційними силами в зазначений період. За Х. Мубарака цей механізм працював епізодично (наприклад, в 1995-2000 рр.) та вважався допоміжним.

У 1981-2011 рр. найчастіше використовувався контрольний механізм, який можна умовно назвати "політтехнологічним". Його складовими частинами були маніпулювання виборчим законодавством із метою забезпечення переваг для правлячої НДП, адміністративний тиск на учасників виборчого процесу, фальсифікації результатів виборів і дискредитація опозиційних партій, які примушувалися до спілкування з виборцями зі сторінок цензурованих державою друкованих органів і до участі у виборчому фарсі. Застосування цього механізму мало наслідки у вигляді абсентеїзму, що невпинно зростав, і періодичних спалахів масових протестів на ґрунті звинувачень уряду у підтасуванні виборів (кампанії 1995, 2005, 2010 рр.).

Отже, в результаті фасадної лібералізації, що відбувалася за часів А. Садата та Х. Мубарака, в Єгипті склалася багатопартійна система під контролем держави, в якій Національно-демократична партія була домінуючою. Оскільки НДП не була незалежною від держави, не допускала конкуренції на рівній основі та підтримувала власне панування засобами, що виходили за межі демократичних, можна визначити єгипетську партіому, за Д. Сарторі [6, р. 257-262], як неструктуровану авторитарну систему домінуючої партії.

Період екстремального завершення підготовчої фази демократичного транзиту мав місце від початку "Арабської весни" (січень 2011 р.) і до проведення перших в історії Єгипту вільних парламентських (листопад 2011 - січень 2012 р.) і президентських виборів (травень - липень 2012 р.) включно. Характерними ознаками завершення першої фази демократичних перетворень стали руйнування старої партійної системи, яке було юридично оформлене рішенням Верховного адміністративного суду про заборону НДП (квітень 2011 р.), і безконтрольне зростання кількості політичних партій (більше 50 станом на кінець 2011 р.).

Помітною особливістю неструктурованої роздрібненої партіоми, що виникла, став чіткий ідеологічний характер всіх її складових. Соціалістичні партії поділилися на дві групи: насеристів (прихильників арабського соціалізму) та соціалістів західного типу. Насеристи спочатку зберігали старі партійні структури Арабської демократичної партії насеристів (АДПН) і Партії гідності ("Аль-Карама"). В 2012 р. почалася їх консолідація у новій Партії народної течії (ПНТ). Друга група соціалістів складається з Єгипетської соціал-демократичної партії (ЄСДП, асоційований член Соцінтерну) та партій, що засновані активістами лівих молодіжних рухів часів "Арабської весни", таких як Партія соціалістичного народного блоку (СНБ), Єгипетська соціалістична партія (ЄСП), Партія хліба та свободи, Єгипетська партія свободи та інших. Особливе місце серед соціалістів займає Національно-прогресивна (ліва) партія ("Тагамму"), яка є найстарішою опозиційною партією Єгипту та має відверте антизахідне спрямування.

Ліберальний фланг партійної системи поєднує партії, що діяли в мубараківські часи (Новий Вафд, "Аль- Гадд" ("Завтра"), Партія реформ і розвитку "Місруна") та новостворені (Партія вільних єгиптян, "Дустур" ("Конституція"), Партія конгресу та інші). Особливе місце займає Партія справедливості, яка була заснована так званою "інтернет-молоддю" в 2011 р.

Політичний іслам уособлює другу особливість партійної системи Єгипту - наявність у політичних партій зовнішніх організацій, які теж займаються політичною діяльністю. Так, Партія свободи та справедливості (ПСС) виникла як політичне крило Асоціації братів-мусульман (АБМ), "ан-Нур" ("Світло") - "Салафітського заклику", Партія будівництва та розвитку (ПБР) - "Аль-Джамаа аль-Ісламійя" ("Ісламських груп"). Станом на кінець 2014 р. в Єгипті, крім зазначених, діяли ще більше 40 ісламістських партій, головним чином салафітських (Партія автентичності, Партія чесноти, "Батьківщина", Єгипетська партія реформ, Нова робітнича партія, Партія народу, Партія прапору та інші). Деякі ісламістські партії намагаються поєднувати політичний іслам і лібералізм ("аль-Васат", Партія сильного Єгипту) чи політичний іслам і соціалізм (Ісламська робітнича партія (колишня СПП), суфійська Партія єгипетського визволення тощо).

Ще одною корисною з погляду демократії особливістю єгипетської партійної системи є здатність політичних партій до об'єднання у блоки без урахування ідеологічних розбіжностей з прагматичною метою отримання парламентських мандатів за спиною сильнішої партії.

