Росія та Захід: реінкарнація геополітики

Безумовно, Гельсінський заключний акт, якому у серпні 2015 р. виповнилося 40 років, декларував набір шляхетних принципів, із котрими неможливо сперечатися. Але він, наголошують російські ідеологи, «став і великою оборудкою про невтручання двох блоків у справи один одного. Із закінченням блокового протистояння й лавиною самовизначень, тобто зміни кордонів, потужний фундамент Гельсінкі як мінімум було піддано серйозній ерозії. Гуманітарний «кошик» відірвався від військово-політичного... Але для Росії повага до зон військово-політичних інтересів і невтручання у внутрішні справи країн із метою змінити їх устрій -- принципи, завдяки яким «холодна війна» не переросла в гарячу».

Що випливає із цих претензій Росії до Заходу? По-перше, вимога зафіксувати сфери впливу великих держав, до яких Росія відносить і себе. По-друге, концерт великих держав має протистояти лавині самовизначень, коли ряд молодих країн стає на шлях пошуку своєї цивілізаційної ідентичності. По-третє, Росія хотіла б прив'язати гуманітарний «третій кошик» про права людини до військово-політичних інтересів держави. Тобто, має восторжествувати принцип «людина для держави», а не навпаки - «держава для людини».

А щоб змусити Захід прийняти ці умови, В. Путін і розпочав війну проти України, демонструючи силу й рішучість. Урешті-решт, його до цього змушувала внутрішньополітична ситуація в Росії. «У чому причина війни? - запитує М. Ходорковський, і відповідає -- Путін зрозумів, що створений ним державний капіталізм більше не здатен забезпечувати ріст. Держави подібного типу створювалися лише для війн. Щоб виправдати існування нинішньої системи влади, він був змушений цю війну розпочати».

При цьому не так важливо, чи була окупація Криму заздалегідь запланованою акцією, до якої В. Путін готувався десятиліттям, а чи рефлекторним ситуативним рішенням -- це вже справа майбутніх істориків. Сталося те, що сталося, і на сьогодні, якщо відійти від масованої пропаґанди навколо слоґана «Кримнаш», то на повірку виходить, ситуація для Росії склалася зовсім небажана. На переконання російського політолога Д. Орешкіна, «виходить, що Путін уже програв Придністров'я й Україну, а також проковтнув безплатний сир, який називається Крим, і потрапив у мишоловку. Мишоловка полягає в тому, що РФ опинилася в міжнародній ізоляції й під санкціями. Ми можемо кричати, що нам санкції лише на користь, але одна справа, коли імпортозаміщення відбувається на словах, а інша, коли справа доходить до реалізації. Інвестицій немає, іноземні гроші втікають: минулоріч ми втратили 150 млрд дол. І, мабуть, більше сотні втратимо цього року. При цьому Крим є реґіоном, в який планується закачати близько 5 млрд. Однак ці кошти не йдуть на користь, вони просто проїдаються. Інвестицій як таких немає. Треба бути дуже екзотично мислячим бізнесменом, щоб зважитися вкладати туди гроші».

Таким чином, кинувши виклик цивілізованому світу, Росія сама опинилася у вкрай складному становищі. її економічні та стратегічні позиції значно погіршилися, а доступних контрзаходів не так уже й багато, і до того ж вони мають вельми невизначений характер. Як оцінює ситуацію керівник аналітичної служби Дж. Фрідман (США), котрий ніколи не приховував свого прихильного ставлення до Росії, «поточна ситуація є серйозною перевіркою на міцність Москви. Це ще не незворотна криза, але вже її ґенеральна репетиція. Чи ж зможе Москва утримати на плаву економіку та зберегти свою територіальну цілісність у поточних економічних умовах і за несприятливого співвідношення сил? Якщо ні - сама федерація перебуває під загрозою».

І все ж, попри наростаючу лавину проблем, яка накочується на Росію, В. Путін намагається довести, що територія України, мовляв, зафіксована в Ялтинсько-Потсдамській системі як зона відповідальності Москви, а тому світ має визнати цей факт.

Що скаже Захід?

І, нарешті, головне. Як поведеться Захід у цій ситуації, ураховуючи наявність у Москви ядерної зброї й неодноразові заяви з її боку про готовність застосувати цей засіб масового знищення? Україні доводиться враховувати те, що Захід демонструє готовність дати В. Путіну шанс вийти з позиції слабості, в яку він сам себе загнав, зі збереженням власної гідності. Але при цьому, пише газета «Die Welt», головною ціллю має бути «незалежна Україна» й «зупинення російської політики аґресії».

