Катеринославські селяни на кафедрі Державної думи Російської імперії (1906 р.)

'Джерело: [1, с. 5-13; 6, с. 24-379].

** вол. - від з'їзду уповноважених від волостей; заг. - від загального складу виборщиків губернських виборчих зборів; с.--д. - соціал- демократична фракція; труд. - трудова група.

*** Депутатом від з'їзду уповноважених від волостей Катеринославської губернії був Іван Лисенко [8, л. 8]. Інші твердження (що це був Лев Бабенко) слід уважати помилковими [2, с. 30; 6, с. 202, 396].

**** У новітній довідковій літературі помилково вказано "Катеринославської губ." [2, с. 378].

"Селянськість" цих депутатів підкреслювалася у свого роду самопрезентаційних біографічних нарисах, уміщених у місцевому довідковому виданні [1]. Вельми характерними є фрази про бідне дитинство майбутніх народних обранців: батько одного з депутатів "сидів на наділі в 1 % десятини при чотирьох дітях", іншого - "бився на 5-ти десятинах, маючи сім душ дітей", а ще третій - "миколаївський солдат, був виключений 10-ю ревізією з селянського стану й був позбавлений тому наділу". Зустрічаємо в цих текстах і емоційно забарвлені образи реалій того часу, як-от поняття "зайвого рота" в родині, нужду, що гонить із села в місто в пошуках заробітку і т.п. Життєві обставини визначали політичну орієнтацію кандидатів у депутати, яка була спочатку досить непевною [1, с. 5, 6, 8, 9, 13].

Вже в Думі політичні симпатії дещо зміняться й стабілізуються (див. табл.), але в цілому вибори показали домінування загальноросійських політичних сил, щонайменше, серед учасників губернських виборчих зборів у Катеринославі 14 квітня 1906 р. Також серед представників групи селян за походженням бачимо абсолютну більшість тих, хто назвалися росіянами - четверо депутатів із п'яти. Поле для інтерпретацій цього факту широке. Записи про національну належність часто робилися тоді за мовою й за віросповіданням (усі православні - потенційні "росіяни"). Цікаво, що українські прізвища, як-от Бабенко, Возовик чи Михайличенко, носили "росіяни". Залишається відкритим питання, чи була така ситуація з національною самоідентифікацією населення колишнього козацького степу накинута владою, чи вона формувалася загальною атмосферою контрреформ часів Олександра ІІІ. Адже більшість із цих депутатів, судячи з їх у середньому тридцятилітнього віку, соціалізувалися саме в кінці ХІХ ст.

Загальноросійські ліберальні чи ліворадикальні погляди простежуються й у виступах практично всіх названих депутатів. Проте ситуація вже в самій Думі змушувала українських селян консолідуватися, принаймні, для відстоювання своїх інтересів у аграрній сфері. Щонайменше двоє з катеринославських селян - Возовик і Лисенко - були в числі перших 22 осіб, які записалися до т.зв. Українського клубу на його організаційному засіданні 1(14) травня 1906 р. [5, с. 81]. У цьому була перспектива, перервана дочасним розпуском Думи.

Думська(парламентська) діяльність одними промовами не обмежується, однак саме виступи на пленарних засіданнях є найбільш показовими для реконструкції поглядів чи публічної позиції депутата. Особливо яскраво це демонструє думська робота Михайличенка і Рижкова. Виступи цих депутатів містять певні конотації з їхнім життєвим досвідом, і саме вони, як видно з табл., були найбільш активними в сенсі використання думської кафедри. Поодинокі виходи на думську кафедру решти депутатів-селян Катеринославської губернії були радше спорадичними й ситуативними та не мали нічого спільного з системною представницькою роботою. Депутат же від власне селян, єдиний, хто назвався українцем, Лисенко - не виступав узагалі. Можливо, втім, що вони просто не встигли.

Михайличенко ж і Рижков були присутніми на трибуні при обговоренні практично всіх гострих питань, що порушувалися Думою, за виключенням хіба головного - аграрного, яке вони згадували тільки в контексті інших проблем. Михайличенко, зокрема, виступав щодо загальної політичної амністії [3, с. 29], з загальних основ зворотної адреси [3, с. 103-105], з робітничого питання (в контексті зворотної адреси) [3, с. 214-215], з приводу декларації Ради Міністрів [3, с. 347-348], з приводу заяв міністрів (морського, воєнного й юстиції) про відкладення розгляду законопроекту про відміну смертної кари [3, с. 650-651] та ін.

Своєю чергою, Рижков також виступив із питання загальних основ зворотної адреси [3, с. 84], але в подальшому тематика його виступів була дещо іншою. Так, він говорив з приводу заяви про утворення місцевих аграрних комітетів [3, с. 683-684], про нову редакцію глави III Наказу Державної думи [3, с. 778], з приводу запиту №101 (про погром у Білостоці) [4, с. 955-956], з приводу заяви 151 члена Державної думи про громадянську рівність [4, с. 1105-1106] та з приводу роз'яснень товариша міністра юстиції Солертинського стосовно запитів Державної думи [4, с. 1890].

Аналіз текстів стенограм виступів останніх двох депутатів показує суттєві відмінності у змісті, стилі й емоційному навантаженні, вкладеному у промови кожним з ораторів.

Емоційні виступи Михайличенка, в яких явно простежується вплив соціал-демократичної літератури, цікаві для нас ілюстрацією душевного й соціального роздвоєння робітника у першому поколінні. Митрофан Михайличенко, прийшлий на Катеринославщину в пошуках заробітку, будучи вже багато років робітником і прихильником с.-д. партії, шукав у той же час опори для виступів у селі, щоразу підкреслюючи своє селянське минуле та вказуючи на сільські витоки робітничого класу взагалі [3, с. 104, 347-348; 4, с. 1357]. Можливо, ця обставина і зробила його таким популярним на Катеринославщині, де чимало робітників зберігало ще сільські корені та йшло на копальні й заводи не від хорошого життя.

