Політична діяльність та влада

КОРИСНО ПОВТОРИТИ ПИТАННЯ

Соціальне пізнання, світогляд, переконання, віра.

Уявлення про політичну діяльність буде неповним, якщо не розглянути її найважливішу особливість: напрям такої діяльності, її зміст багато в чому визначається політичною ідеологією.

ЩО ТАКЕ ІДЕОЛОГІЯ

Термін ідеологія, який з'явився в XVIII ст., спочатку означав "наука про ідеї" (порівн. геологія - наука про землю, зоологія - наука про тваринний світ тощо). А слово "ідея" грецького походження, у перекладі -- поняття, представлення. Однак у подальшому значення слово "ідеологія" мінялося. У сучасній науці під ідеологією розуміється система ідей і поглядів, що виражає корінні інтереси, світогляд, ідеали якого-небудь суб'єкта політики (класу, нації, усього суспільства, політичної партії, суспільного руху). Розглядаючи на початку цього курсу мотиви діяльності, ми звертали увагу на те, що інтереси залежать від становища в суспільстві тих чи інших груп населення. Кожна з них домагається створення таких суспільних умов, при яких її потреби в духовних і матеріальних благах задовольнялися б найбільше повно. Оскільки становище тих чи інших соціальних груп у суспільстві істотно розрізняється, остільки і їхні інтереси можуть не збігатися, а нерідко бувають і прямо протилежні. Отже, ті погляди на суспільство і шляхи його розвитку, ті уявлення про найкращий суспільний устрій, у яких виражені інтереси різних груп, не можуть бути однаковими. Справді, чи могли люди, що складали у Франції XVIII ст. "третій стан", дивитися на існуючі суспільні умови так само, як перші два стани - дворянство і духівництво? Чи могли наймані робітники в XIX ст. так само ставитися до фабричних порядків, як власники підприємств?

З'явилися мислителі, які у своїх творах оцінювали існуюче становище з позицій певного стану, класу, тієї чи іншої соціальної групи. І в інтересах цієї групи вони пропонували здійснити в суспільстві певні зміни. Іншими словами, у подібних творах викладалася така система поглядів, ідей, ідеалів, яку прийнято називати ідеологією, а її творців - ідеологами. Так, інтереси "третього стану" у Франції XVIII ст. знайшли відображення у творах Вольтера, Дідро, Монтеск'є, а інтереси найманих робітників XIX ст. - у працях К. Маркса.

І в наш час суспільство складається з багатьох соціальних груп. їхні інтереси знаходять вираження в різних ідеологіях. Політична ідеологія містить погляди даної соціальної групи на політичне життя, обґрунтовує домагання групи на владу, на її використання в інтересах цієї групи. Вона відповідає на питання: якою повинна бути державна влада? Яку політику вона повинна проводити? Це система понять і ідей, у яких певний суб'єкт політики відбиває у своїй свідомості політичне життя, усвідомлює власні політичні позиції і бачить орієнтири боротьби за свої інтереси. Змістом політичної ідеології є трактування державної влади, ставлення до різних партій, масових рухів, інших держав. У ній фіксуються ідеали, уявлення про найкращий суспільний устрій, принципи, методи і засоби соціальних перетворень. На відміну від повсякденного світогляду (див. §16), що містить неупорядковані, уривчасті уявлення про життя суспільства, ідеологія є систематизованою, цілісною сукупністю понять, ідей, оцінок.

Багато сучасних дослідників розглядають ідеологію як теоретичне обґрунтування системи цінностей певних суб'єктів політики. Цінність - це позитивна чи негативна значимість об'єктів навколишнього світу для людини, групи, класу, суспільства. Те, що для однієї людини має велику цінність, для іншої - малу чи взагалі ніяку, а часом є антицінністю, тобто викликає негативне ставлення. Так, для одних людей велика цінність - монархічна держава, для інших цінністю є лише республіканський лад. Цінність - це не властивість самих об'єктів, а результат їх включеності у сферу людської діяльності, їхніх потреб і інтересів. Коли, наприклад, люди беруть участь у виборах, вони керуються своїми ціннісними орієнтаціями, що визначають їхні соціальні установки, тобто схильність до певних політичних рішень. Ідеологія, висуваючи систему цінностей, задає мету, орієнтири для політичних дій.