Чи прийме цей курс Росія? Поки що не все просто, не все однозначно. До останнього часу вона позиціонувала себе як ревізіоніста, при цьому по- кладаючи на США всю провину за всі негаразди, що відбуваються у світі. Водночас виходить так, що світ потерпає нині не так від активності американців на міжнародній арені, як через відверте небажання США активно втручатися у зони бойових дій, в тому числі й в Україні. Складається враження, що адміністрація Б. Обами перебуває якщо не в розгубленості, то, принаймні, у ситуації очікування. Як зазначала президент Фонду Карнеґі за міжнародний мир Дж. Метьюз, проблемою залишається визначення того, що становить нині американську мету: «Максимально нарощувати могутність США чи розповсюджувати нашу демократичну культуру? Чи повинні Сполучені Штати виконувати функції «світового поліцейського» -- навіть якщо нам самим ніщо не загрожує? І чи належить нам займатися собою й наводити лад у власному домі, чи ми зобов'язані нести всьому світу блага ринкового капіталізму?».

На практиці це виливається в дискусії про доцільність радикальної зміни недемократичних режимів, а чи ретельного державного будівництва; про дотримання міжнародного права чи американської винятковості; про прихильність до односторонніх чи колективних дій; про пріоритетність інтересів чи ж цінностей. Але за всім цим розмаїттям термінології, акцентує увагу Дж. Метьюз, «приховується одне й те саме -- пошук орієнтирів чи критеріїв для прийняття рішень, коли та де нам варто кидати на шальки терезів наші гроші, житті наших солдатів, наш політичний капітал. Без цього, як показують соціологічні опитування, американський народ не краще, ніж його лідери, розуміє, коли нам слід діяти, а коли ні, і так само схильний до радикальної зміни позиції у міру розвитку подій».

Візит державного секретаря США Дж. Керрі в Росію у травні 2015 р. викликав хвилю обговорення ряду сценаріїв щодо подальшого розвитку ситуації в Україні. Зокрема аналітики зверталися до статті Р. Еріксона й Л. Зіґера у журналі «Peace Economics, Peace Science and Public Policy». Згідно з моделлю цих двох авторів, Росія може вибирати між трьома курсами: «відхід» з України; ««дестабілізація» (підтримка сепаратистів та економічний тиск); «вторгнення». Захід теж може дотримуватися трьох варіантів політики: «все в нормі» (заплющувати очі на дії Росії в Україні); «санкції»; «військова допомога» Україні.

Розглядаючи тринадцять комбінацій різних сценаріїв, автори дійшли висновку, що найбільш вірогідними можуть бути три сценарії. Висловлюється надія, що за умови раціонального мислення Росія все-таки не вдасться до повно- масштабного вторгнення, і тоді Заходу не потрібно буде нарощувати військову допомогу Україні. Більш-менш вірогідним може стати хіба що варіант «усе в нормі» з боку Заходу й «дестабілізація» -- з боку Росії. Але це може статися лише тоді, коли Захід дійде висновку, що збереження демократичної та орієнтованої на Захід України не виправдовує затрат, а тому дозволить Росії добитися її геополітичних цілей шляхом ефективної дестабілізації. Однак найбільш вірогідним буде сценарій, уважають американські автори, коли Росія вдасться до дестабілізації України шляхом створення «замороженого конфлікту», а Захід обере стабільну конфіґурацію перманентних санкцій, і ціною чималих власних втрат усе-таки каратиме Росію за «дурну поведінку». Не виключено, що фінал гри вже розпочався, оскільки Росія продовжує дестабілізацію України, а Захід не лише не скасовує, але й робить санкції жорсткішими. Невдовзі може настати час, коли зона заморожуваного конфлікту буде в якийсь спосіб офіційно визнана.

На перший погляд, роль України у цих сценаріях виглядає дещо пасивною. Але це не так. Якщо країна буде зримо перетворюватися на демократію західного типу з життєздатною відкритою економікою, вона в подальшому зможе більш ефективно реагувати на триваючі спроби Росії, а з часом і діяти більш ефективно. На сьогодні для України не бути гравцем у великій стратегічній грі, либонь, є навіть перевагою. Ми маємо шанс зосередитися на вирішенні своїх внутрішніх проблем.

