Діалог в просторі політичних відносин

Політичний діалог у різних його формах і проявах виявляється вже не якоюсь ексклюзивної практикою, а повсякденною та всеохоплюючою реальністю. Відповідно, оволодіння мистецтвом діалогу перестає бути абстрактним моральним закликом, але стає необхідністю, насамперед, у політичній сфері, що актуалізує також дослідження його особливостей, складових і функцій у політиці.

Важливим для нашого дослідження є наукові розробки сучасних російських та вітчизняних учених: Р. Аксельрода, Т Андрущенко, О. Бабкіної, Л. Владиченко, К. Гарнага, Н. Гринчишин, В. Давиденка, Т Колокольцевої, О. Котовської, О. Марченко, М. Остапенко, О. Петроє, Л. Ушкалова, М. Шахбанди та ін.

У наукових працях найчастіше аналізуються різні психологічні категорії, що виступають основою політичного діалогу. Йдеться про певні цінності, традиції, особливості політичної культури і свідомості, які можуть бути підґрунтям для побудови діалогічних відносин. Проте бракує цілісного аналізу політичного діалогу як наукової категорії.

Виходячи з актуальності і ступеня розробки теми, метою статті є аналіз функцій, видів і чинників побудови політичного діалогу.

Проблематика діалогічного способу розв'язання онтологічних проблем піднімалась ще в працях досократівських мислителів, у яких йдеться про діалог із першосутностями. Зокрема, збереглося достатньо багато висловлювань Геракліта стосовно того, що смисложиттєві питання неможливо розв'язати силами власного розуму, адже такий спосіб не містить у собі єдності протилежного. Ця ідея повторюється і в Парменіда, який вважає, що необхідно відмовитися від власного розуму і звернутися до Єдиного. Однак незаперечне авторство у визначенні діалогу, як методу пошуку істини, належить давньогрецькому філософу Сократу, який, використовуючи логічні прийоми, прагнув здобути істинне знання. Своє мистецтво пізнання правди він називав мистецтвом допомоги народженню істини [3, с. 19-28].

Далі діалог, як філософський жанр, набуває визначеності у Платона. Велике значення для популяризації діалогів Платона мають праці філософа Ямвлиха Халдикського. Із зводу платонівських текстів Ямвлих виокремив 12 діалогів, десять перших із них поділялися за особливостями свого предмета і повинні були слугувати попередньому ознайомленню з платонівською філософією [4, с. 19-20].

На думку античного анонімного автора «Пролегоменів до платонівської філософії», звернення Платона до діалогічної форми зумовлено тим, що діалог наслідує мистецтво діалектики: як діалектика виникла з мистецтва запитувати і відповідати, так і діалог із запитань і відповідей дійових осіб [5, с. 13]. Діалог у Платона - це свого роду космос, розумне утворення, вмістилище космічного розуму, космічної душі і космічного тіла [6]. Отже, напрацювання античних мислителів мали значний вплив на розвиток усієї діалогічної проблематики.

До дослідження ролі та особливостей діалогічного пізнання зверталися багато мислителів, зокрема, Г. Сковорода використовував кращі якості різних жанрів діалогічного характеру. Характерним для нього є трактування діалогу як процесу пошуку істини рівноправними учасниками. Такий діалог передбачає взаємодію осіб, для яких істина є проблемою, а не тільки предметом вивчення. Істина та знання розкриваються лише у свідомості учасників діалогу [7]. Метою його діалогу є не заперечення позиції співрозмовника, не звичайне бажання продемонструвати незнання тих, з ким ведеться бесіда, а саме пошук істини. Тому твори Г. Сковороди є саме діалогами, а не софістичними суперечками, оскільки учасники дискусії керуються бажанням виграти її, а учасники діалогу - прагненням встановити істину.

Нині поглибилися дослідження діалогу як соціологічної категорії. З цієї точки зору вивчається «звичайний» діалог як форма буденного діалогу і є переважаючою формою взаємодії. Щодо «інституціональних» типів взаємодії, то вони трактуються як похідні від «звичайного» діалогу [8, с. 165-168].

Звичайно, згадані визначення не універсальні. Так, серед вітчизняних науковців і політиків немає єдиної думки щодо того, чи є термін «діалог» адекватним для відображення багатоаспектності відносин між різними групами інтересів (державами, роботодавцями, працівниками, ін. соціальними групами), покликаних забезпечити погодження інтересів і на їх основі взаємну діяльність, спрямовану на соціально- економічний прогрес [11].

Проте предметом окремого наукового дослідження діалог став на початку XX ст. (М. Бубер, М. Бахтін, Е. Левінас та ін.). Зокрема, цікавим є погляд Е. Левінаса на діалогічний простір, який поділяється на антропологічний, психологічний та соціальний аспекти, а також вчений використовує таке поняття, як асиметрії діалогічних відносин. Асиметричність відносин проявляється двояко: як нерівність (я багатий, інший - бідний); у своєму ідеалі як протилежність статей - чоловічій протистоїть жіноча. Крім того Е. Левінас розрізняє такі типи діалогу: інтеграційний (позитивний) - діалог, у якому діалогіст повністю виключає точку зору іншого (тоді задоволення отримує тільки один); ідентифікаційний (негативний) - діалог, у якому співрозмовники заперечують точку зору один одного (задоволення не отримує ніхто); синтетичний (символічний) - діалог, спрямований на пошук істини, що мирить обидві сторони [12, с. 145, 160].

Зрозуміло, що лише останній тип повною мірою відповідає сутності діалогу, який виступає найбільш продуктивним, політично і соціально виправданим, оскільки кожний з учасників взаємодії відчуває задоволення і отримує користь, досягає мети від спілкування рівною мірою.

