Українська модель політичної модернізації: міра співпадіння теорії і практики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська модель політичної модернізації: міра співпадіння теорії і практики

Парлюк В. І., старший викладач кафедри політології, філософії та соціології, Маріупольський державний університет (Україна, Маріуполь)

Анотація

модернізаторський політичний еліта формування

Ключові слова: модернізація, політична модернізація, політична еліта.

З першого дня своєї незалежності Україна поставила завдання переходу від тоталітаризму до демократії, що потребувало кардинальної трансформації всіх сфер суспільства, насамперед, політичної системи. Це обумовлено тим, що саме політична система є «становим хребтом» держави, визначає темпи і зміст перетворення усіх інших систем українського суспільства. Власне й сам початок незалежності безпосередньо пов'язаний з невдалою спробою модернізувати тоталітарну радянську політичну систему, розвал якої й спричинив розпад могутньої, на перший погляд, Радянської імперії.

На думку М. І. Михальченко, розгляд модернізаційних спроб України не можна відірвати від ідей трансформації, про які досить часто говорять сьогодні. Тим більше, що починаються спроби застосувати теорію трансформації до України на сучасному етапі.

Як зазначав В. П. Горбатенко, Україна в своєму розвитку пройшла три етапи модернізації: ранньомодернізаціиний, імпульсивно-еклектичний, що тривав з середини XVII до початку XX ст.; псевдомодернізаційний, тоталітарно- бюрократичний, хронологічні межі якого збігаються з часом існування СРСР (від початку 20-х до кінця 80-х років XX ст.); сучасно-модернізаційний, транзитно-кризовий, збігається в часі з існуванням України як самостійної держави (від 90-х років XX ст.) [4, с. 37]. Кожен з цих етапів мав певні особливості. Проте практично завжди на перший план виходить питання про політичного суб'єкта модернізації.

Неповторність соціально-історичного розвитку України спричинила дві основні особливості:

1. домінування як основного суб'єкта модернізованої владно-бюрократичної верхівки, залежної у своїх діях від чужого центру;

2. залежність суспільно-політичної системи від чужих національній традиції, ментальності й конкретним потребам українського суспільства морально-культурних цінностей та ідеологічних схем.

З самого початку сучасних політичних змін (приблизно з 1989 р., коли ці зміни були усвідомлені і проголошені на рівні громадської думки) їх мета не була чітко визначена. Був окреслений лише один елемент кардинальних політичних змін - суверенітет, незалежність України. При цьому і суверенітет, і незалежність країни трактувалися в основному в політичному плані - вихід з СРСР і розбудова суверенної європейської держави. Ця часткова політична мета досить швидко була досягнута. Цьому сприяли зовнішньополітичний (розпад СРСР) і внутрішньополітичний (розвал влади комуністів усередині країни і популярність гасел національного відродження) чинники.

Але за цим кроком потрібні були інші: обрання парламенту незалежної України, формування принципово нового уряду, кардинальна зміна принципів місцевого самоврядування тощо. Цього зроблено не було. Курс був узятий на поступову трансформацію.

Фактично мета політичних змін - розбудова незалежної держави - була проголошена в аморфній формі, без визначення конкретних рубежів, етапів. Крім того, проявилася давня «соціальна хвороба» України, яка завадила країні стати незалежною під час Хмельниччини, Руїни і подій 1917-1920 рр.: відсутність політичної консолідації політичного класу (еліти), боротьба за посади, ігнорування інтересів широких народних мас, використання політичних сил інших держав для внутрішньополітичної боротьби. Тому поступово втрачалася соціальна база політичних реформ, виник і поглиблювався розкол інтересів влади і народу.

Цікавим феноменом перехідного періоду в Україні стало відродження, зокрема у формі звернення до минулого, а не повернення в минуле (або ж повернення до колись залишених у минулому тез використання варіантів розвитку). Головна проблема полягає в тому, переконаний Д. Мартен (Паризький університет), що Україна зараз обтяжена комплексом спадку минувшини у поєднанні з кризою сьогодення [10, с. 188].

З точки зору С. Кульчицького, реформатори початку 1990-х у Росії та Україні зробили ставку на сліпий автоматизм об'єктивних економічних законів [7, с. 22]. Ніхто з них не відчував небезпеки появи нової тоталітарної мутації суспільно-економічного ладу - комунізму з «капіталістичним обличчям».

