Гуманітарна політика у поліетнічному регіоні: Крим 2000-х років

Шульга Тарас (м. Київ), молодший науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Гуманітарна політика у Криму мала впродовж 2000-х років компромісний характер, що уповільнювало конвергенцію між півостровом та материковою Україною, передусім через небажання центру іти на конфлікт із місцевими елітами з фактично другорядного питання.

Ключові слова: Крим, гуманітарна політика, конвергенція, центральний уряд, місцеві еліти.

Аналіз особливостей формування та реалізації гуманітарної політики в Автономній Республіці Крим (далі - АРК) впродовж останнього десятиріччя є важливим і перспективним завданням для української (і навіть світової) науки, зокрема у контексті драматичних подій весни 2014 року в цьому регіоні України. Специфіка кримської ситуації у цей період, котра формувала особливі умови, зокрема, і гуманітарного розвитку АРК, полягала передусім у тому, що півострів значно відрізнявся за етнічним, мовним і релігійним складом свого населення від решти України, але при цьому він був частиною унітарної Української держави, і формальна політична автономія Криму не перешкоджала сильному, а часто і домінантному впливу загальнодержавних політичних гравців (насамперед центрального уряду) на становище в цьому регіоні. Однак, незважаючи на обмежені можливості для самих кримчан визначати напрями розвитку півострова, місцеві кримські еліти і ширші верстви суспільства не відмовлялися (і навряд чи могли відмовитися - через ті ж таки етномовні та конфесійні особливості) від спроб перехопити ініціативу та сформувати свій порядок денний для гуманітарної політики в АРК. Так само і центральна влада була неспроможна здійснювати свої гуманітарні проекти у Криму без співпраці з суспільством цього регіону, і особливо його елітами. Економічні особливості АРК (величезна роль рекреаційного сектору, висока частка інтенсивних галузей у сільському господарстві, важливе місце пов'язаних із морем галузей, відносна слабкість промислової бази, довготривалі наслідки скорочення військової присутності в регіоні) також впливали, хоча й опосередковано, на цілі та засоби розвитку гуманітарної сфери півострова. Ще одним чинником, котрий значною мірою виокремлював АРК серед українських регіонів, була відносно висока активність Російської Федерації (як урядових, так і неурядових структур) на півострові, і особливо в сфері культури та освіти.

Через перелічені вище особливості гуманітарна політика у Криму і щодо Криму неминуче ставала складнішою, різноманітнішою та конфліктнішою, ніж у середньостатистичному регіоні материкової України, оскільки гравців на цьому полі більше, а відмінності між ними значніші. Сама по собі така ситуація абсолютно не унікальна, оскільки навіть зараз, після більше, ніж двох століть поширення національних держав і багатьох тріумфів національних рухів, у світі переважають поліетнічні політичні утворення, і етнічні групи, як правило, є регіонально концентрованими, з відповідними наслідками для політичного процесу в таких державах.

Однак особливістю, котра вирізняла Крим на тлі подібних йому регіонів у світі, був якраз відносно низький рівень конфліктності і висока готовність регіональних етнічних груп та їхніх еліт до співпраці як між собою, так і з центральним урядом. Очевидно, що дослідження причин виникнення цих рис має не лише наукове, а й практично-політичне значення.

У порядку останнього вступного зауваження, слід сказати, що сама гуманітарна політика як така є значною мірою специфічно пострадянським (і навіть, значною мірою, специфічно українським) поняттям. За найширшими означеннями, вона включає не тільки освітню, наукову та культурну політику, а й політику у сферах охорони здоров'я, соціального захисту, захисту прав і свобод громадян, екології. Ми вважаємо такі означення широкими і дотримуємося вужчої дефініції, котра відносить до гуманітарної політики лише діяльність політичних акторів у сферах освіти, науки та культури, причому до останньої сфери відносимо також і релігійну проблематику.

У цьому ми йдемо за методологією ООН, котра віднесла до відповідальності ЮНЕСКО саме ці три сфери, не об'єднуючи їх, однак, жодним спільним терміном. В англомовній науковій та практичній літературі частковим відповідником для «гуманітарної політики» є «cultural policy», котра, однак, не повністю (і не завжди) включає освітню і наукову сфери. Російські дослідники та практики гуманітарної політики частіше називають її «культурная политика» , хоча використовуються також і терміни «культурно-гуманитарная политика» та (рідше) «гуманитарная политика».

