Незалежність України як результат українського самовизначення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

з дисципліни: «Політологія»

на тему: «Незалежність України як результат українського самовизначення»

Зміст

Вступ

1. Національне самовизначення

2. Історія концепції українського самовизначення

3. Проблема національного самовизначення в сучасній Україні

Висновок

Використана література

Вступ

Щоб розкрити питання українського самовизначення, яке в результаті призвело до Незалежності України, в першу чергу потрібно розглянути поняття «самовизначеність». Фактично можна сказати, що само визначеність - це розвиток, і не важливо, до кого це поняття віднести - до людини чи нації. Національна самовизначеність - це процес формування власної самостійної держави, визволення держави від окупації іншими народами, виокремлення своєї індивідуальності.

Тема національного самовизначення є актуальною по сьогоднішній день, оскільки Українська держава зараз на порозі війни, що негативно сприяє на український народ і державу в цілому.

Мета цього реферату детально розкрити поняття національного самовизначення, які події призвели до утворення незалежної держави України і яку роль у цьому зіграло українське самовизначення, та зрозуміти, які проблеми українського самовизначення є в сучасному світі.

національний самовизначення ідентичність

1. Національне самовизначення

У сучасній західній та вітчизняній науковій літературі використовуються різні терміни і по-різному зображуються процеси виникнення націй. Історики найчастіше застосовують термін «зростання націй» , стверджуючи, що нації, подібно до будь-яких живих організмів, народжуються, розвиваються, старіють і вмирають, після чого все повторюється знову. Соціологи користуються переважно терміном «національний розвиток», під яким мають на увазі тривалий процес «повільних дій» і «тривалих очікувань мільйонів людей», що відбувається під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників, минулого й сучасного тощо. Політологи та етнополітологи віддають перевагу термінам «формування нації» або «націобудівництво» тощо. Звичайно, такі підходи і термінологія мають право на існування, але автор цієї роботи здебільшого користуватиметься терміном «національне самовизначення», вважаючи його своєрідною «парасолькою» або спільним знаменником всіх зазначених вище понять.

О. Картунов виокремив п'ятнадцять чинників, які, на його думку, потрібні чи сприяють націостановленню або національному самовизначенню. І хоча частина з них збігається із запропонованими Е. Смітом, вони, тим не менш, заслуговують на увагу:

1) перехід спільноти від «традиційного», «аграрного» суспільства до «індустріального»;

2) посилення процесів глобалізації та модернізації;

3) спільна територія;

4) поглиблення розподілу праці та зміцнення ринкових відносин;

5) широко розгалужена система масових комунікацій;

6) певний рівень цивілізованості, критеріями якої вважаються наявність літературної мови, урбанізації та структурованого уряду;

7) творення відкритого, правового, демократичного суспільства;

8) забезпечення рівних прав і обов'язків громадян;

9) розвиток масової освіти;

10) зростання еліти, зокрема творчої інтелігенції;

11) етнічний ренесанс та політизація етнічності;

12) піднесення націоналізму і послаблення етніцизму;

13) зростання волі до спільного життя;

14) поширення спільної культури, мови і самосвідомості;

15) готовність прийняти спільну назву тощо.

Оформлення державного статусу національної спільноти ставить перед нею нові проблеми і завдання, зокрема, в етнополітичній площині. Національне самовизначення в цьому разі вже полягає не в тому, щоб виокремитися серед інших націй чи сформувати цілісну внутрішню структуру, а в тому, щоб сформувати сприятливе середовище (лояльні норми, цінності, дискурси) для етнічних груп та інших меншин, які не повністю поділяють національну мобілізуючу доктрину

Самовизначення-- принцип, згідно з яким кожна спільнота має невід'ємне право на вільне облаштування свого громадського і політичного життя і сама визначає форму свого правління. Цей принцип посилається на природне право, і він став з 17 ст. провідною ідеєю ліберальної політичної державної думки. Джон Локк, Жан-Жак Руссо, як також ідеологи американської і французької революцій, висунули на чільне місце ідею самовизначення; її здійснювали конституційні акти багатьох країн у 19-- 20 століть.