Крім того, Україна одночасно проголосила два політичних і економічних курси: на реформістську трансформацію і на стабільність. Виникло явне протиріччя, оскільки швидка модернізація зі стабільним розвитком узгоджується важкувато.

Істотним недоліком модернізаційного процесу є нерозробленість ідеології реформування суспільства. Невирішеність принципових питань докорінних перетворень зводить нанівець всі наміри реформаторів. Взагалі наші реформатори не поспішають керуватися загальнонауковою методологією. Як справедливо вказує М. Михальченко, «їм миліший волюнтаристський підхід: «Це ви мені розказуєте, як правильно?»» [8, с. 10].

Таким чином, кожна елітарна група починає своє правління запереченням того, що зробили попередники, та намаганням розпочати все, так би мовити, «з чистого аркуша». Ігнорування елітою факту зростання ролі інтелектуалізації усіх сфер суспільної діяльності значно омежує модернізаційний потенціал суспільства.

У зв'язку із цим актуалізується зауваження А. С. Гальчинського, що інтелектуальна та моральна деградація як українського суспільства, так і його модернізаційної еліти спричинена багато в чому саме навздогінним характером модернізаційних процесів. Нав'язані суспільству ззовні схеми розвитку призводять до втрати народом ролі суверена власної історії, деформації політичної системи (ситуація «придушеного плюралізму», коли з будь-якого питання існує лише дві думки - керівництва та неправильна), денаціоналізації, космополітизації та віртуалізації національної еліти [2, с. 47-48].

М. Михальченко вказує на ще одну істотну причину: підрив не лише «соціалістичної», але й традиційної моралі у суспільстві. Розмиті поняття добра і зла, правди і брехні, злочинності і порядності, демократії і порядку. Влада не звертає увагу на критику з боку опозиції, відсутній діалог еліти з масами, фактично не ведеться боротьба з злочинністю, у суспільстві запанував культ наживи будь- яким засобами [8, с. 10].

Також, як зазначають Т. Сидорук., В. Трачук, істотний вплив на модернізаційний процес має високий ступінь «приватизації» інститутів держави різними кланово- корпоративними структурами. Інтереси держави значною мірою ототожнюються з інтересами конкретних комерційних структур, а «приватизоване» державне чиновництво виступає лобістами цих інтересів. Ситуація погіршується тим, що приватизація, почата в 1990-х роках, не закінчилась. Навпаки, вона нарощує темп. Сучасна влада виголошує величезні надії на іноземні інвестиції, забуваючи про те, що інтереси іноземного капіталу в більшості випадків не співпадають із національними.

На нашу думку, в умовах глобалізації, успішна модернізація України дає можливість інтегруватися у світовий політичний, економічний та інформаційний простір, не бути виштовхнутим за його межі і стати зайвим елементом у світовому масштабі. Проте, на думку В. Трачук, сліпе копіювання іноземних зразків модернізації суспільства загалом або його окремих сфер (як-от «болонізація» системи вищої освіти та науки) здатні призвести до знекровлення України та позбавити її перспектив на майбутнє. З огляду на цю обставину спроби «наздогнати» західний світ є доволі сумнівними [11, с. 143].

Але, правлячий клас України ще недостатньо усвідомив цей факт, як і те, що модернізація за готовими західними зразками спрямована передовсім на цілі західного світу і аж ніяк не на цілі загальнолюдського процвітання та благоденства, створення «колоніальних демократій», за яких масам населення «надається сурогат демократії у вигляді розпусти, послабленого контролю з боку влади, доступні розваги, залишеність самим собі, система цінностей, яка позбавляє людей від зусиль на собою і моральних обмежень» [6, с. 7].