А поки що Сполучені Штати наголошують на необхідності виконання мінських домовленостей. Судячи з усього, для ефективнішої їх реалізації можливо очікувати якихось ближчих контактів між президентами США й Росії -- чи то у формі особистої зустрічі, чи то телефонного діалогу. Тобто, ідеться про можливість розширення «нормандського» переговорного процесу за рахунок входження до нього Вашинґтона. А поки що маємо виходити з позиції, озвученої прес-секретарем президента США Дж. Ернестом: «США підтримують своїх українських партнерів, які намагаються протистояти цій загрозі своїй безпеці. США не готові відправлятися на війну заради України, і ми ясно про це заявляли, але водночас у США й у наших партнерів по НАТО є можливості допомогти їй протистояти загрозі, з якою вона зіткнулася з боку Росії, що відкрито порушила її територіальну цілісність». Щодо неготовності Штатів воювати за Україну сказано чітко й однозначно, а от спектр можливостей у допомозі нашій країні протистояти загрозі з боку Росії, -- поки що залишається таємницею. На війні мають бути й приховані козирі...

Траєкторія Європи

Ставлення Європи до України зазнало відчутної еволюції. Ще десять років тому здійснювана першою функція «сюзерена», який мав би виступити промоутером демократії у другій, несла на собі доволі двозначний характер. Яскравим свідченням тому стали події після конфлікту на Кавказі у серпні 2008 р. Дбаючи насамперед про успішний бізнес своїх підприємств на території Росії та про добробут і безпеку власних громадян, країни ЄС між тим мало переймалися зростанням напруженості на пострадянському просторі, у тому числі й в Україні. Складалося навіть враження, що Євросоюз не проти, аби передати Російській Федерації функцію «підтримання порядку», а в разі чого - і «присилування до миру» тут. Особливо це було помітно в період президентства в Росії Д. Медведєва та політики «перезавантаження» з боку Америки.

Тоді дедалі очевидніше проглядалися обриси формування своєрідної «подвійної периферії». З одного боку, у плані економічному та ідеологічному, до ролі периферії Європи зводився весь пострадянський реґіон, включаючи й Росію. З іншого боку, у плані політичному та військовому, більша частина пострадянських держав мислилася як периферія, підконтрольна російським інтересам (до певного часу, крім України). Так, наприклад, події 2009 р., пов'язані з «газовою війною», уже наводили на думку, що цю систему «подвійної периферії» ілюстрував порівняно великий збіг інтересів між країнами Європи та Кремлем: російські війська беруть на себе ґарантії безпеки газопроводів і захищають Захід від небажаних наслідків зі сторони ісламського світу, а Європа, зі свого боку, іде на визнання російської військової потуги й надає значну економічну підтримку Росії. Цей своєрідний «розподіл праці», судячи з усього, уповні влаштовував Європу з огляду на ту політичну стабільність, яку забезпечували Росії правлячий альянс державної бюрократії, спецслужб, армії й «Ґазпрому».

Але впродовж останніх трьох років в Європі, а насамперед у Німеччині, відбулося глибоке розчарування щодо перспектив розвитку відносин із Росією.

Надії, які А. Меркель пов'язувала з Д. Медведєвим, виявилися марними. Лінія на поступову європеїзацію Росії зайшла у глухий кут. А повернення у Кремль В. Путіна й узагалі потребувало геть іншого підходу.

І такий підхід було опрацьовано. Насамперед після 2012 р. в Німеччині відбулася жорстка дискредитація «апологетів» В. Путіна в місцевому правлячому класі й експертному середовищі. Особливо активно її було проведено в німецьких ЗМІ впродовж останніх двох років, що й створило нову ідеологічну основу політичного курсу стосовно Росії. Як результат, з адвоката Москви і її провідника у західні інститути, як це було за часів Г. Коля або Ґ. Шредера, Берлін перетворився на дедалі більш принципового критика російської внутрішньої та зовнішньої політики. Що й говорити -- німецький бізнес, пов'язаний із російським ринком, спочатку противився цьому курсу, але був не у змозі протистояти наполегливому тренду А. Меркель. війна анексія кримський донбас

Прагматична «східна політика» зближення та втягування, сформульована соціал-демократами ще піввіку тому, змінилася політикою моральних принципів і геополітичних інтересів: «Дії Росії у Криму і стосовно Донбасу, із точки зору німецького уряду, порушили «європейський мирний порядок», який Берлін намагався підтримати на континенті. Посилання Кремля на «народне волевиявлення» у Криму й «возз'єднання нації» відкидаються західним політикумом як необґрунтовані, так само, як і будь-які паралелі з возз'єднанням Німеччини. Тут, очевидно, не останнє значення має й те, що Анґела Меркель і президент Німеччини Йоахім Ґаук -- вихідці з протестантського середовища колишньої НДР, в якому моралізм традиційно посідає важливе місце».

