Трансформація політичної еліти сучасної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформація політичної еліти сучасної України

Штука І.А.

Масштаби і специфіка перетворень, що охопили нині українське суспільство, значною мірою не вкладаються у звичні теоретичні схеми й не можуть бути пояснені з точки зору традиційних підходів. Відповіді на нові виклики неоднозначні й іноді непередбачувані, що породжує неоднозначні політичні дискурси і парадигми політологічних досліджень. Важливою в цьому плані є проблема дослідження трансформаційних процесів, що торкаються політичної еліти України, суспільна роль якої суттєво відрізняється від аналогічної ролі більшості західних еліт, що формувалися переважно в умовах розбудови й модернізації держави під впливом громадянського суспільства. Слід враховувати, що проблеми функціонування політичних еліт глибоко досліджені для розвинених і стабільних суспільств, чого не можна сказати про суспільства перехідного типу. Потребують ґрунтовних досліджень розмаїття та особливості проявів характерних для таких суспільств модернізаційних процесів, їхнє місце у всесвітньо-історичному масштабі. Для українського суспільства, подальший розвиток якого не можна уявити без упорядкування владних відносин, забезпечення стабільності і внутрішньої консолідації в суспільстві, утвердження справжньої демократії, характерною є модель політичної еліти, в якій слабо відбиті її суттєві характеристики як особливої суспільної верстви, тому проблеми трансформації української еліти є одними з найболючіших проблем сьогодення, від їх розв'язання без перебільшення залежить майбутнє Української держави. Перед сучасною політичною наукою постає завдання виробити основні критерії функціональної ролі нової української еліти, що повинна стати формотворчим ядром української політичної нації. Актуальність статті, крім іншого, пояснюється динамічним характером самого предмета досліджень.

Методологічну основу дослідження становить умовно «владний» підхід до аналізу еліти на противагу меритократичному, аналіз здійснюється переважно в рамках структурно-функціонального та ліберального підходів до питання елітарності суспільства. Політична еліта України розглядається насамперед як суспільна група з високим соціальним статусом і ключовими позиціями у найважливіших суспільних інститутах, досягнутими у конкурентній боротьбі. В ході дослідження використані історичний, функціональний, зокрема структурно - функціональний, системний, нормативно-ціннісний загальнотеоретичні методи дослідження.

Водночас ситуація вимагала певного «політичного бартеру», за яким номенклатура рекрутувала до своїх лав окремих конформістських лідерів контреліти. Загалом же представники політичних кіл національної гуманітарної інтелігенції, що складалися з «шестидесятників» - політиків-письменників, лідерів національно-демократичного руху і політичних дисидентів, залишилися в «новій» еліті на другорядних ролях, оскільки не володіли необхідними ресурсами, були практично не відомі широким верствам населення. Розкол української націонал-демократії тільки сприяв зміцненню номенклатурних кіл. Це зумовило низький інтелектуальний і культурний рівень еліти, які разом з браком компетентності державного управління в нових умовах звели нанівець потенціал соціального і політичного маневрування й зумовили відчуження політичної влади від більшості населення [18, с. 20]. Д. Горбач ще у 2003 р. наголошував на тому, що «саме перебування еліти часів ancien regime при владі в незалежній Україні розглядається багатьма як головна причина всіх сучасних соціально- економічних і політичних негараздів» [4, с. 197].

Більшою мірою лави політичної еліти поповнили підприємці нової генерації, вихідці з різних прошарків суспільства, серед яких було чимало осіб з низьким рівнем культури й моральності. За умов декларативного переходу до демократії ці люди відчули, що можуть домагатися високих щаблів у суспільній ієрархії. Їх переміщення сходинками цієї ієрархії відбувалося безвідносно до їхніх чеснот і навіть заслуг перед суспільством. Цю частину «нової» еліти, яку можна характеризувати як «антиеліту», відзначали ділова хватка, вміння взаємодіяти з тіньовим бізнесом і криміналом, космополітизм. Їх прихід сприяв живленню тіньової економіки, а безпосередньо в політичній сфері - процвітанню політичного нігілізму. В підсумку, як зазначає І. Побочий, «склалася «гримуча суміш», симбіоз двох моралей: старої, компартійної, з її принципом схиляння перед вищими і зневагою до нижчих, і авантюрної моралі «нової буржуазії» з її неповагою до закону» [16, с. 50].

