Політичні ідеї та політичні погляди у Стародавньому Сході

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра політології і права

РЕФЕРАТИВНА РОБОТА

з дисципліни «Історія політичних вчень»

«Політичні ідеї та політичні погляди у Стародавньому Сході»

Виконала:

студентка групи 2ЕК

Березенко К.А.

Херсон-2014

Вступ

Перші більш-менш чітко виражені ідеї про різні форми організованого державного існування і розвитку суспільства з'явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тисячолітті до н. е. Політичні ідеї і погляди у стародавніх китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв спочатку мали релігійно-міфологічний характер.

У XI--VIII ст. до н. е. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень про державу і право до більш-менш раціонального їх сприйняття. Цей перехід виявився, зокрема, у вченнях Конфуція і Мо Цзи в Китаї, Будди -- в Індії, Заратустри -- в Персії, проповідях єврейських пророків.

Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція. Погляди Конфуція викладено у книзі «Луньюй» («Бесіди і судження»), складеній його учнями. Протягом багатьох віків ця книга справляла значний вплив на світогляд і спосіб життя китайців.

Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є «сином неба», його влада має божественне походження. Однак сам імператор не є Богом, і його влада залишається божественною доти, доки він править «розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Цим самим Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів.

Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на засадах доброчесності.

Дотримання правителями вимог доброчесності відіграє вирішальну роль і визначає панування норм моралі у поведінці підданих. Основна доброчесність підданих полягає у відданості правителю, слухняності й повазі до всіх «старших». Тим самим заперечуються не лише насильницькі методи правління, а й боротьба підданих проти правителів. Конфуцій був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності.

Доброчесність у тлумаченні Конфуція виступає як широкий комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять правила ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість правителю, відчуття обов'язку тощо. Важливою умовою дотримання цих доброчесностей є «виправлення імен» -- суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства. Кожному треба дати відповідне йому «ім'я», тобто так позначити місце й ранг у соціальній системі, щоб правитель був правителем, чиновник -- чиновником, підданий -- підданим, батько -- батьком, син -- сином та ін.

Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів. Негативне ставлення мислителя до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями. Щоправда, Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства, однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на передній план у регулюванні суспільних відносин вимоги доброчесності.

На відміну від Конфуція, який виступав із позицій аристократії, обґрунтовуючи природність і необхідність поділу суспільства на правителів і підданих, «старших» і «молодших», інший давньокитайський мислитель -- Мо Цзи, засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.

Для підтвердження ідеї рівності всіх у державі Мо Цзи по-новому тлумачив традиційне поняття «воля неба», яка виявляється в тому, що «небо» дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність «неба», що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей.

Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого Управління є вміле поєднання настанов з покараннями. Мо Цзи вважав, що влада має використовувати не лише насильство й покарання, а й моральні форми впливу на людей.

Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави та управління. У давнину, вважав він, не було управління й покарання, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її «сином неба», який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок.

Ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників, які, встановлюючи свої порядки, вдавалися до насильства й жорстоких покарань. Важливе місце у його вченні посідає вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою знайшла свій усебічний розвиток у вченні, яке дістало назву «легізм».

Найвідомішим теоретиком легізму та одним із засновників школи «законників» був китайський мислитель Шан Ян -- правитель області Шан. Він виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Критикуючи поширені та впливові на той час конфуціанські уявлення про управління на основі старих звичаїв і ритуалів, традиційної етики тощо, Шан Ян стверджував, що організація державного управління має ґрунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів -- «фа» (звідси китайська назва цієї школи -- «фацзя»), які спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління.

Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління тісно пов'язані з їхнім розумінням відносин між державною владою і населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допо могою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Цей ідеал «законницької» держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів.

Крім Шан Яна, легістські погляди поділяли й розвивали багато інших відомих представників школи фацзя. Всіх їх об'єднує обґрунтування необхідності жорстоких законів як засобу управління.

В цілому на початок II ст. до н. е. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.

Перші ідеї про форми організованого державного існування і розвитку суспільства з'явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тисячолітті до н.e. Ці ідеї у стародавніх китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв мали релігійно-міфологічний характер.

У XI - VIII ст. до н. є. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень до раціонального сприйняття. Цей перехід виявився у вченнях Конфуція і Мо Цзи в Китаї, Будди в Індії, Заратустри в Персії та проповідях єврейських пророків.

Політичні вчення в спеціальному змісті цього поняття з'явилися лише в ході досить довгого існування ранньокласових суспільств і держав. У теоретико-пізнавальному плані генезис політичних теорій проходив у руслі поступової раціоналізації первісних міфічних уявлень.

Політична та правова думка у давніх народів -- давніх єгиптян, індусів, китайців, вавилонян, персів, євреїв, греків, римлян та інших -- бере витоки з міфологічних джерел і оперує міфологічними уявленнями про місце людини в світі. На ранньому етапі свого розвитку політико-правові погляди, в цілому, ще не встигли виділитися у відносно самостійну ділянку людських знань і були тільки складовим елементом цілісного міфологічного світогляду.

Для міфів стародавніх народів, у цілому, характерне уявлення про божественне (небесне, надлюдське) походження існуючих відносин влади і порядку. Так, у Рігведі (священних гімнах аріїв) всі події в світі розглядалися, як прояв Ріти -- світового порядку, -- дотримання якого вважалося правильним шляхом і виконанням обов'язку. Таким чином, та або інша версія божественного походження земної влади і порядку -- провідний принцип і основна модель відповідного її влаштування і одночасно панівна ідеологія, яка не має конкуренції у вигляді інших точок зору, поглядів тощо; сумнів у міфі -- це початок його раціоналізації, але це, як правило, відбувається доволі пізно.