Принциповим каменем спотикання для російської ментальності є уявлення про те, що санкції з боку ЄС розглядаються у Кремлі як суто результат «українського конфлікту» й тиску з боку Вашинґтона. А, між тим, усе набагато серйозніше: відносини між Росією та ЄС уже нині стають замороженими, і перспективи їх поліпшення у найближчому майбутньому не проглядаються. Більше того, судячи з останніх кроків, Євросоюз демонструє вражаючу одностайність щодо Росії. Але найголовнішим директор Московського центру Карнеґі Д. Тренін уважає те, що «Німеччина нині - єдиний лідер Євросоюзу, котрий приймає на себе відповідальність за весь європейський простір і відроджує давно забуту геополітику навіть не зважаючи на втрати для економіки».

Судячи усього, в об'єднаної Європи на сьогодні немає жодних суперечок щодо її ролі на міжнародній арені. Привертає увагу й те, що і Євросоюз у цілому чітко усвідомлює свої цінності та потенціальний ресурс у ґлобалізованому світі. Хіба лише з тією поправкою, що Європа загалом усе ще не визнала, що рано чи пізно їй усе-таки доведеться відігравати значимішу роль у забезпеченні власної безпеки, безпеки всього реґіону, та країн, що перебувають за його межами. Хочеться сподіватися, що останні рішення США щодо розміщення підрозділів своїх збройних сил у країнах Центрально-Східної Європи засвідчують, що таке розуміння мало б поступово прийти.

Важливо й те, що Вашинґтон, передавши в руки ЄС і Німеччини відповідальність за практичну реалізацію колективної політики Заходу, сподівається, що Берлін виправдає ці надії. Ще одним важливим для України фактом є те, що лідерство від імені Європи передбачає також конкурентну боротьбу з російським впливом у зоні перетину інтересів: «Ця зона включає не лише Україну, але й Молдову, Ґрузію, інші країни Закавказзя та Середньої Азії. Нещодавня пропозиція Меркель щодо початку діалогу між ЄС і Євразійським економічним союзом -- не стільки створення ще одного каналу для діалогу з Москвою, скільки спроба вплинути на розвиток європейського проекту через діалог із Мінськом та Астаною, чиї інтереси й підходи не завжди збігаються з московськими».

Тобто всупереч усім заявам про «вигнання» геополітики зі сфери міжнародних відносин, об'єднана Європа під керівництвом Берліна й військово- політичним патронатом Вашинґтона наочно засвідчують те, що Європа вже не лише економічний партнер Росії, але і її ідеологічний опонент та геополітичний суперник. Так чи інакше, а минув той час, коли після падіння Берлінського муру Європа стала для багатьох у Росії ринком збуту енергоносіїв, сейфом для збереження капіталів і всеросійською зоною відпочинку. Арешт російської державної власності, що відбувається нині в ряді країн Заходу, засвідчує -- прийшов новий час, коли Європа вправі на повен голос поставити питання про принципи, норми й основи європейської безпеки, а також про заходи щодо зміцнення взаємної довіри та контролю.

Виклик часу

Чи усвідомлює Росія цей виклик часу? Шукати підтвердження тому чи іншому тренду у висловлюваннях В. Путіна чи, тим більше, С. Лаврова позбавлено сенсу -- настільки їхні слова насичені брехнею й наклепами щодо реальної політики України. Мабуть, буде правильним звернутися до оцінок експертного середовища. Так, Дж. Фрідман акцентує увагу на тому, що «Росія є експансіоністською державою. їй необхідно розширюватися для того, щоб створити життєво-важливі буферні зони, а значить США будуть діяти проти Росії. Але й остання так просто не відступить. Досягнення порозуміння також є малоймовірним виходом, оскільки США не поступляться своєю сферою впливу, їм це не потрібно. Таким чином, напруга триватиме і в якійсь мірі навіть посилюватиметься».

Із цього погляду конфлікт в Україні вкрай небезпечний, а до того ж він може поширитися на держави Балтії та Кавказу. Його загострення залежить від ефективності аґресивних дій Росії: «Результат, проте, у будь-якому випадку не буде сприятливим для Росії в довгостроковій перспективі. [...] Таким чином, єдиним виходом для Росії, якщо вона не зможе знайти основи для мирного вреґулювання, залишається нарощування загрози у сподіваннях залякати Америку. Однак, це не найкраща довгострокова стратегія».

