Морально-політична відповідальність в умовах авторитарного режиму

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

У межах будь-якої політичної системи існують та розвиваються особливі форми нормативної взаємодії моралі, права та суто політичної етики. Вони покликані регулювати відносини між суб'єктами політики та можуть мати як офіційний, так і неофіційний характер. Наприклад, традиційні для конкретного суспільства принципи здійснення політичної діяльності можуть бути інтегровані з нормами суспільної моралі у спеціальних правових актах. Результатами контролю за взаємодією в сфері політичної влади з боку громадськості є також етичні кодекси, на які у своїй діяльності спираються як органи держави, так і неурядові організації з політичними інтересами. Дані кодекси слугують комплексами внутрішньогрупових правил для механізму держави, його окремого елементу чи певного політичного об'єднання. У демократичних суспільствах, моральні принципи та стандарти політичної етики відіграють роль нормативних підстав для настання особливого виду відповідальності суб'єктів політики - морально-політичної відповідальності. Виникнення відносин з її приводу може мати серйозні політичні наслідки для будь-якого представника публічної влади, персонального складу органу держави, політичної сили тощо. етичний політичний громадськість авторитаризм

На відміну від тоталітаризму, авторитарний режим характеризується обмеженим впливом суспільної моралі на політичну діяльність та не вимагає відповідності політичних дій принципам певної ідеології. В свою чергу, розвиток політичної етики та корпоративних норм в системі органів держави напряму залежить лише від волі групи осіб-суб'єктів владних відносин, без врахування соціальних запитів та очікувань. Відтак, це зумовлює формування стандартів здійснення політичної діяльності та відповідальності за неї, що функціонують незалежно від нормативно-правових актів та не є доступними для громадськості. Морально-політична відповідальність в умовах авторитаризму набуває особливих форм, джерел нормативного забезпечення та засобів для застосування, аналіз яких складає основу даного дослідження. Визначення моральних засад політичної відповідальності в контексті авторитарних форм державної влади є важливим для з'ясування особливостей розвитку інститутів політичної системи України. Це пояснюється тим, що українське суспільство знаходиться в стані балансування між авторитарним та демократичним режимами.

Співвідношення понять «політичний режим» та «морально-політична відповідальність» є якісно новим напрямком дослідження в сучасній політології. Він базується на виокремленні нормативних засад функціонування політичних режимів, що є безпосередньо пов'язаними з відповідальністю суб'єктів політики за власні дії та поведінку. Взаємний вплив суспільних цінностей, норм громадянської моралі та форм здійснення державної влади розглядається в наукових працях таких авторів: О. Радченка, В. Бакштановського, Ю. Согомонова, О. Оболонського, Р. Апресяна. Варто звернути увагу на те, що дані дослідники відтворюють вищезазначену проблематику в двох аспектах - через аналіз нормативно-ціннісного забезпечення політичного режиму загалом та через визначення етичної сторони контролю в сфері державної служби, професійної політичної діяльності.

Проблема поєднання морального та політичного компонентів відповідальності в сфері політики аналізується такими зарубіжними дослідниками як Б. Жирардін (B. Girardin), Д. Чендлер (D. Chandler), Д. Томпсон (D. Thompson), Дж. Ур (J. Uhr), Т Кінан (T. Keenan). Вони вказують на те, що принципи суспільної моралі є первинними нормативними підставами для формування та реалізації інститутів відповідальності суб'єктів політичних відносин. Суспільна мораль визначається як джерело професійної політичної етики та системи громадянських обов'язків за волевиявлення, діяльність та поведінку в межах політичної системи. Як представники нормативно-ціннісного підходу до вивчення політичних процесів, вищезгадані автори розглядають етичні стандарти у вигляді найбільш стійких чинників функціонування політичної відповідальності, характерних для демократичних суспільств.

Соціальні чинники виникнення, форми легітимації та методи здійснення державної влади, притаманні для авторитарних режимів, досліджуються в працях Х. Лінца (J. Linz), А. Степана (A. Stepan), С. Левітскі (S. Levitsky), Л. Вея (L. Way), М. Своліка (М. Svolik), Ф. Фукуями (F. Fukuyama), Л. Даймонда (L. Diamond). Вони звертають увагу на неформальні джерела й соціальні чинники формування та еволюції різних типів авторитаризму. Серед вітчизняних авторів, наукові праці яких присвячені проблемі співвідношення систем норм і цінностей демократичного та авторитарного режимів, зокрема в Україні, слід виокремити Ю. Мацієвського, І. Головка, В. Сухоноса. Необхідно зауважити, що українські дослідники зазвичай обмежуються лише аналізом формальних норм взаємодії держави, громадянського суспільства та неурядових організацій в системі конкретного політичного режиму. В той же час, ними оминаються питання неформальних принципів політичних відносин, форм відповідальності суб'єкта публічної влади та її інтерпретації суспільною свідомістю в умовах різних режимів.

