Сучасний стан національно-культурної автономії в Україні та перспективи розвитку її політико-правових засад

Україна ратифікувала Рамкову конвенцію про захист прав національних меншин Ради Європи і, отже, вона стала частиною нашого вітчизняного законодавства. Стаття 15 цього нормативно-правового документу вимагає від сторін створити необхідні умови для ефективної участі осіб, які належать до національних меншин, у культурному, соціальному та економічному житті та в державних справах, необхідні і належні умови для цього, сторони, в т.ч. - Україна, можуть вживати в рамках своїх конституційних систем, зокрема, такі заходи, як забезпечення ефективної участі представників етнонаціональних спільнот у процесах прийняття рішень та у виборчих органах як на національному, так і на місцевому рівні; децентралізацію або впровадження форм місцевого самоврядування.

Таким чином, як ми бачимо, визнання права національних меншин на самоврядування і автономію є нині найвищою формою демонстрації щодо меншин і осіб, які до них належать. Відносини держав, їх повна чи часткова підтримка цього права залежить від загальної концепції і діючого національного законодавства про статус етнонаціональних меншин.

У процесі становлення України як демократичної, правової, соціальної держави з поліетнічним складом населення постійно враховується потреба вирішення цілого комплексу правових проблем. Серед них чи не найважливішою є створення сприятливих умов для розвитку національних меншин. Переконливим доказом цього є те, що з прийняттям Декларації про державний суверенітет, Декларації прав національностей України, Закону України «Про національні меншини в Україні» і, нарешті, Конституції (Основного Закону) України 1996 року національні меншини визнані самостійним інститутом конституційного ладу.

На думку деяких фахівців-експертів, національно-культурна автономія, на відміну від самовизначення націй, становить сучасну форму і засіб та вирішення національних проблем. Разом з тим, зазначається, що така автономія забезпечує задоволення етнічних інститутів у досить обмеженій кількості випадків. Зокрема, в умовах відсутності національної території. А також за обставин, коли етнонаціональна спільнота не висуває вимог стосовно національно-територіального, чи автономного державотворення [7, с. 57-61].

Трапляються науковці, які на противагу цьому вважають, що міжнародне право може найкраще задовольнити етнічні вимоги автономії у тому разі, коли вони базуються на основоположних засадах прав людини й обходять абсолютистські твердження про незалежну національну державність. Наприклад, самовизначення трактується як поняття, не тотожне праву на державну незалежність. У цьому ракурсі самовизначення

національних меншин може тлумачитися як право культурних груп на політичні інституції, необхідні для їхнього існування і розвитку відповідно до їх відмінних характеристик.

Заслуговують на увагу, в тому числі для порівняння, визначення поняття «автономія» в розглядуваному нами сенсі. Ось деякі з них, найбільш типологізовані.

Так, «культурна автономія», як визначено в енциклопедичному юридичному словнику, - це «надання будь-якій відокремленій етнічній (національній)

спільноті, яка становить меншість у даній державі, певної самостійності в питаннях організації освіти та інших форм культурного життя (право на створення національних шкіл, бібліотек, театрів тощо)».

І вже у фундаментальній «Юридичній енциклопедії», підготовленій Національною академією наук України, дається чітке визначення: «Національно-культурна

автономія - форма самоорганізації етнічних груп для збереження та розвитку їх самобутньої культури і забезпечення відповідних прав». На відміну від національно-територіальної автономії, національно- культурна автономія встановлюється не на певній території компактного проживання етнічної групи, а як екстериторіальна форма, пов'язана з дисперсним розселенням етнічного масиву. Національно-культурна автономія реалізується через такі організаційні форми, як етнокультурні товариства, центри, земляцтва, громадські ради та об'єднання [9, с. 103-104].

Культурна автономія є визнаною національним законодавством формою національно-культурного самовизначення через створення і діяльність громадських об'єднань осіб, що зараховують себе до окремої національної меншини. Все це здійснюється, базуючись на їхній добровільній самоорганізації з метою самостійного вирішення питань збереження своєї етнічної самобутності, розвитку рідної мови, національної культури, історичних традицій.

Практика демократичних країн, у яких право на самоврядування надається територіальним громадам (сільським, селищним, міським), самоорганізація громадян, об'єднаних саме за етнонаціональними ознаками, ставить за мету задоволення в рамках вітчизняного законодавства їхніх колективних потреб, а також - захист їхніх законних прав та інтересів. Таке самоврядування може здійснюватися як безпосередньо громадянами, так і через органи місцевого самоврядування.

Все ж, наявний міжнародний досвід показує, що надання цим меншинам права на самоврядування, створення ними культурно-національних автономій і отримання ними в межах вітчизняних законодавств повноважень не становлять загрози суверенітету даної держави, її територіальній цілісності та політичній незалежності.

Водночас, правове регулювання процесу автоматизації національних меншин є одним з найскладніших і актуальних питань розвитку законодавчих систем багатьох держав, а також відповідних галузей міжнародного права.

Це зумовлено, у першу чергу, не тільки визнанням міжнародним співтовариством захисту прав національних меншин складовим і невід'ємним елементом гарантування прав людини. Основний чинник актуалізації цієї проблеми випливає з того, що дедалі більше урядів і фахівців вбачають в автономізації чи не єдину реальну можливість для розв'язання фундаментальної проблеми сучасного міжнародного права. Воно має визначити, де пролягає та межа, що відокремлює право народів на самовизначення і, одночасно, забезпечує дотримання принципу недоторканності державних кордонів.