Представник російського експертного середовища Д. Орєшкін звертає увагу на те, що В. Путін припустився грубого прорахунку -- він уважав, що Захід, мовляв, покричить і заспокоїться, як це було під час російського вторгнення у Ґрузію 2008 р. Але вийшло зовсім не так: «І Захід не злякався, і Україна виявилася доволі міцним горішком: змогла перебудувати збройні сили, дати відсіч, і трупи пішли з України. У результаті Путін опинився в такому самому проміжному стані, що й так звані ЛНР і ДНР. Просто далеко не всі це розуміють. Із часом прийде розуміння».

Ситуація почала складатися таким чином, що Захід нині посідає завідомо виграшну позицію: він прекрасно розуміє, що єдина сфера, де в В. Путіна є щось схоже на паритет або баланс сил, -- військова. В усіх інших він передбачувано й безнадійно програє. Чи то ефективність економіки, чи соціальні програми, освіта, медицина та навіть інформаційний вплив. Лише на своїй -- військовій -- «території» він здатен вигравати. За цих умов важко уявити собі, що Захід утягнеться у збройне протистояння з Росією. Скоріше всього йому більш вигідна ситуація «заморожування конфлікту» та переходу до мирного співіснування. Захід виходить із того, що Донбас - це чорна діра, свого роду гиря на шиї В. Путіна. На думку Д. Орєшкіна, «у Києві це прекрасно розуміють, хоча й не говорять про це, тому що вони мають дотримуватися патріотичної риторики. У цьому випадку Захід переводить конфлікт у зручну для себе площину. Навіщо йому загострювати відносини з Росією, якщо в мирному економічному, ціннісному, соціальному просторі та змаганні він 25 років тому легко переміг Радянський Союз».

Отже хід воєнних операцій на Донбасі довів, що російським збройним силам не вдалось окупувати якусь доволі помітну територію України, у тому числі й унаслідок незадовільних логістичних перспектив армії. Росія обмежена й щодо використання енергетичної зброї проти України, оскільки це неможливо без завдання збитків європейським країнам. Таким чином, судячи з усього, найбільш вірогідними діями на шляху продовження Росією «гібридної війни» проти нашої країни будуть дедалі частіші спроби організації «контрперевороту» в Україні.

А тим часом геополітика набирає обертів. Її реінкарнація є відображенням кризового хворобливого стану сучасного «ґлобального безпорядку». Ґенеральний директор президії Російської ради з міжнародних справ А. Кортунов налаштований доволі песимістично щодо перспектив перебігу цієї «хвороби»: «Було б наївно думати, що існують якісь маґічні ліки, здатні радикальним чином переламати перебіг хвороби. Ані можливі компроміси з українських питань, ані наступна зміна команди в Білому домі, ані потенційні гострі кризи в різноманітних точках планети не призведуть до швидкого й остаточного зцілення. Судячи з усього, щоб таке зцілення наступило, обом країнам (Росії, США -- В.Т.) доведеться пройти через тривалі, складні та хворобливі процеси адаптації до нових реалій ХХІ ст., переоцінки своєї ролі в міжнародних відносинах, критичного переосмислення свого минулого й подолання багатьох ілюзій, успадкованих від минулого століття. Ці процеси неминуче розтягнуться на довгі роки, якщо не на десятиліття».

Утім, зауважимо ми, наше майбутнє доволі таки непередбачуване й багате на різноманітні перипетії. Хто, приміром, міг передбачити, що В. Путін, якого ще 2013 р. проголосили «людиною року», лише за рік стане ізгоєм у міжнародному співтоваристві демократичних держав?!

Наше майбутнє так само малопередбачуване, як і наше минуле, про що свідчать певні уроки історії. Розповідають, що в 1920-х рр., незадовго до своєї смерті, Ж. Клемансо дружньо розмовляв з одним представником Ваймарської республіки. Мова зайшла про початок Першої світової війни. «Що, на вашу думку, -- запитали у Ж. Клемансо, -- скажуть щодо цієї важкої й суперечливої теми історики майбутнього?». І той відповів: «Не знаю. Лише я точно знаю, що вони не скажуть, нібито це Бельґія напала на Німеччину». Відштовхуючись від цієї бувальщини, можна сказати: є впевненість, що ніхто не скаже, нібито це Україна була аґресором по відношенню до Росії. А що буде з самою Росією - час покаже. Утім наразі пішов поголос, що збитошна булґаковська Аннушка вже розлила олію біля турнікету.

Размещено на Allbest.ru