Боротьба щодо конституційного устрою королівства сербів, хорватів та словенців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Боротьба щодо конституційного устрою королівства сербів, хорватів та словенців

Королівство сербів, хорватів та словенців (КСХС) з'явилося внаслідок добровільного, але штучного, об'єднання слов'янських земель колишньої Австро- Угорщини з територією Сербії та Чорногорії у складні часи геополітичних змін на європейському континенті після Першої світової війни. В новій державі, що була проголошена 1 грудня 1918 р. в Белграді, під спільним дахом опинилися країни, які різнились за багатьма аспектами: рівнем економічного розвитку, політичними традиціями, релігією, культурою та менталітетом.

Період становлення державного устрою королівства був пріоритетним в югославській історіографії міжвоєнного часу та повоєнних років. Найвагоміший внесок було зроблено хорватським істориком, сучасником тих подій, Й. Хорватом, який, у першу чергу, розглядав протистояння сербів і хорватів на політичній арені КСХС [1]. Крім цього - американським істориком югославського походження І. Банацом, що висвітлив національні особливості й проблеми народів нової держави [2]. Більш конкретно процес югославського державотворення розглядали метри історичної науки СФРЮ/ СРЮ Б. Петранович [3] та Б. Глигорієвич [4]. Низка робіт з цієї проблематики належать перу російських учених В. Зеленіну [5] та О. Сілкіну [6]. Проте, у вітчизняній історіографії це питання лишається прогалиною, яку автор статті намагається заповнити. Метою статті є дослідження процесу боротьби за новий політичний устрій в Королівстві СХС, оформлений проголошенням Відовданської конституції та законом про адміністративну реформу 1922 р.

Нова держава, що постала на мапі Європи, мала поліетнічний характер. На кінець 1918 р. серби становили 38,83%, хорвати - 23,77%, словенці - 8,53%, боснійські мусульмани - 6,05%, македонці - 4,87%, інші (німці, угорці, албанці, румуни, евреї тощо) - 17,95% [2, 64]. Головним центром протистояння стала боротьба двох найбільших народностей, які постійно прагнули довести своє апріорне право впливати на формування й розвиток спільного королівства.

Перед новими співгромадянами та їх очільниками постала низка політичних, соціальних, економічних, правових, національних, культурних і духовних питань спільного життя, вирішення яких було передумовою нормального існування країни. Народи, що під час війни були по різні сторони фронту й вийшли з неї у різних статусах, здобули спільну державність. Ініціатори об'єднання вважали, що створення Королівства СХС усуне будь-які протиріччя [2, 205], але цього не сталося. Влучно й образно описав ситуацію, що склалася, М. Павлович: «Ріка політичного життя, яка перед війною протікала досить звивисто, із багатьма потоками й розливами свого русла, після об'єднання стала текти ще сильнішим бурчаком з великою кількістю мулу та почала дедалі більше руйнувати береги держави, якими протікала» [Цит. за: 7, 114]. Спочатку боротьба всіх суб'єктів політичного процесу - короля, партій, їх фракцій та об'єднань, окремих діячів точилася навколо питання внутрішнього устрою королівства [3, 98].

У доконституційний період влада належала принцу-регенту, уряду та Тимчасовому народному представництву (ТНП) [8] як її головним носіям [3, 86]. Александр Карагеоргієвич [9], відкриваючи першу сесію ТНП, у тронній промові обіцяв «непохитно дотримуватися принципів конституційно-парламентського правління», прийняття «демократичної конституції», яка мала забезпечити народу «найширші політичні свободи та громадянські права» [5, 147]. І хоча ці слова відповідали прагненням головних союзників королівства - Франції та Великої Британії, майбутній король був налаштований правити й управляти, не пристаючи на британський варіант, в якому б він виконував лише репрезентативні функції.

Пертурбації внутрішньополітичного впорядкування почалися відразу після об'єднання. Так, від початку роботи (20 грудня 1918 р.) першого кабінету виконавчої влади, під головуванням С. Протича, що представляв Народну радикальну партію (НРП) [3, 91], дано старт процесу централізації державного управління: за указом регента, зменшувалась автономія провінцій - регіональні уряди Хорватії, Срему, Боснії та Герцеговини, Словенії й Далмації безпосередньо підпорядковувалися центральній владі, хоча фактично продовжували працювати [3, 92].

