Наслідки створення кримської автономії у складі України

Останнім часом доволі гучно лунають звинувачення в тому, що українська держава приділяла недостатню увагу вирішенню соціально-економічних та етнокультурних проблем Кримського півострова. Звичайно, що для конструктивної критики є місце в будь-якому питанні. Втім, слід поставити й інше питання: «А який уряд зробив більше за Україну для вирішення проблем репатрійованих народів?» Україна взяла на себе зобов'язання перед несправедливо репресованими народами, зокрема, над депортованими в 1941 р. німцями (в січні 1992 р. Президент України дав принципову згоду німецькому товариству «Відродження» на реалізацію програми переселення депортованих німців), у 1944 р. -- болгарами, вірменами, греками і німцями Криму.

Відповідно до Декларації «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, що зазнали насильницького переселення, та забезпечення їх прав», Кримський облвиконком ухвалив рішення про виділення 8400 земельних ділянок для кримських татар. З цього часу розпочався погано контрольований процес повернення на історичну батьківщину десятків тисяч представників громади, причому від початку йшлося про повернення не окремих соціальних груп, а цілого народу. На 1.01.1998 р. до АРК на постійне місце мешкання було переселено 262,8 тис. нащадків депортованих у 1944 р. народів. Із них прописано, за даними ГУ МВС України, 259 тис. кримських татар, а також 3,8 тис. вірмен, болгар, греків та німців. Повернення кримськотатарського народу триває, питома частка його у складі населення АР Крим становить 12,1% і зросла, порівняно з 1989 р., у 6,4 раза. За межами України залишається 220-250 тис. потенційних репатріантів. З'явився термін «сезонні татари», які прибувають у Криму на час будівельного сезону і є громадянами інших країн. Близько 127 тис. кримських татар Криму не мали українського громадянства, лишаючись громадянами Узбекистану, Таджикистану, РФ. Відсутність громадянства була перепоною в натуралізації репатріантів в Україні. З 117 тис. дієздатних кримських татар мають роботу 74,5 тис. (63,5%), тоді, як в Узбекистані вони становили висококваліфіковану робочу силу.

Взаємини між громадою та державою були непростими, оскільки стабільно складними залишалися соціально-економічні умови натуралізації репатріантів та їхньої адаптації до нових обставин життя. Кримськотатарський національний рух є важливим фактором внутрішньополітичної ситуації, оскільки громада послідовно виступає за надання ексклюзивних прав в етнополітичному житті України. На першому курултаї кримськотатарського народу (29.06.1991 р.) було висунуте завдання реалізації права на вільне національно-державне самовизначення на своїй національній території. Після реабілітації національної меншини та початку масового повернення це гасло, як кінцева мета політичної боротьби, було зняте, втім, його потенційна конфліктогенність залишалася високою. Полягала вона у високій політичній активності громади, низці неврегульованих проблем репатріантів та наявності лакун в українському законодавстві, які допускали відмінні тлумачення. Згідно з ним, кримські татари визнані корінним народом, який розглядається як вид національної меншини, що вимагає особливих правових механізмів реалізації своїх прав. Його особливий статус, відносини з державою визначаються спеціальними законами та нормами міжнародного права, що дозволяє задовольнити національні амбіції кримських татар, не порушуючи територіальної цілісності України. Такий підхід до вирішення проблеми знайшов підтримку в громаді, всенародні збори представників кримськотатарського народу (Курултай) 1996 р. ухвалив доручити Меджлісу добиватися визнання кримськотатарського народу корінним, а Криму -- національно-територіальною автономією у складі України на основі реалізації кримськотатарським народом невід'ємного права на самовизначення. Характер вирішення кримськотатарської проблеми впродовж років балансував на межі її політичного вирішення чи обмеження її національно- культурним рівнем, тобто визначенням кримськотатарського народу чи то нацією, чи то національною меншиною.