Діяльність будь-якого суб'єкта політики так чи інакше пов'язана з нормами суспільної моралі. На перший погляд, вони видаються необов'язковими до виконання через панування в політичній сфері особливих правил взаємодії. Тим не менш, нехтуючи традиційними для певного суспільства етичними стандартами будь-який учасник політичних відносин буде стикатись з численними перешкодами у досягненні власних цілей та задоволенні інтересів. Навіть в межах впливу на політичну свідомість громадян, представники публічної влади змушені враховувати етичний зміст власних дій та їх можливу нормативну інтерпретацію з боку громадян і конкурентів. Система моральних норм та соціальних цінностей здатна до самозбереження незалежно від впливу форми здійснення державної влади, тому її елементи можуть ефективно використовуватись у якості підтримки для політичного режиму. Протистояння суспільній моралі або зміна її принципів з боку представників державної влади або неурядових політичних організацій вимагає величезних часових витрат та не передбачає гарантованого результату. Тому, в межах громадянського суспільства, органів державної влади, конкретних партій, громадських рухів та об'єднань, формуються й діють особливі принципи політичної етики. Їх систематизація та розвиток є показником адаптації колективного суб'єкта політики до моральної сторони суспільної життєдіяльності.

Зважаючи на те, що норми моралі можуть набувати політичного значення, активність в сфері владних відносин характеризується співвідношенням з усталеними етичними стандартами соціальної взаємодії. Таким чином, будь-яка політична дія, вчинок, рішення, діяльність чи поведінка передбачають морально-політичну відповідальність за них. Остання поширюється на всі рівні політичної системи. Наприклад, громадянин, реалізовуючи свою політичну волю в статусі виборця, має враховувати власні соціальні обов'язки та наслідки свого вибору для розвитку держави або громадянського суспільства. Це також стосується громадської реакції на методи, що використовуються органами держави в процесі здійснення владних повноважень. В даному випадку, морально-політична відповідальність діє і безпосередньо в момент вибору або рішення, і в часовій перспективі. Зазначений тип відповідальності функціонує навіть в ситуаціях соціально-політичних перетворень та обмежених можливостей суспільного контролю в галузі механізму держави. Доказом цього є факт, з'ясований авторами праці «Партійна етика: документи і матеріали дискусії 20-х років» ще наприкінці минулого сторіччя, який полягає в тому, що моральні норми впливають на діяльність суб'єктів публічної влади в процесі становлення недемократичного, а саме тоталітарного, режиму.

Для того, щоб проаналізувати основні ознаки морально-політичної відповідальності за авторитарного режиму, необхідно визначити її поняття. Морально-політична відповідальність - це особливий вид політичної відповідальності, який забезпечує співвідношення діяльності та поведінки суб'єктів політики з нормами суспільної моралі, формально визначеними і неформальними стандартами корпоративної етики, усталеними принципами політичної взаємодії. Результатами дії даного виду відповідальності є припинення або корегування певного політичного акту (особливо на рівнях індивідуальної свідомості та колективного тиску), настання негативних наслідків для продовження суб'єктом власної діяльності, активізація заходів моральної, політичної та конституційно-правової відповідальностей.

Морально-політична відповідальність реалізується через узгодження інтересів учасника політичних відносин з обов'язками, притаманними для конкретного статусу в сфері політики. Так, розглядаючи політичні прояви моральної відповідальності, Деніс Томпсон звертає увагу на її реальну ефективність на відміну від традиційної для політичної влади ієрархічної відповідальності: «те, що ієрархічна відповідальність наврядчи передбачає будь-який моральний вплив, пояснює, чому політичні лідери зачасту готові оголосити себе цілком відповідальними за згубні рішення або політичний курс. Прийняття на себе відповідальності стає свого роду політичним ритуалом, який не чинить негативного впливу на лідера».

Наголошення на такій відповідальності є одним зі способів впливу на громадянську свідомість з боку органів держави, що широко застосовується в авторитарних режимах. За його допомогою, представники державної влади можуть впроваджувати непопулярні в суспільстві або частково деструктивні для нього політичні рішення та дії. Натомість морально-політична відповідальність передбачає більш вірогідні можливості для впливу на індивідуальному та колективному рівні ієрархічної системи. Це означає, що політичний лідер або очільник певного органу одночасно морально (через суспільний осуд, загрозу репутації) й політично (на основі ризиків добровільної або примусової відставки) відповідальний за дії та поведінку підзвітних йому посадовців.