Послідовно на цій основі підкреслюється національне самовизначення, тобто право кожного народу на визволення й утворення власної самостійної держави або добровільне влаштування взаємин з іншими державами на основі федерації чи автономії. З цього принципу виникає також прагнення членів того самого народу до об'єднання в одній національній державі (нім. та італ. рухи в 19 ст.).Самовизначення націй повинно ґрунтуватись на дотриманні індивідуальних прав людини, не залежно від її національної незалежності. Національні спільноти мають право користуватися досягненнями своєї культури, сповідувати свою релігію, а також користуватися своєю мовою у приватному житті та публічно вільно та без втручання чи дискримінації у будь-якій формі, мають право активної участі в культурному, релігійному, громадському, економічному та державному житті.

Держави вживають заходів для створення сприятливих умов для реалізації цих прав за винятком тих випадків, коли конкретна діяльність здійснюється з порушенням національного законодавства та суперечить міжнародним нормам.

Також виділяють такі ознаки самовизначення:

· є основоположним політико-правовим принципом;

· визнаний в межах міжнародного права;

· необхідним для демократичного врегулювання національних відносин;

· є передумовою та гарантією реалізації національного суверенітету;

· реалізується з дотриманням прав та свобод людини.

Право на самовизначення належить народу як нації. Регулювання належності цього права національним меншинам є більш проблематичнішим. Нація-- це конкретно-історична форма спільності людей, об'єднаних єдиною мовою і територією, глибокими внутрішніми економічними зв'язками, певними рисами культури; це політично організований народ, який користується правом на самовизначенні. Національна меншина-- спільнота людей, яка утворилася у результаті відриву від своєї «історичної» нації і змушена проживати на території іншої держави у іншоетнічному оточенні, відрізняючись, таким чином, своєю мовою, культурою, звичаями та іншими самобутніми рисами.

Політичне самовизначення національних меншин може сприяти активізації сепаратистських рухів. 1991 року УРСР реалізувала своє право як нації на самовизначення, що цілком відповідало міжнародно-правовим засадам. Якщо національна меншина України, для прикладу поселення угорців на Закарпатті, без правового визначення(фактичного чи формального порушення їх прав) вимагатиме реалізації права на відокремлення, це в більшості випадків буде визнано сепаратистським нелегальним рухом.

Питання щодо відокремлення національної меншини або нації породжує проблеми, вирішення яких повинно здійснюватися в рамках міжнародного права. Так як останнє передбачає принци недоторканості кордонів, в більшості випадках кінцевим результатом є засудження, визнання нелегітимним та недопустимим відокремлення (сепаратизм). Проте, в конкретних випадках потрібно відмежовувати право націй на формування власної держави від сепаратизму. При цьому, кожного разу необхідно проаналізувати етнічний склад населення, що бажає відокремитися, чи володіє воно ознаками нації, і причини, що обумовлюють їх вийти зі складу багатонаціональної держави, для прикладу, тотальне правопорушення етнічних прав, дискримінація, відсутність можливості повноцінно розвиватися в межах власних культурних надбань та традицій, загроза асиміляції.

Можна виділити такі форми реалізації права на самовизначення:

· сецесія, тобто відхід від багатонаціонального об'єднання в результаті волевиявлення щодо вибору державного устрою аж до відокремлення і формування своєї власної держави, яке передбачає свободу обирати інститути і символи держави;

· інкорпорація-- добровільне об'єднання однієї нації з іншою (іншими) в рамках однієї держави на федеративній (конфедеративній) основі або створення національно-територіальної / культурної автономії в межах унітарної країни з правом самостійно вирішувати економічні та інші національно важливі питання;

· створення автономій-- тертиоріальних та культурних.

Два поняття-- національний суверенітет та право націй на самовизначення-- є схожими за формою, але різняться за змістом. Національний суверенітет-- це сукупність суверенних прав нації на вибір соціально-економічного і політичного ладу, на цілісну національну територію, економічну незалежність, на розвиток її мови і культу. За умов порушення цих прав та не лише, нації, як гарантію свого волевиявлення, мають право на самовизначення. З іншої сторони, народ (нація), який скористався можливістю реалізувати це право, стає носієм національного суверенітету. Отже, набуття національного суверенітету є результатом і метою національного самовизначення.

Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об'єдналися. Будь-яке державне утворення має поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії цього права. Нація може існувати за відсутності національного суверенітету, але не держава без верховенства влади та самостійності на міжнародній арені, тобто без державного суверенітету.