Дослідження взаємодії між центральними та регіональними учасниками політичного процесу у гуманітарній сфері потребує як з' ясування основних характерних рис суб' єктів цього процесу, так і розгляду їхньої практичної політичної діяльності на гуманітарному напрямі. Ми вважаємо за доцільне вирішувати ці два завдання окремо, не забуваючи, звичайно, про тісний зв'язок між ними.

Як ми вже вказували вище, нетиповий для решти української території етнічний, мовний та релігійний склад населення є найважливішою особливістю АРК як об'єкту гуманітарної політики. Дані останнього за часом Всеукраїнського перепису населення 2001 року значною мірою застаріли, але поточна статистика не дає нам підстав вважати, що протягом 2000-х років склад населення Криму зазнав радикальних змін, а тому ми можемо використовувати ці дані для аналізу ситуації протягом усього десятиріччя, враховуючи також і ймовірну динаміку демографічної еволюції (передусім збільшення частки кримських татар).

За вказаним переписом, трьома найбільшими етнічними групами Криму були росіяни (58,3% від всього населення), українці (24,3%) та кримські татари (12,0%). Всі інші етноси, разом узяті, не складали і шести відсотків кримчан і не відігравали скільки-небудь помітної ролі в гуманітарній політиці на півострові, навіть незважаючи на те, що Крим є історичною Батьківщиною не тільки кримських татар, а й кримчаків та караїмів, але обидва ці етноси є надзвичайно малочисельними, проживають переважно за межами АРК і є значною мірою асимільованими. Слід також сказати, що, як показують, зокрема, багаторічні дослідження Київського міжнародного інституту соціології, реальна етнічна структура населення України в цілому і АРК зокрема є складнішою, ніж це може здатися за даними перепису, оскільки значна частина громадян є біетнорами, тобто належить до двох етносів водночас (переважно українського та російського), через що частка населення, котре відчуває себе хоч якоюсь мірою росіянами, у Криму ще вища, ніж переписні 58,3%, а частка українців (включно з біетнорами) не така низька, як показує перепис.

При цьому за ознакою рідної мови населення Криму можна поділити так само на три основні групи, російськомовну (76,6%), кримськотатарсько- мовну (11,4%) та україномовну (10,0%) (таким чином, 59,5% кримських українців є російськомовними). Ці цифри не слід сприймати як точне відображення реальної повсякденної мовної ситуації на півострові, оскільки фактичне домінування російської мови у суспільному житті та змішане проживання усіх етнічних груп, за частковим винятком кримських татар, роблять саме російську мовою повсякденного спілкування для значної частини кримчан з іншими рідними мовами, тому російськомовними за ознакою фактичної розмовної мови є навіть більше, ніж 76,6% кримчан.

Ми вважаємо, що за гуманітарними потребами близькою до росіян є також і російськомовна більшість кримських українців та інших народів півострова, за винятком кримських татар. Цей останній етнос займає особливе місце в гуманітарній політиці півострова з огляду на відносно стійкішу національну ідентичність, негативний історичний досвід проживання в державах, де домінували росіяни, та конфесійні особливості. Разом узяті, ці чинники змушують навіть російськомовних кримських татар домагатися (принаймні на рівні політичної риторики) розширення культурно-освітніх можливостей для кримськотатарської мови, тоді як російськомовні кримські українці переважно не відчувають необхідності боротися за поліпшення становища української мови та україномовної культури у Криму.

Російськомовна більшість кримчан (котра включає не тільки росіян, а й більшість українців) протягом 2000-х років перебувала, з точки зору гуманітарної політики, у найкращому становищі з-поміж трьох найбільших мовних груп, маючи до своїх послуг (за станом на 2010 рік) 88,6% місць у загальноосвітніх навчальних закладах, 94,5% місць у вищих навчальних закладах та абсолютну більшість друкованих засобів масової інформації (далі - ЗМІ), як регіональних, так і загальноукраїнських та закордонних (майже виключно російських). Україномовна громада Криму мала задовольнятися 8,1% місць у загальноосвітніх та 5,5% місць у вищих навчальних закладах, а кримські татари - 3,2% місць в загальноосвітніх навчальних закладах за повної відсутності можливостей отримання вищої освіти кримськотатарською.

