Місце людини у постзахідному та євразійському сценаріях
Дослідження постзахідного та євразійського сценаріїв модернізації соціокультурного потенціалу України. Розгляд флешмобу як презентації політичних акцій на кшталт перформансу, що надзвичайно театралізує та переводить політику в ранг сценічної діяльності.
| Рубрика | Политология |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 29.05.2017 |
| Размер файла | 24,5 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Місце людини у постзахідному та євразійському сценаріях українського політичного флешмобу
Гайтан В. В.
Флешмоб, як і флеш-імідж - тілесно визначені політичні тушки, які легко переходять з однієї сцени на іншу, які є лише симулянтами великої політичної гри. Все свідчить про те, що народ зневірився. Політична реальність, як й сьогоднішній стан політичного життя на Україні, стан політичної культури свідчить про тотальну деструкцію політики, де політична реклама, політичні шоу, політизація в цілому і перетворення все на постмодерний контекст девальвує по великому рахунку цінності культури та життя в цілому. соціокультурний флешмоб політичний
Проблема постзахідного сценарію визначена як повернення до п'ятисотрічної давності, доби раннього модерну, що є однозначним з точки зору ментальності сьогоднішньої політичної ситуації. Ці п'ятсот років виглядають як звичайна метафора, хоча справа не в хронологічних рамках і не в самій суті повернення в минуле, а в сутності розвитку, що є вторинним, повторює пройдений шлях. Постзахідний сценарій - це не лише приєднання до ЄС, як вважають інші, а це сценарій автохтонного типу капіталізму, який обирає та чи інша країна.
Проблематиці комунікативного простору посткомунізму присвячені роботи В.Андрущенка, Є.Бистрицького, А.Гілєва, Г.Почепцова [1; 2; 3; 6], проте проблемі перетворення практичної ідеології на флешмоб ідеології не приділялося достатньо уваги.
Мета статті - визначити соціокультурні детермінанти практичної ідеології в масових формах культури та комунікації.
В комунікативному просторі країн минулого СРСР виникає ситуація, коли використовуються всі прозахідні маніпулятивні технології. Технології демократії, а саме вибори, стають електоральними, їх легко фальсифікують і легко керують самою “демократією”, яка фактично нею не є. Так, євразійський сценарій теж можна назвати поверненням в минуле, яке визначається не п'ятистами, а п'ятидесяти роками, починаючи від створення тих реалій, що розумілися як індустріалізація країні, за сталінським зразком.
Подібний тип індустріалізації пропонується в новому проекті, який визначається як Митний союз, він за своєю ментальністю є сталінським, але не визначається так, як він визначався в 30-ті роки. Проте сутність його не піддається сумніву - треба налагоджувати стосунки, але на яких умовах? В якому режимі, як ці умови корегувати? Не вийшло порвати стосунки, вони все одно залишаються, але ці паралельні сценарії чомусь розходяться.
Захід вважає, що неможливо має бути одночасно і в євроазіатському угрупованні, і в ЄС, а Україна певний час наполягала на такій перманентні ролі “сидіння на двох стільцях”, поки Росія не здійснила анексію Криму. Наскільки ця роль вдала і наскільки вдало маневрує той чи інший президент, намагаючись цю роль здійснити - це вже інша проблема, але тут йдеться не скільки про практичну політику, а про теоретичні моделі прозахідних і азіатських сценаріїв українського майбутнього.
Досліджуючи українське суспільство на шляху перетворень у західної інтерпретації, яке вийшло за редакцією В.Ісаєва, і містить в собі актуальні розвідки канадських, американських дослідників, свідчить про те, що саме цей відсторонений погляд, що відбувся майже десятиліття тому, зараз є актуальним. Цей досвід дає можливість відчути дистанцію, відчути оптику бачення з позиції західних дослідників, що певним чином уникають сьогоднішніх гострих ситуацій зіткнення політиків і політологів, які точаться саме зараз на українському терені.
В.Ісаєв пише, що роки української незалежності - це само по собі вже досягнення, це стає очевидним якщо взяти до уваги такий факт, що українці боролись за незалежність під час Першої Світової війни, але “коли Австро-Угорську імперію було зруйновано, десяти країн, які виборювали незалежність, її не здобула лише Україна” [4]. Проте західні автори так і не дають відповідь про майбутнє, яке можна зазначити лише як національну державність - це ранні роки здобуття незалежності і під цими гаслами формувалась країна. Зараз інший період - період роздумів, а для кого ж тоді люди отримали незалежність? Олігархам стало легше збагачуватись? У інших виникла можливість жити в злиднях. З незалежністю виникла можливість втратити всіх гарантій добробуту, що існував раніше в тоталітарному суспільстві.