Народний суверенітет стає національним, коли народ стає нацією, точніше, коли народ реалізує своє право на самовизначення.

2. Історія концепції українського самовизначення

Формування української нації - складний довготривалий процес, коріння якого сягає доби Київської Русі. Проте постає питання: чи правомірно вести мову про національне самовизначення відносно періоду Київської Русі, адже територіальні ідентитети вибудовуються насамперед навколо до національних утворень, етнічних ознак, а відтак маємо більше підстав говорити про релігійну, етнічну або локальну ідентичність. Домодерному епосу взагалі притаманна нерозчленована, синкретична ідентичність та система історичних міфів, адресованих усьому суспільству. Досліджуючи шлях самоусвідомлення української нації від етносу "в-собі" до етносу "в-собі-й-для-себе" і вказуючи на основі історичних джерел на сиву давнину формування українського етносу, В. Жмир за початок аналізу процесу націєтворення бере ХІV ст., період, коли українські землі опинилися у сфері політико-економічного впливу Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Інший український дослідник О. Струкевич, простежуючи витоки "української нації до націоналізму", звертає увагу на те, що лише в ХVІІ і на початку ХVІІІ ст. - у добу козацтва - виразно виявилися ознаки саме національної, а не етнічної ідентичності. Вважаємо, що позиція О. Струкевича є переконливішою й обґрунтованішою.

Особливістю національного самовизначення українців було те, що воно відбувалося не стільки на основі етнонаціональної ідеї, скільки навколо певної соціальної групи - козацтва. Козацтво не випадково з'являється на землях Київської Русі. Воно стало продовженням її державницьких традицій і генетично пов'язане з ними. Ці традиції значною мірою і декларувалися козацькою елітою. Саме волелюбний дух козаччини став головним чинником формування національного ідеалу українця, сформував своєрідний код нації, зберіг рушійну силу українства.

Ситуація щодо національного самоусвідомлення ускладнювалася й тим, що українські етнічні землі протягом тривалого часу входили до складу декількох державних утворень: Польщі, Угорщини, Румунії, Османської, Австро-Угорської, Російської імперій, а згодом і СРСР. Ці держави чинили величезний соціальний, адміністративний та ідеологічний тиск на українське населення, щоб нівелювати його відмінності від панівної нації. Розчленування України до мінімуму знизило рівень соціальної солідарності й горизонтальної ідентифікації. Століттями українська еліта асимілювалася. Природно, що інтенсивна полонізація (русифікація, румунізація, мадяризація) української еліти призвела якщо не до цілковитого припинення процесу національного самовизначення, то до вельми сповільненого формування української ідентичності - ідентичності, сконцентрованої переважно на соціальних і культурних проблемах, аніж на політичних. Так, утворення Речі Посполитої, Брестська унія не залишили надії на відновлення української державності. Тому прагнення українців до національного самовизначення вкладалось у рамки гострої релігійної полеміки та культурноосвітницької і наукової літератури українських братств (ХV-ХVІ ст.). Хоча полемічна література і просвітницька робота братств не ставили за мету відновити державність, вони будили національну свідомість, оскільки висували проблеми про захист українства на різних щаблях управління й самоврядування в Речі Посполитій, вимагали релігійних свобод, права участі українців у прийняття доленосних для них рішень, закликали до збереження української мови, культури, звичаїв і традицій народу.

Переживши страшну руїну у другій половині ХVІІ століття, український народ надовго лишився роз'єднаним. Після поділів Польщі українські землі опинилися у складі двох імперій - Російської та Австро-Угорської. І хоча ідея єдиної України продовжувала жити в історичній пам'яті та політичній думці, реалізувати її можна було лише в контексті протиборства цих мета державних утворень, при тому, що соціальна мобільність української нації лишалася невисокою, а асиміляторський тиск з різних сторін невпинно зростав.

Велику небезпеку становило намагання обох імперій розв'язати "український вузол" на рейках геополітичних амбіцій і воєнних авантюр. Росія мріяла про приєднання Галичини, Австро-Угорщина плекала плани захоплення всіх західноукраїнських земель. Під час Першої світової війни обидві імперії зіткнулися в непримиренному двобої, і кожна використовувала українців у своїх інтересах. Здавалося, що неймовірні страждання мали поглибити відчуження між двома частинами українського народу, але на побутовому, людському рівні спостерігалося протилежне.