На виборах 28 листопада 1920 р. до парламенту були обрані: Демократична партія (ДП), створена за ініціативою Александра Карагеоргієвича для розвитку й вкорінення ідеології югославізму, з 92 представниками, НРП, що, здебільшого, презентувала інтереси старої Сербії, - 91, Комуністична партія - 58, Союз хліборобів (аграрна сербська еліта) - 39. Словенська народна партія (СНП) - 27, Югославське мусульманське об'єднання (ЮМО) - 24, Соціал-демократична партія - 10, Джемієт (організація, турецьких і албанських меншини Південної Сербії) - 8. Народний клуб [10] (Хорватська селянська партія та Хорватське об'єднання) - 11, Республіканська партія - 3, Хорватська партія права (або франківці [11] - ультраправе націоналістичне об'єднання хорватів) - 2, Народна соціалістична партія (Словенії) - 2, Позапартійний список А. Трумбіча - 1, Ліберальна партія (Сербії) - 1 [12, 40]. Проте, Хорватська селянська партія (ХСП) та Хорватська партія права відразу відмовилися брати участь у засіданнях парламенту, через втручання в роботу, порушення «суверенітету» Уставотворчої скупщини [13] коаліційним урядом радикала М. Весніча (18.8.1920 - 1.1.1921) [2, 367-368], котрий встановив регламент роботи парламенту, а також ухвалив урядову тимчасову інструкцію, положення якої містили обов'язкову присягу народних обранців на вірність королю [6, 176]. Проти неї також відкрито виступали комуністи, соціалісти, республіканці та члени Союз хліборобів [3, 119]. Однак присягнути довелося й головним антимонархістам - комуністам та республіканцям, бо через бойкот ХСП опозиція стала практично безсилою [2, 368]. Ще одне ключове положення цього документу полягало в тому, що конституція могла бути прийнята не парламентською, а звичайною більшістю [3, 120].

Уставотворча скупщина офіційно відкрилась 12 грудня 1920 р., робота в ній почалась 23 числа того ж місяця, головою став І. Рибар (хорват, член ДП) [14, 27]. 31 січня 1921 р. парламентарії обрали з його складу Конституційний комітет, де вирішальна частка місць належала НРП та ДП [15] (52,38%). У його повноваження входив розгляд проектів уставу. Проте, через більшість провладних депутатів у комітеті від початку перевага надавалася проекту Н. Пашича, лідера НРП й колишнього прем'єр-міністра - він був «трафаретом», з яким порівнювались всі інші пропозиції [2, 370].

Відтак, розпочалося змагання партійних цілей та ідеалів, котрі політичні вожді вважали пріоритетними та відповідними потребам свого електорату. Боротьба точилася насамперед навколо державного устрою КСХС, територіального поділу, повноважень влади, в тому числі короля, місцевої адміністрації та ін. Серед основних пропозицій, варто виділити проект А. Трумбіча, за яким, слід було поєднати унітаризм держави з децентралізацією влади. Союз хліборобів відстоював ідею створення селянської скупщини, що обиралася б кооперативними організаціями, а король не мав би ні законодавчих, ні виконавчих повноважень, чим, за словами історика та сучасника тих подій С. Йовановича, «в рамках монархії організувалася б республіка» [16]. Соціалістичний варіант базувався на унітаризмі, який був би скорегований самоврядуванням, з відмовою від монархізму. Представники Югослов'янського клубу (СНП) наголошували, в першу чергу, на господарській та культурній автономії земель, пропонуючи федеративне об'єднання шести країв на конфесійній основі. Хорватський адвокат й політик Й. Смодлака переконував, що найперспективнішим був би державний устрій з монархічним правлінням та поділом країни на 12 частин, з незалежними виборами в кожній. Мусульманське об'єднання підкреслювало особливе значення обласного самоврядування. Члени Народного клубу бачили КСХС у вигляді федерації «племен», територіально поділеної на шість частин (де хорватський народ об'єднувався б в одній адміністративній одиниці, а сербський розпорошувався на чотири краї) [3, 126]. Соціал-демократи взагалі пропонували переробити нову державу на «югослов'янську республіку» [4, 82].

Головними каменями спотикання, що зумовили утворення двох таборів - централістів та федералістів, були адміністративний поділ держави і розподіл повноважень між центральною та місцевою владами. До лав першого увійшли всі «сербіянські» партії, тобто ті, виборча база яких охоплювала територію колишнього королівства Сербії, до іншого - представники «пречансь- ких» (загальна назва новоприєднаних земель), окрім

С. Прибічевича, головного фаворита Александра Кара- георгієвича першої половини 1920-х рр. (після об'єднання королівства він був «героєм дня», бо вважалося, що саме завдяки його діяльності хорвати погодилися на злуку з сербами) [17, 115]. Всі прихильники анти- централістського устрою держави отримали від влади ярлик «антидержавних елементів» [1, 512]. Концепція ж централізованої країни забезпечувала політичну перевагу Сербії як стрижневої сили інтеграції [3, 123].

