Анексія Криму

Размещено на http: //www. allbest. ru/

1. Скільки разів Росія анексувала Крим…

Маючи стратегічне географічне розташування та унікальні кліматичні умови, Кримський півострів упродовж віків перебував на перехресті політичних інтересів різних держав. У 1425 р. на його території виник Кримський ханат, з 1478 р. він перебував у васальній залежності від Османської імперії. Саме тут відбувався етногенез кримських татар, кримчаків та караїмів. Загалом населення півострова було строкатим в етнічному відношенні -- у приморських містечках і селищах здавна мешкали чисельні громади вірмен, греків, італійців.

Однією з головних причин завоювання Кримського півострова було прагнення російського уряду ліквідувати останню перешкоду на шляху до інтенсивної колонізації Північного Причорномор'я. В 1770 р. було розпочато будівництво порубіжної Дніпровської лінії, яка простягалася від сучасного Бердянська вздовж р. Берда та Кінськими Водами до Дніпра.

У липні 1774 р. поблизу болгарського села Кучук-Кайнарджи між Туреччиною та Росією було укладено мирний договір. Порта визнала Кримське ханство незалежною державою. О. Безбородько, статс-секретар імператриці Катерини ІІ і майбутній канцлер Російської імперії (в часи імператора Павла І) та Г. Потьомкін запропонували приєднати Крим до імперії.

В 1776 р. з'явилася записка О. Безбородька «Картина или краткое известие о Российских с татарами войнах и делах, начавшихся в половине десятаго века и почти безпрерывно чрез восемьсот лет продолжающихся». Огляд русько-татарських відносин протягом Х-^Ш ст. крізь призму деструктивної ролі Кримського ханства в історії України та Росії став підосновою розробки плану остаточної ліквідації кримської загрози. В 1777 р. Безбородько вказував, що «независимость Татар в Крыму ненадежна для нас и что надобно помышлять о присвоении сего полуострова». Наприкінці вересня 1780 р., коли Петербург активізував свої дипломатичні дії на кримському напрямку, Безбородько подав на розгляд імператриці записку, відому під назвою «Мемориал по делам политическим». «Россия, -- зазначав О. Безбородько, -- не имеет надобности желать других приобретений, как: 1) Очаков с частию земли между Бугом и Днестром; 2) Крымского полуострова...». Приводом до анексії Криму могла стати обставина, «буде бы, паче чаяния, тамошнее правление по смерти нынешняго хана, или по каким либо непредвидимым замешательствам нашлось для нас невыгодным и вредным.». Крім цього, записка Безбородька містила й інші плани щодо витіснення турок з Європи та реставрації на базі турецьких володінь Грецької імперії на чолі з представником російського імператорського дому (планувалося, що ним стане онук Катерини ІІ Костянтин Павлович). Ця програма завоювань увійшла в історіографію під назвою «грецький проект». Останній фактично заклав підвалини зовнішньої політики Росії на два століття вперед.

На першому етапі ставилося завдання зруйнувати економіку ханства та єдність кримських татар і вивести Крим з турецького протекторату. Першим кроком до реалізації проекту анексії Криму став організований О. Суворовим вихід кримських християн, більшість серед яких становили греки. Формальним приводом для анексії Криму стало зречення останнього хана.

Менш відомим, проте історично засвідченим фактом є належність авторству Безбородька й маніфеста про приєднання Криму до Російської імперії від 8 квітня 1783 р., хоча в російській, та й радянській історіографії, як правило, увага акцентується на провідній ролі в ідеологічно-політичному обґрунтуванні та дипломатичній підготовці анексії Криму саме Г. Потьомкіна, якому часто помилково приписується й авторство згаданого маніфесту. О. Безбородько, на якого було покладено справу відносин Росії зі Сходом, справив помітний вплив на розвиток російсько-турецьких стосунків кінця 1770-х -- початку 1790-х років. Пріоритетне місце в них належало кримському питанню.

У Маніфесті 1783 р. імператриця Катерина II обіцяла «...содержать их (тобто -- татар) наравне с природными нашими поддаными и защищать их лица, имущество, храмы и природную веру...».

Спочатку російський уряд демонстрував толерантність щодо релігійних справ. Для Криму була встановлена посада особливого муфтія, повністю незалежного від голови мусульман Росії. Чисельні беї та мурзи були приписані до дворянського стану і згодом породичалися з російським дворянством. Серед їх нащадків були Г. Державін (рід Нарбекових), Л. Толстой (рід Ідрисових), Ф. Достоєвський (Челебеї), О. Купрін (Туган-Барановські), А. Ахматова (рід Чагодая) та ін.

Незважаючи на анексію Росією Кримського ханства, Оттоманська Порта не полишала надій на повернення колишнього васала в орбіту власних інтересів у Чорноморському регіоні, що стало одним з факторів напруженості у відносинах двох імперій. Забігаючи наперед, принагідно зазначимо, що в основу маніфесту Катерини ІІ про війну з Туреччиною лягла записка Безбородька «О причинах разрыва мира России с Турциею».