Як складова мегаструктур-імперій Україна втрачала можливість розвивати власну культуру, захищати свої інтереси чи навіть чітко визначити свої кордони. Так, після входження до складу Росії Україна фактично випала з європейського контексту, вона "опинилася осторонь глобальних цивілізаційних процесів, які впродовж другої половини ХVІІ і ХVІІІ ст. проявлялися в інституціалізації національних спільнот.

Перебуваючи у ліберальніших умовах Габсбурзької імперії за підтримки сформованих національних інституцій, Галичина до кінця ХІХ ст. набула ознак національної ідентичності з виразним політичним характером, поступово перетворюючись в "український П'ємонт". Характерною особливістю розвитку національної ідеї в Галичині, на відміну від Російської імперії, зазначає І. Прізел, був розвиток "вузького" націоналізму. Однак, як це не парадоксально, чи не перший маніфест, у якому було чітко викладено подібні ідеї, з'явився на теренах Наддніпрянської України. Йдеться про політичний проект М. Mіxновського "Самостійна Україна" (1900 р.), в якому обстоюється гасло "Україна для українців". Однією з основних причин втрати українцями державності він уважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі". Обrрунтовуючи цю тезу, М. Міхновський робить висновок: "Усі нещастя, що до цього часу терпить український народ, від того, що він до останніх часів не поглядав на свою справу національно, а соціально він не мав ідеалу самостійної України. Український народ того часу не хотів національної незалежності, а соціальних полегшень". У десяти заповідях заснованої М. Міхновським Української Народної партії акценти "вузького" націоналізму були ще виразнішими: "Усі люди - твої брати, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди - се вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас". З огляду на це можна зауважити, що становлення української національної ідентичності діалектично пов'язане з протистоянням переважно якраз з тими національностями ("іншими"), котрі були причетні до національного гноблення українців.

Специфіка формування української національної ідентичності цієї доби зумовлювалася й тим, що українська історіографія XІX ст. концентрувалася на проблемі відродження культури й етнографії, а не на вирішенні політичних проблем. У XІX ст. український націоналізм був питанням соціальної справедливості у панславістському контексті, а не питанням політичної незалежності. Зокрема, М. Грушевський висловлював думку, що вирішенням українського питання є не стільки створення держави, скільки реструктуризація Російської й Aвстро-Угорської імперій, і продовжував наголошувати на соціальних, а не етнічних проблемах, які є ключовими для України: "Інтереси трудового народу є вищою формою загального добра". Окрім того, починаючи з XІX ст., в українській суспільній думці домінувала теза, що соціальні й політичні проблеми України - це частина загальноросійських проблем.

Уперше ідея формування українського сучасного націоналізму була проголошена членами Кирило-Мефодіївського братства (1845-1847 рр.), що ставило своїм завданням національне визволення України. Хоча його засновники (М. Костомаров і П. Куліш) не мали на мeті створення незалежної української держави як такої (адже йшлося про створення слов'янської федерації народів), однак ми бачимо спробу перейти від культурницького до політичного характеру боротьби.

Важливою складовою національної ідентифікації, яка сформувалася у результаті розширення контактів між українцями обох імперій, було створення літературної української мови. Особливу роль у цьому зіграли "Енеїда" І. Котляревського, твори Тараса Шевченка, заснування у 1804 р. Харківського університету, який невдовзі став центром українського літературного поступу, поява першої української граматики (1819 р.). З виходом 1840 р. "Кобзаря" Т. Шевченка за українською мовою остаточно утверджується статус літературної. По суті, проблема мови стала найважливішою для само ідентифікації українців. Наприкінці XІX ст. майже 20 млн. осіб розмовляли українською мовою. Проте відсутність національно активної культурної еліти і роз'єднаність українських земель призвели до обмеження сфери вживання української мови, набуття нею статусу "селянської" мови. Багато українських письменників продовжували розглядати Україну і Росію як регіональні суспільства в межах бікультурної держави. Ідея пізнього українського націоналізму про те, що кожен народ повинен говорити своєю мовою, ще не набула визнання.