Виникає багато спокус повернення в минуле, ностальгія за минулим, яке виглядає достатньо романтичним та ситим, приголомшує. Весь цей непростий набір питань потребує не просто розв'язань і прогнозів, ми намагаємося виписати їх у двох вимірах - прозахідному і євразійському. Євразійство нас цікавить не в “путінському” варіанті, а в філософському, яке виникло в колах інтелігенції, - це був широкий рух, який підтримували Л.Карсавін та ін. [5]. Євразійство як певний слов' янський виток рефлексії на власний добробут, на власну ментальність - це одна із основних ідей слов'янофільских ідей, яка в Азії здобуває свою широту і міць, що характеризує той широкий степ, про який пише Л.Гумільов.
Прозахідний варіант теж відомий як чаадаєвський [7]. В.Ісаєв завертає увагу на один із головних чинників, який в Україні є особливо важливими - це громадська, учасницька реальність, або громадське учасницьке представництво, політичних, культурних і взагалі соціокультурних ініціатив. Тут йдеться про необхідну достатню вимогу такої участі - наявність громадянського суспільства.
“З огляду на ці конкретні показники теоретичну концепцію громадянського суспільства можна розуміти кількома способами. Їх можна визначити як громадянську цивілізованість, що означає публічні дискурси і практики, що сприяють зв'язній взаємодії між членами неоднородного суспільства, і способи відміни від політичного панування, які іноді можуть його доповнювати. Така концепція передбачає обмежувальну здатність суспільства та підтримувати власну єдність без втручання держави, звісно вона не може реалізуватись на практиці через класові інтереси, особисту ворожнечу, мафіозні організації, і, схоже, у разі втілення в життя вилилось би у тотальну війну. Водночас таке формулювання концепції громадського суспільства зосереджує увагу на урядових організаціях головних чинників соціального порядку” [4, с. 12].
Йдеться про те, що громадянське суспільство є засадою головного - віри, довіри, а також легітимності інституцій, які впроваджують політичні функції. Без такого регулятиву держава буде функціонувати в режимі поліцейського догляду, який мало відрізняється від тоталітарного, хоча він використовує всі форми демократичних інституцій Заходу, а також на словах підтримує неолібералізм західного типу.
Громадянське суспільство певною мірою є рефлексивною силою самооцінки позиції кожного суб'єкта влади, який не лише здійснює вибори, але й відслідковує, здійснює власний моніторинг тих соціально-культурних процесів, що відбуваються. Їх не можна зазначити лише на мікро і макро рівнях і не можна визначити лише рейтингом поп-співаків і присудженням різних премій та ін. Це реальності, які свідчать про той ступень культури та культурності яка ідентифікується з національною культурою. З культурою, яку будує зараз Україна, повторюючи розвиток західних країн, які здійснили цей феномен набагато раніше.
Проблема довіри є набагато головнішою, ніж проблема віри. Віра як довіра і віра як сакральний досвід - це дві окремі теми, які є в Україні проблематичними в даний період. Втім саме вони є засадою того чи іншого варіанту - прозахідного або євразійського. Здається що довіра, яка була втрачена після поразки помаранчевою революції, довіра до лідера, який виявився не тим, за кого себе видавав, спричинили більше зла для формування українського суспільства, ніж десятки років виборювання в посттоталітарному соціумі свого власного “Я”. Ще одна така поразка і можна ставити крапку на будь-яких змінах в Україні.
Коли виникає ціла купа політиків, які закликають: “Вибери мене, тому що я кращий, ніж той!”, а їх програми майже ідентичні, люди вже не вірять не лідерам, не програмам. Виникає той складний ігровий феномен, який заповнюється шоу С.Шустера. Багато журналістів зараз виглядають аутсайдерами і починають просто відверто підігрувати найбрутальнішим, найпримітивнішим інстинктам натовпу. Спеціально не називаємо ім'я цього журналіста, бо його образ з вилами, вишиванкою, велосипедом вже став антисимволом усього українського. Все це в певній мірі свідчить про той низ, той треш-культурний образ політики, який утворює гламур-культуру панівної партії з примітивними лозунгами антифашизму та ін.