На відміну від науки, що прагне осягти істину, ідеологія призначена для вираження і захисту інтересів певних суб'єктів політики, хоча ідеологія може містити в собі і наукові знання. їй притаманна тенденція до спрощення, часткового відображення дійсності, що розглядається під певним кутом зору. При цьому ідеології властиве прагнення видати одну сторону дійсності за повну її картину. Згадаймо, що на процесі пізнання суспільства позначаються суб'єктивні позиції дослідника, а висновки вчених, що вивчають суспільство, зачіпають інтереси тих чи інших груп (див. § 12). Однак наука покликана дати об'єктивне знання, що досягається всебічним і по можливості безстороннім вивченням політичного процесу. Що ж стосується ідеології, то упереджене, зацікавлене ставлення до політичних явищ, їхньої оцінки з позицій тих чи інших соціальних спільностей є поряд зі знаннями істотною характеристикою її змісту. Соціальна група, чиї інтереси обслуговує певна ідеологія, схильна до її сприйняття, приймає цю ідеологію як систему власних поглядів на політичне життя, на очікувані соціальні зміни. Спрощена інтерпретація політичного життя легше сприймається масою, ніж складна система наукових доказів, а привабливі проекти суспільного устрою як докази на їхній захист приймаються на віру.

Соціальні групи, що беруть участь у політичному житті, політичні еліти, політичні партії, політичні діячі діють у тому напрямку, що задається прийнятою ними ідеологією. Певна ідеологія є істотною характеристикою будь-якої політичної партії. Партія, як правило, поєднує прихильників цієї ідеології і протиставляє свою ідеологію ідеологічним позиціям інших політичних партій, веде з ними ідеологічні дискусії" а нерідко й ідеологічну боротьбу.

У якій формі існує Політична ідеологія? Насамперед вона представлена у вигляді соціально-політичних теорій, які дають обґрунтування певних Цінностей і ідеалів, що лежать в основі пропонованого політичного курсу. Ідеологи систематизують ідеї і поняття, надають своїм оцінкам, принципам, ідеалам упорядкованість і узгодженість. Ідеологія з'являється в логічно-стрункому, теоретичному вигляді. Важливою формою втілення ідеології є політичні програми, що відображають вимоги соціальних груп, політичних еліт, політичних організацій, виступи партійних і державних діячів. Політичні програми (насамперед партійні), на відміну від теоретичних творів, призначені безпосередньо для потреб політичної діяльності, вони розкривають її цілі і способи їхнього досягнення, найближчі і наступні завдання боротьби за інтереси тих чи інших соціальних груп. В основі висунутих завдань і проголошених гасел лежать властиві дані ідеології ціннісні орієнтири.

Ідеологія функціонує також у свідомості громадян, визначаючи їхню політичну поведінку. Вона втілюється в практичних справах і вчинках людей. Ідеологія ніби вплетена В політичні дії, роблячи їх ціннісно-раціональними. Сила ідеології виміряється ступенем її освоєння громадянами, мірою її втілення в політичній діяльності.

Таким чином, політична ідеологія - це і вчення, і програма, і її перетворення в політичній практиці.

СУЧАСНІ ПОЛІТИЧНІ ІДЕОЛОГІЇ

Серед безлічі ідейно-політичних течій можна назвати ідеології, що зробили найбільший вплив на політичний розвиток суспільства в XX ст. Це ідеології ліберальні, консервативні, соціалістичні і фашистські.

Головною цінністю ліберальної ідеології є Свобода особи. Основа лібералізму - індивідуалізм: вільний, активно діючий індивід розглядається як центр суспільного і політичного життя. Виниклий наприкінці XVII і в XVIII ст. класичний лібералізм виходив з того, що вільні особистості утворюють суспільство, а суспільство створює державу, яка повинна охороняти права і свободи особи, не втручаючись в її приватне життя. Свободу особи ліберальна ідеологія трактувала насамперед як свободу економічної, підприємницької діяльності на основі приватної власності. Затверджуючи права особистості на життя, свободу і приватну власність, лібералізм висував принцип відповідальності особистості перед самим собою і перед суспільством. У політичній області лібералізм захищав демократію, ідеї правової держави і поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, у соціальних відносинах - рівність можливостей, рівність перед законом, У духовному житті - свободу думки і слова.

У середині XX ст. стало зрозуміло, що надії лібералів на можливість вирішувати суспільні проблеми за допомогою ринкової конкурентної економіки, захищеної від утручання держави, не виправдалися. Відбувається коректування ліберальної ідеології, результатом якого став новий лібералізм. Успадкувавши принципи свободи, рівності, братерства, права на власність, приватне підприємництво, неолібералізм визнає необхідність участі держави в регулюванні економічного життя, проведення політики соціальної допомоги на користь нижчих верств суспільства.

Консервативна ідеологія тривалий час виступала опонентом лібералізму. Якщо лібералізм був прапором революцій у Європі XVIII - початку XIX ст., то консерватизм виступав проти революцій, виходячи з непорушності природним чином сформованих порядків. Базові принципи консерватизму традиціоналізм, стабільність, порядок. Традиції розглядаються як фундамент будь-якого суспільства. Реформи повинні спиратися на створені колишніми поколіннями духовні традиції і цінності. Консерватизм відкидає ідею рівності, крім рівності в сфері моралі і чесноти. Визнається природна ієрархічність людського суспільства, природна нерівність, привілеї вищих верств. Свобода не притаманна природі людини, зміст мають тільки конкретно історичні свободи, перевірені традиціями. Консервативна ідеологія орієнтує на сильну державну владу, здійснювану професійною політичною елітою. На відміну від лібералізму, інтереси держави, нації, суспільства цінуються вище, ніж інтереси індивіда. Найважливіші цінності консерватизму - сім'я, релігія, мораль.