Створення у Львові в 1868 р. товариства "Просвіта" стало визначним явищем для відродження української національної культури та проблеми самовизначення. У той час, як на території України, що підлягала юрисдикції Російської імперії, офіційно заборонялася українська мова, Австрійська імперія дозволила роботу українського освітнього товариства. На противагу "москвофілам" зароджувався новий суспільно-політичний рух - "народовці-українофіли". В основу свого мислення і в програму своєї діяльності народовці ставили освітню й організаційну працю в народних масах. Вони розмовляли чистою народною мовою й намагалися впроваджувати її в літературний ужиток і громадське життя, пресу і театр, школу й науку.

Зростання національної самосвідомості в Наддніпрянській Україні відбувалося зовсім в іншому руслі, ніж, наприклад, в Галичині. Українофільська течія в Наддніпрянщині не була масовим рухом, не піднімалася до чіткого формулювання своєї політичної платформи, її діяльність обмежувалася культурницькими завданнями. Жителі Наддніпрянської України в умовах незрівнянно репресивнішої Російської імперії виявилися фатально затриманими чи навіть зупиненими у своєму національному й громадянському розвитку - на рівні домодерного етносу з низьким рівнем національної самосвідомості й практично без жодних громадянських інституцій.

Завдяки відносно сприятливим умовам соціального й національного розвитку українці Галичини спромоглися пройти в ХІХ ст. типовий для більшості бездержавних народів шлях націєтворення і вийти з "доби націоналізму" цілком модерною європейською нацією - з чіткою національною самосвідомістю й повноцінним громадянським суспільством. Варто зауважити, що проблема полонізації була дуже актуальною для Галичини. Проте, хоча соціальні й культурні умови підштовхували українську еліту до полонізації, сама ця еліта кількісно була занадто мала, а шанси полонізувати українське селянство були незначні. Соціальні умови в Галичині були тaкі, що українець міг бути лише ремісником чи селянином. Не всі поляки були дворянами і землевласниками, але майже всі шляхтичі й землевласники були поляками. Тому полонізація української еліти загалом незначно впливала на загальний стан української культури в Галичині. Галицьке українське селянство чинило жорсткий опір польським землевласникам. На цих землях завжди був великий резерв для розвитку антипольської української ідентичності, яка почала виразно формуватися наприкінці XІX ст. Уніатська церква також чинила серйозний опір полонізації.

Колапс Російської імперії у 1917 р. застав українську провідну верству абсолютно не готовою до виборювання незалежності. Вона була просякнута ідеями федералізму, їй бракувало усвідомлення необхідності й практичних механізмів власної державності. Хоча "Товариство українських поступовців" вимагало використання української мови у школах, церкві, суді, воно не ставило під сумнів постулат про цілісність імперії. Так, у першому Універсалі Українська Народна Рада під гаслом "Bітаємо автономну Україну у Федеративній Росії" продовжувала надавати Poсії роль гаранта української демократії і декларувала себе як справжнього представника "селян, робітників і чорноробочих". У ньому ж наголошувалося: "Україна є вільною без відриву від Poсії, без розриву з Російською державою".

Зникнення з історичної арени обох імперій хоча докорінно й змінило ситуацію в Східній Європі, проте не зняло з порядку денного українську проблему. Національно-демократичний проект її розв'язання ґрунтувався на історичній традиції та суверенній волі народу, який пролив багато крові в боротьбі за власну державність. Спробою втілити у життя цю модель і був Акт Злуки 22 січня 1919 року. За умов, коли навіть гіпотетично єдину Україну важко було собі уявити, це був акт політичної зрілості й громадянської мужності, вияв волі до самовизначення на демократичній і правовій основі. Незважаючи на певну декларативність Акта Злуки, на той час це була яскрава демонстрація готовності еліт обох частин століттями розчленованої України будувати спільний економічний, політичний, культурний простір, створювати єдність, до якої інстинктивно прагнули українці по обидва боки кордонів, шукати нові форми територіальної автономії. Водночас міжнародна спільнота дістала потужний сигнал щодо можливих змін геополітичної ситуації на європейському континенті.