Найвагомішим «опозиційним» проектом основного закону виявився макет, запропонований, на подив, не хорватами чи словенцями, а сербом, до того ж членом НРП й першим прем'єром країни С. Протичем. На його думку (яка містила в собі компроміс між централізмом та федералізмом), замість поділу королівства на нові адміністративні одиниці, його слід було розмежувати на дев'ять країв, що склалися історично. Вони повинні були мати законодавчу та виконавчу влади, відповідно з місцевими парламентами й урядами, котрі, в свою чергу, мали бути підконтрольні центральним органам [3, 124-125]. Однак при цьому наголошувалось, що жоден місцевий закон не міг суперечити тим, які розроблялись у центральному парламенті [2, 162], переформатованому у двопалатний [6, 48]. Автор цього варіанту Конституції вважав раціональним, коли кожен народ мав би перевагу у впливові на управління та суспільне життя свого ареалу поширення. Такий устрій можна охарактеризувати наступною тезою: «Єдність у відмінностях та відмінність у єдності, проте, ніде й нізащо єдність у схожості» [3, 125]. С. Протич гадав, що саме його проект влаштує основних конкурентів на домінування в країні: «Моя пропозиція, - переконував він, - дає все, що можуть вимагати хорвати від нашого королівства» [Цит. за: 2, 163]. При цьому, як справжній представник сербської політичної еліти не забув відзначити «нашість» держави, підкреслюючи панівне положення сербів у багатонаціональному політикумі. Свої ідеї С. Протич базував на твердженні, що «царської Росії не стало, а Велика Британія розквітає у своїй системі парламентаризму, який спирався на самоврядування та відмінності» [2, 163]. Втім, цей проект підтримувало лише вузьке коло однодумців, яких верхівка партії радикалів «попросила» з парламентських лав НРП [3, 125].

С. Протич, за власним бажанням, 8 квітня 1921 р. вийшов зі складу скупщини [2, 371-372]. Компромісний варіант конституції, який розроблявся з метою запобігання жорсткої централізації, що, на думку одного з лідерів НРП, могла викликати гострий опір й втрату всіх стратегічних завоювань сербів, було відкинуто як шкідливий для існування спільної держави південних слов'ян.

Якщо проекти провладних депутатів мали хоча б теоретичні шанси на розгляд, то пропозиції відвертих супротивників правлячого режиму були «мертвими у зародку». Головний опозиціонер С. Радич, лідер ХСП, ще до об'єднання Західних Балкан в одну державу, пропонував, щоб верховну владу здійснювали три регенти (від найбільших складових частин монархії), а сама держава мала бути союзом суверенних країн та селянської республіки, наполягаючи на конфедеративному устрої [3, 124]. Так само й пропозиція керівника Словенської народної партії А. Корошеца щодо обласних автономій з конфесійними ознаками [3, 120] зазнала критики з боку представника НРП Л. Йовановича, через децентралізацію, згідно з якою КСХС мала бути поділена на шість областей, у трьох з яких, переважали б католики [3, 121]. За словами головного комуніста південнослов'янської держави Ф. Філіповича (Бошко Бошковича), «правляча верхівка прагне прийняти конституцію після того як зможе запобігти будь-якій критиці не тільки з боку нашої партії, але й всієї опозиції» [Цит. за: 2, 372].

Не тільки провладним депутатам, як, наприклад, демократу Ю. Деметровичу (ДП, на відміну від НРП, взагалі не хотіла чути про жодні компроміси у питанні централізації, яким готова була агресивно протистояти) [2, 164], в концепціях автономізму, федералізму чи кон- федералізму вбачалося послаблення держави [3, 121], але й голова Хорватського об'єднання А. Трумбіч був проти державно-правових автономій [3, 120]. Залишившись у конституційній скупщині останнім з хорватських автономістів, він засуджував проект Н. Пашича як «диктат декількох клубних лідерів та дітище негативних компромісів між ними». «Під маскою єдності прагнуть пропхнути централістичну систему.., від якої постане небезпека миру й порозумінню серед народу... Цей устав ще більше загострить племінні суперечки, котрі нині розпалені більше, ніж за часів Габсбургів» [Цит. за: 2, 374].

