Політика пам’яті українського політикуму кінця ХІХ – початку ХХІ ст.: постановка проблеми

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Політика пам'яті українського політикуму кінця ХІХ - початку ХХІ ст.: постановка проблеми

В.П. Яремчук

Проблема маніпулювання минулим у конструюванні певного соціального порядку з різних причин (насамперед через присутність «тягаря історії» у сьогоденні будь-якого народу) перебуває в епіцентрі уваги професійних істориків та політиків, інтелектуалів та широкої публіки з різними соціокультурними реаліями та історичним досвідом (і, напевно, не скоро зійде з порядку денного). Не можна не відзначити, що український її контекст також актуалізований останніми роками у медійному дискурсі, проте місце меморіальної політики в українській політичній історії новітніх часів радше стало об'єктом ідеологічних та світоглядних суперечок, ніж фахових досліджень професійних істориків. Між тим, вивчення питання використання історичної легітимізації у політичних планах та практичній діяльності українських політичних сил та урядів доби модерного націо- та державотворення має безперечні наукові перспективи та суспільну значущість. маніпулювання меморіальний політика влада

Розробка такої проблематики дасть можливість сформувати цілісне бачення методів і напрямів меморіальної політики з боку вітчизняного політикуму окресленого періоду, а це, своєю чергою, зробить більш адекватними дотеперішні уявлення в ділянці політичної історії України, українського націотворення та етнополітики. Ймовірно, дослідження стратегій «історизування» українських політичних сил та державних утворень підтвердить поширену в літературі гіпотезу про універсальність та «нормальність» соціальної інженерії в сенсі вироблення будь-якою державою певного ставлення до минулого. Суспільне значення відповідних студій полягає насамперед у тому, що завдяки їм буде отримано ґрунтовні відомості та теоретичні напрацювання в царині проведення політики пам'яті, що дасть змогу врахувати такий історичний досвід в політичному курсі сучасної Української держави, перед якою гостро стоїть проблема відсутності консенсусу в підходах до національної історії, а ширше - ментально-культурної роздвоєності українського суспільства.

Отож, вивчення проблеми, заакцентованої у назві статті, вимагає з'ясування джерел формування, сутності та напрямів політики пам'яті українських політичних сил та урядів з часу формулювання перших політичних проектів українського національного руху на зламі ХІХ і ХХ ст., і до діяльності «на полі історії» сучасних влад та політичних організацій в незалежній Україні. Окреслена таким чином, загальна мета може бути досягнута через вирішення конкретних завдань, серед яких: встановлення визначальних факторів, які впливали на використання в українській політиці історичних образів; з'ясування впливу історичної свідомості політичних акторів в новітній Україні на прийняття політичних рішень; визначення взаємозв'язку між історичною думкою та політичною практикою в історії українського державотворення зазначеного періоду; з'ясування цілей, які ставилися в меморіальній політиці; дослідження конкретних механізмів запровадження історичних знань у суспільну свідомість. Зазначені питання мають бути вивчені на конкретному історичному матеріалі. Зокрема, слід опрацювати такі теми, як: історичне обґрунтування політичних вимог українства в діяльності українських партій та організацій кінця ХІХ - початку ХХ ст.; політика пам'яті українських держав 1917 - 1920 рр.; український націонал-комунізм 1920 - 30-х рр., «контрольований автономізм» 1960 - початку 70-х рр. та популяризація «націонал-комуністичних» версій історії України; використання історії для обґрунтування політичних планів у працях теоретиків і практиці українського національного та національно-визвольного руху 1920 - 80-х рр.; проблема розколу в просторі історичної пам'яті сучасного українського суспільства та моделювання історичної свідомості в незалежній Україні.

На нашу думку, методологічну основу вивчення меморіальної політики має становити її розуміння в категоріях конструювання історичних смислів, цінностей, устремлінь, що спрямовані на формування в суспільстві потрібного для влади та владної еліти ставлення до власної історії. Відповідно до концепції М. Дойча та Г. Джерарда, влада здійснює вплив на громадян нормативно («тиск») та інформаційно («переконання») [див.: 1, 397]. В нашому баченні, примусове нав'язування суб'єктом політики пам'яті (державою, політичною партією, наділеною владою особою тощо) визначеного ним образу історії є її «авторитарною» формою, саме для якої використовується найменування «історична політика». Основними методами політики пам'яті є акцентування на позитивному значенні певних історичних подій та навіть вигадування історичних фактів (т. зв. винайдення традиції), паплюження або ж замовчування інших подій. Така політика проводиться головним чином засобами професійної історіографії, історичної освіти, масової інформації, кіномистецтва, монументальної пропаганди, організації святкування історичних подій.