Результатом формування такої еліти стало домінування окремих закритих адміністративно-економічних кланів, найбільші з яких сформувалися ще за радянської доби через фіксацію стабільних господарських та особистих зв'язків у номенклатурному середовищі. Ці клани як найпотужніші елітарні організовані суспільні групи почали активно змагатися у претензіях на визначення нового способу державного життя, використовуючи форсований транзит в Україну ліберальних цінностей; складовими цього способу стали протизаконне захоплення землі і приватизація власності, латентні операції з готівкою, руйнування старих господарських структур і механізмів без створення альтернативи. Крім того, перерозподіл сфер впливу за територіальною ознакою сприяв утворенню на їхній основі нових регіональних еліт [3, с. 35]. Досить швидко вони переросли в політичні, що дозволило легалізувати захоплену власність і кримінальний бізнес, а разом з цим поступово посилювати свій вплив на прийняття політичних рішень державного значення. Злиття влади і власності сформувало нову олігархічну політичну систему.

За словами О. Крюкова, становлення української еліти відбувалося, крім іншого, на фоні економічної кризи і розвалу фінансової системи, наростання протиборства політичних сил (здебільшого малопотужних) і суспільного напруження, зростання рівня злочинності і процвітання кримінальних угруповань, що посилило в суспільстві правовий нігілізм, розмитості відчуття елементарного соціального порядку, ціннісно-етичного і культурного вакууму, зростаючого песимізму соціальних очікувань [7, с. 471-472]. Власне політичної еліти фактично так і не було сформовано, хоча кількість політичних партій швидко зростала [15].

Після Помаранчевої революції з'явилися надії на оновлення політичної еліти, але очікуваної трансформації по суті не відбулося. Натомість за умов розквіту так званого «безформенного плюралізму» посилилися інституційна невизначеність і фрагментація еліти. Головне ж у тому, що не відбулося оновлення номенклатурного ядра. Так, за даними Національного інституту стратегічних досліджень за 2010 р., які наводить І. Бережна, серед осіб, яких за період незалежності призначали на впливові посади в системі влади, 73% становили вихідці з партійної, господарської, комсомольської номенклатури радянських часів, а дві третини української політичної еліти становили особи, старші за 50 років [2, с. 4].

Якими ж є специфічні риси сформованої таким чином української політичної еліти? Серед ознак, що характеризують будь-яку політичну еліту, українській еліті властиві виражена групова свідомість, самостійність відносно до суспільства, поділ на владну та контреліту з різними в часі частками стосовно суспільних впливів, відносна єдність цілей та інтересів конкретних осіб, сталий погляд на власну групу як на «касту обраних», який за українських умов іноді набуває, якщо застосовувати термін М. Федорова, ознак «нарцисизму» [18, с. 20]. М. Головатий ще у 2006 р. за ціннісними орієнтаціями та реальними діями охарактеризував українську еліту як тоталітарно-ліберальну [3, с. 37]. Якщо користуватися сучасними класифікаціями політичних еліт, її, на наш погляд, слід віднести за способом формування до закритого типу, за характером внутрішніх відносин - до еліти з відносно низьким ступенем інтеграції, з низьким ступенем представництва, за ефективністю діяльності - до так званої «псевдоеліти», яка, за словами І. Побочия, «є не більше, ніж пародією на справжню еліту..., не створює нічого, крім ілюзій» [16, с. 51]. За стилем своєї діяльності сучасна українська еліта більше підходить під визначення її як «еліти лисиць», а за типом правління можемо назвати її тоталітарно-домінантною.