Приєднання Криму до Російської імперії в 1783 р. відкрило нові перспективи для освоєння цього регіону. Після анексії півострова перед російським урядом постала проблема зміцнення тут своїх позицій. Цього вимагало як військово-стратегічне становище Криму, так і перспективи його торговельно-економічного розвитку. Проте на першому етапі інкорпорації Криму до імперії пріоритетними все ж були завдання перетворення півострова в російський плацдарм на Чорному морі, зокрема й для кавказької кампанії, що наприкінці XVШ ст. набирала обертів. Тому нагальним було забезпечення внутрішньокримської стабільності та безпеки.

Як показали наступні події, розраховувати на лояльне ставлення до нової влади місцевого кримськотатарського населення, внаслідок історичних, політичних та ментально-релігійних факторів, не доводилося. Про це засвідчила масова еміграція татар до турецьких володінь. Не безпідставно російська адміністрація не довіряла і тій частині місцевого населення, яка залишилася на півострові, зважаючи на її явні або ж приховані протурецькі симпатії. Виходячи з цього, важливою передумовою подальшого входження Криму до імперії стала форсована колонізація півострова лояльним населенням, оскільки в результаті тривалого російсько-турецького протистояння 70-х -- початку 80-х років та наступного переселення татарського населення до Туреччини, півострів залишався практично напівбезлюдним. Основу колонізаційних ресурсів, на думку російського уряду, мали скласти росіяни та українці. Ставка на українську колонізацію Криму була свідомою і невипадковою. Власне, ще до анексії Криму, наприкінці 1770-х рр., у російському урядовому середовищі з'явився анонімний проект під назвою «Рассуждение одного Российскаго Патриота о бывших с Татарами делах и войнах, и способах служащих к прекращению оных навсегда», який передбачав перетворення півострова в імперську територію. Згідно з цим планом, після «звільнення» Криму від татарського населення, наступним пріоритетом мала стати його колонізація російським та українським елементом: «Потом спросить волницу из донских казаков и из малороссиян, кто в Крыму жить пожелает, где отвести им также удобные места для хлебопашества, или для рыбной ловли, куда конечно доволно ахотников наитится может». Очевидно, в російському уряді небезпідставно сподівалися, що після ліквідації Запорозької Січі принаймні частина запорожців, зважаючи на їх власний досвід колонізації степового порубіжжя південноукраїнських земель, переселиться до Криму.

Імперський уряд здійснював постійний тиск на кримських татар, унаслідок чого переважна їх частина змушена була емігрувати до Туреччини. Одночасно від часів Катерини ІІ Крим інтенсивно заселявся колоністами, яким створювалися пільгові умови проживання. В контексті політики державної колонізації людність півострова збагатилася німецькими, голландськими, прусськими, швейцарськими, єврейськими та ін. громадами. Паралельно з урядовою розгорталася народна колонізація, в якій активну участь брали українці й росіяни.

У 1833 р. тисячі старовинних рукописів та книг як «шкідливі» для населення та «общего спокойствия» були відібрані по усьому Криму і спалені. На початок ХХ ст. на півострові майже зовсім зникли духовні навчальні заклади, загальна кількість мечетей за період 1805-1914 рр. зменшилась вдвоє: з 1556 до 729.

Вдруге Крим був анексований Росією наприкінці громадянської війни. Власне тривала історія громадянського протистояння 1917-1921 рр. належить до «скарбниці» дипломатичного маневрування та залаштункової політики.

В 1917 р. кримські татари, скориставшись революційним хаосом у Росії, проголосили суверенітет і заснували Кримську Народну Республіку. До створення уряду були залучені представники литовсько-татарської інтелігенції на чолі з Матвієм Сулькевичем, однак це не допомогло зберегти державність -- у 1918 р., після вторгнення більшовиків, республіка була анульована. У квітні 1919 р. на півострові знову утвердилася радянська влада, і більшовики проголосили його незалежною соціалістичною республікою, уряд якої очолив брат В. Леніна Д. Ульянов. Республіка проіснувала близько двох місяців. Десантом з моря у червні 1919 р. Кримом знову оволоділи білогвардійці, які протрималися там до листопада 1920 р.

Втративши контроль над півостровом, білогвардійські сили емігрували до Туреччини. За кілька днів на цивільних пароплавах і військових кораблях, переважно французьких, було евакуйовано 145,7 тис. військовослужбовців врангелівських армій та біженців. Доля тих, хто не бажав їхати на чужину, склалася трагічно.

10 листопада Реввійськрада Південного фронту (командуючий -- М. Фрунзе, члени РВР -- І. Смілга, М. Владимиров, Бела Кун) направила радіограму Врангелю, в якій обіцяла тим, хто припинить опір, аж до осіб вищого командного складу, «повне прощення стосовно всіх провин, пов'язаних з громадянською боротьбою». По суті, це звернення повторювало «Відозву до офіцерів армії барона Врангеля», опубліковану газетою «Правда» 12 вересня і підписану В. Леніним, Л. Троцьким і С. Каменєвим. Однак ситуація швидко змінилася. Не випадково 12 листопада до Криму на адресу РВР Південфронту (в копії -- Л. Троцькому) пішла телеграма Леніна такого змісту: «Тільки що узнав про вашу пропозицію здатися. Дуже не задоволений непомірною поступливістю умов. Коли супротивник прийме їх, то треба реально забезпечити взяття флоту та невипуск жодного корабля, коли ж супротивник не прийме цих умов, то не можна більше повторювати їх і треба розправитися нещадно».