Якщо за часи Кучми не було кровопролиття, то ми не можемо бути впевнені, що за часи наступних президентів вдасться зупинити кровопролиття. Ніхто не впевнений, що китайський сценарій з танками на площі Тяньаньмень не може бути втілений в життя в Україні. І як би ми не вважали себе європейцями, він легко відбувається, перманентно в різних куточках українських провінцій. Це просто не вписується в жоден культурний вимір - не український, не радянський не який інший. Втім громадське суспільство є достатньо абстрактною категорією, не піддається онтологізації навіть у попередньому приблизному вигляді в політичному просторі країни. Воно просто не існує. Якщо воно існує як формальний рух і нормативні партійні структури, то воно ще не є суспільством, є лише номінацією цих суспільств, сфабрикованим механізмом електоральної демократії, але не демократією і не суспільство як таким.
В.Ісаєв пише: “Культурні цінності тісно переплетені з ідентичностю. Культура є водночас і вираженням ідентичності засобами її розвитку та збереження. Новоствореним державам необхідно формулювати нову ідентичність. Проблема усіх постколоніальних суспільств полягає в тому, що нова національна ідентичність в цілому культурному вимірі повинна скоріше включати, а не виключати усі різноманітні ідентичності, що існували в попередньому колоніальному суспільстві. Іншими словами, культурні цінності, з якими люди мають себе ідентифікувати, повинні мати характер достатньо загальний для громадського визнання, або гармонійний інтеграції різних ідентичностей” [4, с. 15].
Прекрасна програма, але вона знаходиться в стадії деструктивних проектно-програмних втілень, її неможливо втілити, поки самі ідентифікатори інформації, або комуніканти, ті, хто на екрані робить справу ідентифікації, або здійснення ідентичності, хто переводить дії в подію, навіть в рамках подій не несуть в собі того флеш-іміджу, образу бажаного, національного лицаря або патріота.
Складно формується перехід довіри в віру, або віри в довіру. Віра, передусім, релігійна віра, є засадничим принципом існування будь-якої ідентичності, національної, етнічної. Боротьба за автокефалію Української Православної Церкви, яка розпочалась на початку ХХ ст., не була доведена до формалізованої юрисдикції. Константинопольський Патріархат заявляє про те, що залучення української церкви до російського Патріархату в свій час було нелегітимним. Москва оспорює ці висновки і до сих пір це рішення знаходиться в стані драматично не визначеного сценарію розвитку нації. Складається так, що політичні драматургії або театральний сценарій на перетині міжконфесійних справ скеровані лише навколо смаку журналістів, які в брутальній вербальній риториці з неповагою ставляться до священнослужителів, забруднюють культурний простір неадекватним відношенням до культури.
Здається, що це окрема проблема, якої ми торкаємось, щоб показати, що громадське суспільство - це не суто політичний анклав зареєстрованих чи не зареєстрованих партій, а це проблема моральної чистоти, совісті, волі, добробуту, віри, довіри, що стає гарантом всіх інституцій функціонування, починаючи від політичних і закінчуючи громадськими.
Автокефальна церква на Україні була легалізована на регіональному рівні без угоди, до цього просто не встигли дійти від Константинопольського Патріархату. В січні 1919 р. директорія заборонила будь-який закордонний контроль над українською православною церквою. Відповідальність за організацією української церкви було покладено на міністра із справ релігій Івана Огієнка - видатного вченого і майбутнього голови української православної церкви у Канаді. Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) написав багато книжок про релігійний устрій, культуру України, здійснив багато на релігійній ниві. Він є втіленням українського патріотизму, який потребує зараз своєї реінкарнації у вигляді сучасних лідерів, які так далекі від того образу служіння, який сформувався ще в 1919 році.
Ми звикли все бачити в політичних тонах, тому розглядаємо церковні інститути як політичні, ідеологічні інститути, а це все не так. За кожною з церков стоїть політична сила, яка впливає або тяжіє до неї, впливає. Втім самі церкви не є ідеологічними або політичними інституціями, це елементарні речі. В певній мірі вони не є й громадянським суспільством. Це інституції, які можуть наближуватись до держави, або відставати від неї. Це залежить від традицій і залежить від того, як церква функціонує в тому чи іншому світові культури і прийнятої певної національної традиції. Так, католицька церква наближується до держави, а православна дистанціюється від неї. Ми можемо лише стверджувати, що в часи переходу, часи трансформації всі інституції починають наближуватись одна до іншої, а церква як одна із важливих важелів впливу політизується. І це помітно в ситуації, яка існує не лише на Україні.