За останні 20 років на території Автономної Республіки Крим виникло близько 300 мікрорайонів компактного проживання кримських татар. Нині вони становлять 13% населення півострова. В 14 школах викладається кримськотатарська мова. В Алушті відкрився перший культурний центр, в якому будь-хто може долучитися до культури корінного народу Криму, дізнатися про традиції народу, а також має можливість вивчати кримськотатарську мову. Перспективною метою є відкриття таких культурних центрів по всьому Криму.

Попри всі складнощі, що супроводжували повернення репатріантів, передовсім кримських татар, слід зазначити, що умови цього повернення були неспівставно більш сприятливими, порівняно з аналогічними процесами в Росії, і в соціально-економічному, і етнокультурному, а ще більше -- суспільно-політичному аспектах. Упродовж останніх двох десятиліть кримськотатарська спільнота розглядалася урядами України як рівноправний (хоча і доволі проблемний) політичний партнер. Саме тому у межах системи національного самоуправління поступово сформувалися елементи кримськотатарської державності. Була створена вертикаль татарського самоврядування (Меджліс -- районні меджліси -- сільські меджліси), яка забезпечує високий рівень політичної мобільності громади та її спроможність виборювати у місцевих і центральних властей значні поступки і переваги. Меджліс -- це демократично сформований національний представницький орган. Кожні 5 років скликається Курултай, до якого входять 250 делегатів. Вони обирають 33 представники, які формують Меджліс. Меджліс, у свою чергу, приймає рішення від імені всього кримськотатарського народу, визначає вектор етнокультурного розвитку і консолідує народ навколо суспільно- політичних завдань.

20 березня 2014 р. Верховна Рада України визнала кримськотатарський народ корінним народом України, за відповідну заяву проголосували 283 депутати. «Україна гарантує збереження та розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності кримськотатарського народу як корінного народу та всіх національних меншин України», -- сказано у заяві, -- «Україна гарантує захист та реалізацію невід'ємного права на самовизначення кримськотатарського народу у складі суверенної і незалежної Української держави». Крім того, Україна визнає Меджліс кримськотатарського народу, виконавчий орган Курултаю кримськотатарського народу, як повноважний орган кримськотатарського народу. Верховна Рада також заявляє про свою підтримку Декларації ООН про права корінних народів.

Як відбувалася адаптація кримськотатарського населення у Криму?

Проблема адаптації кримськотатарського народу виникла після ухвалення 14 листопада 1989 р. Декларації Верховної Ради СРСР «Про визнання незаконними та злочинними репресивні акти проти народів, підданих насильницькому переселенню, та про забезпечення їх прав» від 14 листопада 1989 р. На підставі цієї Декларації Верховна Рада СРСР 7 березня 1991 р. ухвалила постанову про скасування законодавчих актів 1941-1968 рр., на підставі яких були депортовані народи Криму і встановлювання обмеження на їх проживання на території півострова. Уряду СРСР було рекомендовано встановити порядок, розміри та механізм матеріальних компенсацій особам, безпосередньо підданим насильницькому переселенню.

Повернення та облаштування кримських татар у Криму та їх інтеграція в українське суспільство стало унікальним явищем. Як правило, проблема інтеграції виникала з появою у структурі соціуму нових етнічних общин, відірваних від історичних місць проживання свого народу. За даними МВС України, чисельність репатрійованих громадян у Криму на 1.04.2004 р. досягла 265,5 тис. осіб. із них: повернулися 243,4 тис., у тому числі з Узбекистану -- 189 тис. (72 %), Казахстану -- 21 тис. (8 %), Таджикистану -- 30 тис. (11,5 %), Росії -- 19 тис. (7,2 %).

Таким чином, перед урядом України постала проблема репатріації, адаптації й інтеграції кримських татар в український соціокультурний та політичний простір. Незважаючи на урядові домовленості у рамках СНД, український уряд сам розпочав фінансування процесу інтеграції репресованих народів Криму.