Принципи побудови Української держави 1917-1920 років не лише докорінно відрізнялися від більшовицьких, а й були доволі близькі до західної соціалдемократії. По суті соціалдемократична ідея (звісно, з національним відтінком) панувала серед тодішньої української політичної еліти. Це могло стати визначальним чинником європеїзації нашої держави, подолання нав'язаного нам, не притаманного нашій ментальності євразійства. Для визначення національних засад українського державотворчого процесу цей факт видається достатньо значущим.

Якщо перед революцією 1917 р. В. Ленін та інші теоретики марксизму мало уваги приділяли національному питанню, виходячи із підпорядкованості його питанню соціальному, то труднощі більшовиків у завоюванні України, поразка у спробі об'єднати польський пролетаріат проти Й. Пілсудського переконали їх, що націоналізм є великою силою, з якою потрібно рахуватися.

Незважаючи на неспроможність українських патріотів підтримати незалежну українську державу, вони зуміли зберегти й розвинути українську національну ідею у період між 20-30-и роками. Цьому сприяла політика українізації, або "коренізації", яка спрямовувалася на підтримку національних кадрів і збільшення представництва українців у всіх галузях суспільної діяльності, в усіх ланках влади та управління. Вперше в своїй історії українська мова ставала мовою державного управління, вищої школи, преси, науки, культури. Україна в цей час мала свої дипломатичні представництва у радянських посольствах й інші атрибути політичної незалежності.

Штучний голод 1932-1933 рр. цілковито підірвав сили українського селянства. Деструктивна політика уряду Радянської України у 30-х роках ХХ ст. зменшила життєздатність українського населення до небаченої межі, коли було фактично знищено уявлення про незалежність.

Післявоєнне об'єднання двох колись різних частин України поставило на порядок денний вимогу створення нової спільної ідентичності. І для цього були створені певні передумови. Вперше за багато століть були зібрані разом майже всі етнічні українські території. Був встановлений чіткий кордон між Польщею й Радянською Україною, а відтак Польща перестала бути одним із чинників, котрі впливали на формування української ідентичності. Етнічно змінився склад великих міст, що було результатом частково еміграції поляків, а частково - нацистських антиєврейських кампаній. Уперше за багато століть населення Львова й Києва стало переважно українським.

Український політичний ландшафт 70-80-х рр. ХХ ст. відображав усі парадокси "епохи розвиненого соціалізму". З одного боку, Україна проводила найбільш чітку і послідовну "політику КПРС", мала найзгуртованішу з-поміж yсіx республік партійну еліту, а з другого - в суспільстві сформувалася демократична опозиція, хоча більшість українського населення на той час залишалася аполітичною. Власне поєднання репресивної політики української влади з пасивністю основної частини населення уповільнювало розвиток процесів "гласності" й "перебудови" в Україні, проголошених М. Горбачовим у 1985 р. Україна залишалася однією з найбільш консервативних республік СРСР, і це посилювалося глибоко вкоріненим комплексом культурної та національної неповноцінності.

Негативне значення для українців мала й руйнація природного довкілля за триста років бездержавності, а надто в радянський період, апогеєм якого стала Чорнобильська катастрофа 1986 року. Аварія на ЧАЕС - екологічна катастрофа глобального масштабу - на певний час згуртувала українську гpомадськість. За висловом О. Гнатюк, нуклеарна катастрофа стала свідченням нездатності радянської мегамашини працювати далі: почалися розмови про "духовний Чорнобиль".

Перебудова, гласність, Чорнобильська катастрофа стимулювали розвиток ліберальних рухів, зокрема, українського Народного Руху за перебудову. Однак навіть певні реверанси Руху (визнання кepівної ролі комуністичної партії та намір допомогти їй створити й виробити демократичні механізми) не стимулювали зближення КПУ з Рухом й іншими ліберальними опозиційними угрупованнями на відміну, наприклад, від країн Балтії. Наприкінці 1980-х рр. в Україні почалася дискусія про стан української мови й культури, яка невдовзі переросла в широкі дебати довкола національної ідентичності, незалежності.

Події 1991 р., які призвели до розпаду СРСР, були спрямовані насамперед на звільнення народів як націй, вони ставили за мету утвердження на пострадянському просторі держав-націй. Попри безпрецендентні за своїми масштабами засоби ідеологічної та психологічної обробки українців радянська ідентичність не витіснила з суспільної свідомості основоположні національні цінності, традиції, звичаї і норми поведінки. На референдумі 1 грудня 1991 р. 90, 32 % громадян висловилися на підтримку Акта проголошення незалежності України.