Нове покоління церковного керівництва вільне від радянської ментальності, воно повинно бути здатне закінчити перехід розбрату в православ'ї і ввести національну українську церкву до родини канонічних автокефальних церков. Постзахідний сценарій орієнтований саме на визрівання, формування громадянського суспільства. Якщо на Заході головні інститути, що пов'язуються з громадянським
суспільством, демократією, лібералізмом, формувалися в контексті визначеної національної ідентичності, то саме цей контекст в Україні є найпроблематичнішим. І той націоналізм, яким лаяли за часи радянської ідеології, зараз стає цілком легітимною ідеологією.
На жаль, не виникає авторитетних національних рухів, які могли б культивувати цю силу, яка поки що є контрпозиціонуючою партією. Так шествування зі смолоскипами та портретом Бандери, на жаль, здійснює небажані конотації. Чи варто в ці складні часи для України утворювати семантичну нестабільність, яку тут же звинувачують у “фашизмі”? Ми потрапляємо в досить дивну ситуацію, якщо не гру, якщо не підміну ідеологічних та політичних цінностей, де людина малоосвічена намагається все інтерпретувати з позиції власного розуміння патріотизму.
Громадянське суспільство в цій не функціонує і не може функціонувати. В Україні налічується майже біля сотні карликових партій, вони потрібні лише для того, щоб зберегти вертикаль діючої олігархічної структури, яка виконує всі умови для збереження своєї влади. Теж саме існує в Росії і в інших країнах пострадянського простору.
Отже, ситуація з точки зору журналістської поверхової оцінки політичних реалій виглядає безперспективно, малонадійною, часто-густо інтерпретується як повернення до часів тоталітаризму. Про це твердить будь-яка нова і нова опозиція, більше нічого вона сказати не може. Ми знаходимося в ситуації виборювання політичної культури, а за цим стоїть досвід України. Допомога Заходу можлива, але вона доходить із запізненням на десять років.
Це свідчить про те, наскільки немобільна ситуація діалогу із Заходом, яка виглядає відсталою з точки зору технологій. Якщо поглянуть на Інтернет, то він вибухає бурхливою і водночас брутальною інформацією, де публікується дискурс маловизначений ані культурно, ані науково з претензією на істинність висловлювань ідеологів і сучасних політологів, які намагаються вирішувати долю країни на свій розсуд.
Ситуація маловтішна не лише в Україні. Втім, якщо дивитись за китайським взірцем з великої дистанції, то вона і не могла б бути іншою в умовах шокової терапії, в умовах перерозподілу цінностей. Від тої довіри, яка ще залишилась в людях від радянської ментальності, сформувалась інша довіра додемократичних інститутів. Сформувалась недовіра до влади, тотальна підозра в тому, що будь-який політичний дискурс є об'єктом наступної маніпуляції.
Чим більше зрад, розчарувань, тим більше людина усувається з поля того культурного простору, який визначається як громадянське суспільство - це свобода, чесність, критичний розум, розум як інструмент довіри, а довіра як феномен віри. Все це є елементи того громадянського світу, про який говорив Кант, і все це є елементи тої держави, про яку писав Гегель (він розглядав державу теж як елемент громадянського суспільства).
Зараз звузили цю категорій, стали її розглядати як недержавні форми діалогу, бо держава в контексті лібералізму виглядає не тим механізмом, який потрібно стримувати, щоб визначити саме індивідуалістичні напрями споживацької стратегії людини в соціумі. Втім ментальність незахідного типу орієнтована більше на колективістську ідеологію, якщо вона спрацьовує саме в тому режимі довіри, який регулюється і дає можливість їй функціонувати.
Щодо євразійського сценарію, то нажаль, наші сценаристи не такі талановиті, як Ден Сяо Пін, немає в Україні свого Ден Сяо Піна. Тому тут неможливий євразійський сценарій. Брутальний прагматизм Путіна і взагалі малокультурна політика, яка проводиться під керівництвом цього лідера, робить Росію заложником треш-культури й відкидає її на десятиріччя назад.
Сутність полягає в тому, що потрібна більш гнучка, заохочувальна політика для минулих партнерів або мешканців великої імперії, яку політика Росії не просто не здатна, а й не хоче проводити. Цей зоологічний індивідуалізм, утилітаризм, псевдопрагматизм (його важко назвати прагматизмом, бо збитки є набагато більшими, ніж надбання) призводить до того, що жоден проект з інтеграцією не спрацьовує, починаючи з СНД і закінчуючи ТС і іншими далекоідучими планами російського керівництва, не говорячи про систему той псевдодемократії, яка існує в Білорусії, Казахстані, Росії. Ця “демократія” функціонує в рамках тоталітарної сили, яка була напрацьована ще за сталінські часи.