Слід, правда, відзначити, що всі етнічні групи Криму мають доступ до освіти як такої, а майже стовідсоткове охоплення населення шкільного віку середньою освітою можна вважати досягненням саме по собі, з огляду на низьке фінансування цієї сфери та чинник масової репатріації кримських татар, котра викликала значне перенапруження обмежених ресурсів кримської освітньої системи, особливо з огляду на схильність репатріантів до компактного розселення і характерну для них більш високу народжуваність.

Так само майже суцільно російськомовною була і кримська наука. Єдиною сферою культурного життя Криму, в якій українська мова займала відносно сильні позиції, було теле- та радіомовлення (у тому числі за рахунок центральних ЗМІ). Кримськотатарська мова була представлена як у друкованих, так і в електронних ЗМІ значно слабше, ніж сам цей етнос у Криму, і навіть серед самих кримськотатарських ЗМІ найпопулярнішими були російськомовні або двомовні. Іншими словами, навіть після п'яти років перебування при владі у Києві (а якийсь час і у самому Криму) політиків націонал-демократичної орієнтації, панівне становище російської мови та культури в АРК не підлягало жодним сумнівам.

У релігійній сфері Крим так само виділявся на загальноукраїнському тлі, передусім наявністю сильної мусульманської громади, котра складала більше 15% вірних усіх конфесій на півострові (мусульманами переважно були кримські татари). В межах християнських громад слід відзначити відносно сильні позиції УПЦ МП та слабкість УГКЦ і УПЦ КП, що, втім, практично не вирізняло АРК на тлі областей Південної України (хоча й було нетиповим для України в цілому).

Водночас у материковій Україні протягом 2000-х років абсолютну більшість населення складали українці з українською мовою як рідною, а приблизно половину - українці з розмовною українською мовою, причому частка студентів та школярів, котрі навчалися українською мовою, значно перевищувала (принаймні за офіційною статистикою) не тільки частку україномовних громадян в усьому населенні, а й етнічних українців взагалі, що призводило до залучення значної частки не україномовного і не українського населення до навчання українською мовою. Лише у сфері ЗМІ загальноукраїнська ситуація наближалася до кримської, оскільки друковані ЗМІ були переважно російськомовними, а електронні (за офіційною статистикою) - переважно україномовними. Легко помітити, що відмінності між Кримом та рештою України були сильніші в освіті, сфері прямого державного контролю, і слабші у ЗМІ, котрі перебували переважно у приватних руках, хоча і регулювалися державою, а також у релігійному житті, котре так само менше залежало від державної політики.

Чим ми можемо це пояснити? Чи можемо ми припустити, що існували якісь інституційні перешкоди для проведення у Криму такої самої гуманітарної політики, як і в решті України? Для відповіді на це запитання ми маємо розглянути місце АРК в політично-правовій структурі Української держави. політичний правовий крим україна росія

Формально Крим користувався досить широкою автономією у складі України, яка передбачала призначення всього кримського уряду Верховною Радою Криму за поданням його голови, котрий у свою чергу призначався місцевим законодавчим органом за наявності згоди Президента України. Це означає, що будь-яка консолідована позиція більшості кримських парламентаріїв мала би ставати позицією кримського уряду, даючи АРК юридичну можливість проводити власну політику, а не виконувати розпорядження з Києва.

Але справа у тому, що якраз такої консолідованої позиції кримські еліти, як правило, і не мали. Протягом 2000-х років, сильний центральний уряд завжди міг (за допомогою політичного тиску аж до шантажу і політично мотивованих кримінальних переслідувань) змусити кримських політиків підтримати того кандидата на посаду кримського прем'єра (і відповідно, той склад уряду), якого хотіли бачити у Києві. Так, 2005 року сильний постреволюційний уряд «помаранчевих» політичних сил провів на посаду голови Ради Міністрів Криму Анатолія Матвієнка - українського націонал-демократа без всякого досвіду участі у кримській політиці, тобто людину, яка за нормальних умов не могла мати жодної підтримки як серед кримських еліт, так і серед електорату. Так само 2010 року сильний центральний уряд Партії регіонів (далі - ПР) без особливих проблем домігся призначення головою кримського уряду Василя Джарти - впливового партійного лідера з Донецької області, але людину без будь-якої власної бази підтримки і команди у Криму. Адміністрація Джарти не тільки відтіснила значну частину кримської еліти від влади, а й перерозподілила на користь своїх членів та груп підтримки економічні ресурси півострова.