Разом з тим консерватизм, як і лібералізм, надає основного значення приватній власності, свободі підприємництва. Так само як і лібералізм, під впливом змін, що відбувалися в XX ст., консервативна ідеологія змінювалася, зближаючись з ліберальною. Неоконсерватизм, що оформився в останній третині XX ст., характеризується повагою до свободи окремого індивіда, визнає необхідність хоча й обмеженого, державного регулювання економіки. Акцентується увага на обов'язках людини, особистій ініціативі, особистих можливостях, які людина повинна використовувати, не розраховуючи на соціальну допомогу держави. Безкоштовні блага держава повинна надавати тільки тим, хто дійсно їх потребує. Висуваються ідеї творчої праці, залучення працівників до участі в прибутках підприємства, у підвищенні якості продукції. У числі основних цінностей консерватизму - закон, порядок, дисципліна, стабільність, сім'я, нація, влада.

Соціалістична ідеологія пов'язана з багатовіковою мрією пригноблених класів про суспільство соціальної справедливості. Вона оформилася в XVI - першій половині XIX ст. в утопічних проектах справедливого суспільства, що містили ідеї ліквідації приватної власності, організації суспільного виробництва, рівності, розподілу за здібностями тощо. На відміну від лібералізму, заснованого на пріоритеті індивідуального, соціалістична ідеологія першорядне значення надавала колективним, або суспільним засадам.

Найбільш розробленим соціалістичним вченням у XIX ст. став марксизм (за іменем його основоположника К. Маркса). Він доводив неминучість соціалістичної революції, передумови якої виникають з розвитком капіталізму. При капіталізмі росте пролетаріат, який, здійснивши революцію і створивши державу пролетарської диктатури, побудує суспільство соціальної справедливості. У цьому суспільстві, що назвали комуністичним, держава "відімре", відійде в минулу соціальну нерівність. Першою ступінню комуністичного суспільства стане соціалізм, у якому буде панувати суспільна власність, здійснюватися планове господарство і розподіл за працею.

Наприкінці XIX - початку XX ст. у соціалістичній ідеології оформилися дві самостійні ідейні течії: соціал-реформізм і ленінізм.

Соціал-реформізм, або соціал-демократична ідеологія, виник на основі ревізії (перегляду) ряду положень марксизму і відмови від ідей класової боротьби, революції, диктатури пролетаріату. На основі аналізу розвитку капіталізму ідеологи соціал-реформізму зробили висновок, що шлях до соціалізму лежить через поступові перетворення капіталістичного суспільства, через реформи. У середині XX ст. ці ідеї увібрала в себе концепція демократичного соціалізму, головними цінностями якої стали свобода, справедливість, солідарність. їхнє здійснення пов'язане з політичною, економічною і соціальною демократією. У політичній сфері це правова держава, парламентська демократія, гарантії прав особистості. Економічна демократія розуміється як рівність різних форм власності, серед яких велика роль належить суспільній власності. Передбачається державне регулювання ринкової економіки. Соціальна демократія розуміється як створення гідних людини умов життя і праці, перерозподіл доходів на користь непрацездатних, доступність системи освіти і духовних цінностей, поліпшення стану навколишнього середовища.

Соціалізм, з погляду соціал-демократів, - це не конкретний суспільний лад, а поступове поліпшення соціальних умов, утвердження соціальної справедливості в суспільному житті.

Ленінізм, або комуністична ідеологія, зробив акцент на ідеї марксизму про революційне насильство. Особлива увага в цій ідеології звертається на роль держави диктатури пролетаріату, керованої політичною партією, у перебудові суспільства на принципах рівності і соціальної справедливості. В другій половині XX ст. багато носіїв комуністичної ідеології в ряді країн відмовлялися від ідеї диктатури пролетаріату і розробляли механізми мирного переходу до соціалізму, зближаючись за рядом позицій із соціал-демократичними ідеями. Інші радикально налаштовані прихильники комуністичної орієнтації зберегли прихильність принципам революційної перебудови суспільства, насильницького придушення супротивників такого перетворення.

Ідеологія фашизму, на відміну від ліберальних, консервативних і соціалістичних ідей, виникла в XX ст. і була відображенням глибоких криз, що вразили різні країни. У кожній із країн, де ця ідеологія виникла, вона мала свої особливості. Однак при існуванні її різновидів фашистська ідеологія має ряд загальних рис.