Різні версії міфів дають можливість прослідкувати різноманітність форм впорядкування суспільних відносин і різних шляхів формування і розвитку держави та права. Так, у стародавньому Китаї, відповідно до міфу про божественне походження і характер земних порядків, вся влада безпосередньо сконцентрована в особі верховного правителя. В Єгипті, Вавілоні, Індії можна спостерігати дещо інший підхід, згідно з яким боги, будучи джерелом влади правителя, разом з тим і самі продовжують вирішувати земні справи та людські долі. Певна своєрідність притаманна релігійно-міфологічним уявленням стародавніх євреїв. За їхньою версією, єдиний істинний бог знаходиться в особливих договірних відносинах зі всім єврейським народом, будучи його главою і царем (верховним законодавцем, правителем і суддею). Закони єврейського народу, згідно з цими уявленнями, отримані Мойсеєм прямо від бога. У звичних умовах здійснення влади проводиться людьми від імені бога, але в екстраординарних ситуаціях він діє і безпосередньо через одкровення, чудеса тощо.

Ці міфологічні версії про божественний характер державної влади лежать в основі і більш конкретних уявлень про зміст влади, управління, закон і порядок. Відповідно до релігійно-міфологічних уявлень давніх єгиптян, правду, справедливість і правосуддя уособлює богиня Маат. Судді носили зображення цієї богині і вважалися її жерцями. Божественний характер земної влади (фараона, жерців, чиновників) і офіційно визнаних правил поведінки, в тому числі і основних джерел тодішнього права (звичаїв, законів, судових рішень), означав, що всі вони відповідають або повинні відповідати маат -- природно-божественному порядку справедливості. Поняття маат містить, по суті, той же зміст, що і поняття рта (ріта в "Рігведі", дао -- в давньокитайській міфології, діке -- у давніх греків). У всіх випадках йдеться про правду-справедливість, яка в пізніших природно-правових концепціях праворозуміння стала визначатися як природне, або природно-божественне право.

Право і закон на стадії початкових релігійно-міфологічних уявлень ще не виділилися в особливу систему норм й існували у вигляді органічної частини релігійно-міфологічно схвалюваного порядку державного і суспільного життя. В законах цього часу тісно перепліталися міфологічні, релігійні, моральні, соціально-політичні та інші аспекти, а законодавство, в цілому, виводилося з божественного першоджерела. Закони походили або прямо від богів, або від їхніх ставлеників -- правителів. Безпосередньо з богами пов'язували право і законодавство давні індуси, єгиптяни, євреї, греки. Раціоналізація державно-правових уявлень, яку можна спостерігати в I тисячолітті до нашої ери, означала відхід від міфологічної ідеології і, одночасно, усунення монополії жерців. Цей процес йшов у напрямку десакралізації та етизації змісту міфів. В різних державно організованих суспільствах він проходив по різному, маючи відмінні форми і наслідки. Але, в цілому, тенденція відходу від початкових релігійно-міфологічних уявлень до більш раціонального погляду на державу і право в VIII-VI ст.ст. до н.е. спостерігається скрізь.

Особливо значні успіхи цей процес мав в античній Греції та Римі, де були досягнуті значні успіхи в галузі раціонально-філософського і наукового дослідження політико-правових явищ.

Політичні знання зародились в глибокій давнині в країнах Стародавнього Світу. Формування політичної думки зв'язано з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли появляється приватна власність на знаряддя і засоби виробництва, йде поділ суспільства - родів, племен, общин, - на різноманітні соціальні спільності, виникають стани, різноманітні соціальні верстви, утворюються держави. Становлення і розвиток політичних ідей у всіх стародавніх народів сягає корінням в джерела міфології і оперує міфологічно-релігійними уявленнями про місце людини в світі. Перехід від общинного первісного ладу до ранньокласового суспільства і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався дедалі поглиблюючими процесами соціального поділу населення, посиленням соціально-політичних і економічних непримиренностей, загостренням суперечностей між різними верствами суспільства-родовою знаттю і збіднілими общинниками, багатими та бідними, вільними та рабами.

Стародавні джерела свідчать, що соціально-політичні уявлення в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї, Греції, Вавилоні, Персії, Римі та інших країнах мали спільний релігійно-міфологічний характер. У священних книгах стародавніх індусів всі події зображуються як прояв світового порядку, дотримання якого вважалось правильним, свідчило про виконання обов'язків кожною людиною.

Для політичних вчень Стародавнього світу характерно те, що в них не тільки зберігались, але й розвивались релігійно-міфологічні погляди, а теорії державності сповнені релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про політику. Політичні вчення освячували соціальну нерівність, привілеї знаті, владу експлуататорської верхівки.

1. Загальні риси міфологічних уявлень про державу і право в країнах Стародавнього Сходу

політичний вчення стародавній схід

Початок державно-правової думки як невід'ємної складової міфологічного світогляду сягає доби ранніх річкових цивілізацій, які створили ірригаційне землеробство та могутні державні інституції його підтримки.

Ранні форми державної організації суспільства (прото-держави) виникли в лоні перших цивілізацій в родючих долинах річок Нілу (Єгипет), Тигру і Євфрату (Месопотамія) на межі ІУ-Ш тис. до н. е. Приблизно в цей же час аналогічний процес відбувався в долині Інду (Індія), трохи пізніше - в II тис. до н. е.- в долинах річок Хуанхе і Янцзи (Китай), згодом - в І тис. до н. е.- на Балканському півострові, Західному узбережжі Малої Азії та південному узбережжі Апеннінського півострова (Стародавня Греція). Стародавні цивілізації сформувалися переважно у вигляді низки пов'язаних між собою і, як правило, етнічно близьких ранньокласових номових міст-держав, з подальшою їх трансформацією у централізовані східні деспотії, яскраво виражені в Стародавньому Єгипті та Китаї. Поняття «східна деспотія» характеризується низкою ознак. Це монархічна форма правління з необмеженою спадковою владою монарха - вищого законодавця і вищого судді; централізованою державою з жорстоким тоталітарним режимом, з розгалуженим адміністративним апаратом та безправними підданими. Масова свідомість наділяла правителя тотальними повноваженнями не тільки завдяки божественному характеру його влади, а й завдяки одноосібній ролі в підтримці безпеки, соціальної справедливості і правосуддя. Стійкі патріархально-общинні відносини, на ґрунті яких розвивались ранні державні деспотичні режими, формували в суспільній свідомості образ правителя-батька, захисника слабких і обездолених.