Виступаючи в Москві на зборах секретарів осередків Московської організації РКП(б) 26 листопада 1920 р., В. Ленін говорив: «Зараз у Криму 300 тисяч буржуазії. Це джерело майбутньої спекуляції, шпигунства, усякої допомоги капіталістам. Але ми їх не боїмося. Ми говоримо, що візьмемо їх, розподілимо, підкоримо, перетравимо.» Ці настанови й стали безпосередньою підосновою більшовицького плану анексії Криму. Вирішальним інструментом його запровадження в життя став червоний терор.

Провідну роль в організації державного терору відіграв начальник Кримської ударної групи (утворена 21 листопада 1920 р.) в Особому відділі Південного й Південно-Західного фронтів Ю. Євдокимов, у майбутньому -- організатор Голодомору 1933 р. у Північно-Кавказькому краї. Виконуючий обов'язки начальника Особого відділу ВЧК С. Дукельський з приводу діяльності Євдокимова висловився так: «Експедицією під керівництвом т. Євдокимова був очищений від залишків врангелівців Кримський півострів. Як наслідок, було розстріляно до 12 тис. осіб, з яких до 30 губернаторів, більш як 150 генералів, понад 300 полковників, кілька сотень контррозвідників і шпигунів. Було попереджено можливість виникнення в Криму білих банд». Командуючий фронтом представив Євдокимова до нагороди орденом Червоного прапора. Резолюція М. Фрунзе на нагородному листку була такою: «Вважаю діяльність т. Євдокимова такою, що заслуговує на заохочення. Через особливий характер цієї діяльності проводити нагородження в звичайному порядку не зовсім зручно».

Загальну кількість жертв з'ясувати проблематично. В літературі фігурують різні експертні оцінки. Перша з них була оприлюднена С. Мельгуновим у його книзі, що побачила світ у Берліні у 1923 р. Мельгунов наводив показання письменника І. Шмельова лозаннському суду, який твердив, посилаючись на офіційні більшовицькі джерела, про 56 тис. розстріляних -- військових і цивільних. Сам письменник мав сумніви щодо цієї цифри і називав суду іншу -- 120 тис. Остання за часом з опублікованих оцінок жертв червоного терору в Криму належить В. Булдакову: «Впродовж зими 1920-1921 рр. в Криму було розстріляно, утоплено в морі, прилюдно повішено чи не 100 тис. осіб -- не тільки з числа «офіцерів, чиновників воєнного часу, солдат, працівників в установах добрармії», яким було наказано з'явитися на реєстрацію, але й маса представників інтелігенції. Оскільки багато видних місцевих комуністів аж ніяк не вітали розгул кривавого безмежжя, не доводиться сумніватися, що ця акція інспірувалася з більшовицького центру, хоча зберігалася й інерція низових ініціатив». Твердження про інспірованість терору з більшовицького центру Булдаков підкріплював посиланням на вагомий документ, щоправда, більш раннього походження. 28 липня 1920 р. Й. Сталін телеграфував Л. Троцькому: «Наказ про поголовне винищення Врангелівського комскладу (командирського -- авт.) маємо намір видати й поширити в момент нашого загального наступу».

Привідкрив сторінку у тій страхітливій історії у 1923 р. під час обговорення рукопису роману М. Тартаковського «В тупике» Ф. Дзержинський. Письменник згадував: «Офіцери з'явилися на перереєстрацію. І почалася кривава бійня без будь-якого сенсу. Всіх, хто з'явився, заарештовували, ночами виводили за місто і там розстрілювали. Я спитав Дзержинського, для чого все це було зроблено? Він відповів: -- «Бачите, отут було зроблено велику помилку. Крим був основним гніздом білогвардійщини. І щоб розорити це гніздо, ми послали туди товаришів із цілком винятковими повноваженнями. Але ми ніяк не могли думати, що вони ТАК використають ці повноваження».

«Товаришів із цілком винятковими повноваженнями» очолювали угорський комуніст Бела Кун, якого призначили на посаду голови Кримського ревкому, його заступник Ю. Гавен (псевдонім латиша Я. Даумана) і секретар Кримського комітету РКП(б) Землячка (підпільна кличка Р. Залкінд). У січні 1921 р. Бела Куна відкликали до Москви і його замінив М. Поляков, але це не позначилося на ході червоного терору.