Сучасні дослідники відзначають характерне для цієї ідеології зневажливе ставлення до особистості, яка, з погляду ідеологів фашизм у, має потребу у твердій направляючій руці; негативне сприйняття розуму (від нього всі нещастя); ідеї расової нерівності і переваги однієї раси над іншою; оцінку особистісних засад як вторинних в порівнянні з расово-етнічними, національними - у порівнянні з державними; ставлення до національних меншин і політичних партій, що відстоюють принципи демократії і правової держави, як до внутрішніх ворогів; відкидання демократичної системи на користь сильної диктаторської влади; обґрунтування політичного панування фашистської партії, яка забезпечує повний контроль над особистістю і всім суспільством. До цінностей фашистської ідеології належать: елітарно-ієрархічний принцип: одні породжені наказувати, а інші - підкорятися; принцип фюрерства (вождизму), що означає єдність держави, втіленої у вожді, і потребує безумовного підпорядкування мас своєму керівнику. Значну роль в ідеології фашизму відіграє ідея надлюдини, яка в інтересах своєї раси має право переступати норми моралі; виправдання влади сильного перед слабким. Для цієї ідеології характерне заохочення національного мілітаризму, вихваляння війни, яка повинна вести до єднання нації.

Расизм, шовінізм, насильство, людиноненависництво, агресія - усе це в більшому чи меншому ступені притаманне різним різновидам фашизму. З найбільшою повнотою риси фашистської ідеології втілилися в німецькому націонал-соціалізмі, реалізація ідей якого привела до найстрашнішої трагедії як народ Німеччини, так і народи всієї Європи.

У сучасних умовах фашистська ідеологія прагне відгородитися від найбільш похмурих проявів фашизму першої половини XX ст. Але неофашизм, як і раніше, проповідує культ насильства, націоналізм і расизм, зберігаючи спадкоємний зв'язок з ідеологією своїх попередників.

РОЛЬ ІДЕОЛОГІЇ В ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ

Політичні партії як носії певної ідеології використовують її як засіб єднання своїх членів. Люди, що сповідують ту саму ідеологію, стають однодумцями, у результаті чого зміцнюється їхнє об'єднання в одній політичній організації. Партії також прагнуть до поширення своєї ідеології серед населення. Люди, що прийняли ідеологію тієї чи іншої партії, стають, як правило, її прихильниками, відгукуються на заклики цієї партії, голосують за неї на виборах. Тому будь-яка партія чи держава веде боротьбу за впровадження у свідомість людей своєї ідеології, за витіснення інших ідеологій. Різні політичні організації прагнуть поширити в суспільстві чи серед певної частини населення свої оцінки минулого і сьогодення, своє розуміння політичної ситуації, свої уявлення про майбутнє. Кожна ідеологія претендує на те, що саме вона дає правильне знання про реальну дійсність, задаючи орієнтири політичної діяльності. Виражаючи інтереси певних соціальних груп, ідеологія стає мотивом політичної активності, відіграє мобілізуючу роль (подумайте, яке місце займає ідеологія серед мотивів політичної діяльності).

Особливу роль у політичному житті може відігравати ідеологія, яка відображає загальні національно-державні інтереси. Поряд з інтересами різних соціальних груп можуть бути виявлені інтереси всього народу, які складуть ядро такої загальнонаціональної ідеології. У ряді демократичних країн існує загальна згода 8 питання про базові цінності. Така ідеологія стає духовним орієнтиром, що сприяє зміцненню цілісності суспільства, його висхідному розвитку.

Засобом поширення ідеології й ідеологічної боротьби є політична пропаганда. Це вид діяльності, спрямований на формування в суспільстві певних настроїв, закріплення у свідомості громадян тих чи інших цінностей, критичного ставлення до тих чи інших аспектів дійсності, до дій політичних супротивників, стимулювання недовіри до іншої ідеології, її неприйняття. Широко використовуються усна, наочна (плакати, карикатури тощо), друкована агітація з метою спонукати населення підтримувати уряд, певні політичні організації, чи, навпаки, виступати проти них. Поряд із правдивою інформацією в пропаганді нерідко використовується напівправда, а також залежно від характеру політичної організації, що веде пропаганду, і фальсифікації - підтасування фактів, дезінформація. У сучасних умовах для поширення ідеології широко використовуються засоби масової інформації (газети, радіо, телебачення). Завдяки можливості "приходити в кожен будинок" засоби масової інформації стали найефективнішим засобом ідеологічного впливу на політичну поведінку людей. Використовуючи нові засоби, спроби тих чи інших політичних сил маніпулювати поведінкою людей залишилися б марними, якби кожен громадянин навчився відрізняти об'єктивну інформацію від перекрученої, виробив у себе, спираючись на наукові знання, стійкі погляди на суспільство і його розвиток.