Влада-власність у формі верховного диктату бюрократичної державності виступала структуроутворюючою силою економічного, суспільно-політичного і культурного життя ранньокласових суспільств Стародавнього Сходу. Держава тотально домінувала над суспільством, повністю організуючи та контролюючи його функції. Окремий індивід поза державою не мислив свого існування, навіть не виникало уявлення про його індивідуальну цінність, а отже не ставилося питання про особисті права індивіда. Були громадяни держави (вільні) і були раби в якості знаряддя праці. Політичний союз був початком і кінцем, альфою і омегою суспільного буття, майже не існувало поняття церкви і громадянського суспільства як окремих союзів.

На Стародавньому Сході панував міфологічний світогляд з його домінуючим уявленням про божественне, надприродне походження назавжди встановлених суспільних порядків. Міф у нерозчленованій, синкретичній формі відображав погляди на господарське, соціальне, економічне, політичне життя суспільства. У зв'язку з цим держава уявлялась древнім як цілісний організм, який породжений самою природою, втіленням вищого порядку, ідей добра і справедливості, яким людина покликана служити. Правитель розглядався або живим богом, якому юридично належало все в країні (Єгипет, Індія), або особою, яка керує від імені богів, будучи сама суворо підпорядкованою їм (Месопотамія, Китай). Переконання в божественній природі державної влади виключало будь-який моральний осуд персоніфікаторів цієї влади або думку про непокору. Всі беззастережно корилися деспоту, «заслуговуючи» таким чином на милість богів і безсмертя душі.

Деспотична форма державного правління, морально-етична світоглядна традиція та міфологічна свідомість обумовили характерні риси політико-правових поглядів в країнах Стародавнього Сходу. Усі вони були міфологізованими, мали виключно прикладний характер, в основному стосувалися питань природи, завдання влади правителя та «мистецтва управління», механізму здійснення влади і правосуддя. Політичні уявлення органічно вписувалися в норми моралі, набуваючи форми етико-політичних доктрин, згідно з якими перетворення в суспільстві і державі пов'язувалися зі зміною в способі життя людей та їх моральною поведінкою. «Мистецтво управління» зводилося до морального удосконалення можновладців. Державна влада і суспільство ототожнювались. Це стало причиною того, Що питання про походження держави і права, їхній історичний розвиток залишалися поза увагою.

Принципи етичного детермінізму в методах і засобах управління знаходимо в таких писемних джерелах як «Повчання», що нерідко були настановами з політичних питань: «Повчання Птахотепа», «Книга мертвих», «Повчання гераклеопольського царя своєму синові» та ін. (ХХУ-ХХІІ ст. до н. е.), в ранніх главах книги історичних переказів «Шуцзин» (VIII ст. до н. е.), найдавніших пам'ятках права -«Авесті», «Артхашастрі» (УІ-Ш ст. до н. е.), «Законах Ману» (II ст. до н. е.) тощо. Всі вони засуджують злостивість, самовдоволеність, пихатість, безвілля, безвідповідальність правителів; загострюють увагу на зобов'язаннях правителя бути справедливим і старанним у виконанні владних функцій, турбуватися про благо підданих, оточуючи себе здібними, талановитими помічниками, втілювати в життя божественну справедливість.

Так, в політико-моральних поглядах Стародавнього Єгипту з класичною формою східної деспотії домінували уявлення про божественну природу державної влади, фараон розглядався як уособлення бога на землі (так, ще в ранньому царстві (III тис. до н. е.) єгипетським фараонам присвоювали священний титул «сина бога Сонця»), а запорукою земних порядків, законів і правил людської поведінки була божественна справедливість (читай - справедливість фараона). Всі, хто безчинствували, потрапляли у немилість до богів і позбавлялися надії на головне - загробне життя.

У Месопотамії та прилеглих до неї областях (Сирія, Фінікія) вже за доби правління царя Вавилону Хаммурапі (II тис. до н. е.) посилилась тенденція до формування станово-класового суспільства. Тут поряд із державною вла-дою-власністю та редистрибуцією (системою державного централізованого перерозподілу матеріальних та духовних благ) дедалі виразніше почали владно заявляти про себе приватні власність та підприємництво, започатковувався процес поступового відокремлення влади від власності. В масовій свідомості відповідно похитнулися уявлення про сакральність влади верховного правителя, і як нове утверджувалась думка про цінність індивіда. Намагання Хаммурапі зберегти попередні уявлення про божественний характер влади і своїх законів, переконати суспільство про їхню відповідність незмінним божественним приписам і справедливості знаходимо в Законах царя Хаммурапі - політи-ко-правовій пам'ятці XVIII ст. до н. е.