Наприкінці 2004 - початку 2005 рр. в Україні відбулася подія, яка увійшла в історію під назвою "помаранчева революція", котра засвідчила важливий момент духовного самоусвідомлення та національного самовизначення українців, формування політичної нaції. Як реакція на зростаючу ірраціональність українського життя Майдан актуалізував нові українські смисли, явив образ етично й естетично досконалого соціуму, образ справдешньої людяності. Це було "відчуття єдності з власною національною спільнотою. Не етнічною, а саме національною, коли за нових умов створюється новий персоніфікований образ нації у складі всіх нині сущих в Україні і перейнятих її долею".

Незважаючи на подальші помилки і поразку національно-демократичних сил на парламентських виборах 2006 і 2007 років, помаранчеві події засвідчили можливість об'єднувального процесу в Україні, започаткували модерну форму утвердження громадянського суспільства в Україні, стали важливим кроком у формуванні спільної національної ідентичності. Це був момент, коли трансцендентне розділене відчуття національної ідентичності, демократичне за суттю, стало спільним набутком українського народу

3. Проблема національного самовизначення в сучасній Україні

Українці - це народ, який в першу чергу характеризують прагненням до свободи. Саме тому питання національного самовизначення завжди було актуальним, а в останні роки надзвичайно гостро стоїть для українців.

Дуже важливо для України - це визначити шлях виховання у громадян почуття національної свідомості та патріотизму, як запорука міцної суверенної держави. Словник говорить, що самовизначення - принцип, згідно з яким кожна спільнота має невід'ємне право на вільне облаштування свого громадського і політичного життя і сама визначає форму свого правління. Цей принцип має вагомий вплив, адже посилається на природне право. Право на самовизначення не зводиться винятково до відділення і утворення самостійної держави, особливо в сучасних умовах, в період потужних інтеграційних процесів. Тим не менш, у наш час право на самовизначення знову стало предметом дискусій, які інколи можуть переростати навіть у військові дії. Основна проблема подібних конфліктів є недосконала реакція міжнародної спільноти, яка не має точної керівної лінії для подібних ситуацій. Право людей на колективний вибір своєї спільної долі все ще чекає свого повного визнання. Насправді ж колективне право на самовизначення зазвичай розглядається як другорядне порівняно з правами індивіда або держави. Лише певний, тобто окремий представник будь-якого етносу має можливість ідентифікувати себе тільки в порівнянні з індивідами з інших груп. Він не може зберігати усі національні особливості, що включають основний тип економіки, ремесла, фольклору, традицій та обрядів

Звільнені нації від тоталітарних режимів особливо чутливі до наявності або відсутності моралі в політиці. Такі міжнародні інститути, як Організація Об'єднаних Націй, Європейський парламент або Міжнародний суд дають людям надію про справедливість, яка існує в цивілізованому світі. Початок руху за самовизначення в колоніях або тоталітарних країнах часто супроводжується надією на м'яке втручання і на допомогу з боку світової спільноти в ім'я тріумфу справедливості при повній непоінформованості про норми міжнародного права.

Український народ здавна мав свою національну самовизначення, але за неї потрібно було постійно боротися. Надзвичайно складне становище України - існувати на перетині геополітичних гігантів світу. І в цьому контексті постає вибір для народу: отримати справжню незалежність та національне самовизначення, за яке боролося не одне покоління, чи стати маріонеткою у руках елітарних кругів інших країн і остаточно втратити свою самобутність. Ці питання, нажаль, не завжди вирішує народ.

За роки незалежності українська нація поки що не відтворила повною мірою свої духовні цінності, віру в саму себе, своє ідейно-моральне обличчя. Ми ще не стали самими собою, до кінця не осмислили свій історичний досвід, не пізнали власне "Я". Ми відбулись як держава. Тепер ми повинні утвердитися як модерна українська політична нація. Саме від цього й залежатиме наше майбутнє. Політичним суб'єктом історії може бути тільки нація, що піднялася до рівня усвідомлення себе і своєї історичної місії. Лише пройшовши шлях до самоусвідомлення, до буття "в-собі-й-для-себе", етнос-нація здобуває історичне право на існування. Національна ідея має спиратися винятково на історичні надбання та устремління українського народу, на духовну суверенність нації, її споконвічні ідеали.