Однак велика частина людей у наш час не готова до наукового аналізу дійсності, не володіє науковими методами соціального пізнання, тому сприймає ідеологію на віру. Але незалежно від того, чи є прийнята ідеологія результатом її критичного осмислення чи спирається на віру, вона завжди стає істотною стороною будь-якої політичної діяльності.

Основні поняття Ідеологія. Цінності. Ліберальна ідеологія. Консервативна ідеологія. Соціалістична ідеологія. Соціал-демократична ідеологія. Комуністична ідеологія, Ідеологія фашизму.

Терміни

Політична програма. Пропаганда. Соціально-політична теорія.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Що таке ідеологія? Яку роль вона відіграє в політичному житті?

2. Яке значення ідеології в політичній діяльності?

3. Порівняйте різні ідеології. Які особливості кожної з них?

4. У чому полягає роль пропаганди в політичній діяльності?

ЗАВДАННЯ

1. Порівняйте ідеологію і науку. Що загального між ними? Які відмінності?

2. Чи характеризують наведені нижче висловлення роль ідеології в житті суспільства? "Без ідеалів, тобто без визначених бажань кращого, ніколи не може вийти ніякої гарної дійсності" (Ф. Достоєвський). "Жодна армія не може протистояти силі ідеї, час якої прийшов" (В. Гюго). У чому полягає сила ідеології?

3. Як ви розумієте висловлення німецького письменника Ханса Каспера: "Пропаганда - це мистецтво сфотографувати диявола без копит і рогів"? Які особливості ідеології і її пропаганди відбиті в цих словах?

4. Назвіть ідеологічні течії, відомі вам з курсу історії. Охарактеризуйте одну з цих ідеологій, виявляючи в ній ті загальні риси всіх ідеологій, що розкриті в даному параграфі.

Суспільний прогрес

Чи стає людське суспільство у своєму розвитку усе більш досконалим? За якими ознаками це можна визначити? Чи є прогресом заміна стріли вогнепальною зброєю?

політична діяльність влада ідеологія

Напрямок розвитку, для якого характерний перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого, називається в науці прогресом (слово латинського походження, що означає буквально: рух уперед. Поняттю прогресу протилежне поняття регресу. Для регресу характерний рух від вищого до нижчого, процеси деградації, повернення до форм і структур, що віджили себе.

Яким шляхом йде суспільство: шляхом прогресу чи регресу? Від того, якою буде відповідь на це питання, залежить уявлення людей про майбутнє: чи несе воно краще життя, чи не обіцяє нічого гарного?

Давньогрецький поет Гесіод (УШ-УІІ ст. до н.е.) писав про п'ять стадій у житті людства. Першою стадією було "золоте століття", коли люди жили легко і безтурботно, другою - "срібне століття", коли почалося падіння моралі і благочестя. Так, опускаючись усе нижче, люди опинилися в "залізному віці", коли всюди панує зло, насильство, зневажається справедливість. Імовірно, вам неважко визначити, яким бачив Гесіод шлях людства: прогресивним чи регресивним.

На відміну від Гесіода, древні філософи Платон і Аристотель розглядали історію як циклічний кругообіг, що повторює ті самі стадії.

Із досягненнями науки, ремесел, мистецтв, пожвавленням суспільного життя в епоху Відродження пов'язаний розвиток ідеї історичного прогресу. Одним з перших теорію суспільного прогресу висунув французький філософ Анн Робер Тюрго (1727-1781). Його сучасник французький філософ-просвітитель Жан Антуан Кондорсе (1743-1794) писав, що історія представляє картину безперервних змін, картину прогресу людського розуму. Спостереження цієї історичної картини показує у видозмінах людського роду, у безперервному його відновленні, у нескінченності століть шлях, по якому він ішов, кроки, які він зробив, прагнучи до істини або щастя. "Спостереження над тим, чим людина була, і над тим, чим вона стала у даний час, допоможуть нам, - писав Кондорсе, - знайти засоби для забезпечення і прискорення нових успіхів, на які його природа дозволяє йому сподіватися".

Отже, Кондорсе бачить історичний процес як шлях соціального прогресу, у центрі якого висхідний розвиток людського розуму. Гегель вважав прогрес не тільки принципом розуму, але і принципом світових подій. Цю віру в прогрес сприйняв і К. Маркс, який вважав, що людство йде до усе більшого оволодіння природою, розвитку виробництва і самої людини.