Концептуалізація меморіальної політики та вивчення конкретних «випадків» мають уже поважну традицію в світовій історичній (політологічній, соціологічній) думці. Проблеми поточної історичної політики та політики пам'яті вперше викликали жваве обговорення в західнонімецькій історичній науці й медіях у 1980-х рр. У вивчення способів визначення державою потрібних для неї уявлень про минуле вагомий внесок здійснений П. Нора (на прикладі Франції), Е. Гобсбаумом та Т. Ренджером (на матеріалі історії Великої Британії, менше - інших країн) тощо.

В останні роки почали вивчатись заходи носіїв влади в незалежній Україні, спрямовані на формування візій суспільства про власну історію (Г. Касьянов [2; та ін.], В. Кравченко [3], А. Портнов [4; та ін.] та ін.). Що стосується політики пам'яті в контексті політичного розвитку України попередніх періодів, то такі дослідження тільки розпочинаються. Достатньо опрацьованою є на сьогодні лише проблема взаємозв'язку історичної науки та націостановлення в Україні кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. (В. Масненко [5; та ін.] та ін.). Водночас, вплив історичної науки (та інших чинників) на політику українських партій та урядів, зміст та сутність їхньої політики пам'яті досліджені епізодично: низка розвідок побіжно торкаються питань зв'язку історичного світогляду чільних діячів українського руху з їхньою державною діяльністю, використання українських історичних традицій в політичній практиці урядів періоду Української революції, окремим аспектам меморіальної політики українських націонал-комуністів.

Будь-який науковий проект передбачає висунення припущень, які мають імовірнісний характер і будуть підтверджені або спростовані в ході спеціальних студій. Першим з таких є наступне: серед напрямів гуманітарної політики українських політичних сил та урядів політика пам'яті не посідала належного місця. На це склалась низка причин. До найвагоміших слід віднести гостру необхідність для українських чиновників вирішувати інші пекучі питання - соціальні, організації державно-владного апарату, воєнного протистояння, дипломатичного визнання тощо. Важливою у цьому сенсі була також нерівномірність та незавершеність процесів національного самоусвідомлення, що, з одного боку, потребували їхнього прискорення, в тому числі й за допомогою політики пам'яті, з іншого - зумовлювали низький «попит» на таку політику Крім того, в процесах, пов'язаних з українським національним рухом та державотворенням, домінував тип «політичних ідеалістів», а не «політичних менеджерів».

Українські політики використовували потенціал історичних знань та апелювали до історичної пам'яті суспільства, як і їхні неукраїнські «колеги», задля згуртування українства («скріплення сердець») та з метою узаконення власних дій та намірів. Попри це, впродовж усього зазначеного періоду їм не вдавалося повною мірою досягнути ні першого, ні іншого. Незважаючи на зусилля різних політичних середовищ та інтелектуалів, до сьогодні не обґрунтовано прийнятної для всіх груп українського суспільства версії його минулого.

Висловимо припущення, що прикметною властивістю меморіальної політики українських сил впродовж зазначеного періоду був переважно високий рівень демократичності, національної толерантності, вона здебільшого не перетворювалася на історичну політику. Водночас зусилля українських урядів 1917 - 1920 рр. і політичного класу сучасної України в царині популяризації історії України пересічно хибували на адміністрування, а не поширення історичних знань засобами переконання, освіти.

Нарешті, нашою головною робочою гіпотезою щодо зазначеної проблематики є наступна: в українських націо- та державотворчих процесах політика пам'яті не використовувалась як артикульований та осмислений українським політикумом інструмент, а радше була засобом реалізації швидкоплинних інтересів та вузьких політичних ідеалів окремих його (політикуму) лідерів. Тому рівень її соціальної ефективності переважно був не високим, зокрема, замість творення позитивного спільного образу історії, вдавалось лише підтримувати почуття самодостатності, хоча нерідко і пригніченості, виключності чи ворожості в українському соціумі.

Размещено на Аllbеst.ru