Важливою рисою української еліти є специфіка формування влади. Вона фактично формується не через природну легальну боротьбу політичних сил, а в надрах адміністративно-виконавчих структур; через це більшою мірою суб'єктами політичної активності виступають державні службовці, а не політичні діячі. Сам процес розбудови партійної системи, що відзначався особливою активністю у 1990-х рр., відбувався під контролем тодішньої адміністративно-господарської еліти. Д. Горбач виділив такі риси української політичної еліти як «політичний та економічний консерватизм, схильність до авторитарних і командно-адміністративних методів, кругова порука, кланові зобов'язання. Замість ринкової економіки маємо її мафіозно-олігархічний варіант. Реальна демократія та громадянське суспільство існують у зародкових формах» [4, с. 198]. Клановість - риса, що набуває в українських умовах особливих форм. Л. Мандзій підкреслює, що клановість у політиці проявляється не тільки в закритості дій, незрозумілості, непрозорості для суспільства процесу прийняття рішень, а й у перенесенні багатьох методів та засобів досягнення мети з кримінальної сфери в політику [9, с. 53]. Через боротьбу кланів поза правовим полем українська політична еліта певною мірою більш безконтрольна й непідзвітна порівняно з радянською компартійною елітою.

Популізм української еліти проявляється в тому, що в ній процвітає примітивний різновид політичного лідерства, прямо чи опосередковано орієнтований на завоювання популярності за допомогою гучних демагогічних гасел, нічим не підкріплених обіцянок, що проявляється, зокрема, і в правотворчій діяльності, спрямованій на підвищення політичного рейтингу чи задоволення корпоративних інтересів, а не на впорядкування суспільних відносин. М. Головатий серед рис української еліти відзначає її «гіпертрофований прагматизм та одномірність» [3, с. 38], які парадоксально уживаються з надмірною строкатістю й динамічністю. М. Пірен також віднесла до специфічних рис української політичної еліти, крім іншого, «утилітарний прагматизм», «відсутність інтересу до теоретичного осмислення того, що відбувається в державі» [15, с. 11].

На наш погляд, будь-якій політичній еліті властиве протиріччя між вираженням громадських і корпоративних інтересів; українську еліту традиційно відзначало переважання корпоративних інтересів, з підвищеним значенням корпоративного егоїзму. Значною мірою, хоча дещо меншою порівняно з періодом до 2014 р., це характеризує її й сьогодні. Ще в першій половині 1990-х рр. у спадщину «новій» українській політичній еліті перейшла висока ступінь бюрократизації і відчуження від народних інтересів, що апріорі зумовило її низьку ефективність. На жаль, характерною рисою еліти України є також і низький рівень моральності, наслідком чого є відсутність відповідальності за свої рішення і дії, часті прояви корупції, готовність досягати корпоративних цілей за допомогою будь-яких методів. Загалом створена українською елітою політична система дуже непрозора, що стоїть на заваді справі подолання корупції у чиновницькому середовищі.

З огляду на зазначені риси низька ефективність української еліти проявляється майже за всіма показниками - економіка, соціальна сфера, демографічна та екологічна ситуація, культурне життя суспільства, адже ефективність оцінюється не тільки з точки зору економічно-господарської цінності, а й з точки зору таких чинників як раціональність, продуктивність, демократизм, справедливість, професіоналізм тощо. Політична еліта, що склалася останніми десятиліттями в Україні, не виконує дуже важливої функції ефективного позитивного, передусім морального взірця. Через це, принаймні до 2014 р., відчуженість між елітою і населенням все більше зростала. І сьогодні політична еліта не користується довірою в суспільстві й фактично не може спиратися на підтримку громадян. За словами В. Фесенка, її відзначають слабке розуміння загальнонаціональних інтересів, низька ефективність її діяльності, низький рівень моральності та відповідальності перед суспільством, компетентності, натомість високий рівень егоїзму [19, с. 2-3]. Через це умовно українську політичну еліту можна умовно характеризувати як «квазіеліту», якій поки що не вдалося здійснити комплексних соціальних перетворень, витримати випробування на моральну зрілість. політичний еліта ліберальний демократія