Втопивши Крим у крові своїх політичних ворогів, Кремль зробив натомість низку кроків, аби заручитися підтримкою місцевого населення. 18 жовтня 1921 р. була прийнята Постанова ВЦВК і РНК «Про автономію Кримської Радянської Соціалістичної республіки», що створювалася як «територіальна» автономія у складі РСФРР. В. Ленін і М. Калінін підписали декрет про утворення Кримської АСРР. Керівником Раднаркому (який мав як виконавчі, так і законодавчі функції) Кримської АСРР став С-Г. СаїдГалієв. На почесну посаду голови Кримського ЦВК був обраний Ю.Гавен. Татарам в уряді дісталося 4 наркомати з 13. Наркомом землеробства став У.Ібраїмов, робітничо-селянської інспекції -- І. Ібраїмов, освіти -- К. Хамзін, охорони здоров'я -- Х. Чапчакчі. Наявністю татарських функціонерів на важливих посадах у системі влади центр давав зрозуміти, що республіка має національний характер. Однак їх функціональні обов'язки були істотно обмежені. Згодом, 11 листопада 1921 р., делегати І установчого з'їзду рад Криму постфактум схвалили ті рішення, що вже були прийняті кримськими і центральними органами влади напередодні з'їзду.

Йдучи зовні назустріч бажанням керівників кримськотатарського руху, кремлівські керманичі, водночас поступово концентрували в руках своїх ставлеників всі керівні висоти в республіці. Татаризація в Кримській АСРР відбувалася доволі штучно й обмежено, а з 1928 р., після ліквідації кримськотатарського субцентру влади (розстрілу В. Ібрагімова та його соратників), звелася нанівець. На кінець 30-х рр. усі напрямки коренізації в республіці були згорнуті, виконавці -- репресовані. Здійснивши в 1944 р. наймасштабнішу в історії Криму акцію масової депортації автохтонного населення, радянська влада перегорнула, як вважала на той час, останню сторінку у тривалих маневрах із місцевими етнічними громадами. Разом із ними зникли й формальні підстави для територіальної автономії Криму. У червні 1945 р. Кримська АРСР була перетворена на область у складі РРФСР.

Як і за рахунок яких факторів населення Криму стало переважно російським?

До анексії Росією (1783) Кримське ханство було моноетнічною державою, в якій кримські татари становили понад 92% населення. Згідно з матеріалами п'ятої ревізії 1795 р. у Криму мешкали 157 319 осіб, з них -- 126 тис. кримських татар. Під тиском властей кримські татари почали масово емігрувати до Туреччини, на місце мусульман поступово прибували нові мешканці з різних куточків Росії. Після кількох хвиль еміграції чисельність татар у Криму істотно зменшилася: внаслідок першої хвилі еміграції в 17801790-ті рр. в чотири рази, а після Кримської війни -- вдвічі. Попри це, татари залишалися абсолютною більшістю на півострові (понад 50%) аж до 1864 р., а також відносною етнічною більшістю до кінця XIX ст. (близько 36% в 1897 р.). За переписом 1897 р., із загальної кількості кримських татар (187 943), зафіксованих у Таврійській губернії (102 274 чоловіки і 85 669 жінок), у Криму проживало 186 212 осіб. У всіх повітах півострова, за винятком Перекопського, вони переважали решту етнічних спільнот. Кримські татари, як і українці та німці, в переважній своїй масі (83,7%) були селянами.

Перше російське населення півострова склали по суті військові, введені сюди відповідно до умов Кучук-Кайнарджійської угоди. Згодом воно зростало за рахунок стихійної міграції, щоправда, спонтанної та малозначущої в умовах кріпосництва. Частково півострів залюднювався за рахунок розміщення військових гарнізонів, заснування міст та портів, земельних пожалувань дворянам і чиновникам. Така практика збільшувала у Криму чисельність слов'янського населення з числа відставних військовослужбовців, чиновництва, державних селян та кріпаків. Відомо, що відставні солдати заснували села Петровська Слобода, Зуя, Мазанка, Ізюмівка та ін. За рахунок державної колонізації населення півострова зросло на 70 тис. осіб, сягнувши на середину ХІХ ст. 315 тис. Утім, руйнівна для Росії Кримська війна 18531856 рр. перекреслила досягнення попередніх років. Унаслідок масової еміграції татар до Туреччини в 1860 р. знелюдніли 678 поселень, населення півострова на 1863 р. скоротилося до 192 360 осіб. Якісні зміни в населенні краю відбулися вже у пореформену епоху.

На час Першого всеросійського перепису російське населення у Євпаторійському повіті становило 39%, Перекопському -- 45,3%, Сімферопольському -- 37,7%, Ялтинському -- 30,2% та Феодосійському -- 42,2%. У загальній структурі населення Таврійської губернії на росіян припадало 27,9% (404 463 осіб). Російське населення було найбільш урбанізованим -- 49,1% росіян (142 062 особи) проживали у містах. У соціальному плані російські міські жителі складалися з робітників промислових підприємств, службовців та інтелігенції. Рівень писемності в їхньому середовищі становив 31,96%.

Тільки з початку XX ст. (1917) найбільшим у відносному значенні (понад 41% усього населення) етносом Криму стали росіяни. Стрімке збільшення російської громади було пов'язане з революційними подіями на теренах Російської імперії -- Крим перетворився на штаб-квартиру російського білогвардійського руху, транзитний пункт біженців та політичних емігрантів, місце дислокації іноземних військ.

