Міфи про спільне походження у політичних дискурсах ранньомодерної Англії

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІФИ ПРО СПІЛЬНЕ ПОХОДЖЕННЯ У ПОЛІТИЧНИХ ДИСКУСРАХ РАННЬОМОДЕРНОЇ АНГЛІЇ

Д.В. Іщєнко

Статтю присвячено проблемі політичного застосування міфів про спільне походження як одному із визначальних чинників у формуванні сучасних національних і політичних ідентичностей. Запропоновану тезу проілюстровано на прикладі суспільно-політичних дискурсів, що розгорталися в Англії від Середньовіччя до модерності.

Ключові слова: міфи про спільне походження, політичні та національні ідентичності, міф про троянське походження, англосаксонізм, «англійськість» та «британськість».

Пропонована стаття є спробою привернути додаткову увагу до явища, яке, на нашу думку, повсякчас відігравало істотну роль у формуванні тих політичних та національних ідентичностей, що ними зумовлюється життя сучасних суспільств. Йдеться про особливий різновид міфу, а саме про міф, присвячений «початкам» або «походженню» тих чи інших спільнот. Упродовж історичного розвитку людства міфи про спільне походження повсюдно застосовувались для виправдання суспільного устрою або легітимації претензій на владу Таке призначення зумовлювало їхній подальший вплив на конструювання колективних уявлень, які, зрештою, лягли в основу тих ідеологічних конструкцій, що ними послуговуються нинішні нації та «національні держави».

Спробуємо аргументувати наведену тезу, висвітливши практики використання міфів про походження у політичних дискурсах Англії, зокрема у ранньомодер- ний період, як такі, що зумовили розвиток ідентичностей у сьогоднішньому Сполученому королівстві. Незаперечна першість міфологічного підмурку, на якому розгорталися ці дискурси, належить міфу про «троянські» витоки Британії, з її надзвичайно значимою, і подеколи цілковито автономною, артуріанською складовою. Ту його версію, що функціонувала протягом Високого та Пізнього Середньовіччя, залишивши, як буде показано далі, відбиток на ранньомодерній, а опосередковано і на сучасній, історичній думці, викладено Г альфридом Монмутським у його «Історії королів Британії» (1135 р.) [1, 84; 2, 10-13]. Її поширення, надзвичайно стрімке і масштабне як для ХІІ ст. [2, 14-15,28], канонізувало цілком конкретний міфічний сюжет, заснований на тиких головних віхах: 1) заснування королівства онуком Енея Троянського Брутом [2, 52-54; 3, 17-18]; 2) «славетна минувщина» із звитягами королів Брутової династії, до яких віднесено і народженого у Йорку Костянтина Великого, першого християнського імператора Римської імперії; 3) Артуріанська доба із безпрецедентними перемогами Артура у протистоянні саксонській інтервенції та підпорядкуванні чималої частини Північно-Західної Європи [4, 2-3; 2, 17]; 4) занепад «троянської» Британії і її захоплення англосаксами [2, 258; 3, 137]. політичний дискурс міф ідентичність

Від самого початку Г альфридова троянська традиція продемонструвала пов'язаність із інтересами монархії, чиїм представникам від Нормандського дому присвячено оригінальні манускрипти його «Історії» [2, 34; 3, 5; 5, 13]. Легітимаційний потенціал троянського міфу мусив бути очевидним для спадкоємців Вільгельма Завойовника, включно із французькими Анжу-Планта- генетами, що королювали в Англії від 1154 р. до доби Тюдорів, адже ще Гальфридові попередники, зокрема Дудо Сен-Кантенський, у написаній ним близько 1030 р. «Історії норманів» та Гійом Жюмьєнський і Робер де Торін'ї у, замовленому Вільгельмом, трактаті «Діяння герцогів Нормандії» вивели скандинавських засновників Нормандського герцогства від Енеєвого кузена, троянського принца Антенора [6, 94-95,204; 7, 16; 8, 13-16,237; 9, 135-136]. Таким чином, Завоювання Англії 1066 р. поставало як шляхетне звільнення нормандськими «троянцями» своїх бриттських кузенів з-під «англосаксонського ярма».

Ефективність «гальфридіанської» традиції у забезпеченні легітимності та авторитету династії, зокрема у міждержавних відносинах в Європі, чиї правителі, як от у Франції, заявляли про своє троянське походження ще за Раннього Середньовіччя [10, 72-73; 11, 190], пояснює її популярність протягом XIII - XV ст., так само, як і посилення цієї популярності, з утвердженням 1485 р. династії Тюдорів, чий валійський родовід дозволив її представни-кам задекларувати не лише політичний, але і кровний зв'язок із Брутом Троянським та Королем Артуром [5, 15-16].