Усе це свідчить про необхідність подальшої кардинальної трансформації. Перші реальні кроки в цьому напрямі започаткувала Революція Гідності, яка висунула не тільки нові суспільні виклики, а й нові джерела поповнення еліти. На політичній сцені з'явилися нові моральні авторитети. Один із них, народний депутат В. Парасюк, засвідчив наявність «певного удару по системі», актуалізацію знівельованих раніше цінностей [11]. Цей процес є природним, оскільки революційні зрушення завжди приводять в еліту нових молодих людей. Через зовнішню агресію та війну зменшилися прояви дисперсного характеру самої моделі елітної організації, припинили свій політичний вплив потужні до того регіональні центри влади, що значною мірою з'єднало українську еліту. З'явилися ознаки набуття елітою поліетнічності, вона поповнилася особами різної національності за рахунок домінування досвіду, професійних якостей, готовності працювати виключно в інтересах української політичної нації, відданості справі розбудови демократичної України. Оновленій еліті значною мірою вдалося розв'язати проблему підвищення державного іміджу України на міжнародній арені, частково через підвищення рівня креативності своєї діяльності. Але наразі можемо говорити лише про оновлення, а не про кардинальні зміни, адже загальні підходи до формування державної влади та здійснення владних повноважень не змінилися, корупційні схеми не знищені [17, с. 1-2]. Отже, сучасна політична еліта по суті залишається консервативною, її оновлення ще не набуло масштабного характеру. Між тим, як слушно зазначає О. Колесников, «від того, наскільки нинішня правляча еліта зможе... впоратися з реформами, залежить не лише її політичне майбутнє, але й перспектива української державності загалом» [6, с. 295-296].

З огляду на сказане, якими можуть бути найважливіші напрями трансформації української політичної еліти у найближчій перспективі? Перш за все, слід говорити про встановлення верховенства права або чітких правил «гри» для політичної еліти у вдосконаленому правовому полі; складовою цього є й конституційна реформа, для якої гарним підґрунтям слугує повернення до конституційної моделі 2004 р. Вирішення питання конституційного устрою, в якому планується втілити результати адміністративної та виборчої реформ, є чи не головним для нинішньої політичної еліти. В. Лещенко серед важливих напрямів трансформації відзначає оптимізацію взаємин усіх гілок влади в поєднанні з підвищенням якості й ефективності роботи органів місцевого самоврядування, розвиток консенсусного плюралізму, недопущення монополії на ЗМІ, наявність конструктивної опозиції [10, с. 28]. Чи не найважливішим напрямом трансформації сучасної політичної еліти України вважаємо використання нових ідеологічних інструментів, здатних поступово підвищувати довіру народу до еліти, а отже - забезпечити необхідний рівень її легітимності та інформаційної відкритості.

Потребують подальших змін критерії і механізми відбору й поповнення політичної еліти. Поділяємо думку В. Фесенка про те, що зміни виборчої системи самі по собі не сприяють покращенню відбору, оскільки основні його критерії - фінансові та адміністративні ресурси, політичні впливи - залишаються дієвими за будь-якої системи [19, с. 6]. Необхідно змінити сам принцип формування еліти, його основою повинна стати партійно-політична активність, а не бізнес. Крім того, ця проблема пов'язана з проблемою освіти, що покликана забезпечити еліту новими людьми високої культури, які тонко відчувають потреби українського народу і людства в цілому, з відповідними моральними якостями, які постійно дослухаються до голосу своєї совісті, а не турбуються лише про власне збагачення. Проявами такої культури повинні стати, зокрема, повага до політичних опонентів, уміння користуватися різноманітними елементами сучасних політичних стратегій для розв'язання завдань забезпечення суспільного блага. Загалом потрібно чітко розуміти, що лише кардинальні зміни принципів формування суспільних еліт та якісні зміни їхнього складу внаслідок цього здатні розв'язати на державному рівні проблеми корупції, вирівнювання рівня життя, прибутків між представниками політичної еліти та іншим населенням, його можливості впливати на прийняття політичних рішень. Нова політична еліта повинна буде, говорячи словами М. Пірен, виступати «в якості органічної складової масового руху..., осмислити його інтереси та виразити їх політично» [15], а не просто декларувати певні цілі, не пов'язані з народними інтересами.