Об'єктивний процес формування імперських структур на Близькому Сході, зініційований новоассирійським, а пізніше нововавилонським і мідійським царствами в третій чверті VI ст. до н. е. врешті завершився утворенням світової імперії Ахеменідів. Вавилонія та Єгипет остаточно втратили незалежність відповідно у 539 і 525 рр. до н. е., увійшовши до складу перської наддержави Ахеменідів. Цивілізації Межиріччя та Єгипту занепали, і вже не відігравали провідної ролі у культурному, інтелектуальному житті стародавнього людства. Хоча в імперії Ахеменідів утвердилась класична форма східної деспотії, однак імперія, як форма деспотичної держави не мала стабільності і перспектив подальшого розвитку. Прогрес і майбутнє людства як історично справдилося, пов'язувались із трьома великими периферійними цивілізаціями Індії, Китаю, Греції.

2. Державно-правова думка Стародавньої Індії

Одна із ранніх цивілізацій утворилася більше чотирьох тисяч років тому в долині річки Інд, з центрами в Хараппі та Махенджо-Даро. Археологічні розкопки виявили, що вже в III тис. до н. е. тут існували досить великі міста -центри ремісництва, де були розвинуті землеробство, торгівля, існувало майнове розшарування суспільства. Соціальна нерівність у Стародавній Індії привела до виникнення особливих станових груп - варн: брахманів (священнослужителів, жерців), кшатріїв (воїнів, правителів), вайшіїв (землеробів, торговців і ремісників) і шудр (слуг). Перша згадка про брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр міститься в ранньому творі ведичної літератури - Рігведі. У пізніших варіантах Вед вказується на спадковий характер релігійної і військово-управлінської діяльності брахманів і кшатріїв.

Занепад Харрапської цивілізації зумовився глибинною внутрішньою кризою, що охопила суспільство. Крах відпрацьованої державної машини харрапського періоду, занепад економіки, злидні та дискредитація пов'язаних зі старою суспільною системою релігійно-світоглядних засад -усе це спричинило духовну кризу. Настав новий магадхо-маурійський період у розвитку Стародавньої Індії (друга половина І тис. до н. е.- І ст. н. е.), пов'язаний з пануванням прийшлих у XVI ст. до н. е. арійських племен. Це був період формування та розвитку найбільшого не тільки в Стародавній Індії, але й на Стародавньому Сході державного утворення - імперії Маур'їв (IV ст. до н. е.- II ст. н. е.). Характерною особливістю суспільних відносин на той час була регламентація життя суспільства за законами каст, держава ж майже не втручалася у приватні справи людей. Особа ца-ря-людини не мала символу обожествлення. Обожествлялась власне царська влада - гарант процвітання вірнопідданих.

Арійська кастова (варнова) система віднайшла ідеологічне обгрунтування у філософії брахманізму, а засудження цієї системи знаходимо у ранньому буддизмі, який не визнавав авторитету Вед, а відтак і освячуваного ними суспільного устрою.

Ідеологія брахманізму практично втілилася в численних релігійно-ритуальних і правових збірниках, що створювались різноманітними брахманістськими школами - дхарма-сутри і дхармашастри. Найбільш відома дхармашастра отримала назву «Закони Ману» (II ст. до н. е.- II ст. н. е.), якими законодавчо закріпився кастовий поділ суспільства і привілеї родової знаті. Станова належність визначалась з народженням і була пожиттєвою. Царю-людині належало шанувати брахманів, єдиних знавців Вед.

Історія вчень про державу і право розглядає брахманізм як один з варіантів теологічного уявлення про світобудову і суспільне життя. Його політичним ідеалом є теократична держава} в якій цар² править під керівництвом брахманів, яким належить виключне право тлумачити закони і давати поради царю та представникам інших варн.

Альтернативою брахманізму стала релігійно-філософська течія буддизм (виник у VI ст. до н. е.), засновником якої став виходець із знатної кшатрійської родини Сіддхартха Гаутма (Будда). Ідеологи раннього буддизму заперечували існування бога-творця, визнаючи абсолютне начало Брахмана. Брахман в релігійних і філософських вченнях Стародавньої Індії - це абсолютне, абстрактне, духовне начало, з якого виникає світ і все, що існує в світі. Бог Брахма мислився іманентним, тобто внутрішньо притаманним Брахману.

Виходячи з уявлення про природний характер законів, які керують світобудовою в цілому і суспільством зокрема, буддисти, заперечуючи існування надприродних сил і сак-ральність варнового поділу суспільства, висунули соціальну вимогу урівняння каст. Згідно з їхнім вченням світ не створений богом, а є єдиною течією матеріальних і духовних елементів «дхарм». «Внаслідок постійної зміни «дхарм», реальність виражена як процес вічного і безперервного становлення. Мінливий перебіг буття заважає людині досягти вершин досконалості, а отже позбавляє надії на спасіння. Однак, на думку буддистів, спасіння можливе і полягає, перш за все, у стримуванні людських почуттів, бажань за умови самоспоглядання і самозаглиблення, кінцевою метою яких є вічне блаженство у злитті з божеством і досягнення абсолютного спокою - нірвани (тобто заспокоєння, згасання).

Отже, право на спасіння мають не тільки брахмани, а будь-хто, завдяки власним духовним зусиллям. Ця ідея втілилась у буддійському каноні (законі) «Дхаммапада» (Шлях чеснот). У ньому викладена універсальна етична схема буддизму, інтегрованим висновком якої є положення про те, що моральна доля кожної людини повністю контрольована самою людиною, а можливості спасіння душі необмежені. Перепоною до спасіння можуть бути виключно власні гріхи і помилки.

Таким чином, буддійським вченням підривався авторитет брахманів від народження, та їхні посягання, з огляду їх належності до вищої касти брахманів, на ідейний і політичний провід у суспільстві. Ранній буддизм є одним із варіантів природного права.

Ідеї буддизму визнавались у суспільстві настільки актуальними, що почали справляти неабиякий вплив на державну політику і законодавство. В період об'єднання Індії за правління царя Ашоки (268-232 рр. до н. е.) буддизм в Індії існував в якості державної релігії, набувши значного поширення також у країнах Південно-Східної Азії.