Слід зазначити, що «уставотворці» не мали суперечностей з опозицією у питанні державного ладу, на відміну від адміністративно-територіального розмежування [6, 159]. Саме монархічний обрис правління було визначено ще у Корфській декларації 1917 р. [18]. Оскільки, дебати щодо майбутньої конституції нічого не дали, то пріоритетним та єдиним для прийняття правлячою елітою залишився проект прем'єра М. Весніча, скоригований Н. Пашичем й підтриманий демократами. Для останніх важливою була конституційна монархія з єдиним парламентським урядом, котрий мав звітувати єдиному Народному Представництву [19, 207]. До того ж принц-регент Александр остаточно визначився зі своєю позицією суворого державного централізму [6, 78].

28 червня 1921 р., у день Св. Віда було, нарешті, прийнято Конституцію Королівства СХС, що отримала назву Відовданської [20]. За її ухвалення проголосували 223 депутати, із присутніх 285 [3, 128]. Проти були 35: соціал-демократи, хлібороби, республіканці, дисиденти з рядів НРП та А. Трумбіч [2, 375]. ХРСП як найбільша опозиційна партія [21] своїм бойкотом парламенту обумовила поразку опозиції. Словенська народна партія не підтримала голосування за централістсько- унітаристський проект, через побоювання втрати престижу серед населення своєї малої батьківщини [3, 146].

Задля прийняття провладного проекту конституції, через підкуп і поступки [3, 128], демократи та радикали в Уставотворній скупщині заручилися підтримкою Союзу хліборобів і ЮМО [2, 350] (яка віддала свої голоси, в обмін на збереження ісламського ладу та звичаїв, що й було затверджено дванадцятою статтею конституції) [22, 9]. За таким же зразком й голоси Джемієту були страхуванням прийнятного підсумку голосування [1, 515]. Незважаючи на дрібні подачки, в основних питаннях зміст провладного проекту конституції не змінився [2, 371]. Одним з порушень домовленостей, досягнутих влітку 1917 р., було прийняття уставу не конституційною, а простою більшістю голосів. Таким чином, порушувалась одна з головних умов Корфської декларації, яка мала лягти в основу головного закону. Н. Пашич ще 1918 р. відверто заявив, що не вважає цей документ обов'язковим для виконання, а розглядає лише як тактичний засіб «замилювання очей» європейській спільноті [1, 514].

Найзначнішими статтями Відовданської конституції були ті, що прописували нові чи затверджували вже існуючі риси державного устрою Королівства СХС. Так, ст. 1 проголошувала: «Держава сербів, хорватів та словенців - конституційна, парламентська й спадкова монархія», чого раніше не було в жодній сербській конституції. Затверджувалось володарювання династії Карагеоргієвичів, на чолі з Петером І та його спадкоємцем Александром. Устав всебічно захищав права та честь монарха: ст. 13 забороняла поширення інформації, яка могла б зашкодити Володарю або членам Королівського Дому, а ст. 55 називала особу короля недоторканою, до того ж він не міг бути засуджений.

Законодавчу владу, згідно ст. 46 Конституції, спільно мали здійснювати король та Народна скупщина. Причому король мав право відмовити в затвердженні будь-якого законопроекту, а парламент не міг примусити його до цього, отже, монарх мав повне право вето. Виконавчу владу король здійснював через міністрів, які йому підзвітні за положеннями цього уставу (ст. 47). «Судову владу здійснюють суди, вироки та рішення яких виголошуються та виконуються в ім'я короля на базі закону» (ст. 48). Ст. 52 передбачала, що саме «король скликає Народну скупщину на регулярне чи позачергове скликання. Він відкриває та закриває засідання особисто тронною промовою або через Раду міністрів, посланням чи указом... Король має право розпустити Народну скупщину». У ст. 21 втілювалась ідея національного унітаризму й відзначалося, що «кожен державний діяч зобов'язаний підкорюватись законам та служити інтересам народного об'єднання» [22, 5,10,14, 20,22]. Це, звісно, не відповідало інтересам різного роду автономістів та сепаратистів.

Нова конституція надзвичайно, як для парламентської держави, розширювала повноваження короля. Однак влада монарха не проголошувалась абсолютною і за ст. 54 «жоден акт королівської влади не має сили й не може набути чинності, якщо його не підписав відповідний міністр» [22, 22]. Вінценосець не вважався носієм всієї державної влади. Він брав участь у всіх трьох гілках влади, але його повноваження були обмеженими: видавав закони, але разом зі скупщиною; очолював адміністративну владу, проте керував не безпосередньо, а через міністрів, підзвітних парламентові; від імені правителя оголошувались рішення суду, але виносились вони не за його волею [4, 83]. Де-факто король зайняв положення і над урядом, і над парламентом [5, 147], розпочавши свій шлях до абсолютизму. Так, відповідно до ст. 90, всі міністри складали Раду міністрів, що безпосередньо підпорядковувалась королю. Король призначав голову та членів Ради міністрів. Міністри підзвітні королю та Народній скупщині» [22, 32]. Республіканець Я. Проданович таким чином характеризував положення урядового кабінету стосовно парламенту: «Народне представництво не мало сил ані захищати уряд від непарламентської відставки, ані усунути його від державних справ, у випадку втрати довіри зі сторони скупщинської більшості» [6, 159-160].