На середину 20-х рр. етнополітична ситуація у Криму в цілому стабілізувалася. В 1926 р. тут мешкало 301,4 тис. росіян (42,2%), 179,8 тис. татар (25,2 %), 77,4 тис. українців (10,8), 39,9 тис. євреїв (5,6), 43,6 тис. німців (6,1), 16,0 тис. греків (2,2%), 11,4 тис. болгар (1,6%), 10,7 тис. вірмен (1,5%), решту -- 33,8 тис. (4,7%) становили представники інших етносів.

Згідно з даними перепису 1939 р., російська громада зросла до 558,5 тис. (49,6%), татарська -- до 218,9 тис. (19,4%), українська -- до 154,1 тис. (13,7%), єврейська -- до 64,5 тис. (5,7%), німецька -- до 51,3 тис. (4,6%), грецька -- 20,7 тис. (1,8%), болгарська -- 15,3 тис. (1,4%), вірменська 12,9 тис. (1,1%).

Неспівставне з рештою громад збільшення абсолютної чисельності росіян та українців відбулося передовсім унаслідок напливу робітників та інженерно-технічних працівників на об'єкти індустріалізації, євреїв -- в контексті здійснення радянського проекту єврейської аграризації. Решта етнічних громад зростала майже винятково за рахунок природного приросту, на який суттєво вплинули голод та репресії. Кримські татари мали один з найменших показників приросту, хоч у 1939 р. статистика порахувала їх разом з поволзькими татарами. Загалом співвідношення етнічних груп в населенні Криму між 1926 і 1939 рр. мало змінилося.

Докорінні зміни в абсолютних і відносних показниках структури людності півострова сталися під час Другої світової війни. Перший варіант генерального плану «Ост» відомство Гіммлера представило в липні 1941 р. Межа німецької колонізації в ньому проводилася від Балтики до Ладозького озера, Брянська і далі, захоплюючи Україну і Крим. За 30 повоєнних років із цієї території передбачалося депортувати або винищити до 45 млн місцевих мешканців. За другим варіантом плану, розробленим у квітні 1942 р., депортації або винищенню підлягали до 50 млн осіб. Крим разом із Литвою та Херсонською областю називався серед районів першочергової колонізації райхснімцями. Півострів мав іменуватися Готенландом, Сімферополь -- Готенбургом, а Севастополь -- Теодоріхсхафеном (морська гавань на честь вождя готських племен Теодоріха). Першим етапом здійснення плану зміни етнічного обличчя Криму стало знищення євреїв, разом з якими гинули представники унікального етносу -- кримчаки.

Першу депортацію за національною ознакою у Криму сталінський уряд здійснив ще у серпні -- вересні 1941 р. У віддалені регіони СРСР, передусім у Казахстан, були виселені 53 тис. німців. Разом із членами родин від мішаних шлюбів і додатково депортованими за рішенням Воєнної ради Кримського фронту в грудні 1941 р. кількість виселених німців склала 63,4 тис. осіб.

29 травня 1942 р. ДКО розпорядився виселити з Краснодарського краю усіх «соціально небезпечних» громадян, до яких були зараховані, крім німців і румунів, кримські татари. Отже, крім тих радянських громадян, які мали долю народитися німцями і румунами, до числа репресованих потрапили й кримські татари.

На світанку 18 травня 1944 р. кримським татарам було оголошено, що вони за зраду Батьківщини караються виселенням. За три дні було завантажено в залізничні ешелони 180 тис. осіб. Разом з тими, хто був мобілізований на трудовий фронт райвійськкоматами, кількість вилучених з Криму осіб татарської національності сягнула 191 тис.

2 червня ДКО прийняв додаткову постанову стосовно виселення «німецьких пособників» з числа болгар, греків і вірмен. Виселялися не конкретні особи, які заплямували себе співробітництвом з окупантами, а всі громадяни відповідної національності. Всього було виселено 41 854 особи, з них 15 040 греків, 12 422 болгарина, 9621 вірмен, 1119 німців, румунів, італійців. До спецпоселень було відправлено також близько 9 тис. демобілізованих з Червоної армії військовослужбовців кримськотатарської національності, а також 1700 кримських вірмен, болгар і греків.

Унаслідок цих дій Кремля з етнічного організму Криму були хірургічно видалені етноси, що фактично були його автохтонним населенням, а також нащадки іноземних колоністів. Разом із ними зникли й формальні підстави для територіальної автономії Криму. У червні 1945 р. Кримська АРСР була перетворена на область у складі РРФСР.

Депортуючи кримських татар та представників інших «небажаних» національностей з Криму, у Кремлі потурбувалися про те, щоб не залишилося слідів їхнього перебування на географічній мапі. Указом Верховної Ради РРФСР від 14 грудня 1944 р. було перейменовано 11 з 26 районів та їх райцентрів, які мали в назвах татарське або німецьке коріння -- Ак-Мечеть, Ак-Шейх, Біюк-Онлар, Курман-Кемельчі, Карасубазар, Сейтлер, Лариндорф, Фрайдорф. Після офіційної ліквідації автономії кримські обласні організації представили на затвердження Президії Верховної Ради РРФСР клопотання про перейменування 327 населених пунктів. На кінець літа 1945 р. серед назв 409 сільрад не залишилося жодної татарської.