Крім фактичної слабкості автономного статусу Криму, він мав і інституційні недоліки, передовсім у сфері регіональних фінансів, котрі так само, як і в решті України, визначалися перш за все національним бюджетом і реальними діями контрольованих з Києва державного казначейства і митної та податкової служб, а не політикою місцевої влади. Таким чином, навіть гіпотетичний сильний і не підпорядкований Києву автономний уряд Криму був би змушений здійснювати свою політику в межах того фінансування, котре йому виділить центральний уряд.

Звищевикладеного очевидно, що реальний невисокий рівень автономії Криму в межах України цілком дозволяв центральній владі проводити щодо півострова таку гуманітарну політику, яку вона вважала за потрібне, але при цьому вона все ж мусила враховувати можливу реакцію регіональних політичних гравців. Взаємодія між цими суб'єктами гуманітарної політики є темою нашого наступного підрозділу.

На початку 2000-х років при владі в АРК перебували комуністи, очолювані Леонідом Грачем, котрі прямо контролювали місцевий парламент, а за погодженням з центральним урядом Леоніда Кучми - і виконавчу владу Криму. Лише 1,2% кримських школярів навчалися українською у 2000 році, що явно не відповідало не лише частці україномовних громадян в населенні півострова, а й частці батьків, які бажали, щоб їхні діти навчалися українською мовою. Російська мова панувала і в ЗМІ. Чи не єдиною ознакою належності АРК до держави з українською офіційною мовою була необхідність відправляти україномовну документацію до структур центрального уряду, і навіть це викликало у декого обурення. Втім, загалом російськомовну більшість кримчан таке становище влаштовувало, і ця позиція знаходила своє відображення у політиці кримських органів влади, котрі не тільки не сприяли розвитку україномовної культури, а й часами перешкоджали створенню українських шкіл навіть там, де уже існувала ініціатива з боку батьків.

Центральний уряд часів Кучми фактично ніяк не втручався в це становище, навіть після усунення від влади на півострові комуністів на виборах 2002 року. Ситуація почала повільно змінюватися лише після приходу до влади у Києві політичних сил націонал-демократичної орієнтації на початку 2005 року. Новий кримський уряд очолив виходець з материкової України Анатолій Матвієнко, але і він не проводив активної українізаційної політики, обмежившись сприянням місцевим ініціативам зі створення українських шкіл. Уже 2006 року до влади на півострові повернулися проросійські сили, але їхні можливості з проведення незалежної гуманітарної політики були обмежені через сильний контроль уряду у Києві за освітньою сферою і (меншою мірою) мовною політикою ЗМІ (так, навіть за перебування при владі у 2006-2007 роках ПР зберігався курс на україномовну рекламу в ЗМІ). Повернення до влади націонал-демократів у 2007 році (і зокрема призначення міністром освіти і науки Івана Вакарчука) мали би активізувати українізаційну політику і в Криму, але цього не сталося: як і до цього, в АРК центральний уряд лише йшов за ініціативою з місць, не намагаючись запровадити українську мову рішенням згори, обґрунтовано побоюючись конфлікту з місцевими елітами і російськомовною більшістю населення у випадку активніших дій.

Наслідком такої відносної пасивності стало поступове зростання частки школярів, котрі навчалися українською мовою, з 1,2% 2000 року до 8,1% загальної маси учнів кримських шкіл за станом на 2010 рік, у результаті чого їх частка майже досягла частки населення з українською рідною мовою у Криму, а також трохи менш істотне збільшення кількості україномовних місць у кримських вузах (з нуля до 5,5%).