3. Етико-політичні вчення Стародавнього Китаю

Іншу, принципово відмінну від індійської, ситуацію спостерігаємо у Стародавньому Китаї, де станові межі мали менш істотне значення, а людина співвідносилася безпосередньо з державно-адміністративними структурами.

Державно-правова думка в Китаї виникла в добу Шань-Іньської цивілізації - складної військово-політичної структури, яка сформувалася в долині річки Хуанхе (ХІУ-ХШ ст. до н. е.). Регулюючим механізмом суспільних відносин цього періоду були етичні норми (лі), які визначали відношення членів китайської общини до правителя вана і регулювали внутрішньосімейні стосунки. Провідну роль у суспільстві відігравала патріархальна сім'я. Авторитет батька санкціонувався державною владою. Особа правителя - вана °ула напівбожественною. Легітимність його влади забезпечувалась визнанням того, що верховна регулююча сутність -Небо вручила мандат на управління наіідостоіінішому, Щоб справедливо врегульовувати усі земні справи. Імперія Дістала назву Піднебесної.

УІІ-Ш ст. до н. е. Шань-Іньська держава розпалась на кілька окремих князівств. А вже в період царювання Цінь-Ауаньді (246-210 рр. до н. е.) відновилась єдина централізована держава, водночас сформувалась політична традиція і політична культура в суспільстві. Підмурком політичної культури Китаю стала історико-політична концепція «Шу-цзин», основні положення якої зводились до таких засад: управління Піднебесною здійснюється виключно за мандатом Неба; управляти Піднебесною повинні наймудріші, освячені благодаттю не в етичному аспекті, а харизматич-но;¹ правитель мусить бути взірцем моральних чеснот, справедливим і старшим, піклуватися про благо підданих, оточувати себе здібними, талановитими політиками і чиновниками.

Істотний вплив на формування політико-правової думки в Китаї мали конфуціанство, легізм, даосизм і моїзм.

Найбільш поширеними і впливовими ідеями стали полі-тико-правові принципи конфуціанства і легізму. Жодна правова система в світі не зазнала такого вагомого впливу двох протилежних ідеологій, як правова система Стародавнього Китаю. Етико-політичні догмати конфуціанства і по-літико-правова концепція легізму сформували традиційне праворозуміння китайців, заклали підвалини механізму правозастосування. Спільною рисою цих двох шкіл була їхня політична орієнтація - прагнення організувати життя китайського суспільства на «раціональних», «справедливих» засадах, але розуміння цих засад було різним. Таке становище загострювало ідеологічну суперечку. Але спільна мета сприяла компромісу. З утвердженням династії Хань (III ст. до н. е.- III ст. н. е.) відбулось злиття легізму і конфуціанства в нове вчення - ортодоксальне ханьське конфуціанство. Провідною ідеєю цієї ідеології стала конфуціанська ідея нерівності людей за соціальною, становою, ранговою належністю, а також в залежності від статі, віку, становища в сім'ї. В новій ідеології мораль і право збігалися. Норми моралі стали стереотипом поведінки, а право, на підставі жорстких карних санкцій забороняло ухилятися від виконання норм моралі. Ідеологія ортодоксального конфуціанства відіграла значну роль у створенні імперсько-бюрократичної системи управління в Китаї, яка проіснувала без змін аж до початку XX ст., в цій системі індивід виступав здебільшого «гвинтиком» величезної адміністративної машини.

Ідеологом раннього конфуціанства був Кун Фу-цзи (Конфуцій) (551-479 до н. е.). Основний зміст конфуціан ства викладено у книзі «Лунь юй» («Бесіди і висловлювання»), яка була написана учнями Кун Фу-цзи. Конфуціанство має виразний етико-гуманістичний характер. Основною філософською ідеєю цього вчення є ідея гармонії, як запорука загального космічного порядку, рівноваги в світі, а отже і щастя людей. Це гармонія між людьми і природою, гармонія в стосунках серед людей, в доброчесній, моральній поведінці, що відповідає природному закону Дао.

Дао - одне з фундаментальних понять китайської філософії, що позначає природний, вічний і всезагальний закон спонтанного виникнення, розвитку і кінця Всесвіту. Дао у вченні Конфуція - це природний моральний закон, етичний принцип та обов'язок перед державою. Реалізація і удосконалення Дао можливе лише через навчання й формування гуманності (додержання законів і традицій предків), що є необхідними заходами на шляху до гармонізації супільства. Гармонія в суспільстві, згідно з вченням Конфуція, - це «воля Неба». Формою такого суспільства є сукупність соціальних груп, що складаються з колективів, об'єднаних спільними інтересами. Спільною метою цілеспрямованого об'єднання в подібні колективи є реалізація ідеї «сяо» -синівської любові, пошани до старших, а також представників, що належать до вищого рангу в ієрархії суспільних (державних) відносин.

Керуючись ідеєю гармонізації суспільства, та спираючись на традиційну для Китаю ідеалізацію патріархальної сім'ї, Конфуцій розвинув патріархально-патерналістську концепцію держави. Згідно з його поглядами держава подібна до великої патріархальної сім'ї. Влада імператора (сина Неба) уподібнена владі батька і є недоторканною і священною. Відносини правителя, правлячих і підданих аналогічні сімейній ієрархічній підпорядкованості.

Політичним ідеалом Конфуція була аристократична форма правління, яка зобов'язує правителя і чиновників дотримуватися принципів добра і справедливості, а найвищою чеснотою підданих - віддано служити правителю і мати послух перед «старшими» (чиновниками). Існуючий у суспільстві поділ людей на вищих і нижчих («благородних мужів» і «дрібних нікчемних людців») Конфуцій обґрунтовував як справедливий стан, який повністю узгоджується із загальним законом справедливості Дао. Засобом підтримки справедливості у державі, згідно з Конфуцієм, є не позитивний закон, а норми доброчинності і моралі, основним змістом яких виступають компроміс і злагода, які досягаються шляхом дотримання «міри» у прагненнях і жаданнях людей.