Якщо розглядати класифікації діалогу, то М. Каган вбачає такі сенси у цьому понятті: житейсько-побутовий та науково-філософський. У першому діалог означає: співбесіду двох осіб, у другому - інформаційну взаємодію людей як суб'єктів, метою якого є підвищення ступеня їх духовної спільності або досягнення цієї спільності [13].

Діалог в політичних відносинах має свої особливості і значення. На його ефективність і певною мірою роль впливає, зокрема, наявна політична система, політичний режим, рівень політичної культури і свідомості учасників взаємодії тощо. У свій час А. Фергюсон тонко підмітив, що у деспотичної влади «відсутня потреба в мовному спілкуванні: для виконання наказів правителів достатньо і тих знаків, якими користуються німі» [14, с. 385].

Оскільки сторонами політичного діалогу можуть бути різні суб'єкти, відповідно, він може реалізовуватись на різних рівнях (міждержавному, внутрідержавному, між політичними партіями, групами тиску тощо). Нині є актуальною проблема пошуку шляхів побудови, наприклад, діалогічного процесу між ЄС та Кубою, ЄС і Росією, Латвією і РФ, Молдовою і Придністров'ям, Україною і Росією, Києвом і ДНР, владою і опозицією в Україні та ін.

Принцип політичного діалогу відіграє важливе значення в системі державного управління, де він виступає як один з визначальних, оскільки сприяє зміцненню єдності політичної еліти та інститутів громадянського суспільства, узгодженню різнопланових суспільних інтересів і, зрештою, зростанню політичної і соціально- економічної стабільності. Важливість ціннісного критерію політичного діалогу у відносинах між політичною елітою і громадянами спричиняє підвищену увагу в контексті тих подій, які відбувалися в Києві й в обласних центрах на початку 2014 р., що були пов'язані зі зривом підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, а потім і системними виступами громадян й політичної опозиції проти влади в цілому. Саме через застосування принципу політичного діалогу можна було б розв'язати нагальні проблеми соціально-політичної кризи в Україні [15].

Цілком можна погодитись із Р. Аксельродом, що процес діалогу є основою трансформації політичної системи України, що, як і будь-яка система, базується на тому, що дії одного соціального суб'єкта орієнтовані на дії іншого соціального суб'єкта. Це означає, що в процесі успішного діалогу між суб'єктами починають формуватися взаємні очікування з приводу подальших кроків кожної зі сторін діалогу. Виконання цих очікувань приводить до позитивної реакції, невиконання - до негативної, що не може не позначатися на конкретних процесах взаємодії. Доводиться констатувати, що сьогодні в українському суспільстві поки ще не сформована ефективна нормативно-правова база та процедурні правила, які визначають формування механізму політичного діалогу як у рамках системи державно-управлінських відносин, так і в рамках її стосунків з інститутами громадянського суспільства. Насамперед це стосується проблеми взаємовідносин між різними гілками влади, оскільки відсутність належної взаємодії між ними - особливо між законодавчою й виконавчою структурами державної влади - до останнього часу породжувала наявність джерел конфліктності в українському суспільстві [16].

Політичний діалог як організаційний принцип та ціннісний критерій державного управління передбачає розуміння державної влади не як сталого стану, а як системи, що весь час самоорганізується. Це передбачає постійний процес узгодження різнопланових інтересів суспільства з державою за умов збереження єдності та стабільності держави.

Аналізуючи різні визначення і підходи до аналізу сутності поняття «політичний діалог», можна зробити висновок, що його головними ознаками є: наявність політичної мети; спрямованість на знаходження істини або оптимального рішення; результат політичного діалогу є однаковою цінністю для всіх його учасників; суб'єкт-суб'єктний характер; рівноправність учасників; толерантність та відповідальність; обмін сутнісними поняттями його учасників; народження нового сенсу в позиціях учасників політичного діалогу; прагнення конструктивного результату - досягнення взаєморозуміння та раціональної взаємодії у сфері комунікативної і практичної політичної діяльності; оцінювання і вимірюваність результату політичного діалогу.

Отже, політичний діалог можна коротко визначити як взаємодію між двома або більше учасниками комунікації, спрямовану на оптимальне узгодження інтересів сторін взаємодії. Політичний діалог може здійснюватись на різних рівнях: міжнародному, державному, галузевому, територіальному та локальному. Політичний діалог є механізмом, який може виконувати свої функції тільки за наявності певних умов: сильних, незалежних, поінформованих учасників взаємодії; політичної волі й відданості справі участі в політичному діалозі з боку всіх сторін; сприятливого політичного середовища, зокрема, демократії; соціально зорієнтованої ринкової економіки; відсутності адміністративно-командних методів управління; поваги до основних прав і свобод людини; відповідної інституційної підтримки; законодавчої бази, що регулює питання політичного діалогу. Політичний діалог виконує такі головні функції: пізнавальну;

регулюючу; контролюючу; консолідуючу; прогностичну; комунікативну; інформаційну; когнітивну; емотивну; конативну; креативну тощо. Фактично політичний діалог є пошуком його учасниками адекватних засобів досягнення суспільно-політичних значущих цілей на основі спільної зацікавленості в позитивному результаті, що особливо важливо в сучасному українському суспільстві.

Проблематика побудови діалогічних взаємин між різними політичними акторами є вельми різноплановою, що актуалізує подальше дослідження діалогу між різними політичними культурами, державами через те, що нині у світі відбуваються дезінтеграційні процеси, політичні конфлікти і кризи.

Список використаних джерел