Дослідники виявили кілька концептуальних підходів до визначення статусу кримських татар:

- кримські татари є етносом, який володіє рівними правами стосовно всіх інших національних меншин (етнічних груп) населення Криму й України загалом, але з огляду на особливі причини (депортація) потребує додаткової державної підтримки як гарантії свого збереження і розвитку. Цей підхід репрезентований у змісті більшості рішень органів виконавчої влади України, а також нормативно-правових актів Верховної Ради і Ради міністрів АР Крим;

- кримські татари є «корінним народом», що володіє правом на політичне самовизначення на своїй національній території в Криму в рамках України. Термін «корінні народи» вживається у Конституції України (ст. 11, ст. 92 п. 3, ст. 119 п. 3). Кримськотатарський Меджліс, як один із прихильників даної концепції, заявив про наявність ознак автохтонності кримськотатарського народу в Криму, його прагнення до етнічної самоідентифікації, відсутність «материнської держави» за межами України, неможливість реалізації кримськими татарами своїх політичних прав в умовах домінування у Криму російськомовного населення;

-- модель національно-культурної автономії кримських татар у Криму не визнається більшістю авторитетних представників кримськотатарського національного руху. На їх думку, створення національно-культурної автономії кримських татар нівелює їх політичний вплив на ухвалення соціально- економічних рішень керівництвом Автономної Республіки Крим та України.

Центральною проблемою інтеграції кримських татар в українське суспільство є вирішення їх економічних проблем. Основоположною засадою цього процесу стало забезпечення кримським татарам рівних з усіма громадянами України економічних та соціальних прав. Економічні аспекти політики інтеграції мали органічно вписуватися в загальні тенденції реформування економічної, фінансової та правової бази держави. Виділяти ті чи інші кримськотатарські проблеми та прагнути вирішувати їх поза контекстом розвитку українського суспільства -- це згубна практика, здатна стимулювати активізацію радикальних настроїв як серед національних еліт, так і серед широких верств населення.

Кабінет Міністрів України 28 січня 1992 р. ухвалив постанову «Про деякі питання, пов'язані з поверненням кримських татар у Кримську АРСР». Передбачалося виділити додатково 400 млн крб, щоб створити умови для повернення депортованого кримськотатарського населення. Для координації та фінансування державних програм по розв'язанню проблем депортованих народів Криму згідно постанови Кабінету міністрів України від 14 березня 1992 р. був створений «Фонд депортованих народів». Іншою постановою від 22 березня 1992 р. була створена Республіканська комісія у справах депортованих народів Криму для практичного вирішення питань соціально-економічної інтеграції представників репресованих народів. У 1993 р. у бюджеті України було виділено 18 млрд крб, із них 12,9 млрд -- на капітальне будівництво, 5,4 млрд -- на створення та утримання закладів освіти, культури, медицини, компенсації за переїзд тощо. Однак економічна криза початку 1990-х рр. не дозволила реально поліпшити соціально-економічний стан переселенців. Тому 11 серпня 1995 р. була ухвалена постанова Кабінету міністрів України «Про заходи щодо розв'язання політико-правових соціально-економічних та етнічних проблем в Автономній Республіці Крим». Серед іншого, вона передбачала реалізацію Програми першочергових заходів щодо розселення та облаштування депортованих кримських татар і представників інших національних груп, які повернулися в Крим.

На початку 2000-х рр. за рахунок коштів держбюджету переселенці побудували і придбали 375 тис. м2 житла. Але ще тисячі татарських сімей не були забезпечені житлом. Проблеми частково вирішували за рахунок виділення земельних ділянок для побудови приватних будинків та безвідсоткового державного кредиту на індивідуальне житлове будівництво. У Програмі АР Крим на облаштування представників депортованих народів у 2000 р. передбачалося 11,5 млн грн, із 8,5 млн на капітальне будівництво, 1,5 млн -- на отримання пільгових безвідсоткових кредитів індивідуальним забудовникам, 1,5 млн грн -- соціально-культурний розвиток установ. Чимало вдалося реалізувати, але частина сімей самотужки вирішували власні житлові проблеми.