Негативне ставлення Конфуція до позитивного закону було викликане імперативно-наказовою формою, та жорсткими санкціями останнього. Законодавчу форму Конфуцій розглядав лише як мірило, зразок правильної поведінки, але яка не вимагає суворого дотримання і обов'язкового судового захисту.

Таким чином конфуціанство започаткувало ідею патер-налістської природи держави.

У III--V ст. до н. е. в Китаї періоду Чжаньго посилилась роль права з його стабільними каральними санкціями. В цю добу остаточно сформувалося завершене вчення про управління народом і державою - легізм, школи законників. Ідеологи легізму Гуань Чжун, Шан Ян, чиї погляди узагальнені в легістській «Книзі правителя області Шань» («Шань дзюнь іиу»), розв'язували суспільні проблеми виключно в інтересах держави, розглядаючи окрему людину лише як засіб для досягнення загальнодержавних цілей.

Легісти першими в історії політичної думки Стародавнього Світу (і людства взагалі) раціоналістично обґрунтували думку про несумісність політики і моралі, що суперечило існуючій на той час традиції ототожнення моралі і політики. Вони відстоювали ідею абсолютної влади правителя, який повинен правити методом «батога і пряника» на основі позитивних жорстоких законів, які тотально регламентували б життя підданих і не підлягали осуду та оскарженню.

Підмурком ідеології легізму є концепція деспотичної держави, в якій одноосібним творцем законів є імператор (правитель); держава тотально регулює економіку; відбувається систематичне оновлення державного апарату шляхом призначення на посади чиновників і на засадах рівних можливостей при висуванні на адміністративні посади; діє єдиний принцип титулування на підставі чіткого розмежування між правлячими станами, з відповідною системою привілеїв, нагородженням за віддану імператорові армійську службу і військові доблесті; панує єдиний принцип колективної відповідальності з уніфікованим мисленням чиновників і цензорським наглядом за роботою державного апарату.

Легісти проповідували ідею мілітарної держави, яка розширює свої кордони шляхом завоювань інших народів. Проголошували ідею жорстоких покарань, без яких, на їх думку, існування суспільства позбавлене сенсу; відмовлялись визнавати зв'язок між мірою покарання і тяжкістю проступку, наполягали на жорстокому незворотному покаранні навіть за найменше порушення наказів імператора, заперечуючи апеляції про помилування. Таке ставлення до покарань без оскарження формувало в правовій свідомості поняття злочин проти держави.

Таким чином, легісти започаткували ідею тоталітарної держави з її непогрішимістю і тотальною вседозволеністю.

Зачатки роздумів про природне походження держави і права знаходимо в даосизмі - філософському вченні про існування Всесвіту і людського суспільства. Формування цього вчення асоціюється в історії філософської і політичної думки з іменами Лао-цзи (Лі Ер) і Чжуан-цзи (IV-III ст. до н. е.). Ідеї цих мислителів втілені в трактаті «Лао-цпі» («Дао де дзін») і просякнуті іронічним, неприховано негативним ставленням до державної служби. Згідно з їхнім вченням держава, як і Всесвіт, виникла і розвивається згідно з законом Дао. У філософії Лао-цзи Дао - це незримий, всюдисущий закон природи, суспільства, поведінки і мислення, що невідокремлений від матеріального світу і править ним. Стосовно до Дао всі рівні, бо він втілює вищу добродійність і природну справедливість. Будь-яке насильство, війни, загарбання чужих територій не повинні стати практикою державного життя. Всі штучно створені державні інституції, що формою і змістом суперечать закону Дао, є хибними і ведуть суспільство у небуття.

Даоси ідеалізували традиційні патріархальні відносини, визнаючи їх відповідними закону Дао. Шлях вдосконалення людини вбачали поза одержавленим суспільством, на лоні природи у єднанні зі світовим Дао на принципах недіяння, відмови від будь-якої боротьби. На їхню думку причиною зла і смути в суспільстві є знання і пристрасті. Тому управління на засадах знання є найгіршим нещастям для підданих. Єдиним засобом подолання зла, на думку даосів, є відмова від будь-яких бажань, пристрастей, освіти. Ідеальним правителем може бути лише той, хто сам відмовився від бажань.

Отже, згідно з вченням даосів держава - це частка єдиного природного процесу розгортання закону Дао, а в суспільстві всі рівні, отож повинні мати рівні можливості і права в розв'язанні суспільних проблем.

Зародок договірної теорії держави та права знаходимо у моїзмі - філософському вченні, засновником якого був Мо Ди (Мо-цзи) (479-400 рр. до н. е.). Основні ідеї моїзму викладені в трактаті «Моцзи», який створювався протягом двох століть. Звертаючись до традицій старовини, моїсти захищали ідеал держави, в якій би діяли принципи взаєморозуміння, взаємоповаги, всеохоплюючої любові і взаємовигоди.

Мудрість правителя вбачали у вмінні правити так, щоб у державі не було бідних, бо бідність - це чинник, що веде до зла і безладу як у суспільстві, так і у державі.

Мо-цзи проповідував ідею соціальної рівності, бо у «Неба немає вибраних». В старовину, говорив Мо-цзи, люди жили як дикі звірі, між ними панували ворожнеча, кожний по-своєму розумів, що таке справедливість. Згодом вони усвідомили, що причиною ворожнечі і безладу в суспільстві є відсутність мудрого управління і старшинства. Тоді з-поміж себе люди вибрали наймудрішого, доброчесного правителя і проголосили його сином Неба. Правитель створив єдиний зразок справедливості в Піднебесній і це стало запорукою порядку і миру між людьми.