Після парламентських і президентських виборів намітилася характерна для фази демократизації тенденція до структурування партійної системи на базі парламентських фракцій. Проте цю тенденцію загальмували недемократичне урядування президента М. Мурсі, судовий розпуск Народних зборів, липневий переворот 2013 р. і наступні події, які можуть розглядатися як прояви дедемократизації.

У нових умовах триває зростання кількості політичних партій, в тому числі через появу чи активізацію прагматичних та універсальних партій, які раніше в Єгипті були відсутні або не відігравали істотної ролі. До таких політичних сил можна віднести новостворені Партію "Моя Батьківщина - Єгипет" та Єгипетський патріотичний рух, а також старі малі єгипетські партії, такі як Республіканська народна партія та Партія демократичного покоління та нові, які отримали назву "аль-фулюль" ("залишки").

Серед істотних факторів нового етапу розвитку партійної системи виокремлюються судова заборона АБМ і ПСС (серпень 2014 р.), припинення діяльності ісламістського "Національного альянсу на підтримку легітимності" (вересень 2014 р.) та намір деяких впливових ліберальних, соціалістичних та ісламістських партій бойкотувати вересневі (2015 р.) парламентські вибори як потенційно недемократичні.

Отже, підсумовуючи вище сказане, необхідно зазначити, що партійна система є залежною змінною, яка чутливо реагує на перебіг демократичних трансформацій. Ця змінна є особливо важливою для діагностування особливостей неузгоджених демократичних транзитів, які відхиляються від стандартів і призводять до непередбачуваних результатів.

партійний демократичний лібералізація

Список використаних джерел

1. Демократизация: учеб. пособие / [сост. и науч. ред. К.

2. В. Харпфер, П. Бернхаген, Р Ф. Инглхарт, К. Вельцель]; пер. с англ. под науч. ред. М. Г. Миронюка. - М.: Изд. дом Высшей школы экономики, 2015. - 708 с.

3. Mainwaring S. Rethinking Party Systems in the Third Wave of Democratization: The Case of Brazil / S. Mainwaring. - Stanford: Stanford University Press, 1999. - 412 p.

4. Post-Communist Party Systems: Competition, Representation, and Inter-Party Cooperation [Kitschelt H., Mansfeldova Z., Markowski R., Toka G.]. - Cambridge: Cambridge University Press, 1999. - 457 p.

5. Political Parties and Democracy / ed. by L. Diamond, R. Gunther. - Baltimore: John Hopkins University Press, 2001. - 359 p.

6. Espindola R. Political Parties and Democratization in the Southern Cone of Latin America / R. Espindola // Democratization. - 2002. - №3. - P.109-130.

7. Sartory D. Parties and Party Systems: A Framework for Analysis / D. Sartory. - Cambridge: Cambridge University Press, 1976. - 368 p.

8. Ware A. Political Parties and Party Systems / A. Ware. - Oxford: Oxford University Press, 1996. - 454 p.

9. Растоу Д. А. Переходы к демократии: попытка динамической модели / Д. А. Растоу // Полис. - 1996. - №5. - С.5-15.

10. Романюк О. І. Від тоталітаризму до демократії та національної державності: системний аналіз посткомуністичних трансформацій /

11. О. І. Романюк. - Х.: ХДАК, 2011. - 376 с.

12. Выборы во всём мире. Электоральная свобода и общественный прогресс / [авт.-сост. А. А. Танин-Львов]. - М.: РОССПЭН, 2001. - 1112 с.

13. Гаврилюк Г. І. Неузгоджений демократичний транзит: єгипетський варіант / Г. І. Гаврилюк // Вісник Національного університету "Юридична академія імені Ярослава Мудрого". -

- №4 (23). - С.197-207.

14. История Востока: в 6 т. / [гл. редкол.: Р Б. Рыбаков (пред.) и др.]. - М.: Вост. лит., 1995-2008. Т.6: Восток в новейший период (1945-2000 гг.) / [отв. ред. В. Я. Белокреницкий, В. В. Наумкин]. - 2008. - 1095 с.

15. Политические системы современных государств: Энциклопедический справочник: в 4 т. / [гл. ред. А. В. Торкунов; науч. ред. А. Ю. Мельвиль]. - М.: Аспект Пресс, 2012-2014. Т.4: Африка. - 2014. - 560 с.

16. Современные избирательные системы. Вып.7: Египет, Исландия, Колумбия, Пакистан / [М. А. Сапронова, И. А. Ракитская,

17. Г. Орлов, Н. Б. Крысенкова]; науч. ред. А. В. Иванченко,

18. И. Лафитский. - М.: РЦОИТ, 2012. - 464 с. - (Издательская серия "Зарубежное и сравнительное избирательное право").

Размещено на Allbest.ru