В той же час, слід зауважити, українська модель модернізації - це не класична модель 80-90 х років, а швидше неомодерністська модель, характерними рисами якої є:

- ця модель не відстоює тільки світові зразки модернізації - досвід США, Великобританії, Німеччини, Франції, Японії, а комплексно використовує як класичні цілі модернізації - демократія, ринок, розумне державне регулювання законами, самодисципліна, соціальний захист - так і зразки модернізації Угорщини, Польщі, Росії, де враховуються історичні умови і постсоціалістична спадщина. Тобто, модернізація розглядається як комплексний проект, який формується на досвіді Заходу, Сходу і постсоціалістичних країн;

- ця модель не акцентує увагу на «унікальності України», на ізоляціонізмі, а орієнтується на участі в модернізації країни зовнішніх інвесторів зі Сходу та Заходу;

- українська модель модернізації є спробою модернізації за ініціативою «верхів», які діють на блоковій, а не однопартійній основі;

- в цій моделі відчувається технократизм, одно- лінійність проекту, слабке врахування інтересів регіонів;

- відсутність політико-культурного забезпечення проекту модернізації, щоб підготувати населення до позитивів і негативів модернізації в політико-правовій і етнокультурній сферах.

Однак не тільки народ і еліти повинні підготуватися до випереджувальної модернізації. Сама модернізація, якщо її суб'єкти бажають успіху, повинна враховувати історичні особливості і пристосуватися до нових умов розвитку України.

Але з одержанням певного стартового рівня модернізації Україна через розрив між бажаними наслідками політичних змін і реальними її результатами опинилася в ситуації «кризового синдрому модернізації». Він є своєрідним наслідком взаємозв'язку і взаємодії основних криз політичного розвитку, до яких належать:

- криза ідентичності (розрив соціально-структурних підрозділів суспільства з політичною системою);

- криза легітимності (низький рівень лояльності населення до даної політичної системи, відсутність згоди в суспільстві щодо природи й методів діяльності політичної влади);

- криза участі (відчуження населення від політичного життя, створення правлячою елітою перепон для залучення до політичної діяльності соціальних груп, які заявляють свої претензії на владу);

- криза проникнення (невідповідність проголошених владою цілей і напрямів соціального розвитку реальній соціально-політичній ситуації, низький рівень можливостей системи державного управління);

- криза розподілу (порушення принципів забезпечення прийнятного для суспільства рівня матеріального добробуту і допустимої межі соціальної нерівності та соціальної несправедливості) [9, с. 137].

Вирішення проблем подолання «синдрому модернізації» вимагає організаційного й теоретичного забезпечення модернізаційного процесу, що передбачає визначення та вирішення основних його проблем.

Таким чином, проблеми модернізації українського суспільства похідні від його кризового стану, з одного боку, мають спільні риси з кризою в деяких країнах Центральної та Східної Європи (Польща, Україна, Угорщина, Чехія, Словаччина) та Росії, а з другого - характеризуються такими ознаками, як відсутність конкуренції (в тому числі і в політиці), диспропорційність і тотальна монополія економіки, корупція та безвідповідальність управлінських кадрів, нерозвиненість інформаційного суспільства та ін.

Можна говорити про необхідність розв'язання багатьох проблем політичної модернізації, проте варто зупинитися лише на основних, які на даному етапі суттєво впливають (і, скоріше за все, впливатимуть надалі) на характер політичного реформування.

Однією з найважливіших проблем політичної модернізації є досягнення відносно стійкої рівноваги і політичної стабільності в суспільстві. У контексті цієї проблеми важливим є такі умови її вирішення:

- збалансування державного управління й системи місцевого самоврядування з урахуванням здатності української ментальності витворювати різноманітні індивідуальні й громадські форми раціонального господарювання та потяг до утворення різноманітних місцевих форм самореалізації населення на локально- суспільному та особистісному рівнях;

- виявлення протиріч у загальнодержавних, галузевих, регіональних, колективних та особистих інтересах і визначення способів їх узгодження для досягнення консенсусу та прийняття ефективних управлінських рішень;

- врахування нового, що приносять кризові стани у світі та в Україні.

Другою важливою проблемою у процесі політичної модернізації, на думку В. П. Горбатенко [3, с. 143], є подолання деструктивної поведінки еліти, здійснення адміністративної реформи. Політична еліта України сформувалася з радянської бюрократії, яка, у свою чергу, виросла в умовах союзної республіки й відповідно не стала самостійною елітою, а тому виявилась неспроможною системно вирішувати загальнодержавні завдання. У сучасній Україні політичну еліту представляють колишні партійні, профспілкові та комсомольські функціонери, а також представники національно- демократично налаштованих верств. Перші, прийшовши до влади в умовах відсутності досконалих законів, у своїй переважній більшості стали задовольняти власні інтереси. Другі, не маючи професійних умінь і навичок управління, виявляють безпорадність при вирішенні складних соціальних і економічних проблем, що не заважає їм збагачуватись особисто. У результаті до влади у своїй переважній більшості знов прийшла на всіх рівнях олігархізована, корумпована управлінська еліта.