Повинна кардинально змінитися роль партій і політичних рухів, відносно яких у політичному житті господарські структури мають відігравати другорядну роль. Політична еліта повинна формувати адміністративну еліту, але вони не мають бути злиті в єдине ціле; це важлива вимога до сучасного демократичного суспільства. Іншими напрямами подальшої трансформації вважаємо зміни в кадровій політиці та розвиток внутрішньопартійної демократії. Потрібні нові підходи до фінансування політичних сил і політичної діяльності взагалі, при цьому варто взяти на озброєння апробовані на Заході форми внутрішньопартійних виборів (праймеріз) і збору коштів на політичну діяльність. Такі підходи, крім іншого, можуть допомогти розділити політичну та економічну еліти. На інший якісний рівень повинно вийти так зване «навколоелітне» оточення, до якого мають увійти поважні в різних верствах суспільства фахівці, вчені, люди мистецтва з відповідним менеджерським талантом, достатніми повноваженнями й можливо стями для здійснення реального впливу на прийняття важливих політичних рішень. Через неможливість повного демонтажу у найближчій перспективі олігархічної системи, що склалася, політична еліта повинна виробити принципи компромісу або свого роду «суспільного договору» з олігархічними групами. У плані боротьби з корупцією оновлення політичної еліти повинно передбачати спрощення адміністративних процедур і підвищення рівня прозорості прийняття політичних рішень, запровадження до корупції принципу «нульової толерантності» [6, с. 302].

Трансформація політичної системи в Україні потребує формування повноцінної конструктивної контреліти. Цей напрям є вельми проблематичним, оскільки еліта і контреліта в Україні завжди взаємодіяли на основі протиставлення менталітету Заходу і Сходу, але тільки подолавши цю проблему, політична еліта України може набути єдності і стабільності. Складовими вирішення проблеми вважаємо створення нормативів і можливостей для конструктивної діяльності опозиції на основі застосування нових «технологій консенсусу». Необхідне забезпечення передумов для вільної політичної конкуренції елітних груп, визначення таких правил їх змагальності, які забезпечили би дотримання демократичного принципу участі широкого загалу в управлінні суспільством.

Відповідальність політичної еліти перед суспільством повинна ґрунтуватися на добровільних морально- психологічних засадах, на підвищенні ролі моралі в політиці; в основі її ціннісного змісту лежать глибокі моральні переконання, що відіграють роль внутрішніх критеріїв оцінки політичної діяльності [8, с. 46-48].

Зважаючи на те що формування ефективної політичної еліти є результатом тривалого об'єктивного природно- історичного розвитку, а отже, вихід такої еліти на політичну арену України є історичною перспективою, спробуємо зробити прогнози щодо результатів трансформаційних змін української політичної еліти в майбутньому. Підґрунтям для наших прогнозів слугує невідворотність євроінтеграційного шляху України, завдяки якій можемо прогнозувати активізацію демократичного транзиту як нового типу політичної транс формації, поступовий процес утвердження в українському суспільстві демократичних норм і цінностей західного зразка. Беремо до уваги також значний інтелектуальний потенціал українського народу, а також той безсумнівний факт, що сучасний світ динамічно змінюється, і в України фактично немає іншого вибору як дати адекватні відповіді на виклики часу й модернізувати як політичну еліту, так і суспільство в цілому.

Одразу ж зазначимо, що основною у трансформаційних процесах залишиться боротьба за здобуття і реалізацію влади, але з оновленням еліти сам процес такої боротьби буде «очищатися», вона повинна позбутися зайвої конфліктності. В оновленої еліти немає іншого виходу як реально підвищувати ефективність своїх політичних рішень; робимо такий прогноз на підставі того, що за умов послідовної євроінтеграції повинна змінюватися й розбудовуватися на гуманних демократичних засадах психологія владних інтересів, підвищуватися загальна політична культура українського суспільства. В подальшому ротація політичної еліти могла би відбуватися з опорою на представників інтелігенції, однак, на наш погляд, прогнозувати це можна лише на віддалену перспективу через дуже міцні позиції великого бізнесу, а також негативний досвід першої половини 1990-х рр., коли інтелігенція так і не спромоглася стати ядром «нової» еліти. Владні відносини в ході майбутніх трансформаційних процесів повинні інституалізуватися. Можемо передбачити зменшення ролі у прийнятті політичних рішень так званої тіньової еліти, для України традиційно потужної. Відповідно, політична еліта набуватиме більш відкритого характеру, підвищуватимуться можливості для її поповнення за рахунок середнього бізнесу, а в подальшому й за рахунок середньої ланки інтелігенції. В ідеалі владна еліта повинна формуватися з різних соціальних груп.