Заступник голови РНК РРФСР А.Гриценко в листі до Г. Маленкова і О. Косигіна повідомляв після звільнення Криму, що його населення не перевищує 633 тис. осіб (за переписом 1939 р. воно дорівнювало 1126 тис.). Майже двократне зменшення населення пояснювалося багатьма причинами. У 1941 р., як уже зазначалося, Й. Сталін розпорядився вислати з півострова 63,4 тис. німців. Під час окупації жертвами нацистів стали понад 133 тис. місцевих жителів. До Німеччини на примусові роботи було вивезено 85,5 тис. молоді. Десятки тисяч кримчан загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, десятки тисяч були евакуйовані в радянський тил. Нищівним демографічним ударом стала масштабна (понад 240 тис. осіб) депортація 1944 р. Крим перебував у стані демографічної та гуманітарної катастрофи. Якщо до війни у містах Севастополь і Керч проживало понад 100 тис. громадян, то після втечі окупантів у першому з них залишилося 1019, а в другому -- 11 мешканців. На початку 1945 р. у семи з 26 сільських районів майже не залишилося мешканців.

Відродити зруйновані промисловість та сільське господарство в таких умовах було неможливо. Вихід із ситуації радянське керівництво бачило в здійсненні «добровільно-примусових» переселень громадян. У 1944 р. з п'яти російських (Воронезької, Курської, Орловської, Тамбовської і Ростовської) та чотирьох українських (Київської, Вінницької, Житомирської і Подільської) областей прибуло 62 тис. селян. Десятки тисяч переселенців поселилися в Кримській області у перші повоєнні роки. Вони були розселені в напівзруйнованих обійстях депортованих. Сюди ж в організованому порядку прибували демобілізовані солдати. Однак до початку 1950 р. більше половини (56,6%) переселенців покинули негостинний Крим. Становище майже не покращилося в наступні роки. За звітом керівника переселенського відділу Кримського облвиконкому М. Пузакіна, протягом 1950-1953 рр. до Криму переселилося 11 974 родини, а залишила його 3071 родина.

Журналіст О. Аджубей, який у вересні 1953 р. супроводжував тільки-но обраного на пост першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова в поїздці по Криму, згодом згадував: «Більш за все Микиту Сергійовича вразили і схвилювали натовпи переселенців... Мовчазна сіра маса людей перекривала дорогу і так само мовчки, не розступаючись, чекали, доки машини зупиняться. Люди довго не розпочинали розмови, даючи можливість Хрущову почати першим. Потім з натовпу лунало одне запитання, друге, третє. Про їжу, житло, допомогу. Переселенці переважно приїхали з Росії, з Волги, з північних російських областей. Це я зараз пишу «приїхали», а вони кричали «нас пригнали» -- звичний стогін людей, які втратили надію на кращу долю. З натовпу лунали і зовсім істеричні вигуки: «Капуста тут не росте, капуста в'яне».

Після зустрічей з переселенцями М. Хрущов вилетів до Києва, хоч і не планував цього раніше. Зустрівшись з українськими керівниками, він наполягав на посиленні переселенського руху до Криму. «Там мешканці півдня потрібні, хто любить садочки, кукурудзу, а не картоплю», -- говорив він. Уже з 1953 р. переселенський рух до Криму з України збільшився, а з Росії послабився.

Новий етап етнонаціональної історії півострова пов'язаний із передачею Криму до складу УРСР. Тоді ж була розроблена державна переселенська програма, в контексті якої для переселенців держава будувала типові масиви (3-6 тис. будинків на рік упродовж 1956-1959 рр.). Приєднання Криму до України позитивно позначилося на його соціально-економічному та культурному розвиткові. Як показав Всесоюзний перепис населення 1959 р., людність півострова зросла до 1 201,5 тис. проти 1 126,2 тис. у 1939 р. За наступні 30 років чисельність населення сягнула 2 430,5 тис. Основний приріст забезпечував механічний рух населення. Це, однак, не заперечує того факту, що Крим відноситься до регіонів, етнічний склад населення яких зазнав докорінних змін саме внаслідок селективної політики уряду СРСР, скерованої на стимулювання збільшення російського компоненту. На окремих етапах вона набирала форми відвертого геноциду щодо автохтонного населення.

Кількість росіян між переписами 1959 і 1989 рр. зросла з 267,7 тис. до 625,9 тис., але їхня питома вага -- зменшилася з 71,4 до 67,0%. Натомість кількість українців зросла з 267,7 тис. до 625,9 тис., їхня частка в сукупному населенні -- збільшилася з 22,3 до 25,6%. Чисельність білорусів за рахунок масштабних переселень сільського населення піднялася з 21,7 тис. до 50,1 тис. Єврейська громада зменшилася на третину за рахунок еміграції.