Отже, згідно з Моц-зи, державна форма організації суспільства започаткувалась шляхом добровільної угоди між людьми, які прагнули досягти злагоди і миру у стосунках між собою.

4. Етико-правовий аспект зороастризму

Зороастризм - давньоіранська релігія, що склалася у X-VII ст. до н. е. і набула поширення у Середній Азії. Основні постулати релігії втілені у збірнику священних книг «Авеста». Виникнення зороастризму пов'язують з ім'ям легендарного Заратустри (прибл. VIII ст. до н. е.). Позитивний сенс і мету буття Заратустра вбачав у боротьбі добра зі злом, вірячи в абсолютну перемогу добра. Цей ідеальний постулат став фундаментом вчення зороастризму.

Зороастризм виник як духовна альтернатива давнішнім традиціям Близького Сходу, для яких окрема людина була безправною, пасивною, другорядною істотою - і в Космосі, і в соціумі. Тепер вперше в історії духовної культури людства проголошувалась свобода волі та вибору індивідом свого власного життєвого шляху, свого вибору між добром, яке персоніфікує Ахурамазда - головне божество, що уособлює світло, добро, істину, життя, та злом, втіленням якого є Анра-Майю - божество темряви, зла, брехні і смерті.

Заратустра, закликаючи всіх служителів Ахурамазди до взаємної любові, всепрощення, миру і злагоди, вчив, що держава покликана втілювати добро небесного царства Ахурамазди, а правитель зобов'язаний опікуватися знедоленими і боротися зі злом.

Політична модель суспільства Стародавнього Сходу вкладалася в просту схему: політичний лад зосереджувався в богові-цареві, його підтримували і оточували жерці-бюро-крати, які тлумачили світ за допомогою міфу, а політичний союз був початком і кінцем всього життя суспільства. Держава мислилась як цілісний організм, даний самою природою, як чинний орган здійснення вищих ідеалів правди і добра, яким людина зобов'язана служити, взірець найвищої реалізації моральної досконалості. Проте тут окремий індивід не мислився як цінність. Найвищою цінністю була держава, очолювана правителем, який уособлював або втілював Бога на Землі.

На рубежі II--І тис. до н. е. спостерігається поступова деміфологізація політико-правових уявлень. На зміну приходить раціональне осмислення дійсності. Здійснювалося це відповідно до вимог об'єктивного розвитку суспільства. Саме в цю добу спостерігається перехід від ранніх цивілізацій до традиційних станово-класових суспільств Сходу. Влада поступово десакралізується, відокремлюється від власності, натомість набирає розвиток приватна ініціатива. Політика, як стратегія людської волі та хитрощів, відокремлюється як самостійний чинник від релігійного культу. Людина відчуває за собою моральне право, санкціоноване вищими силами буття на свободу і відкриту непокору владі з її зловживаннями і несправедливим вря-дуванням. Даоси іронізують над державною службою, буддисти не визнають сакральності варнового поділу суспільства, зороастрійці наголошують на свободі вибору між добром і злом.

Відповідно спостерігаємо уже в Стародавньому Китаї чітку орієнтацію правової свідомості і політичної культури на норми природного права (книга Шу-цзин), ідея якого тільки визрівала в Стародавньому Єгипті. Основні засади природного права про природну рівність людей, право на реалізацію потреби свободи, були втілені у вченнях Заратустри, буддистів, даосів. Ідею договірного походження держави знаходимо у вченні Мо-цзи. Глибоке укорінення у патріархальні традиції суспільства Стародавнього Китаю сприяло формуванню тут і утвердженню ідеї патерналістськоі природи держави на етико-морсшьних (конфуціанство) і тоталітарних (легізм) засадах.

Політичні погляди були тісно переплетені із загально-світоглядними (філософськими), моральними й іншими уявленнями. Найдавніші правові заборони, наприклад, були одночасно загально-світоглядними принципами (законами всього світу), релігійними заповідями й моральними приписаннями. Такого роду погляди простежуються в законах царя Хаммурапі, у правових приписаннях Талмуда, в індійських релігійних книгах. У державах Древнього Сходу політичні й правові навчання ще не відокремилися від міфів, не сформувалися у відносно самостійну сферу суспільної свідомості.

Незавершений характер цього процесу проявлявся в наступному.

По-перше, політико-правові навчання Древнього Сходу залишалися сугубо прикладними. Головний зміст їх становили питання, які стосувалися мистецтва ("ремесла") управління, механізму здійснення влади й правосуддя. Інакше кажучи, у політичних доктринах розроблялися не стільки теоретичні узагальнення, скільки конкретні проблеми техніки й методів організації влади.

Державна влада при цьому в переважній більшості навчань ототожнювалася із владою царя або імператора. Причиною тому послужила властива Древньому Сходу тенденція до посилення влади одноособових правителів й утворенню такої форми державного управління суспільством, як східна деспотія. Верховний правитель вважався уособленням держави, осередком всього державного життя. "Государ і його держава - от головні елементи держави", - сказано в індійському трактаті "Артхашастра".

По-друге, політичні навчання Древнього Сходу не відокремлювалися від моралі і являли собою етико-політичні доктрини. Підвищений інтерес до проблем моралі взагалі характерний для ідеології класів, що формуються. Це загальна закономірність всієї історії політичної думки, і найбільше чітко вона виявилася на стадії формування ранньокласових суспільств.