За умови успіхів у боротьбі з корупцією, а такі успіхи повинні стати невід'ємним наслідком просування суспільства до європейських цінностей, можна буде очікувати збільшення числа молодих амбіційних політичних лідерів, відповідальних за доручену їм справу, з адекватними знаннями в галузі економіки, практики менеджменту, державного управління. Їхніми гаслами будуть інноваційність і продукування нових ідей, новаторське осмислення суспільних запитів, а що ще більш важливо, зміниться їхня політична мотивація, сам спосіб політичного життя. Дуже важливо, щоб це були люди з національною самосвідомістю, адже наразі як ніколи актуальною є проблема захисту національних інтересів України, зокрема повернення анексованих територій. Національно зорієнтована політична еліта, крім вирішення питань національного державотворення, буде спроможна забезпечити українську національну нішу в системі світової спільноти, генеруючи нові ідеї і прогресивні технології, конкурентоспроможну інформацію.

Важливою є трансформація регіональних і місцевих еліт, які повинні стати більш відкритими і гнучкими; цьому повинна сприяти адміністративно-територіальна реформа, якщо вона відбудеться в Україні у найближчій перспективі. За таких умов прогнозованим є вирівнювання різних регіонів України у плані державницьких і національних цінностей. Дії місцевих еліт будуть більшою мірою узгоджені з діями національної еліти, що підсилить національну єдність унітарної держави. За таких умов можемо прогнозувати поступовий перехід від нинішньої строкатої еліти до, висловлюючись термінами Л. Мандзій, «консенсусно єдиної», а згодом «ідеологічно єдиної» еліти [9, с. 53-54].

Зазначені трансформаційні процеси сприятимуть тому, що оновлена політична еліта буде більшою мірою відображати суспільні інтереси, а отже й змінам у ставленні суспільства до неї. Зміниться сам характер державно- політичного мислення, що повинно забезпечити в суспільстві політичну стабільність і, як наслідок, подолати нарешті системну соціально-економічну кризу і зробити Україну вагомим суб'єктом міжнародних відносин.

Висновки і перспективи подальших наукових розвідок.

1. Основними джерелами формування політичної еліти в Україні після отримання незалежності стали колишня адміністративно-господарська еліта і партійна номенклатура, що сформувала ядро «нової» еліти, окремі представники націонал-демократичної інтелігенції та нова генерація підприємців, пов'язана переважно з кримінальним бізнесом. Процес формування і становлення цієї еліти загалом проходив у рамках адміністративно- номенклатурної моделі, в ній яскраво проявилося домінування окремих закритих адміністративно- економічних кланів.

2. Сформовану таким чином сучасну українську політичну еліту охарактеризовано нами як закриту, з низьким ступенем інтеграції та представництва, по суті, як «псевдоеліту». Її основними рисами є специфіка формування влади - через надра адміністративно- виконавчих структур, політичний та економічний консерватизм, схильність до авторитарних і командно- адміністративних методів управління, клановість, популізм, прагматизм та одномірність, корпоративний егоїзм, висока ступінь бюрократизації і відчуження від народних інтересів, низький рівень моральності. Низька ефективність української еліти проявляється майже за всіма показниками - економіка, соціальна сфера, демографічна та екологічна ситуація, культурне життя суспільства.

3. Революція Гідності висунула нові суспільні виклики й нові джерела поповнення еліти, однак по суті вона залишається консервативною, її оновлення ще не набуло масштабного характеру. Серед основних напрямів трансформації еліти в перспективі - використання нових ідеологічних інструментів, здатних поступово підвищувати довіру народу до еліти, зміна принципу її формування - за рахунок партійно-політичної активності, підвищення ролі освіти у формуванні еліти, кардинальна зміна ролі в цьому партій і політичних рухів, зокрема за рахунок впровадження механізмів внутрішньопартійної демократії, реалізації нових підходів до фінансування політичних сил і політичної діяльності взагалі, розподіл політичної та економічної еліт, формування повноцінної конструктивної контреліти. Сьогодні можемо констатувати лише проміжну фазу становлення еліти демократичного суспільства.