Протягом усього періоду залишається гострою проблемою працевлаштування кримських татар. Значна кількість татар не працевлаштована або працювала на тимчасових чи сезонних роботах. Питання зайнятості населення АР Крим вирішувалося через реалізацію заходів Державної, республіканської й територіальних програм зайнятості населення, в яких є розділ «Забезпечення зайнятості депортованих громадян». У результаті реалізації заходів цих програм у 2003 р. у всіх сферах економічної діяльності за рік було введено 24,7 тис. робочих місць, зокрема в галузях економіки 5,3 тис. робочих місць. У регіонах найбільшого розселення депортованих громадян: у Сімферопольському районі створено 1219 робочих місць; у Бахчисарайському -- 943; у Білогірському -- 507; у Кіровському районі -- 438 робочих місць тощо.

Значна частина кримських татар виявила інтерес до приватного підприємництва. Левова частка квітів, фруктів та овочів вирощується татарськими підприємцями. Основним джерелом існування непрацюючої частини населення є прибуток від закупівлі та реалізації сільськогосподарської продукції. Поліпшити рівень зайнятості кримськотатарського населення можливо за рахунок стимулювання розвитку традиційних для них галузей зайнятості -- крапельного землеробства, виноградарства, тютюнництва, народних промислів тощо.

Однак державним органам України та Автономної Республіки Крим бракувало системності і послідовності у вирішенні соціально-економічних проблем депортованого населення. Найбільш гостро це проявилося у «земельному питанні». Право на землю -- це один із головних інтеграційних факторів, що мав вирішальне значення у соціальній та психологічній адаптації як окремої людини так і етносу. З початку масового повернення кримських татар для індивідуального будівництва житла було виділено близько 70,5 тис. земельних ділянок (площа 8361,7 га), у м. Судак -- близько 2.6 тис. земельних ділянок (площа 230,6 га), у м. Алушта виділено близько 1,32 тис. земельних ділянок (площа 96,1 га), у м. Ялта виділено близько 1,3 тис. земельних ділянок (площа 77,0 га). Але початок земельної реформи в Україні практично збігся із процесом репатріації кримських татар, значна частина яких, внаслідок відсутності українського громадянства, не змогла стати членами колективних сільгосппідприємств. Ситуацію ускладнило і те, що 60% репатріантів, які жили раніше у містах, змушені були (також з економічних причин) оселитися в селах і передмістях.

Усунення кримськотатарського населення від розпаювання землі призвело до посилення соціальної напруги у Білогірському, Сакському, Перво- майському, Сімферопольському, Кіровському та інших районах АР Крим. У результаті спалахували акції протесту кримськотатарського населення у багатьох населених пунктах Криму, що призводило до самозахоплень значних земельних масивів та конфлікту з представниками російського етносу. Радикальні лідери кримськотатарського руху використовували складнощі у здійсненні земельної реформи в Криму як один із найбільш дієвих засобів політичної активізації кримських татар і тиску на центральні владні структури.

Центральні органи державної влади намагалися запобігти можливості трансформації проблеми власності на землю із правової та економічної в політичну. Хоча чиновники центральних і кримських відомств прекрасно розуміли, що вирішення «земельного питання» сприятиме розв'язанню економічних і соціальних проблем значної частини кримських татар, але рівень корупції та власної зацікавленості у «кримській землі» переважував державні інтереси. Татари фіксували численні факти порушень земельного законодавства, пов'язані з виділенням ділянок у рекреаційній зоні фізичним і юридичним особам, що проживають поза межами Криму й України. Також чимало татарських сімей полишали виділені ділянки у степовому Криму через відсутність можливості знайти роботу, збути вироблену продукцію. Вони вирушали у приморські райони і вимагали наділення землею. Тому протягом останніх п'яти років у АР Крим постійно спалахували «земельні конфлікти» через небажання влади забезпечувати татарські сім'ї земельним наділом.