Перетворення в суспільстві й державі в багатьох ранньосхідних навчаннях зв'язувалися зі змінами морального вигляду людей. Саме мистецтво управління часом зводилося до морального вдосконалення государя, до управління силою особистого приклада. "Якщо правитель затвердить свою досконалість, - говорилося в китайській книзі "Шу цзин", - то у всьому його численному народі не буде зловмисників" Багато акцій соціального протесту проходили під гаслами морального змісту й були спрямовані проти конкретних носіїв або узурпаторів влади. Народні маси виступали головним чином за відновлення справедливості, перерозподіл багатства, але не брали під сумнів економічні й політичні основи суспільства.

По-третє, для політико-правових навчань Раннього Сходу характерно те, що в них не тільки зберігалися, але й розвивалися релігійно-міфологічні погляди. Перевага в політичних навчаннях практико-прикладної й моральної тематики приводила до того, що найбільш загальні, відвернені від безпосередньої практики питання (наприклад, походження держави й права, їхній історичний розвиток) залишалися без вирішення або вирішувалися за допомогою тих поглядів, які надавала релігійно-міфологічна свідомість.

Отже, соціально-політичні теорії Раннього Сходу були складними ідеологічними утвореннями, які складалися з релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про політику й право. Співвідношення цих елементів у різних навчаннях було неоднаковим.

Розгорнуті релігійні навчання були створені ідеологами пануючих станів (культ фараона в Єгипті, ідеологія брахманізму в Індії й ін.). Ці навчання освячували соціальну нерівність, привілеї знаті, владу експлуататорської верхівки. Основи суспільства оголошувалися божественними встановленнями, і будь-яка спроба зазіхання на них розглядалася як виклик богам Народним масам прагнули вселити побожний страх перед божественною владою государя, прищепити смиренність і покірність.

Пануючій ідеології протистояли політичні погляди пригноблених. Вони критикували офіційні релігійні догми, шукали нові форми віри (наприклад, ранній буддизм), виступали проти гніта й сваволі, висували вимоги в захист справедливості. Їхні ідеї значно впливали на розвиток політичної теорії. Правлячі кола завжди були змушені враховувати в ідеології вимоги експлуатованої більшості. Деякі ідеї соціальних низів, як, скажемо, заклик біблійного пророка Ісайі перекувати мечі на орала, використовуються в політичній ідеології дотепер.

В VII ст. до н. є. в Китаї в період розквіту стародавньо-китайської філософії склались основні напрямки політичної думки. Однією з характерних монархічних цивілізацій в Китаї є держава в долині ріки Хуанхе. Про неї відомості дійшли з книг «Ші зцін», де знайшли відображення політичні вчення II та І тисячоліття до н. є. За свідченням стародавніх оповідань основна мета імператора-володаря полягала в тому, щоб в його діянні здійснювалась справедливість і ласка - важливі принципи, що забезпечували всім підданим п'ять благ: тривале життя, здоров'я людині, любов до всього доброго, багатство і спокійне життя. На зміну неподільному пануванню родової знаті тоді приходить жорстока боротьба за владу між багатою майновою і спадковою аристократією. Пінська монархія, що трималась на авторитеті родової знаті, розпадається на багаточисленні ворожі між собою князівства-держави. Китай охоплює затяжна політична криза.

Тоді найвпливовішою доктриною в історії політичної думки Китаю стало конфуціанство. Родоначальником напряму виступив Конфуцій (551-470 pp. до н. е.), який захищав інтереси різних верств суспільства, прагнув примирити майнову багату знать зі спадковою знаттю. Вчення Конфуція за характером етико-гуманістичне. Головна увага зверталась на обґрунтування необхідності будувати відносини між людьми на взаємній повазі і любові.

Управляти державою, за Конфуцієм, покликані благородні мужі на чолі з государем (царем, володарем) - сином неба. Слідом за прихильниками правління знаті Конфуцій твердив, що поділ людей на вищих і нижчих не усувається. Відмінність поглядів Конфуція від поглядів спадкової знаті полягала в тому, що в доктринах Конфуція виділялись благородні не за походженням, а за моральними якостями та знанням. Благородний муж - це зразок моральної досконалості, людина, яка всією своєю поведінкою утверджує норми моралі. Саме за такими критеріями Конфуцій пропонував висувати на державну службу. «Якщо висувати справедливих і усувати несправедливих, то народ підкорятиметься, буде покірним». Головне завдання благородних мужей Конфуцій бачив у вихованні повсюдно людяності. В поняття людяності Конфуцій вкладав особливу, неспівпадаючу з сучасним змістом суть: виховання такої поведінки, яка б відповідала моральним цінностям сімейно-кланових колективів та патріархальних общин. Людяність включала: піклування батьків про дітей, синовню повагу до старших в сім'ї, а також справедливе ставлення між тими, хто не зв'язаний родинними стосунками. «Повага і шана до батьків і повага до старших в сім'ї, а також до старших братів - це основа людяності». Загальним принципом взаємовідносин між людьми стало: «не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Перенесений в сферу політики такий принцип має стати фундаментом всієї системи управління. Володар, цар, імператор має стати володарем, сановник - сановником, батько - батьком, син - сином та ін. Володар мав ставитись до підкорених як до своїх дітей, дбати про достаток продовольства в країні, захищати ЇЇ зі зброєю і виховувати народ. «Управляти - отже поступати правильно». І народ зобов'язаний проявляти синовню повагу до правителів, незаперечно їм підкорятися. Багато століть конфуціанство поряд з буддизмом і лаоською релігією виступало панівною ідеологією феодального Китаю.

Мо Цзи (479-400 рр. до н. є.), засновник моїзму. Мо Цзи розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.

"Воля неба" виявляється в тому, що "небо" дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність "неба", що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей. Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління є вміле поєднання настанов (моральні форми впливу на людей) з покараннями (насильство).

Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави. У давнину не було управління, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її "сином неба", який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.