Розгляд моральних стандартів, що впливають на політичну владу за авторитаризму, вимагає визначення основних властивостей даного політичного режиму. Встановлення останнього напряму пов'язане з розвитком і проявами соціальних інститутів в межах конкретного політичного середовища. Тому, говорячи про визначення поняття авторитарного режиму, Хуан Лінц зауважує, що відповідна йому традиційна концепція, «сфокусована на спосіб здійснення влади, організацію влади, зв'язок з суспільствами, на природу системи переконань, що підтримують його, а також на роль громадян у політичному процесі, водночас не акцентує увагу на основний зміст політики, цілі, сенс існування таких режимів. Вона не є показовою стосовно інститутів, груп, невід'ємних частин соціальних верств в контексті обмеженого плюралізму». Враховуючи те, що політичний режим є формою взаємодії держави та суспільства, він вимагає створення особливої системи норм, правил та принципів суспільних відносин, в першу чергу в сфері політики, яка б слугувала підтримкою для його існування. Варто зазначити, що суб'єкти державної влади, зацікавлені в розвиткові конкретного режиму, вибірково звертаються до моральних норм та соціальних цінностей, традиційних для певного суспільства, керуючись принципом доцільності. Тобто це здійснюється для забезпечення «природного» сприйняття режиму або нейтралізації протистояння йому з боку суспільства.

Відповідно, авторитаризм в межах даного дослідження можна визначити як політичний режим, для якого притаманними є спрямованість методів і засобів здійснення державної влади на задоволення інтересів та досягнення цілей замкненої групи осіб або конкретного лідера, повне або часткове регулювання політичної системи, що базується на: формально визначених обов'язках громадян; неформальних, зачасту негласних, правилах взаємодії всередині механізму держави; а також на окремих «корисних» для цього режиму традиційних нормах соціальної взаємодії. Поняття авторитарного політичного режиму слід розмежовувати з авторитарним стилем лідерства, який може бути характерним для ієрархічних відносин всередині органів держави в умовах демократії. Серед властивостей авторитаризму слід виокремити: контроль з боку держави за діяльністю громадянського суспільства та за розвитком його інститутів, «досить широкий соціальний та економічний плюралізм», «певний простір для напівопозиції». Окремої уваги заслуговує здатність авторитарних режимів до лібералізації та демократичної модернізації, на основі вдосконалення традицій політичної взаємодії в певній країні. Наприклад, нормативно-ціннісний тиск на авторитарних суб'єктів публічної влади може мати своїм результатом початок політичних реформ та розширення громадянських прав, як це сталося за диктатури Франсиско Франко в Іспанії кінця 60-х років ХХ століття.

Формальне забезпечення морально-політичної відповідальності в авторитарних режимах може досягатись за допомогою поступової систематизації етичних принципів для конкретних органів держави. Наприклад, у Регламенті Палати представників Національних зборів Республіки Білорусь законодавчо закріпленими є «Правила депутатської етики», в яких визначаються особливі заходи впливу на парламентаріїв в разі порушення ними положень даного нормативного акту. В даних умовах, на відміну від демократичних, такі нормативні системи або не реалізуються на практиці, або діють лише в межах політичного контролю за законодавчим процесом з боку виконавчої влади.

Властивий авторитаризму соціальний та економічний плюралізм сприяє розвитку різних форм морально-політичної відповідальності. Це пояснюється тим, що за відсутності тотального контролю з боку держави, в сфері економіки можуть формуватися та діяти неформальні принципи міжорганізаційної взаємодії, конкуренції, а також набувають поширення системи внутрішньогрупової корпоративної етики. Корпоративні норми фактично виконують функцію захисту соціальної репутації розвинутих економічних організацій, відображаючи найбільш популярні для певного суспільства запити та вимоги щодо ведення підприємницької діяльності. Встановлення відповідальності за порушення норм даного типу позитивно позначається на результативності діяльності всіх учасників економічної групи, зменшуючи ризики виникнення конфлікту інтересів.