Він піднявся на думську трибуну вже на другому засіданні 29 квітня 1906 р., добиваючись амністії. Вимогу свою підкріпив натяком на те, що в іншому разі можливі й заворушення робітників, тим більше враховуючи наближення 1 травня [3, с. 29]. Виступаючи з приводу зворотної адреси, Михайличенко говорив, немов читав "Маніфест комуністичної партії" чи, принаймні, якусь марксистську брошуру того часу - про необхідність робітничих союзів, бо робітництво то найнижчий клас, якому немає чого губити, окрім кайданів; цей клас відчуває на собі тяжіння інших класів, і т.п. Знову підкреслював важливість союзу селян і робітників: " ... робітничий клас [.] на плечах своїх держить із селянами все, бо він є нащадок селян. Селянство - це джерело, з якого витікає робітничий клас і яке народжується в селах. реконструкція дума політичний депутат

Роботи в селянина немає вдома. Він іде й шукає собі з сумою шматок хліба". Тобто Михайличенко не риє прірви між робітниками і селянами, ("дрібною буржуазією", за відомим визначенням), не випинає марксистсько- ленінську тезу про месіанський гегемонізм пролетаріату, але і, на відміну від інших селян, не просить. Він вимагає, і досить рішуче, щораз апелюючи до вулиці - маси, що за його переконанням, підтримає нечисленних думських соціал-демократів [3, с. 104].

Виступи Рижкова були більш виваженими й відрізнялися не стільки експресією, скільки іронією. Давалася взнаки, очевидно, практика народного вчителя та завідувача школи при заводі Гартмана. Зокрема, на засіданні 13 травня, коментуючи міністерську декларацію, він удався до іронії, порівнюючи пропозицію Горемикіна про переселення селян на "вільні місця" з пропозицією переселитися до в'язниці: ".яким же ще чином при безумовній забороні відчуження землі можна вирішити земельне питання? Ми це знаємо. Добре відомим цьому уряду способом виселення на вільні місця. Вільні місця ці знаходяться в кожному повітовому місті - зазвичай за містом у вигляді будівель у два-три поверхи" (тут і далі виділення шрифтом наше, - О. К.). [3, с. 330]. Утім, він міг собі дозволити й пряме глузування над владою або пафосні заяви. Зокрема, Рижков виступав проти існування Державної ради й порівнював її з "трухлявою колодою в новобудові", натякаючи в тому числі й на солідний вік членів Ради, зокрема, призначених царем престарілих колишніх можновладців. Відстоюючи громадянські права жінок, закінчив промову патетичним: "Ми забуваємо, що син рабині ніколи не може бути громадянином!" [3, с. 84]. Проскакували в його виступах і сильні, майже апокаліптичні порівняння, а іноді, можливо, пересмикування чи прикрашення фактів зі свого вчительського досвіду. Зразком такого стилю є його промова на 20-му засіданні 2 червня 1906 р. з приводу погромів. Він не вірить у те, що погроми є результатом "племінної ворожнечі", і вважає це наклепом "на весь російський народ". Погром у Луганську не прийняв жахливих масштабів тому, стверджував він, що погромникам-чорносотенцям перешкодили робітники, а ".якби цей погром був результатом племінної ворожнечі, то від міста залишився б тільки попіл". Звертаючись далі до свого вчительського досвіду, запевняв, що в нього ".навчаються сотні дітлахів, я ніколи не спостерігав, щоб руські діти ставилися погано до своїх єврейських товаришів, і тільки від уряду ми чуємо, що є якась племінна ворожнеча" [3, с. 955-956], і т.п.

У цих виступах виявляються притаманні обом депутатам риси - емоційність і образність їх промов, схильність до узагальнень і, так би мовити, амбіції говорити не менше, ніж від імені всього класу чи народу. Це характерна риса багатьох депутатів - вихідців із народних низів, які тоді ще щиро вірили в перспективи Думи й у свої власні можливості як повноправних думських депутатів, представників народу.

Підсумовуючи, можна сказати, що такі виступи були ознакою модернізаційних змін у південноукраїнському регіоні. Катеринославські селянські депутати, переважно вихідці з села, мали вже дещо інший рівень світогляду, інше бачення проблем, їх виступи збагачували загальний спектр думок, ідей, що циркулювали в депутатському середовищі та або сприймалися селянами як свої, або відміталися ними як неприйнятні. Ці депутати залишалися на ґрунті загальноросійських ліберальних і ліворадикальних цінностей та практично не порушували на думській кафедрі українського питання. Про національне в першій Думі якщо й говорили, то переважно у зв'язку з єврейськими погромами й подібним ексцесами, або для підтвердження своїх прав на землю, У перспективі це мало сприяти більш чіткій українській самоідентифікації депутатів. У кожному разі, ґрунтуючись на виступах згаданих та інших представників від українських губерній, можна стверджувати, що селянським депутатам була добре зрозуміла "хитра механіка" дій царського уряду, який сіяв розбрат між народами в усіх сферах суспільного життя для проведення своєї імперської політики.

Родима пляма російської імперськості, як показують події останнього часу, досі не щезла і дається взнаки, навіть у спробах "приватизації" минулого. Тому висвітлення українцями власної історії на різних рівнях, аж до персонального внеску пересічних громадян, якими була переважна більшість селянських депутатів, у розвиток колись спільної держави, можна вважати перспективним напрямком подальших досліджень.

Список використаних джерел