Водночас, саме у XV ст. набуває помітних обрисів започаткована гуманістами критична тенденція у репрезентації минулого: по обидва боки Ла-Маншу лунають заяви про неісторичність троянської легенди [12, 136137], переорієнтовуючи «національні» міфи на племена і народи із менш сумнівною історичною біографією, як от англосакси, франки або галли [1, 101; 10, 78-79]. В англійському історіописанні атаку на троянців розпочав італійський історик Полідор Вергілій, представивши у своїй, присвяченій Генріхові УШ, «Англійській історії» нову схему британсько-англійського минулого із переміщенням «початків» від часів «неісторичного» Брута на неспростовно достовірну добу римської зверхності. Утім, відкиненння «гальфридіанської» традиції не означало відмову від генеалогічної міфології. Так, за Полідоровою версією, Тюдори виступають нащадками римського імператора Костянтина Великого, від якого, за посередництва Костянтинових наступників (включно із Артуром), Генріх отримав у спадок імператорські вінець та гідність [13, 48-49; 14, 90,98-99].

Цій концепції, проте, не судилося здобути популярність в англійському суспільстві, яке на момент видання Полідорової «Історії» у 1534 р. вже жило в умовах розриву з Римом, спровокованого матримоніальними планами Генріха УІІІ, і надихалося антиримськими почуваннями. За таких обставин, англійські «поціновувачі старовини» залишились вірними троянсько-артуріансь- кій традиції, а після розриву з Римом - спрямували увесь свій патріотичний і антикатолицький запал на відновлення її послабленого гуманістичною критикою авторитету [1, 98-99; 5, 19-20; 15, 66-68].

Тим часом, в умовах протистояння Риму, наново актуалізувався імперський міф, хоча і відмінний від того, що його сформулював Полідор Вергілій. Політичним поштовхом до його виникнення стали парламентські рішення 1532 - 1536 рр. і, насамперед, ухвалений 1533 р. Акт про обмеження апеляцій, що, посилаючись на «давні автентичні історії та хроніки», проголосив Англійське королівство імперією, а англійського монарха її найвищою юридичною інстанцією [16, 282; 17, 78-79]. Безумовно, мрії про імперію і раніше визначали політику англійської монархії. Так, англосаксонські королі Х ст. йменували себе імператорами, висуваючи претензії на панування над усіма Британськими островами та навколишнім морем [18, 28]. За Плантагенетів імперський дискурс поєднався із троянсько-артуріанським міфом, що найяскравіше виявилось за правління Едварда І (1272-1307 рр.): намагаючись на зламі ХШ і XIV ст. узаконити підкорення Шотландії, від заявив про своє право на сюзеренітет над нею як нащадок Брутового старшого сина Локріна, короля серединної частини Британії, якому, виходячи з Едвардової логіки, мусили підпорядковуватись Локрінові молодші брати, правителі Камбрії (Вельсу) та Альбанії (Шотландії) [2, 56; 3, 19; 19, 68]. Цей аргумент підкріплювався посиланнями й на інший епізод із «Історії» Гальфріда Монмутського, а саме той, у якому король Альбанії Ангусель виконує васальні обов'язки під час Артурової коронації [2, 203-204, 210; 3, 104-105, 109; 20, 492]. Майже одразу зазначені доводи (використані також і у валійському та гасконському контекстах) набули історіографічного вияву на сторінках віршованої хроніки Пітера Ленгтофтського, цілковито заснованій на «гальфридіанській» традиції та підкріпленій ще й посиланнями на пророцтва Мерліна [6, 476-478].

Таким чином, прокламації 1533 р. надали офіційного статусу давнішій традиції, актуалізованій патріотичним піднесенням політичної нації та особливостями Реформації в Англії. На практиці це означало, що англійська історична думка та породжені нею уявлення про спільне походження, аж до вибуху суспільно-політичних криз першої половини XVII ст., вибудовувалась на поєднанні троянського мотиву із імперською та, одночасно, антиримською (протестантською) ідеологіями [13, 43,51-52; 15, 66-68; 21, 17-18,124].