Становище кримськотатарської освіти за станом на 2010 рік уже було помітно гіршим, ніж україномовної, оскільки лише четверта частина кримськотатарських школярів мала змогу здобувати середню освіту рідною мовою, а вища освіта кримськотатарською мовою була відсутня як така, навіть незважаючи на існування вищого навчального закладу (Інженерно-педагогічного університету), де кримські татари становили переважну більшість як студентів, так і викладачів. Таке відставання кримськотатарської освіти зберігалося протягом 2000-х років, незважаючи на сприяння її розбудові з боку як Меджлісу кримськотатарського народу, так і іноземних благодійних організацій (зокрема, із Катару та Кувейту). Це можна пояснити, по-перше, відсутністю достатньо дієвої допомоги в розвитку кримськотатарської освіти з боку українських і кримських органів влади (це питання не було пріоритетним ні для українських націонал-демократів, ні, тим більше, для про- російських політичних сил, як у Києві, так і особливо в АРК, а самі кримські татари, обтяжені спільним для всього населення оподаткуванням, мають замало матеріальних ресурсів для самостійної розбудови власної освітньої системи), по-друге, можливістю для кримськотатарської молоді отримувати вищу освіту у Туреччині мовою, котра близька до кримськотатарської, і по-третє, розумінням з боку самих кримських татар того факту, що в осяжному майбутньому російська мова збереже своє панівне становище на півострові, що змушує їх миритися з переважно російськомовною освітою.

Релігійне життя в АРК характеризувалося, як правило, безконфліктними взаєминами між більшістю вірних та духовенства провідних конфесій (тобто передусім УПЦ МП та мусульман) у поєднанні з використанням релігії як приводу для висловлення своєї етнополітичної позиції з боку радикальних груп (передусім російських козаків та набагато менш чисельних кримськотатарських вахабітів). Типовим таким квазірелігійним актом було несанкціоноване встановлення православного хреста у громадському місці з наступним поваленням цього хреста групою кримських татар або представниками влади, що нерідко супроводжувалося бійкою. Найгострішим спалахом такого квазірелігійного протистояння стали масові заворушення у Бахчисараї в серпні 2006 року, приводом до яких стали вимоги кримських татар відновити мусульманський цвинтар та мечеть на місці ринку (більшість торговців на якому складали російськомовні кримчани). Характерно, що заворушення припинилися лише після втручання центральної влади, в той час як непослідовна (можливо, цілеспрямовано непослідовна) політика кримського уряду стала одним з чинників виникнення цієї кризи. Реальний рівень конфесіоналізації населення досить низький, навіть серед кримських татар третина громадян не належить до жодної конфесії, серед росіян і українців таких більшість, до того ж декларативна належність до певної конфесії у більшості випадків не виражається в активній участі в житті якоїсь церковної парафії чи мечеті чи неухильному виконанні вимог обраної релігії.

Отже:

1. Гуманітарна ситуація в АРК протягом 2000-х років суттєво відрізнялася від загальноукраїнської, а тенденція до конвергенції була хоч і безсумнівною, але слабкою.

2. Це не може пояснюватися автономністю Криму як такою, оскільки ця автономність не заважала центральній українській владі втручатися у справи півострова, коли та була достатньо сильною сама по собі і відчувала таку потребу (встановлення контролю за політичною владою та економічними ресурсами).

3. Однак це, може пояснюватися небажанням уряду у Києві іти на конфлікт з кримським суспільством і елітами з тих питань, котрі сам центральний уряд не вважав справді суттєвими.

4. Гуманітарна політика безсумнівно належала до таких менш суттєвих питань для адміністрації Кучми і (пізніше) ПР, а також імовірно була менш суттєвою для як мінімум частини «помаранчевих» політиків.

5. Відносна безконфліктність кримської гуманітарної політики була, таким чином, більше наслідком складної взаємодії еліт, ніж цілеспрямованої політики примирення з будь-чийого боку.

6. Найменш виграшною була гуманітарна ситуація кримськотатарської громади, як найслабшого учасника політичного процесу.

Джерела:

1. Cohen R. Conclusion: Ethnicity, the State and Moral Order // Ethnicity and the State. - New Brunswick, 2009. - P. 247.

2. Sasse G. The Crimea Question: Identity, Transition, and Conflict. - Cambridge, Mass., 2007. - P. 2-3.

3. Концепція гуманітарного розвитку України на період до 2020 року. Проект // Стратегічні пріоритети. - К., 2009 - №3. - С. 11-30

4. Лукашевич М.П. Гуманітарна політика в Україні. - К., 2010. - С. 24-25.