ХІХ-ХХ ст. ознаменувалися бурхливими подіями, що дали нову "інформацію до міркування" про прогрес і регрес у житті суспільства. У XX ст. з'явилися соціологічні теорії, які відмовилися від оптимістичного погляду на розвиток суспільства, характерного для ідей прогресу. Замість них пропонуються теорії циклічного круговороту, песимістичні ідеї "кінця історії", глобальних екологічних, енергетичних і ядерних катастроф. Одну з точок зору з питання про прогрес висунув філософ і соціолог Карл Поппер, який писав: "Якщо ми думаємо, що історія прогресує або що ми змушені прогресувати, то ми робимо таку ж помилку, як і ті, хто вірить, що історія має сенс, який може бути в ній відкритий, а не наданий їй. Адже прогресувати - значить рухатися до деякої мети, що існує для нас як для людських істот. Для історії це неможливо. Прогресувати можемо тільки ми, людські індивідууми, і ми можемо робити це, захищаючи і підсилюючи ті демократичні інститути, від яких залежить свобода, а разом з тим і прогрес. Ми досягнемо в цьому великих успіхів, якщо глибше усвідомимо той факт, що прогрес залежить від нас, від нашої пильності, від наших зусиль, від чіткості нашої концепції щодо наших цілей і реалістичного вибору таких цілей".

СУПЕРЕЧЛИВІСТЬ ПРОГРЕСУ

Згадаємо факти з історії ХІХ-ХХ ст.: за революціями нерідко слідували контрреволюції, за реформами - контрреформи, за корінними змінами в політичному устрої - реставрація старих порядків (подумайте, на яких прикладах з вітчизняної чи загальної історії можна проілюструвати цю думку).

Якби ми спробували прогрес людства зобразити графічно, то в нас вийшла б не висхідна пряма, а ламана лінія, що відображає підйоми і спади, приливи і відливи в боротьбі суспільних сил, прискорений рух вперед і гігантські стрибки назад. В історії різних країн бували періоди, коли тріумфувала реакція, коли гонінням піддавалися прогресивні сили суспільства, коли розум придушувався силами мракобісся. Ви вже знаєте, наприклад, які нещастя приніс Європі фашизм: загибель мільйонів, поневолення багатьох народів, руйнування центрів культури, багаття з книг найбільших мислителів і художників, насадження людиноненависницької моралі, культ грубої сили.

Але справа не тільки в таких зламах історії. Суспільство є складним організмом, у якому функціонують різні "органи" (підприємства, об'єднання людей, державні установи тощо), одночасно відбуваються різні процеси (економічні, політичні, духовні тощо), розгортається різноманітна діяльність людей. Усі ці частини одного суспільного організму, усі ці процеси, різні види діяльності знаходяться у взаємному зв'язку і разом з тим можуть не збігатися у своєму розвитку. Більше того, окремі процеси, зміни, що відбуваються в різних сферах життя суспільства, можуть бути різнонаправленими, тобто прогрес в одній сфері може супроводжуватися регресом в іншій.

Так, протягом історії чітко прослідковується прогрес техніки: від кам'яних знарядь до залізних, від ручних знарядь до машин, від використання мускульної сили людини і тварин до парових двигунів, електричних генераторів, атомних електростанцій, від перевезення на тваринах до автомобілів, швидкісних потягів, літаків, космічних кораблів, від дерев'яних рахівниць до могутніх комп'ютерів.

Але прогрес техніки, розвиток індустрії, хімізація й інші зміни в галузі виробництва призвели до руйнування природи, до непоправного збитку в середовищі проживання людини, до підриву природних основ існування суспільства. Таким чином, прогрес в одній галузі супроводжувався регресом в іншій.

Прогрес науки і техніки мав неоднозначні наслідки. Відкриття в галузі ядерної фізики дали можливість не тільки одержати нове джерело енергії, але і створити могутню атомну зброю. Використання комп'ютерної техніки не тільки надзвичайно розширило можливості творчої праці, але і спричинило нові хвороби, пов'язані з тривалою безупинною роботою біля дисплею: погіршення зору, психічні відхилення, зв'язані з додатковими психічними навантаженнями.

Ріст великих міст, необхідність щоденного перебування на транспортних магістралях, ускладнення виробництва і ритмів життя в побуті - усе це збільшило навантаження на людський організм, спричинило стреси і, як наслідок, патології нервової системи, судинних захворювань. Збільшення можливостей виробництва, поліпшення умов життя для великих мас людей супроводжується поширенням наркоманії, алкоголізму, злочинності. Поряд з найбільшими досягненнями людського духу у світі спостерігається знецінювання культурних і духовних цінностей.

Виходить, людству доводиться платити за прогрес високу ціну. Зручності міського життя оплачуються "хворобами урбанізації": транспортною втомою, забрудненим повітрям, вуличним шумом і їхніми наслідками - стресом, хворобами органів дихання тощо; зручність пересування в автомобілі - перевантаженістю міських магістралей, транспортними пробками.

Спроби прискорити прогрес іноді обертаються непомірно високою ціною. Радянський Союз в 20-30-і рр. XX ст. вийшов за обсягами виробництва з ряду найважливіших продуктів промислового виробництва на перше місце в Європі. Прискореним темпом здійснювалася індустріалізація, почалася механізація сільського господарства, піднявся рівень грамотності населення. Ці досягнення мали зворотний бік: мільйони людей, що стали жертвами жорстокого голоду (в Україні біля 6 млн. осіб), сотні тисяч родин, висланих з місць їхнього звичного проживання, мільйони репресованих, підпорядкування життя всіх людей тотальному регулюванню і контролю.