Сутність полягає в тому, що Росія “переобтяжена” енергетичними ресурсами, сировинна база настільки міцна, що вона може собі дозволити таку політику. Теж саме стосується і Казахстану. Україна знаходиться в гіршому положенні, вона є “буферною зоною” між Сходом і Заходом. Глобалізація в такому режимі виглядає маскою різних акторів глобалізаційних процесів.
Постзахідний та євразійський сценарій розвитку українського суспільства, громадянського суспільства в політичних реаліях сьогодення виглядають надзвичайно альтернативними і неструктурованими. Здається, що єдиним структуруючим і, більше того, над системним, в широкому розумінні, горизонтом стає екологічний вимір, який здатний визначити межі росту і подолати експансію екстенсивного розвитку, що буде характеризувати не лише економічну модернізацію країн посткомуністичного простору, але й вплив їх культурно-історичного потенціалу на глобальні процеси реалій світових співтовариств.
Постзахідний феномен модернізації визначається як своєрідне запозичення західної моделі розвитку і її презентації у власному культурно-історичному бутті, як повторення цього розвитку на іншому етапі, що характеризує його не лише як наздогоняючу модель, а як модель, що є вторинною моделюючою системою, за Ю. Лотманом.
Список використаних джерел
1. Андрущенко В.П. Організоване суспільство. Проблема організації та суспільної самоорганізації в період радикальних трансформацій в Україні на рубежі століть: Досвід соціально- філософського аналізу. - К.: ТОВ “Атлант ЮЕмСі”, 2005. - 498 с.
2. Бистрицький Є. Посткомуністична філософія посткомуністичної доби / Євген Бистрицький // Політологія посткомунізму. - К.: Політична думка, 1995. - С.13-67.
3. Гилев А. Межэлитные взаимодействия в условиях “цветных революций” / А.Гилев // Вестник Пермского университета. Серия “Политология”. - 2007. - №2. - С.109-122.
4. Ісаєв В. Соціальні перетворення - оцінка соціально-політичних змін / Всеволод Ісаєв // Українське суспільство на шляху перетворень: західна інтерпретація. - К.: Видавничий дім “КМ академія”, 2004. - С.9-29.
5. Карсавин Л. Малые сочинения / Л.Карсавин. - СПб.: Алетейя, 1994. - 532 с.
6. Почепцов Г.Г. Семиотика / Георгий Георгиевич Почепцов. - К.: Рефл-бук, 2002. - 432 с.
7. Чаадаев П.Я. Статьи и письма / П.Я. Чаадаев. - М.: Современник, 1989. - 624 с.
Размещено на Allbest.ru
...Подобные документы
Дослідження діяльності А. Кримського як політичного публіциста України. Розгляд питання про пошук його політичних орієнтирів. Еволюція політичних поглядів, їх реалізація в доробку українського діяча. Вплив розвідок Кримського на українську історію.
статья [21,3 K], добавлен 18.12.2017Походження і сутність політичних партій, громадсько-політичних організацій та рухів, їх місце і роль у політичному житті, функції, типи тощо. Сучасне місце України у світовому співтоваристві, головні напрямки співпраці з міжнародними організаціями.
реферат [26,9 K], добавлен 06.08.2012PR як суспільне явище та його застосування у політичних процесах. Дослідження сфери політичних комунікацій. Роль впливу політичного PR на електоральну поведінку. Місце ЗМІ у політичному PR. Специфіка діяльності окремих галузей засобів масової інформації.
курсовая работа [89,2 K], добавлен 24.11.2010Причини занепаду лівого руху сучасної України. Розгляд аспектів діяльності політичних партій лівого руху, які потребують модернізації. Запропоновано модель оновлення і відродження лівого руху України в умовах олігархії та деідеологізації суспільства.
статья [31,4 K], добавлен 31.08.2017Формування іміджу політичних діячів. Компаративний аналіз іміджів політичних діячів України. Специфічні риси іміджу Віктора Ющенка і Віктора Януковича. Дослідження суспільної думки України відносно іміджу політичних діячів В. Ющенка та В. Януковича.