У контексті інтеграції кримськотатарського населення несистемно вирішувалися проблеми відкриття кримськотатарських шкіл та класів, забезпечення вчительськими кадрами, підручними та навчальними посібниками кримськотатарською мовою, забезпечення права випускників на проведення зовнішнього незалежного оцінювання кримськотатарською мовою. Останніми роками школярі не виявляли особливого бажання складати ЗНО кримськотатарською мовою. На думку одного із лідерів Меджлісу Рефата Чубарова, висловлену в інтерв'ю «Радіо Свобода» 24 лютого 2011 р., відсутність при реєстрації ЗНО для тестування кримськотатарською мовою жодного охочого свідчить про критичний стан кримськотатарської мови і школи: «Точніше, не кримськотатарської школи, бо її ще просто не існує. Протягом кількох десятиліть вона була заборонена, коли кримські татари перебували у вигнанні. Цей дуже гіркий сигнал має спрямувати усі наші зусилля на те, щоб у найближчі роки відновити повноцінну кримськотатарську школу, де не лише викладатиметься рідна мова, але й нею вивчатимуться інші предмети. Щонайменше, предмети гуманітарного циклу викладатимуться кримськотатарською мовою». У 2013 р. за інформацією міністерства освіти і науки, молоді та спорту АР Крим 92,5% абітурієнтів проходили тестування російською мовою і 7,5% -- українською. Бажаючих пройти тестування кримськотатарською мовою не зареєстровано.

Дещо краща ситуація складалася у культурно-просвітницькій галузі. У Кримському республіканському краєзнавчому музеї, Сімферопольському художньому музеї, міських, районних краєзнавчих музеях, розташованих на території Криму, були створені експозиції, присвячені історії та культурі національних меншин України, що проживали на відповідній території. Останнім часом створено нові музейні установи: Кримський етнографічний музей, музей історії та культури кримських татар, що є філією Бахчисарайського історико-культурного заповідника, Республіканський музей кримськотатарського мистецтва.

Під охорону держави було взято десятки пам'ятників історії і культури кримських татар та інших національних меншин. Протягом останнього часу виконувалися роботи з реставрації мечетей Джума-Джамі в Євпаторії, Муф- ті-Джамі у Феодосії, «Юсуповської» у селі Соколине Бахчисарайського району, Кебір-Джамі в Сімферополі, Зинджирли-Медресе й цвинтаря Гази- Мансур у Бахчисарайському районі, торгових рядів і турецької лазні в Євпаторії, меморіального комплексу на місці поховання І. Гаспринського й будинку, в якому він жив і працював, а також інших пам'ятників історії і культури.

У Криму функціонують Духовне управління мусульман Криму (ДУМК), 331 мусульманська громада, 5 медресе. У розпорядженні ДУМК знаходиться понад 170 мечетей. Українська держава передала їм у власність понад 40 культових будівель і понад 20 у безоплатне користування, у тому числі 10 пам'яток архітектури.

Авторитетом користується Меджліс -- представницький орган кримськотатарського населення, що розташований у Сімферополі. Згідно зі статутом, метою Меджлісу є подолання наслідків геноциду, вчиненого проти кримських татар, відновлення їх соціально-політичних і культурних прав. Довгий час його очолював відомий дисидент та правозахисник М. Джемілєв, із жовтня 2013 р. його очолює Р. Чубаров.

Яке значення мало кримське питання

для становлення та розвитку українсько-російських відносин у 1991-2014 рр.?

Одна з суттєвих причин існування проблемної складової у взаємовідносинах між Україною і Російською Федерацією з часу проголошення незалежності двох держав, з нашого погляду, в обопільно невірному сприйнятті зовнішньополітичних інтересів та цілей. Зокрема, претензії Москви на провідну роль на пострадянському просторі в Україні розглядаються як імперські амбіції. Недовіру до Росії посилюють і дискусії на великодержавні теми, характерні для російських націонал-патріотів, які накладають відбиток на сприйняття відповідним чином російських інтересів і цілей. А європейський вибір України, зокрема її зближення з НАТО і ЄС, розглядаються значною частиною російської еліти як «зрада» ідей «слов'янської єдності», «вікової російсько-української дружби» тощо. Серед чинників, що ускладнюють атмосферу взаємовідносин між Києвом і Москвою, можна вказати також на рецидиви спільного радянського минулого, які дають додатковий привід зростанню напруги в українсько-російських відносинах. Однак саме кримська проблема традиційно було барометром політичного клімату, який домінував в українсько-російських відносинах починаючи від часу розпаду СРСР.