В свою чергу, ефективність відповідних етичних стандартів, їх сприйняття громадянами, не може залишитися поза увагою суб'єктів державної влади. В умовах авторитарного режиму відбувається інтеграція найбільш прогресивних соціальних та економічних інститутів, що відображає пошук суспільством неполітичних шляхів узгодження всієї багатоманітності інтересів громадян. Важливим фактом є те, що «деякі авторитарні режими ідейно схильні до розвитку - іншими словами, вони прагнуть сприяти економічному зростанню. І та думка, що недемократичні режими можуть просувати спільні інтереси, безумовно виходить за межі питань економіки». Звичайно, такий пріоритет авторитарного режиму як економічний розвиток вимагає широкої політичної підтримки, часом нормативно-правового забезпечення. Зворотній зв'язок даних процесів відтворюється у перенесенні принципів корпоративної етики економічних організацій до сфери політики. Результатом цього є те, що суб'єкти державної влади за авторитаризму свідомо звертаються до морально-політичної відповідальності як чинника політичної взаємодії.

Названий вибір зумовлений переоцінкою громадянами моральної сторони політичної діяльності через її співвідношення з етичним статусом розвинутих бізнес-структур. Такі об'єднання несуть моральну відповідальність перед громадянами-споживачами, практикуючи дотримання внутрішньогрупових етичних стандартів всіма особами, що діють в інтересах конкретного підприємства або корпорації. У випадку авторитарного режиму, спрямованого на вдосконалення економічних відносин, морально-політична відповідальність характеризується ризиками втрати органами держави такого ресурсу як довіра громадян. Отже, стрімке економічне зростання зумовлює впровадження до авторитарних політичних систем демократичних принципів та цінностей. Прикладом цього є авторитарні режими в країнах Східної Азії у 60-90-тих роках ХХ століття, де представники вищих органів держави сприяли реалізації морально-політичної відповідальності на середньому рівні владної вертикалі. Даний вид відповідальності застосовувався у формах: відставки за нездатність слідуванню етичним кодексам державної служби, що не є дистанційованими від суспільної моралі; дисциплінарного групового тиску через загрозу колективної відповідальності; жорстких нормативно-етичних та юридичних санкцій (як опосередкованих наслідків), які діють в контексті того, що авторитарна влада «хоча й номінально здійснюється через політичні інститути, в кінцевому рахунку повинна спиратись на реальну загрозу насильства».

Часткова демократизація авторитаризму перетворює економічні групи на суб'єктів морально-політичної відповідальності. За допомогою матеріально-фінансового впливу на представників держави, вони можуть ініціювати два протилежні процеси: олігархізацію політичного режиму або демократичне реформування органів держави з метою повноцінного функціонування ринкової економіки. Слід звернути увагу на те, що морально-політична відповідальність найбільш ефективно діє саме в авторитарних режимах з економічним або громадянським, а не військовим підґрунтям.

Особливо це стосується конкурентних авторитарних режимів, що визначаються Стівеном Левітскі та Луканом Веєм як «цивільні режими, в яких формальні демократичні інститути існують та широко розглядаються як первинні засоби отриманнявлади... Конкурентні авторитарні режими відрізняються від чистої форми авторитаризму тим, що в них існують конституційні канали, через які опозиційні групи ведуть боротьбу істотним чином за виконавчу владу. Вибори проводяться регулярно й опозиційним партіям юридично не заборонено оскаржувати їх». Тим не менш, навіть наявність політичної волі та формальних (не завжди реальних) можливостей опозиційних груп до впливу на органи виконавчої влади ще не гарантує повноцінного функціонування морально-політичної відповідальності в умовах конкурентного авторитаризму. Це пояснюється «парадоксом голосування», який активно популяризується в авторитарних суспільствах та означає, що громадяни в процесі виборів нехтують власним правом голосу через його «незначущість». Як результат, опозиція позбавляється або не має в достатньому обсязі електоральної підтримки, а отже - моральних засобів притягнення наявної політичної еліти до відповідальності. Фактично, громадськість не враховує те, що «голосування є морально необхідним, навіть за неймовірно мізерних шансів того, що один індивідуальний голос змінить результат виборів. Моральні зобов'язання надають нам достатніх підстав, щоб діяти». В даному випадку, політична опозиція може виконувати лише символічну функцію для легального забезпечення демократичних принципів та відповідної підтримки режиму, а громадяни власноруч позбавляють себе можливості застосування морально-політичної відповідальності щодо представників авторитарного режиму через вибори.

На відміну від цивільних режимів, авторитаризм, сформований на основі військової диктатури, зазвичай не передбачає сталих форм морально-політичної відповідальності суб'єктів влади, в тому числі її проявів на корпоративному рівні. Державні структури за військових режимів здійснюють примус без розгалуженої системи права та без формального врахування принципу довіри народу, що «ґрунтується на презумпції рівноваги відповідальності та інтересів».