Так вже встановилось, що організаційною формою національно-культурної автономії в України є громадські об'єднання національних меншин, статус яких визначає Закон України «Про об'єднання громадян». Відповідно до статті 3 цього Закону основним суб'єктом такої автономії є одна з громадських організацій, створюваних громадянами України «для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів». Більш поширено види організаційних форм таких об'єднань подаються у статтях 7 і 8 Основ законодавства України про культуру, а саме: громадяни мають право створювати за власною ініціативою національно-культурні товариства, творчі спілки, фонди, асоціації, центри та інші громадські об'єднання.

Необхідно відзначити, що переважна більшість національно-культурних товариств в основному висувають завдання стосовно захисту прав своїх членів, а деякі - захисту прав національних меншин в цілому. У підсумку, залучення громадських об'єднань до механізму захисту прав людини і прав національних меншин - як індивідуальних, так і колективних, має принципове значення. Адже воно надає можливість кожному скористатися додатковими правами, відмінними від державного механізму гарантування захисту окремих прав чи їх сукупності. Причому, що найважливіше, захист індивідуальних прав громадянином за допомогою громадських об'єднань визначається як колективна форма самозахисту.

У деяких демократичних державах, де самоврядування надається територіальним громадам, така самоорганізація громадян, об'єднаних за національною чи етнічною ознакою, за мету ставить задоволення в межах законодавства даної країни їхніх колективних потреб, захист законних прав та інтересів.

На жаль, стан сучасного законодавства України у сфері державної етнополітики не дає підстав стверджувати, що розглянуті нами вище принципові положення стосовно автономізації національних громад знайшли свій подальший розвиток. Досі залишається невідомим, через який правовий механізм, шляхом застосування яких засобів етнічні меншини реалізуватимуть своє право на національно-культурну автономію, гарантовану державою у статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні».

Розгляд статті 20 Закону України «Про об'єднання громадян» показує, що національно-культурним організаціям усіх рівнів і статутів реально надані рівні умови з усіма різновидами громадських організацій, що діють в Українській державі, для здійснення своїх інтересів та потреб. Однак така формальна рівність і однаковий статус ведуть до уніфікації громадських об'єднань взагалі, що може призвести до втрати тих особливих рис і ознак, які притаманні саме національно- культурним об'єднанням. Посилаючись на Закон «Про об'єднання громадян», можна умовно окреслити структуру національно-культурної автономії. Так, громадські об'єднання національних меншин можуть утворюватися та діяти зі всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом.

До всеукраїнських об'єднань громадян належать об'єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей. Слід зазначити, що статус всеукраїнського може одержати лише те національно-культурне об'єднання, яке має свої осередки не менш, ніж у 14 адміністративно- територіальних одиницях обласного рівня. Це істотно обмежує права етнічних спільнот, які в цілому при дисперсному розселенні все ж переважно населяють територію в певних географічних межах, що не охоплює більшості адміністративно-територіальних одиниць зазначеного рівня [10, с. 209]. Крім того, до цього процесу не належать об'єднання з місцевим статусом, тобто ті об'єднання, діяльність яких поширюється на територію певної адміністративно-територіальної одиниці чи регіону.

Розгляд статутних документів показує, що національно-культурні товариства мають досить розгалужену організаційно-функціональну структуру управління, яка вміщує представницький, виконавчий та контрольно-ревізійний органи. У статутах також визначені їх функції, підзвітність та регламент роботи. Серед товариств національних меншин можна виділити ті, які мають багатофункціональну структуру управління, це насамперед: німецьке, єврейське, грецьке, болгарське, молдавське об'єднання.

Домінуюче місце у здійсненні прав національних меншин на національно-культурну автономію посідає право на створення закладів культури і мистецтва, навчальних установ, заснування засобів масової інформації і видавництв. Щодо цього в Україні склалися сприятливі умови, зокрема у забезпеченні прав національних меншин на навчання рідною мовою. Стаття 27 Закону «Про мови в Україні» проголошує: «У місцях компактного проживання громадян інших національностей можуть створюватись загальноосвітні школи, навчальна і виховна робота в яких ведеться їхньою національною або іншою мовою».

Організаційні засади, на яких реально відбувається формування громадських об'єднань національних меншин, пріоритети, сукупність та ієрархія їх цілей і завдань свідчить про те, що відбувається активний і, по суті, неврегульований законодавчо процес екстериторіальної етнічної автономізації. Тобто на сучасному етапі сформувалися об'єктивні підстави для того, аби на концептуальному рівні розглянути ідею національно-культурної автономії, виробити концепцію профільного закону, який би мав за мету регулювати процеси національно-культурної самоорганізації, що відбуваються на сучасному етапі.

Підсумовуючи вищевикладене, можна констатувати, що наявний досвід свідчить в цілому про позитивні наслідки надання національним меншинам права самоврядування, створення ними культурних автономій за національною ознакою й отримані ними в межах національного законодавства повноваження не становлять жодної загрози суверенітетові держав, їхній територіальній цілісності та політичній незалежності, натомість усе це дозволяє національним меншинам брати участь у найважливіших для існування та розвитку своєї самобутності державних справах, а також дає їм змогу задовольнити свої основні соціально-політичні потреби і запити.

нормативно-правових актів. - К.: Держ. комітет України у справах національностей та міграції, 2003. - 288 с.