Ще в умовах «параду суверенітетів» союзних республік 1990 р. Комітет державної безпеки СРСР посприяв утворенню на території «проблемних» союзних республік автономних утворень. Керівництво УРСР, шукаючи прагматичних компромісів у відносинах із РРФСР, погодилося на закріплення референдумом статусу автономної республіки для Криму. Фактично досягнення зазначеного компромісу зблизило демократичне керівництво Росії на чолі з Б. Єльциним, який вів боротьбу за владу з президентом СРСР М. Горбачовим і намагався налагодити з суверенними республіками прямі зв'язки без нав'язливого посередництва старого союзного центру, та офіційний Київ. Символом цього стало підписання 19 листопада 1990 р. в Києві під час візиту голови Верховної Ради РРФСР Б. Єльцина договору про основи відносин між УРСР і РРФСР, головною метою та завданням якого був «розвиток міждержавних відносин на основі принципів суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи, відмови від застосування сили або економічних методів тиску, урегулювання спірних проблем погоджувальними засобами». Утім відразу після провалу серпневого путчу і проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) Росія взяла на себе функції центру, «збирача земель», а комуністично-націоналістичні політичні сили цієї країни, зокрема, наполягали на невизнанні існуючих на той час державних кордонів України. Найгострішою проблемою стало питання поділу Чорноморського флоту колишнього СРСР та статус Криму й міста Севастополя.

Складні та суперечливі переговори щодо поділу Чорноморського флоту СРСР відбувалися у Дагомисі (червень 1992 р.), Ялті (серпень 1992 р.), Москві (червень 1993 р.), Масандрі (вересень 1993 р.) -- до підписання проміжної угоди у Сочі (1995 р.). Однак 16 жовтня 1996 р. Державна дума РФ затвердила проект закону «Про припинення розподілу Чорноморського флоту», що мало поширити юрисдикцію Російської Федерації на місто Севастополь. Українська сторона пропонувала росіянам орендувати за відповідну плату на обмежений період часу інфраструктуру військово-морської бази у Севастополі. Зрештою, 28 травня 1997 р. Україна і Росія підписали угоди про статус і умови перебування ЧФ та про взаєморозрахунки, пов'язані з розподілом ЧФ і перебуванням ЧФ РФ на території України. Зазначені документи набули чинності лише 6 липня 1999р.

Ситуація ускладнювалася внаслідок приходу до влади в АРК сепаратистського керівництва на чолі з «президентом» Ю. Мєшковим. Конституція Автономії 1992 р. наділила місцеву владу великими повноваженнями, поставивши під сумнів навіть конфедеративні зв'язки з Україною. Однак Київ не був схильний до силових рішень і погодився зі створенням Автономної Республіки Крим, аби локалізувати внутрішній конфлікт між російськомовним населенням і кримськотатарськими репатріантами.

Після цього тодішнє кримське керівництво взяло курс на розширення своїх повноважень та однобічну орієнтацію на Кремль. У липні 1993 р. Державна дума РФ ухвалила скандальну постанову про російський статус міста Севастополя як головної бази єдиного Чорноморського флоту, котру було засуджено ООН та всією світовою спільнотою. Внутрішньополітичні суперечності у самій Росії завадили тоді сконцентрувати зусилля на «вирішенні» на російську користь кримського питання.

Водночас політичною помилкою «президента» Ю. Мєшкова стала підтримка заколоту російського парламенту (Р. Хасбулатова -- О. Руцького) проти президента Б. Єльцина. Водночас після придушення 3-4 жовтня 1993 р. «червоно-коричневого путчу» частина російської політичної еліти, орієнтована на Б. Єльцина, не підтримала кримських сепаратистів. Зменшення фінансування російськими структурами «президента» Ю. Мєшкова спровокувало загострення суперечностей між різними фракціями проросійських політичних сил Криму, насамперед між «Русским обществом Крыма» і «Русской общиной Крыма».