Отже, постноменклатурний синдром, з одного боку, зумовлений об'єктивно, а з іншого - має суб'єктивне забарвлення, оскільки значною мірою спровокований характером поведінки правлячої верстви. Саме поведінка еліти є одним з ключових якісних показників суспільства, що модернізується. Остання для населення є критерієм, за яким воно оцінює соціальну спрямованість реформ. Народ, як правило, цікавлять сутнісні питання: «В чиїх інтересах здійснюються реформи?» та «Якими будуть наслідки реформування суспільства?».

Характерні особливості поведінки еліти, які зумовлюють постноменклатурний синдром (за В. П. Горбатенко) [1, с. 56-62]:

· Швидке збагачення будь-якою ціною. Бюрократія у попередній системі не була багатою, сьогодні ж вона отримала доступ і шанс, а тому виявилась не зацікавленою у втіленні народної реформи, оскільки не захотіла ділитися з основною масою народу можливостями і ресурсами.

· Синдром «временщика», нездатність еліти до стратегічного мислення та управління модернізацією. На всіх рівнях державного управління спостерігається невпевненість еліти у результатах своїх реформ.

· Третьою важливою проблемою є пошук оптимальних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального, пом'якшення зіткнень традиційних цінностей до демократичної політичної культури з новими модернізованими інститутами. Тут слід уважно поставитися до формування політичного режиму і створення системи соціального управління, зорієнтованих на витворення стилю соціально-політичного життя відповідно до внутрішніх потреб українського суспільства та суспільно-політичних викликів епохального розвитку. Вищезазначене передбачає:

- цілеспрямоване подолання ситуації загальної непід готовленості до суспільно-державного реформування всієї системи управління та залежності від тиску ззовні, а також розумне запозичення загальноцивілізаційного досвіду і врахування досвіду модернізації близьких до України за окремими аспектами розвитку держав (Польща, Росія, Чехія, країни Балтії);

- неприпустимість механічного перенесення на національний ґрунт зарубіжних інститутів без урахування національно-психологічних особливостей народу і характерних рис сучасної політичної ситуації;

- обмеження впливу на державотворчий процес вузькопартійних інтересів, побіжних обставин, ейфорії неконтрольованої свободи як гаранта проти відновлення тоталітаризму;

- зміну ступеня й характеру інституціоналізації суспільства завдяки розвиткові замість формалізованих офіційних державно-політичних інститутів асоціативно- громадського життя в різноманітних спонтанних формах, народжених самою логікою життя суспільства (форми самореалізації населення) тощо.

· Четвертою проблемою політичної модернізації сучасної України є налагодження системи постійного зворотного зв'язку й діалогу між представниками владних структур і населенням, збільшення числа індивідів, які мають не лише право, а й реальну можливість бути почутими під час прийняття та реалізації публічних політичних рішень. До головних умов вирішення цієї проблеми слід віднести:

- подолання найбільш поширеної в політиці кризи - кризи легітимності через створення механізмів суспільної саморегуляції на місцевому рівні, справедливий розподіл ресурсів влади та управління, створення державно- правових інститутів, норм і процедур, які в сукупності й становлять основи правової держави та демократичного політичного режиму;

- подолання політико-економічними засобами дистанції між соціальними етапами, стимулювання соціальної мобільності й домінування політичних угруповань (партій, громадських об'єднань, груп тиску) замість всевладдя бюрократії;

- розширення на всіх рівнях суспільної організації механізмів політичної соціалізації, що передбачають включення індивіда в суспільство через оснащення його закріпленим у культурі досвідом попередніх поколінь і надбанням загальнолюдських знань та цінностей, розвиток системи політичного рекрутування (відбору персоналу, який перебере на себе провідні ролі в політиці) на рівні «нижніх поверхів» політичної системи суспільства.

· П'ятою проблемою політичної модернізації сучасної України є всебічний розвиток молоді як основного носія майбутнього. Наприкінці XX - на початку XXI ст. у світі відбувається процес міжгенераційної зміни ціннісних орієнтацій. Певною мірою цей процес стосується і України.