Якщо авторитарний режим спирається на традиційний спосіб легітимації, нормативними підставами морально-політичної відповідальності представників держави є історично обумовлені моральні традиції та усталені форми соціальної взаємодії на всіх рівнях, починаючи від побутового. Реалізація даної відповідальності може відбуватись лише в межах системи органів держави, а контроль за цим процесом здійснюється спеціальними державними установами без залучення громадянського суспільства. Винятком для такої корпоративної форми відповідальності є ситуації, коли соціально-економічні групи ініціюють її реалізацію через загрозу спільним з вищим керівництвом держави інтересам. Френсіс Фукуяма, порівнюючи авторитарне врядування в Китаї зі структурою управління західних корпорацій, звертає увагу на історичні витоки першого та зазначає, що «хоча в династичному Китаї не були розвинуті верховенство закону та механізми формальної відповідальності для обмеження компетенції виконавчої влади, моральна відповідальність була визначальною для функціонування системи». Відповідальність суб'єктів політики в авторитарному режимі може бути розвиненою настільки, наскільки норми моралі є залученими до системи державного управління та у який спосіб це відбувалось. Звідси, контроль за діяльністю в межах механізму держави найбільш ефективно реалізується шляхом інтеграції процедурної та моральної відповідальностей. Таке поєднання передбачає, наприклад, що дисциплінарна відповідальність в органах держави має більше гарантій для застосування за авторитаризму, аніж за демократичного режиму.

В сучасних умовах, авторитарні режими потребують не лише формальної легалізації підстав для функціонування, але й окремих елементів їх легітимації та легітимності, які залежать від морально-політичної відповідальності представників держави. Не останню роль в цьому також відіграють умови встановлення історично попередніх режимів. Наприклад, в Україні поступова втрата легітимності представниками виконавчої влади «на фоні слабких формальних інститутів - конституції, партій, парламенту, опозиції стали полегшуючими умовами для демонтажу нестабільної дефектної демократії і повернення до авторитаризму». Цікавим є факт того, що цьому сприяла реалізація морально-політичної відповідальності через вибори.

На противагу цьому, легітимація різних складових авторитарного режиму в Азербайджані, Казахстані, частково в Росії «обумовлюється домінуванням в суспільстві відповідних авторитарних архетипів особистості в умовах відсутності критичної маси громадян зі сформованим архетипом громадянської культури». В даному випадку, авторитарний режим базується на політичній культурі громадян і груп, що займають місце політичної еліти, а тому діють лише заборонні та примусові форми морально-політичної відповідальності, санкціоновані вищими органами держави.

Важливим є також визначення соціальних груп, на які спираються органи держави в умовах конкретного типу авторитаризму та від яких потребують найбільшої підтримки. Рубен Апресян зауважує, що «за різних типів правління, органи влади можуть реалізовувати різні стратегії легітимації... Бюрократичні режими потребують легітимації не лише зі сторони еліт, але й зі сторони бюрократії». Тому, морально-політична відповідальність буде реалізовуватись саме в бюрократичній сфері держави, особливо на рівні персональної відповідальності державного службовця перед колективом та керівником певного органу державної влади.

Таким чином, морально-політична відповідальність в умовах авторитарного режиму функціонує як соціально обумовлений елемент організації та легітимації діяльності органів держави, який не залежить від волі громадянського суспільства. Нормативними підставами даного типу відповідальності за авторитаризму є: норми суспільної моралі та традиційні форми соціальної взаємодії (без можливості їх застосування громадянами); принципи корпоративної політичної етики замкненого типу; неформальні правила здійснення політичної діяльності, дистанційовані від суспільної моралі; вимоги активних суспільних інститутів. Натомість, фактичні підстави морально-політичної відповідальності зазвичай приховуються для захисту репутації органів держави, що досягається через надання конкретному порушенню політичної етики загального (морального) значення. Серед форм реалізації морально-політичної відповідальності, які можуть застосовуватись в авторитарних режимах, слід виокремити: відставка за порушення етичних принципів державної служби, інформація про яку не є загальнодоступною; дисциплінарний груповий тиск через загрозу колективної відповідальності; заборону певної діяльності та примушування до певних дій; застосування жорстких нормативно-етичних санкцій, визначених законодавством; партійну відповідальності урядовців; вплив корпоративної етики «замкненого» типу на індивідуальні рішення посадовців; зміщення або виключення з групи осіб, що цілковито володіють державною владою; позбавлення політичного або навіть соціального статусу.