5. UNESCO Basic Texts. - Paris, 2004. - P. 8. (Article I, Clause 1, the UNESCO Constitution). Також: [Електронний ресурс]

6. Mulcahy K. Cultural Policy // Handbook of Public Policy. - London., 2006. - P. 265266.

7. МИД РФ Тезисы «Внешняя культурная политика России - год 2000» // Дипломатический вестник. - М., 2000. - №4 // [Електронний ресурс]

8. МИД РФ. Основные направления политики Российской Федерации в сфере международного культурно-гуманитарного сотрудничества. М., 2008. С. 1-2.

9. Дністрянський М.С. Етнополітична географія України. - Львів, 2006. - С. 452.

10. Ленчовский Р.И. Проблема латентной этнической идентификации личности и этноструктура населения Украины // [Електронний ресурс]

11. В.С., Оксамитная С.Н. Русскоукраинская биэтническая идентичность и лингво-этническая гетерогенность в Украине // [Електронний ресурс]

12. Державний комітет статистики України. Всеукраїнський перепис населення 2001 / Результати / Основні підсумки / Мовний склад населення / Автономна Республіка Крим // [Електронний ресурс]

13. Державний комітет статистики України. Загальноосвітні навчальні заклади України на початок 2010/11 навчального року. - К., 2011. - С. 60.

14. Державний комітет статистики України. Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України на початок 2010/11 навчального року. - К., 2011. - С. 106.

15. Державний комітет статистики України. Загальноосвітні навчальні заклади України... - С. 60.

16. Державний комітет статистики України. Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України. - С. 106.

17. Державний комітет статистики України. Загальноосвітні навчальні заклади України. - С. 60.

18. Державний комітет статистики України. Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України. - С. 106.

19. Державний комітет статистики України. Засоби масової інформації та книговидання в Україні у 2010 році. - К., 2011. - С. 33-34.

20. «Голос Крыма» та «Авдет».

21. Суспільно-політичні, міжнаціональні та міжконфесійні відносини в Автономній Республіці Крим. - К., 2008. - С. 57.

22. Державний комітет статистики України. Загальноосвітні навчальні заклади України... - С. 60; Державний комітет статистики України. Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України. - С. 106.

23. Конституція України. - К., 2011. - С. 58-59 (Розділ Х, ст. 136); Закон України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим» // [Електронний ресурс]

24. Астахова Н. Матвиенко стал крымским «монархом». Парламент можно переименовать в «свиту» // Крымская правда. - 2005. - 13 мая.

25. Самар В. Без Джарти // Дзеркало тижня. - 2011. - 19 серпня.

26. Самар В. Перемога над Кримом // Дзеркало тижня. - 2010. - 20 венресня.

27. Швец А. Крым в отсутствии диалога славян // [Електронний ресурс]

28. Uehling G. The first independent Ukrainian census in Crimea: Myths, miscoding, and missed opportunities // Ethnic and Racial Studies. - 2004. - Vol. 27. - №1.

29. Суржик Л. Міністр освіти і науки україни Іван Вакарчук: «Сила традиції і метафізичний страх перед невідомим» // Дзеркало тижня. - 2009. - 28 березня.

30. Швец А. Крым в отсутствии диалога славян // [Електронний ресурс] Державний комітет статистики України. Загальноосвітні навчальні заклади України. - С. 60.

31. Державний комітет статистики України. Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України. - С. 106.

32. Укреплена материально-техническая база 16-ти крымскотатарских школ // [Електронний ресурс]

33. Семена Н. «Крестоповал»: попытка №2 // День. - 2011. - 5 липня.

34. Іслам і політика ідентичностей у Криму: від символічних війн до визнання культурного розмаїття. - К., 2009. - С. 27-28.

35. Суспільно-політичні, міжнаціональні та міжконфесійні відносини в Автономній Республіці Крим. - С. 58.

36. Муратова Э. Исламское возрождение в постсоветском Крыму // Ислам в Крыму: Очерки истории функционирования мусульманских институтов. - Симферополь, 2009. - С. 383-392.

Размещено на Allbest.ru