Однак тюдорівськими істориками, насамперед за правління Єлизавети І, було започатковано нову, особливо важливу для англійської ідентичності, генеалогічну традицію, засновану на дослідженнях англосаксонської історії [1, 101; 4, 14-15]. Англосаксонські студії від початку виявили політичний характер. Так, відомо, що перші історичні трактати на англосаксонську тематику, написані М. Паркером, архієпископом Кентерберійським у 1559 - 1575 рр., було видано як додатковий аргумент на користь легітимності Англіканської церкви [13, 53], а на засіданнях створеного у 80-х рр. XVI ст. Товариства антикварів, до якого увійшли як провідні дослідники «англосаксонізму», так і деякі впливові політики, від початку дебатувалися питання розподілу повноважень між владними інституціями Англійського королівства [5, 55]. Саме така політична спрямованість дискусій у середовищі істориків, очевидно, і посприяла надзвичайно активному застосуванню історичних посилань у рамках протистояння між короною і парламентом, яке, розпочавшись в останні роки Єлизаветинської доби, набуло нестримних обертів за перших Стюартів. Питання розподілу владних повноважень із його протиставленням свобод, представленої у парламенті політичної нації, необмеженій владі монарха виявилось у самому центрі конфлікту, а концепція англосаксонського походження королівства та його інституцій перетворилась за Якова І (1603 - 1625), на ключовий ідеологічний аргумент антиабсолютистської партії. При цьому, оспівування англосаксонських вольностей та, засноване на ньому, позиціонування парламенту як інституції з ширшими і давнішими, аніж у корони, повноваженнями, спричинилося до витворення ще однієї ідеї про походження - германської, за якої властива англійцям організація, із обираністю королів та їхньою підзвітністю громаді, виводилася від «давньої готської конституції», що її нібито занесли до Англії германські племена [4, 20; 5, 53,56].

Розвиток конфлікту продемонстрував подальше примноження колективних генеалогій, сконструйованих за тих політичних процесів, що зрештою, призвели до встановлення Республіки. Так, поряд із популярними серед поміркованіших парламентарів варіаціями англосаксонського міфу, постав, висунутий діггерами, концепт про «норманське іго» над волелюбним народом англосаксонського кореня - «англійськими ізраїлітами», вивільнення яких ідеологи «правдивих левелерів» убачали у фактично анархістичній утопії, в якій не існуватиме «породженої нормандською навалою» влади, а земля належатиме усій громаді [22, 104; 23, 176179]. Слід відзначити, що першим до нормандського мотиву зернувся сам Яків І ще перед своєю коронацією у Лондоні, заявивши, що Вільгельмове завоювання зробило королів повноправними володарями Англійського королівства, а всі правонаступники монархів нормандської династії мають сповна успадкувати її владу [5, 54; 22, 102]. Своєю чергою, до нормандської ідеї вдався і Парламент, цілковито відкинувши тезу про завоювання і сформулювавши натомість теорію про порозуміння між нормадцями і англосаксами, на якому і повинні засновуватись відносини між королем та «нацією» [22, 103]. Заснованого на такому «історичному» прикладі порозуміння не сталося, що, як відомо, спричинило драматичну страту Карла І і нетривалий, але надзвичайно пам'ятний республіканський період в англійській історії.

Разом з тим, відбиток на англійській ідентичності, залишений розмаїттям міфів про походження та зумовленою ним еволюцією уявлень про «національну» історію, спостерігався задовго до повалення монархії. Як візуалізований приклад такого впливу можна навести картографічну збірку «Театр Імперії Великої Британії» (1611). Її автор Дж. Спід, попри неприховуваний ним скепсис у питанні Брутової легенди, все ж умістив у центрі титульного аркушу свого видання малюнок із зображенням архаїчного бритта, оточеного фігурами римлянина, сакса, данця і нормандця [24, 140-141]. Подібним чином оформлено й обкладинку, виданої 1612 р., топографічної поеми М. Дрейтона «Полі-Ольбіон», на якій, окрім жіночого образу самої Британії, фігурують Брут, Юлій Цезар, Хенгест-Саксонець (Хенгіст Кентсь- кий) та Вільям Завойовник [25, 336-338]. Цілком ймовірно, що така історична символіка, а вірніше її символічна комплексність, вже у першій чверті XVII ст. видавалася сучасникам достатньо звичним явищем.

Особливості подальшого періоду, а саме впливовість, що її зберіг Парламент і після Реставрації Стюартів, умови, за яких відбулася так звана Славетна революція 1688 р., утвердження 1714 р. у Великій Британії та Ірландії німецької Гановерської династії, а також невпинна еволюція популярного у межах англійської політичної нації дискурсу про свободи і протистояння тиранії, забезпечили провідну роль ідеї про англосаксонські (подеколи означувані тевтонськими або германськими) корені англійського суспільства та його владних інституцій. Однак усі інші генеалогії не менш яскраво, хоча й більш епізодично, проглядаються у загальній схемі, застосовуваній для репрезентації історії Англії. Г Мак-Дугл, автор одного із досліджень, присвячених англійським історичним міфам, так само, як і А. Г астінгс у «Конструюванні нації» влучно наводять у цьому зв'язку рядки із дотепного памфлету Д. Дефо «Справжній англієць», у якому «англійськість» представлено ненайкращим продуктом змішання поліетнічних на момент завоювання Британії, римлян, а також саксонців, данців, нормандців із валійця- ми, скотами, піктами й ірландцями [5, 75-76; 26, 60-61].