Як же оцінити ці суперечливі процеси? Чи є позитивні зміни, що оплачуються настільки високою ціною, прогресивними? Чи можна при такій неоднозначності змін говорити про суспільний прогрес у цілому? Для цього потрібно установити, що є загальним критерієм прогресу, які зміни в суспільстві варто оцінювати як прогресивні, а які ні.

КРИТЕРІЇ ПРОГРЕСУ

Ми вже бачили, що А. Кондорсе (як і інші французькі просвітителі) вважав критерієм прогресу розвиток розуму. Соціалісти-утопісти висували моральний критерій прогресу. Сен-Сімон вважав, наприклад, що суспільство повинно прийняти таку форму організації, яка б привела до здійснення морального принципу: усі люди повинні ставитися одне до одного як брати. Сучасник соціалістів-утопістів німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854) писав, що вирішення питання про історичний прогрес ускладнене тим, що прихильники і супротивники віри в удосконалення людства цілком заплуталися в суперечках про критерії прогресу. Одні міркують про прогрес людства в сфері моралі, інші - про прогрес науки і техніки, що, як писав Шеллінг, з історичної точки зору, є швидше регресом, і пропонував своє вирішення проблеми: критерієм у встановленні історичного прогресу людського роду може служити тільки поступове наближення до правового устрою.

Ще одна точка зору на суспільний прогрес належить Г. Гегелю. Критерій прогресу він вбачав в усвідомленні свободи. У міру росту усвідомлення свободи відбувається поступальний розвиток суспільства.

Як бачимо, питання про критерій прогресу займало великі розуми Нового часу, але рішення не знайшло. Недоліком усіх спроб вирішити це завдання було те, що у всіх випадках як критерій розглядалася лише одна лінія (чи одна сторона, чи одна сфера) суспільного розвитку. І розум, і мораль, і наука, і техніка, і правовий порядок, і усвідомлення свободи - усе Це показники дуже важливі, але не універсальні, що не охоплюють життя людини і суспільства в цілому.

У наш час філософи також дотримуються різних поглядів на критерій суспільного прогресу. Розглянемо деякі з них.

Одна з існуючих нині точок зору полягає в тому, що вищим і загальним об'єктивним критерієм суспільного прогресу є розвиток продуктивних сил, включаючи розвиток самбі людини. Вона аргументується тим, що спрямованість історичного процесу обумовлена ростом і удосконаленням продуктивних сил суспільства, що включають засоби праці, ступінь оволодіння людиною силами природи, можливості їхнього використання як основи життєдіяльності людини. У суспільному виробництві лежать джерела всієї життєдіяльності людей. Відповідно до цього критерію, ті суспільні відносини визнаються прогресивними, котрі відповідають рівню продуктивних сил і відкривають найбільший простір для їхнього розвитку, росту продуктивності праці, розвитку людини. Людина тут розглядається як головна серед продуктивних сил, тому їхній розвиток розуміється з цього погляду і як розвиток багатства людської природи.

Ця позиція зазнає критики з іншого погляду. Так само як не можна знайти загальний критерій прогресу тільки в суспільній свідомості (у розвитку розуму, моралі, свідомості, волі), так не можна знайти його в сфері матеріального виробництва (техніки, економічних відносин). Історія дала приклади країн, де високий рівень матеріального виробництва поєднувався з деградацією духовної культури. Щоб перебороти однобічність критеріїв, що відбивають стан лише однієї сфери життя суспільства, необхідно знайти поняття, яке характеризувало б сутність життя і діяльності людини. Для цього філософами пропонується поняття свободи.

Свобода, як ви вже знаєте, характеризується на тільки знанням, відсутність якого робить людину суб'єктивноневільною, але і наявністю умов для її реалізації. Необхідне також рішення, що приймається на основі вільного вибору. Нарешті, вимагаються ще і засоби, а також дії, спрямовані на реалізацію прийнятого рішення. Нагадаємо також, що свобода однієї людини не повинна досягатися шляхом обмеження свободи іншої людини. Таке обмеження свободи носить соціально-моральний характер.

На самому початку цієї книги ми говорили про сенс життя людини: він закладений у самореалізації, самоздійсненні особистості. Отож, свобода виступає як необхідна умова самореалізації. Справді, самоздійснення можливе, якщо людина має знання про свої здібності, можливості, що дає їй суспільство, про способи діяльності, у якій вона може реалізувати себе. Чим ширші можливості, створювані суспільством, тим вільніша людина, тим більше варіантів діяльності, у якій розкриються її потенціали. Але в процесі багатогранної діяльності відбувається і багатобічний розвиток самої людини, росте духовне багатство особистості.