курсовая работа [66,2 K], добавлен 02.06.2009Поняття громадянського суспільства, світовий досвід створення та діяльності громадських об'єднань. Правові основи створення, принципи діяльності, місце і роль суспільно-політичних організацій в державі. Поняття політичної опозиції та її права в Україні.
реферат [31,3 K], добавлен 25.04.2013Співставлення однотипних політичних явищ, які розвиваються в різних політичних системах, пошук їх подібностей та відмінностей, динаміки та статики. Комплексне дослідження компаративістики, визначення особливостей її використання у вивченні політики.
курсовая работа [51,0 K], добавлен 25.11.2014Дослідження особливостей створення та діяльності політичних партій Європейського Союзу. Структура партійної системи європейського парламенту. Шляхи розвитку Європейської народної партій та рухів ЄС, їх ідеологічні засади. Місце молодіжних організацій.
дипломная работа [1,1 M], добавлен 20.07.2014Генезис політичних теорій у ранньокласових суспільствах і державах, поступова раціоналізація первісних міфічних уявлень про місце людини в світі. Різноманітність форм впорядкування суспільних відносин, різних шляхів формування, розвитку держави та права.
реферат [41,5 K], добавлен 17.01.2010Цiлі та принципи Статуту Організації: пiдтримання мiжнародного миру і безпеки, роззброєння, економiчного та соцiального розвитку, захисту прав людини, змiцнення мiжнародного права. Участь України в миротворчій діяльності ООН і в світовому співтоваристві.
курсовая работа [21,1 K], добавлен 06.05.2019Основні способи тлумачення терміну "політика". Категорія держави в центрі науки про політику. Розгляд політики як царини людської діяльності. Об'єкти і суб'єкти політики, ознаки їх класифікації. Влада - самоціль для політика. Типологія і функції політики.
реферат [21,8 K], добавлен 14.03.2012Типологія політичного лідерства. Осмислення суті політичної еліти в теоріях філософів та істориків. Періоди формування і діяльності власної еліти в українському суспільстві. Типи політичних лідерів сучасної України, розташування сил і перспективи партій.
реферат [24,1 K], добавлен 10.03.2010Дослідження життя родини Грушевських. Розгляд точки зору М. Грушевського щодо незалежності України та більшовицького перевороту в Петербурзі. Розробка Конституції Української Народної Республіки. Основні політичні ідеали першого президента України.
презентация [4,5 M], добавлен 26.10.2021Історія та основні етапи виникнення політичних партій на Україні. Напрями діяльності перших українських партій початку XX ст., тенденції їх розвитку. Основні причини та шлях становлення багатопартійності. Діяльність політичних сил після розпару СРСР.
реферат [33,6 K], добавлен 04.09.2009Розгляд поняття, типів (закони, постанови, рішення міської влади, політичних партій, суспільних організацій), методів (компроміс, консенсус, гегемонія, елітизм, консерватизм, радикалізм, демократизм), теорій прийняття та реалізації політичних рішень.
реферат [32,5 K], добавлен 20.02.2010Мистецтво забезпечення необхідного результату в політичній участі та діяльності. Дослідження особливостей використання індивідуальних та загальних політичних технологій. Огляд ситуаційного, соціологічного, маніпулятивного підходів щодо політичного вибору.
реферат [26,6 K], добавлен 26.02.2015Обгрунтування необхідності комплексного дослідження історії дипломатичних зв’язків України зі Сполученими Штатами Америки. Вивчення питання дипломатичних зв’язків Південної України із США періоду 1832-1919 років. Аналіз діяльності консула Т. Сміта.
статья [30,8 K], добавлен 11.09.2017Історія політичної думки, огляд політичних теорій ХІХ-ХХ століття. Особливості та шляхи розвитку політичних ідей у ХІХ-ХХ століттях. Місце праць Макса Вебера у цьому процесі. Політична теорія: базові положення теорії еліт, теорії раціональної бюрократії.
курсовая работа [42,3 K], добавлен 06.09.2016Узагальнення існуючих даних в історії створення, становлення та розвитку БЮТу. Дослідження еволюції політичних стратегій політичної сили відповідно до різних періодів її перебування при владі або в опозиції. Структура та політичні пріоритети об'єднання.
реферат [57,5 K], добавлен 17.01.2010Зміст і сутність політики та політичного життя в суспільстві. Політологія як наука, її категорії, закономірності та методи. Функції політології як науки. Політика як мистецтво. Закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин.
реферат [58,1 K], добавлен 07.11.2008