Обтяжений проблемами розподілу Чорноморський флот на той час прямо не втручався у внутрішньополітичні питання, тому кримські сепаратисти не отримали прямої російської військової допомоги. Крім того, Росія була зацікавлена домогтися від України відмови від радянської ядерної зброї. Західні країни за цих умов не допустили висунення Росією територіальних претензій до України. Гарантії безпеки і територіальної цілісності України було закріплено 5 грудня 1994 р. на саміті НБСЄ/ОБСЄ у спеціальному Будапештському меморандумі підписаному США, Великобританією, Росією, а незабаром ще двома ядерними державами -- Китаєм і Францією. Щоправда, цей документ був насамперед політичним, він не мав юридично зобов'язуючої сили, до того ж його суттєвою вадою стала відсутність механізму реалізації гарантій у разі нападу на Україну однієї з держав-гарантів.

Увагу російського керівництва від грудня 1994 р. займала проблема «наведення конституційного ладу» у Чечні. АРК тимчасово відійшла на другий план російських інтересів, але залишалася у центрі стратегічних геополітичних потреб, відповідно до яких Крим вважається ключовою точкою контролю за Євразією.

У квітні 1995 р. Державна дума РФ виступила «гарантом» проведення референдуму щодо «самостійності» Криму, але президент України Л. Кучма не допустив такого розвитку подій. Зрештою, статус Автономної Республіки Крим було закріплено Конституцією України 28 червня 1996 р. Відтак виникли умови для фіксації цього факту в українсько-російських міждержавних документах. Нарешті, Договір про дружбу, партнерство і співробітництво між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 р. зафіксував міжнародно-правові зобов'язання сторін визнавати суверенітет і територіальну цілісність одна одної. Також було поділено радянський Чорноморський флот, а Севастополь до 2017 р. визначено основною базою дислокації його російської частини. Російська сторона розглядала залишення на території українського Криму своєї військової бази як гарантію від дрейфу України в бік НАТО.

Після компромісного врегулювання конфліктів навколо Криму, Севастополя і Чорноморського флоту так звана «хронічна криза» в російсько-українських відносинах тривала, що засвідчив складний перебіг процесу ратифікації «Великого договору», котрий патріотично-комуністична опозиція в Державній думі Федеральних зборів РФ обумовлювала різними додатковими вимогами. Наприклад, голова думського комітету у справах СНД та зв'язках зі співвітчизниками Г. Тихонов на початку березня 1998 р. запропонував провести «референдуми про державну єдність народів Росії та України». У вересні того ж року голова Держдуми Г. Селезньов виступив із заявою у Верховній Раді України з вимогою пріоритетної ратифікації трьох базових договорів про поділ Чорноморського флоту, чіткого визначення негативної позиції щодо розширення НАТО на схід та про вступ України до «союзу слов'янських держав». А наступного місяця Державна дума Росії ухвалила постанову «У зв'язку з закріпленням у Конституції Автономної Республіки Крим української мови як єдиної державної мови на території АРК», що стало ще одним формальним проводом затягування ратифікації «Великого договору». Водночас у націонал-патріотичних колах російської політичної еліти розгортаються спекуляції щодо так званої проблеми співвітчизників, зокрема здійснювалися спроби структурування та консолідації проросійських суспільно-політичних сил на території України, насамперед у Криму. Загострювалась проблема делімітації та демаркації українсько-російського кордону і спроб її розв'язання на користь Росії. Наприклад, наприкінці 1999 р. делегація уряду Москви та голова Верховної Ради Криму Л. Грач підписали протокол щодо намірів спорудження 4,5-кілометрового транспортного переходу між Керчю та Кубанню через Керченську протоку і створення відкритого акціонерного товариства «Міст Росія -- Україна», в якому контрольний пакет акцій -- 51% -- належатиме Москві.