Отже, відповідно до цієї точки зору, критерієм соціального прогресу с міра свободи, яку суспільство в змозі надати індивіду, ступінь гарантованої суспільством індивідуальної свободи. Вільним розвиток людини у вільному суспільстві означає також розкриття її справжніх людських якостей -інтелектуальних, творчих, моральних. Це твердження підводить нас до розгляду ще однієї точки зору на соціальним прогрес.

Як ми бачили, не можна обмежитися характеристикою людини як діяльної істоти. Вона також істота розумна і суспільна. Тільки з урахуванням цього ми можемо говорити про людське у людині, про людяність. Але розвиток людських якостей залежить від умов життя людей. Чим повніше задовольняються різноманітні потреби людини в їжі, одязі, житлі, транспортних послугах, її запити в духовній сфері, чим більш моральними стають відносини між людьми, тим доступні/ними для людини робляться найрізноманітніші види економічної і політичної, духовної і матеріальної діяльності. Чим кращі умови для розвитку фізичних, інтелектуальних, психічних сил людини, її моральних засад, тим ширший простір для розвитку індивідуальних, властивім кожній окремій людині, якостей. Коротше кажучи, чим людяніші умови життя, тим більше можливостей для розвитку в людині людського: розуму, моральності, творчих сил.

Людяність, визнання людини вищою цінністю виражається словом "гуманізм". Зі сказаного вище можна зробити висновок про універсальний критерії! соціального прогресу: прогресивне те, що сприяє розвитку гуманізму.

Тепер, коли ми виклали різні погляди на критерій історичного прогресу, подумайте, яка точка зору дає вам більш надійний спосіб оцінювати зміни, що відбуваються в суспільстві.

ПРОГРЕСИВНІ СИЛИ

Застосовуючи критерії прогресу до історичного процесу, на кожному його стані ми виділяємо ті суспільні сили, які називаємо прогресивними. Згадаємо, що, вивчаючи революцію XVIII ст. у Франції і війну за незалежність у північноамериканських штатах, мм прогресивною силою називали буржуазію. Саме представники цього класу створили документи, що здійснили великий крок людства до свободи. Декларація незалежності 1776р., складена в республіканському і демократичному дусі, зафіксувала право людей на життя, свободу, рівність, прагнення на щастя. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. говорила: "Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах. У ній говорилося про природні і невід'ємні права людини, суть яких свобода, власність, безпека й опір гнобленню.

Із середини XIX ст. багато суспільних діячів вважали головною прогресивною силою суспільства робітничий клас. І справді, руки робітників створили сучасне виробництво, звели міста і транспортні магістралі, створили численні блага, необхідні людині. Боротьба робітників спонукувала правлячі кола в багатьох країнах розширювати політичні свободи, доступ до цінностей культури.

У XX ст. деякі мислителі відстоювали тезу про особу, прогресивну роль інтелігенції. Безсумнівно, інтелекту, знанням, творчим зусиллям цієї соціальної сили людство зобов'язане багатьма великими відкриттями і винаходами, духовними цінностями, які робили людину більш незалежною у внутрішньому житті і більш вільною стосовно природних і соціальних умов.

Широко розповсюдженим став поділ на прогресивні і реакційні класи суспільства, прогресивні і реакційні суспільні системи. Однак багато учених і суспільних діячів вважають тепер такий підхід застарілим. Лінія розмежування сил прогресу і реакції багато в чому перестала збігатися з межами країн і класів у тому вигляді, у якому вони склалися історично. Як прогресивні сили розглядаються сьогодні прихильники реформ у країнах, що порвали з тоталітарним минулим, різноманітні соціальні і політичні сили в усьому світі, що борються за виживання людства, за ліквідацію загрози ядерної загибелі, припинення регіональних військових конфліктів, подолання знедоленості двох третин людства, що проживають у звільнених від колоніального гніту країнах, за рівноправне міжнародне співробітництво у вирішенні глобальних проблем людства, за дотримання прав і свобод людини.

Супротивники прогресу - це сили, що розпалюють соціальні, національні, расові конфлікти, що прагнуть урізати права і свободи людини, що виступають з позицій національного егоїзму, групових привілеїв, культу сили і наживи, що досягається за будь-яку ціну. Це всі ті, хто домагається своїх цілей, розглядаючи людину як засіб для їхнього досягнення.

Застосовуючи універсальний критерій прогресу, ми можемо оцінити діяльність окремих осіб, груп, партій як прогресивну чи спрямовану проти прогресу. Якщо сказати коротко, то прогресивною є діяльність, націлена на реалізацію гуманістичних ідеалів, орієнтована на гуманістичні цінності, ствердження яких у житті й означає розвиток суспільства в напрямку усе більш досконалої організації.

Основні поняття

Прогрес. Регрес. Критерії прогресу.