Ця «суміш» фігурує й у подальшому процесі витворення британської ідентичності, що особливо інтенсифікувався після злиття Шотландії з Англією 1707 р. [26, 6162], посиливши і без того примітну генеалогічну гетерогенність у моделюванні англійського, а, відтак, і загально- британського минулого.

Ця гетерогенність, попри домінування англосаксонського мотиву у власне Англії, лише посилилась, завдяки романтикам, а від них влилася до сучасності у формі достатньо проблемного для англійців питання про різницю між «англійскістю» та «британськістю» [26, 63-65; 27, 1-6,226-232], що були сконструйовані на основі усіх описаних вище міфів: 1) троянсько-бриттського з його артуріанським циклом, 2) римського (пізніше - анти- римсько-протестантського) із трансформацією в імперський, 3) англосаксонського в усіх його різновидах, 4) нормандського із його насамперед конституційними конотаціями та, зрештою, 5) британського, заснованого на включеності усіх генеалогій і скомпонованого для інтеграційних потреб у рамках Великої Британії (з її англійською, валійською і шотландською складовими) та Ірландії, об'єднаних 1801 р. у Сполучене королівство. Подальше застосування означених міфологічних конструкцій спостерігається у ХІХ ст., за доби, «зверненого у минуле», «масового традицієтворення», як охарактеризував процеси цього періоду Е. Гобсбаум, [28, 16-20]. Включення цих конструкцій до чинних націоналістичних ідеологій подеколи надає їм майже сакрального характеру щодо «минулого нації».

Однак, як було показано вище, міфи про минуле, «початки», «витоки», спільних предків і походження народів формулювалися та використовувались у цілковито практичних контекстах суспільно-політичного життя, перетворючись на звичні дискурси, усталені такою мірою, щоб визначати історичні уявлення та засновані на них ідентичності. Дослідження політичного застосування таких міфів здатне, на нашу думку, посприяти кращому розумінню уявлень про минуле, актуальних, зокрема, для українського суспільства, а також тієї прагматичності, якою повсюдно визначалося їхнє витворення. Досягнення цього розуміння видається необхідним кроком у напрямі до деідеологізації сучасної історичної думки та до забезпечення її політичної незаангажованості у майбутньому.

Література

1. Ferguson A. Utter Antiquity. Perceptions of Prehistory in Renaissance England. London, 1993.

2. Geooffrey ofMonmouth. The History of the Kings of Britain. London, 1975.

3. Гальфрид Монмутский. История бриттов. Жизнь Мерлина. М., 1984.

4. Kenyon J. The History Men: The Historical Profession in England since the Renaissance. London, 1983.

5. MacDougal H. Racial Myth in English History. Hanover, 1982.

6. Gransden A. Historical Writing in England c. 550 to 1307. NY, 1996.

7. Dudo of St. Quentin. History of the Normans. NY, 1998.

8. Albu E. The Normans in their Histories: Propaganda, Myth and Subversion. NY, 2001.

9. Warren M. History on the Edge: Excalibur and the Borders of Britain, 1100 -- 1300. Minneapolis, 2000.

10. Huppert G. The idea of Perfect History: Historical erudition and historical philosophy in Renaissance France. Chicago, 1970.

11. Bietenholz P. Historia and Fabula: Myths and Legends in Historical Thought from Antiquity to the Modern Age. Leiden, 1994.

12. Brown E. The Trojan Origins of the French: The Commencement of a Myth's Demise, 1450 --1520// Medieval Europeans: studies in ethnic identity and national perspectives in Medieval Europe. NY, 1998.

13. Jones E. The English Nation: The Great Myth. Sutton Publishing, 2003.

14. Polydore Vergil's English History. Vol. I. London, 1846.

15. Levy F. Tudor historical thought. Toronto, 2004.

16. Guy J. The Tudor Age // The Oxford History of Britain. Oxford, 2001.

17. Bray G.L. Documents of the English Reformation. Cambridge, 2004.

18. Armitage D. The ideological origins of the British Empire. Cambridge, 2000.

19. Federico S. New Troy: Fantasies of Empire in the Late Middle Ages. Minneapolis, 2003.

20. Prestwich M. Edward I. Berkeley, 1988.

21. Curran J. Roman invasions: The British history, Protestant Anti-Romanism and The Historical Imagination in England, 1530 -- 1660. Delaware, 2002.

22. Foucault M. «Society Must Be Defended». Lectures at the College de France, 1975 -- 1976. NY, 2003.

23. The Puritan revolution: a documentary history / Ed. By S. Prall. London, 1969.

24. Ivic C. Mapping British sdentities: Speed's Theatre of the Empire of Great Britaine // British identities and English Renaissance Literature /Ed. by D. Baker, W. Maley. Cambridge, 2002.