4. Результатами трансформаційних змін у політичній еліті в майбутньому повинні стати підвищення ефективності політичних рішень, інституалізація владних відносин, зменшення ролі тіньової еліти, набуття політичною елітою більш відкритого характеру, збільшення числа молодих амбіційних політичних лідерів, відповідальних за свою політичну діяльність, трансформація регіональних і місцевих еліт, які повинні стати більш відкритими і гнучкими. Оновлена еліта з часом повинна стати основним джерелом суспільних змін, тільки в такому разі можна сподіватися на успішне майбутнє Української держави і процвітання українського народу.

З даної проблематики перспективним у подальшому буде докладний аналіз основних напрямів трансформації політичної еліти України, актуальних методів і механізмів забезпечення трансформаційних змін за цими напрямами.

Список використаних джерел

1. Ашин Г Основы современной элитологии / Г. Ашин, А. Понеделков, В. Игнатов, А. Старостин. - М.: Приор, 2005. - 302 с.

2. Бережна І. Оновлення політичної еліти в Україні: несподіванка обіцяної атаки / І. Бережна // Віче. - 2010. - №7, квітень. - С.4-5.

3. Головатий М. Кому служить політична еліта? / М. Головатий // Персонал. - 2006. - №21 (172), 30 травня. - С.35-41.

4. Горбач Д. Еволюція української політичної еліти: від партійних босів до босів великого бізнесу / Д. Горбач // Наукові записки. - 2003. - Т.22. - Ч.ІІ. - С.196-200.

5. Журавський В. Політична еліта України: теорія і практика трансформації / В. Журавський, О. Кучеренко, М. Михальченко. - К.: Логос, 1999. - 283 с.

6. Колесников О. Після Майдану: до питання про стратегію розвитку України / О. Колесников // Наукові записки Ін-ту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса. - 2014. Вип.3. - С.295-306.

7. Крюков О. Демократизація суспільства та розвиток еліти / О. Крюков // Вісник НАДУ. - 2004. - №4. - С.470-475.

8. Логунова М. Відповідальність політичної еліти України як важливий морально-психологічний чинник удосконалення державно-управлінських відносин / М. Логунова, О. Пшеничнюк // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2011. - Вип.2. - С.43-51.

9. Мандзій Л. Політична еліта в перехідних суспільствах / Л. Мандзій // Наукові праці істор. ф-ту Запорізького держ. ун-ту. - Запоріжжя, 2008. - Вип. ХХІІІ: Політична еліта в історії України. С.50-61.

10. Лещенко В. Трансформація політичної системи та роль політичних еліт у розвитку суспільства / В. Лещенко // Віче. - 2009. №11, червень. - С.25-28.

Анотація

Розглянуто особливості процесу формування політичної еліти в Україні, її специфічні риси, досліджено сутність сучасних трансформаційних процесів у політичній еліті, найважливіші напрями її трансформації в перспективі, зроблено прогноз щодо результатів трансформації політичної еліти в майбутньому. Аналіз здійснено в рамках структурно--функціонального та ліберального підходів до питання елітарності суспільства; використані історичний, функціональний, зокрема структурно-функціональний, системний, нормативно-ціннісний загальнотеоретичні методи дослідження. Авторка дійшла висновків, згідно з якими українській політичній еліті властиві такі риси як закритість, політичний та економічний консерватизм, клановість, популізм, прагматизм та одномірність, корпоративний егоїзм, низький рівень моральності; відповідно, вона не здатна ефективно виконувати свої функції. Основними напрямами трансформації еліти в перспективі є зміна принципу її формування, ролі в цьому партій і політичних рухів, зокрема за рахунок впровадження механізмів внутрішньопартійної демократії, реалізації нових підходів до фінансування політичних сил і політичної діяльності взагалі, розподіл політичної та економічної еліт, формування повноцінної конструктивної контреліти тощо.

Ключові слова: політична еліта, політичний лідер, Україна, трансформація, суспільство, демократія, консерватизм, клановість, популізм.