XX з'їзд КПРС засудив сталінські депортації, але законодавці відхилили вимоги кримських татар про повернення на історичну батьківщину. 14 вересня 1966 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла постанову, в якій зазначалося, що повернення кримських татар «не викликане ні державними інтересами, ані політичною необхідністю». Говорилося також, що кримські татари добре облаштувалися в місцях вислання, і їх повернення «не відповідає інтересам самих трудящих татарської національності». Своєрідною поступкою виглядала рекомендація окремим категоріям кримських татар їхати на постійне місце проживання до Татарської АРСР. У такий спосіб радянське керівництво на багато років уперед визначило незмінність етнічної структури всесоюзної здравниці.

Лише 7 березня 1991 р. Верховна Рада СРСР прийняла постанову про скасування законодавчих актів 1941-1968 рр., але підкреслила, що їх скасування не повинне призвести до защемлення прав і законних інтересів громадян, які проживають у теперішній час на відповідних територіях. Кабінету міністрів СРСР було рекомендовано встановити в міру створення економічних і соціальних умов порядок, розміри і механізм матеріальних компенсацій особам, безпосередньо підданим насильницькому переселенню.

Весь тягар відновлення історичної справедливості щодо кримськотатарського народу був перекладений на незалежну Україну, яка попри надзвичайно складну соціально-економічну та суспільно-економічну ситуацію в односторонньому порядку намагалася вирішувати це завдання.

2. Скільки референдумів відбулося на території Криму у ХХ-ХХІ ст.?

Автономна Республіка Крим є територіальною автономією у складі України, невід'ємною частиною України, складовою системи адміністративно-територіального устрою нашої держави. Отримання статусу автономної республіки має довгу історію.

Статус автономії Крим отримав 18 жовтня 1921 р. згідно декрету ЦВК та РНК про утворення Кримської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки у складі РСФРР. На Першому Всекримському установчому з'їзді Рад було проголошено створення Кримської АСРР, обрано ЦВК (голова Ю. Гавен) і РНК (голова -- М. Саїд-Галіїв) республіки, ухвалено Конституцію Кримської АСРР, складену на основі Конституції РСФРР. У першому складі Кримського ЦВКа із 50 його членів 18 були кримські татари (36%), РНК -- із 15 членів 4 були кримськими татарами (26,6%). Кримськотатарські атрибути використовувалися в державній символіці республіки. В основу адміністративного поділу автономії був покладений національний принцип -- в 1923 р. було утворено 15 районів, у складі яких функціонували 345 сільських рад. До 1930 р. на півострові було утворено 145 кримськотатарських сільрад і п'ять кримськотатарських районів, 102 російських, 29 німецьких, 7 болгарських, 5 грецьких, одна вірменська, одна естонська і 54 змішані сільські ради. Державними мовами Кримської АСРР, згідно Конституції, проголошувалися російська і татарська.

У серпні 1941 р. Й. Сталін наказав депортувати із Криму німців як потенційну «п'яту колону». Після звільнення Криму за надуманими звинуваченнями у колабораціонізмі був депортований у травні 1944 р. кримськотатарський народ, згодом -- тисячі вірмен, болгар і греків. 30 червня 1945 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ про перетворення Кримської АСРР у Кримську область у складі РРФСР. Вже 25 червня 1946 р. Верховна Рада СРСР ухвалила Закон про перетворення Кримської АСРР у Кримську область у складі РРФСР і про внесення відповідних змін і доповнень у ст. 14 Конституції РРФСР.

Відродження ідеї Кримської автономії виникло на тлі проголошеної М. Горбачовим «перебудови». Одним з елементів цього процесу стало засудження злочинів сталінського режиму, яке знайшло відображення у Декларації Верховної Ради СРСР «Про визнання незаконними та злочинними репресивні акти проти народів, підданих насильницькому переселенню, та про забезпечення їх прав» від 14 листопада 1989 р. Ухвалення політичного рішення відкрило можливість повернення представників кримськотатарського та інших народів, незаконно позбавлених місць постійного проживання, до Криму. У 1990 р. до Криму повернулося понад 83 тис. татар. Партійнорадянське керівництво СРСР та, зокрема Криму, цілком логічно прогнозувало вимоги щодо створення кримськотатарської автономії у Криму.

Іншим чинником щодо створення Кримської автономії стало ухвалення 16 липня 1990 р. Верховною Радою Української РСР Декларації про державний суверенітет України засвідчило віддалення України від союзного центру. Тому у Кремлі розглядали «Кримську автономію» як можливий важіль впливу на українське керівництво у майбутньому.

Рішення про підготовку референдуму щодо утворення адміністративнотериторіальної автономії на основі Кримської області та йього було ухвалено 12 листопада 1990 р. на позачерговій сесії Кримської обласної ради народних депутатів. Єдиною політичною силою на півострові, що категорично виступила проти проведення кримського референдуму, виявилася Організація кримськотатарського національного руху (ОКНР). У спеціальній заяві ОКНР від 8 листопада 1990 р. підкреслювалося: «Визначення державного статусу Криму або сесією Кримської обласної Ради народних депутатів, склад якої не може представляти інтереси кримськотатарського народу, або референдумом російськомовного населення, переселеного в Крим після депортації кримських татар, буде грубим зневаженням прав кримськотатарського народу і розглядатиметься як таке, що не має юридичної сили».