Адміністративний устрій країни набув завершеного вигляду 26 квітня 1922 р., коли країна була розділена на 33 області, на чолі яких стояли королівські намісники - великі жупани, підконтрольні міністру внутрішніх справ [22, 34]. Новий поділ ігнорував національні особливості регіонів й проводився з урахуванням природних, соціальних та економічних умов [23, 92]. Ці заходи не поліпшили стосунки між співгромадянами нової балканської держави, так само як і функціонування Відовданської конституції, боротьба за ревізію якої, почалась разом із її прийняттям.

Отже, після тривалих дебатів щодо головного закону Королівства сербів, хорватів і словенців, було прийнято провладний проект, який, в першу чергу, відстоював інтереси правлячої сербської еліти, на чолі з королем Александром Карагеоргієвичем.

конституція королівство серб

Література

1. Horvat J. Politicka povijest Hrvatske. -- Zagreb, 1989.

2. Banac I. Nacionalno pitanje u Jugoslaviji: porijeklo, povijest, politika. -- Zagreb, 1988.

3. Petranovic B. Istorija Jugoslavije: 1918--1988. -- Knj. 1: Kraljevina Jugoslavija: 1914--1941. -- Beograd, 1988.

4. Глигорщ'евик Б. Крал Александар Кара^ор^евик: српско-хрватски спор. -- Београд, 2002.

5. Зеленин В.В. Король Александр Карагеоргиевич. 1888-- 1934 // Пленники национальной идеи. Политические портреты лидеров Восточной Европы (первая треть ХХ в.). -- М, 1993.

6. Силкин А.А. Королевство сербов, хорватов и словенцев: на пути к диктатуре. 1918-1929 гг. -- СПб., 2008.

7. Павловик М. К. Крал Александар І Кара^ор^евик урату и миру. -- Београд, 1991.

8. Утворене з депутатів довоєнної сербської скупщини 1911 р. та запрошених прибічників югославізму з інших земель.

9. Напередодні Першої світової війни Александр фактично став повноправним правителем Сербії, перебравши на себе 25 червня 1914 р. регентські зобов 'язання, через тяжкий стан здоров 'я батька короля Петера І.

10. Термін «клуб» запозичений нами з югославського політичного лексикону та має розумітися як «фракція».

11. Радикальне націоналістичне крило Хорватської партії права, назване на честь одного з лідерів Й. Франка.

12. Миличевич П. Шесть агрессий Запада против южных славян в ХХ столетии. -- М., 1999.

13. Термін «устав» (з наголосом на перший склад) запозичений нами з сербської мови та застосовується в розумінні «конституція»; «скупщина» -- загальновживана назва югославського парламенту.

14. Gligorijevic B. Unutrasnje (administrativne) granice Jugoslavije izme ctu dva svetska rata 1918--1941 // Istorija 20. Veka. -- 1992. -- № 1--2.

15. Народна радикальна та Демократична партії були провідниками централістсько-унітаристської політики короля, що складалась з ідей єдності «триіменного» народу та заперечення будь-яких виявів автономізму.

16. Архив Jугославиjе. -- Ф. 80. -- Фасцикле 32--239.

17. Popovic O. Stojan Protic i ustavno resenje nacionalnog pitanja u Kraljevini SHS. -- Beograd, 1988.

18. Угода, підписана на о. Корфу 20 червня 1917р. прем 'єр- міністром Сербії Н. Пашичем та головою Югослов 'ян- ського комітету А. Трумбічем.

19. Petranovic B., Zecevic M. Jugoslovenski federalizam: ideje i stvarnost: tematska zbirka dokumenata. -- T. 1: 1914--1943. -- Beograd, 198 7.

20. До цього діяла конституція 1888 р., відновлена 1903 р. з приходом династії Карагеоргієвичів до влади в Сербії.

21. Мандати КПЮ були анульовані після оголошення заборони на її діяльність.

22. Устав Кралевине Срба, Хрвата и Словенаца: од 28. jуна, 1921 год. -- Београд, 1925.

23. Пилько Н.С. Политическая жизнь Антона Корошца // До и после Версаля. Политические лидеры и идея национального государства в Центральной и Юго-Восточной Европе. -- М., 2009.

Размещено на Allbest.ru