Хоча як це й не парадоксально, але конституційні засади державної етнополітики чітко не визначені. З одного боку, маємо декларацію преамбули Конституції України, де поняття "український народ" трактується цілком у дусі нормативної концепції громадянської нації - "громадяни України всіх національностей", а з іншого - в статті 11 Основного Закону знаходимо цілком етнічну конатацію в розумінні української нації та "всіх корінних народів і національних меншин України".

Власне, й досі залишається не зрозумілим до кінця, яку етнополітику проводить Україна як держава і чи не є це однією з причин труднощів самоідентифікації населення країни. Думається, що така "діалектична двоїстість" української етнополітики є не лише виявом амбівалентності масової свідомості українського населення (включно зі сферою його самоідентифікації), не лише наслідком незавершених процесів формування української політичної нації зі своєю "окремішньою" ідентичністю та сталих традицій "змішаності" українського етносу із іншими етнічними групами, насамперед росіянами.

Отже, аналізуючи проблеми національної ідентичності України, необхідно враховувати, що процес становлення української нації є набагато розлогішим і рельєфно складнішим, ніж у більшості європейських націй. Якщо вони пройшли шлях утвердження своєї ідентичності у ХVІІІ -ХІХ ст., то українцям незрівнянно складніше повторювати цей шлях наприкінці ХХ - початку ХХІ ст., у період інтеграційного форсажу в безмежному просторі глобальних викликів й імперативів. Необхідно також брати до уваги, що за певних умов подібні проблеми (а не тільки ця) здатні перерости у потенційні внутрішні загрози, тим більше тоді, коли остаточно не сформовано модель суспільних трансформацій і не завершено процес консолідації нації. Єдність України, її соборність як узагальнена формула спільності корінних інтересів - єдино можливий фундамент реалістичної політики, необхідна передумова адекватних відповідей на нові глобалізаційні виклики і непрості реалії сучасного внутрішньополітичного й міжнародного життя. Лише підвищення консолідації суспільства шляхом зняття внутрішньої напруженості дозволить, нарешті, розпочати системні реформи, які внаслідок чисельних внутрішніх суперечностей практично не відбуваються .

Висновок

Отже, результатом національного самовизначення повинно бути повна самостійність і незалежність української держави. Держава ніколи не втратить своє самовизначення, оскільки немає меж для саморозвитку і в загальному розвитку країни в політичному, культурному та інших сферах життя.

Хотіла б зазначити, що, як на мене, основою українського самовизначення є твори 19-20 століть таких авторів, як Т. Шевченко, М. Костомаров. Шевченко, наприклад, у своєму творі «І мертвим, і живим, і ненародженим…» дуже гостро підняв проблему українського самовизначення, зачепив головні проблеми тодішнього суспільства і народності.

Для українців національне самовизначення являє собою певний духовно-практичний процес, результатом якого є розвиток національної самосвідомості і формування нації. Особливий прояв народного духу та психології народу, спрямованого на набуття національної незалежності, створення умов для гарантованого вільного розвитку національної культури, мови, традицій.

Отже, досягнення національної згоди в суспільстві та реалізація ідеї національно-культурного відродження народів України і національної державності, що будується тільки на основі принципів рівноправності та самовизначення народів, суверенітету, демократії й гуманізму. Реалізація таких принципів - суть практичної діяльності української держави та самовизначення українців.

Використана література

1. Національне_самовизначення

2. Федоренко А.А. «Проблеми національного самовизначення України»

3. Дністрянський С. Самовизначення народів і зв'язок і спілка народів «Воля». Відень 1920

4. Потеряйко Г.В. Самовизначення націй та національних меншин: порівняльний аналіз // Вісник Київського університету. Серія: Філософія. Політологія.-- 2006.

5. Федір Савченко. Українське науково-культурне самовизначення 1850-1876 рр. // Україна: науковий журнал українознавства. -- К., 1929. - С.15-22.

6. Козловець М.А, Федоренко В.О. Національне самовизначення українського народу:історична ретроспектива і сучасні реалії.

Размещено на Allbest.ru