На референдумі на питання «Ви за відновлення Кримської автономної радянської соціалістичної республіки як суб'єкта Союзу РСР й учасника Союзного договору?» позитивно відповіли 1 343 855 осіб (93,26%) із 1,441 млн осіб, що брали участь у референдумі. У референдумі також брали участь жителі м. Севастополь. Верховна Рада Української РСР 12 лютого 1991 р. ухвалила Закон «Про відновлення Кримської АРСР». Відповідні зміни були внесенні у Конституцію УРСР.

На початку 1990-х рр. у контексті «параду суверенітетів» 5 травня 1992 р. Кримський парламент ухвалив Акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим, який мав вступити в силу після проведення відповідного референдуму. Його призначили рішенням парламенту на 2 серпня 1992 р. На ньому пропонувалося два запитання: «Ви за незалежну республіку Крим у союзі з іншими державами?» та «Ви підтверджуєте Акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим?». Але 13 травня 1992 р. Верховна Рада України призупинила дію постанов Кримського парламенту через протиріччя їх Конституції України. 21 травня 1992 р. Верховна Рада Криму ухвалила постанову: «Вважати реалізованим Акт проголошення державної самостійності Республіки Крим у зв'язку з ухваленням Конституції Республіки Крим і відмінити постанову Верховної Ради Крим від 5 травня 1992 р. «Про Акт проголошення державної самостійності Республіки Крим». Відповідно необхідність у проведенні референдуму відпала.

Наступний загальнокримський референдум був ініційований Верховною Радою Криму 25 квітня 1995 р. через скасування 17 березня 1995 р. Верховною Радою України Конституції Республіки Крим та посади Президента Республіки Крим. Населенню Криму 25 червня 1995 р. пропонувалося відповісти на питання: «Підтверджуєте Ви Конституцію Республіки Крим, що відмінена Верховною Радою України в односторонньому порядку 17 березня 1995 року?» та «Чи підтримуєте Ви Закон України «Про Автономну Республіку Крим» від 17 березня 1995 року?». Але після протесту Генерального прокурора України від 27 квітня 1995 р. із бюлетеня було викреслено питання про Закон України «Про Автономну Республіку Крим» від 17 березня 1995 року. 31 травня 1995 р. парламент Криму відмінив проведення референдуму, погодившись із пропозицією Верховної Ради України ухвалити Конституцію Автономної Республіки Крим на основі Закону України від 30 червня 1992 р. «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республікою Крим». крим автономія воєнний інтервенція

Двічі, у 1998 р. та 2006 р., планувався кримський референдум про надання російській мові статусу державної. Однак у 1998 р. депутати так і не змогли ухвалити рішення й обмежилися ухваленням постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 15 квітня 1998 р. «Про забезпечення функціонування державної, російської та інших національних мов у Автономній Республіці Крим». 22 лютого 2006 р. за ініціативи депутатів із Партії регіонів Верховна Рада Автономної Республіки Крим ухвалила постанову «Про призначення республіканського (місцевого) консультаційного референдуму по ініціативі громадян України, що постійно проживають в Автономній Республіці Крим». Кримчанам 26 березня 2006 р. пропонувалося відповісти на питання: «Ви за надання статусу російської мови другої державної мови?». За ухвалення постанови проголосувало 53 із 62 присутніх на засіданні депутатів. Але Центральна виборча комісія заборонила його проведення. У жовтні 2008 р. парламент Криму направив звернення до Президента України В. Ющенка, голови Верховної Ради України О. Морозу, прем'єр міністру України В. Януковичу із пропозицією провести референдум про статус російської мови в Україні і запропонував закріпити за російською мовою статус регіональної мови у регіонах із переважною більшістю російського населення. Однак ці ініціативи Партії регіонів залишилися у межах передвиборчих технологій.

Наступний референдум у Автономній республіці Крим був призначений 27 лютого 2014 р. згідно постанови Верховної Ради Криму і був запланований на 25 травня 2014 р. Згодом дату проведення перенесли на 30 березня, а потім на 16 березня 2014 р. На референдумі пропонувалося визначитися по двом питанням: «Ви за возз'єднання Криму із Росією на правах суб'єкта Російської Федерації» та «Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим і за статус Криму як частини України?». Згідно діючої Конституції України та законодавства України референдум немає легітимності. Процес голосування відбувався в умовах воєнної інтервенції з боку Російської Федерації. За оголошеними результатами за приєднання Криму до Російської Федерації начебто проголосувало 96,77% учасників голосування. Україна не визнала легітимність та результати «Кримського референдуму». На 68 сесії Генеральної асамблеї ООН 27 березня 2014 р. була ухвалена резолюція про територіальну цілісність України, невизнання результатів «Кримського референдуму» та анексії Російською Федерацією Криму. За постанову проголосувало 100 країн членів ООН, 58 -- утрималось, 11 -- проти (Росія, Вірменія, Білорусь, Болівія, Куба, КНДР, Нікарагуа, Судан, Сирія, Зімбабве, Венесуела) із 193 країн -- членів ООН.

Размещено на Аllbеst.ru