На вирішальному перехідному етапі політичного режиму в Україні студентський авангард української молоді заявив про себе як про вагому політичну силу демонстраціями протесту і голодуванням на майдані Незалежності в Києві. Якщо на початку 90-х років високу соціальну активність виявив лише студентський авангард, то наприкінці 2004 р. під час «помаранчевої революції» та у 2013-2014 рр. під час Революції Гідності до боротьби за свої права долучилася більшість студентської молоді.

Слід зауважити, що враховуючи потенційні можливо сті української молоді до активного політичного протесту, оновлена влада повинна акцентувати більше уваги на проблемі залучення молоді до структур громадянського суспільства, розвитку і вдосконалення функціонального поля її діяльності, сприяння інтеграції молодих людей у внутрішні та світові політичні структури і процеси.

Таким чином, підсумовуючи вищесказане, можна констатувати, що в Україні нині не існує згоди стосовно мети політичного розвитку, і це найсерйозніша перешкода на шляху політичної модернізації. Щоб зупинити дезінтеграційні та деградаційні процеси і розпочати кардинальні перетворення, важливо стабілізувати політичну ситуацію і таким чином розширити модернізаційні можливості політичної системи. Основним змістом політичної модернізації в Україні повинна бути демократизація суспільного і політичного життя, а модель політичної модернізації має визначатися не владними структурами, а громадським суспільством. Сьогодні треба вести мову про демократичну модернізацію, що спирається на традицію і поважає ментальність народу. Цей синтез можна означити терміном «поміркована модернізація», що забезпечує рух вперед, але рух не хаотичний і стрибкоподібний, а стабільний і упевнений.

Здійснений аналіз наукової літератури та розвитку політичного процесу в Україні дозволяє стверджувати, що політична система суспільства як система суспільних інтересів, її складових частин є однією з найважливіших атрибутивних ознак народу як суб'єкта політичного процесу. Для політичної системи життєво важливо постійно адаптуватися до інтересів народу, підпорядковувати їх своїм інтересам, досягати певного консенсусу інтересів народу і власне інтересів політичної системи, відповідати на сподівання народу [5, с. 243]. Ось чому під час вироблення ефективної парадигми політичної модернізації варто звернути увагу і на розв'язання проблеми поглиблення механізму адаптації інтересів народу та інтересів політичної системи, запобігання їх потенційним та реальним конфліктам.

Список використаних джерел

1. Відносини між державою і громадянським суспільством: Матеріали «круглого столу». - К., 2003. - 115 с. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://library.nlu.edu.ua/POLN_TEXT/ SBORNIKI_2010/VIDNOSUNU_2003.pdf - Назва з екрану.

2. Гальчинський А. Глобальна криза чи криза глобалізації /Гальчинський // Віче. - 01/2002. - №1. - С.44-50.

3. Горбатенко В. П. Політичне прогнозування: навч. посібник / В. П. Горбатенко, І. О. Бутовська. - К.: МАУП, 2005. - 152 с. - Бібліогр.: С.140-146.

4. Горбатенко В. П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. Монографія / В. П. Горбатенко. - К.: Видавничий центр «Академія», 1999. - 240 с.

5. Дубінін В. В. Роль інтересів народу в становленні та розвитку політичної системи суспільства. Монографія / В. В. Дубінін. - Краматорськ: ДДМА, 2006. - 260 с.

6. Зінов'єв О. Західнизація / Кара-Мурза С. «Зміна курсу реформ»: що це таке? / Нілов В. Сталін. Вимушена необхідність. - К.: Оріяни, 1999. - С.6-7.

7. Кульчицький С. Утвердження незалежної України: перше десятиліття / С. Кульчицький // Український історичний журнал. - 2001. - №2. - С.3-22; №3. - С.48-68; №4. - С.3-41.

8. Михальченко М. Еліта в Україні: їсте куме, що зварили? / М. Михальченко // Віче. - 2003. - №1. - С.7-11.

9. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. - К.: Видавничий центр «Академія», 1998. - 368 с.

10. Пострадянська динаміка українського суспільства в європейському контексті: Заг. дискусія // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2002. - №3. - С.186-198.

11. Трачук В. Політична еліта та політична модернізація /

12. Трачук // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку: зб. наук. праць. - Л.: «Львівська політехніка», 2008. - №20. - С.139-144.

Размещено на Allbest.ru