28 січня 2003 р. Україна й Росія нарешті підписали договір про державний (сухопутний) кордон, звідки було вилучено статті стосовно морських ліній розмежування в Азовському й Чорному морях. 29 вересня, за офіційною версією Кремля, керівництво Краснодарського краю розпочало будівництво дамби «для відновлення історичної справедливості і з'єднання острова Коса Тузла з Кубанню». Прецедент територіальних претензій із боку Росії був занадто явним, що й викликало негативну реакцію міжнародних інституцій. Однак і після вичерпання цього інциденту домінувала непрозорість схем управління Керч-Єнікальською протокою, незважаючи на підписання РФ і Україною 24 грудня 2003 р. договору про співробітництво у використанні Азовського моря та Керченської протоки.

Наступний етап українсько-російського протистояння щодо Криму припав на період президентства В. Ющенка (2005-2010 рр.). Весь цей час українська сторона домагалася від росіян уточнення правових умов перебування у Криму російського ЧФ та приведення їх у відповідність із міжнародними нормами ціни оренди військових баз. У відповідь російські спецслужби інспірували пожвавлення сепаратистського руху на півострові. У липні 2006 р. було зірвано проведення навчань військ України і НАТО «Сі-бриз» у Криму. Посилилася конфронтація в українсько-російських відносинах. Активісти молодіжних національно-патріотичних рухів блокували бази російських моряків. МЗС України звинуватив російський ЧФ у систематичному порушенні локаційних, екологічних та інших норм угод про перебування ЧФ у Криму.

Масштабна криза в українсько-російських відносинах мала місце у серпні 2008 р., коли кораблі Чорноморського флоту брали активну участь у блокаді чорноморського узбережжя дружньої Україні Грузії. Причому бойове застосування підрозділів ЧФ під час російсько-грузинської війни здійснювалося без погодження з українською стороною, як це мало б бути згідно з домовленостями 1997 р. Визнання у жовтні 2008 р. РФ «незалежності» грузинських автономних республік Південної Осетії та Абхазії надихнуло проросійські сили у Криму.

Взимку 2009 р. під час президентських виборів в Україні у Криму майже одностайно було підтримано кандидата В. Януковича. 21 квітня 2010 р. у Харкові вже президент України В. Янукович та президент Росії Д. Медвєдєв підписали угоду про пролонгацію термінів оренди російським ЧФ баз у Криму до 2042 р. в обмін на суто символічну знижку ціни на газ. Попри протести національно-патріотичних сил у Верховній Раді України, харківські домовленості було ратифіковано. Лише формально в рахунок сплати за оренду баз Україна отримала «знижку» 100 доларів за 1000 кубометрів російського газу.

Не змінилися симпатії більшості кримчан і під час виборів до Верховної Ради України у жовтні 2012 р. Проросійські сили у Криму активно підтримували ідею приєднання України до Митного союзу з Росією, Казахстаном і Білорусією. У листопаді 2013 р. вони вітали відмову В. Януковича від запланованого раніше підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом.

Події Євромайдану (21 листопада 2013 -- 21 лютого 2014 рр.), які проходили під гаслами європейського інтеграційного вибору України, сприймалися на півострові як «бандеризація» України та привід для «самовизначення» на користь приєднання до Росії.

Незаконний, невизнаний світовим співтовариством так званий «референдум» 16 березня 2014 р. став символом когнітивного дисонансу, коли кримчани вирішили приєднатися до країни, де референдуми конституційно заборонено. Анексія Криму фактично означала грубе порушення Росією умов Договору про дружбу з Україною від 1997 р. та відмову від рівноправного стратегічного партнерства з нашою країною. Коли Крим відокремився від України, Україна відокремилася від Росії й де-факто завершила пострадянський період своєї історії. Однак це не значить, що проблематика статусу окупованого півострова залишилася в минулому. Це питання -- відкрита рана для українсько-російських відносин, воно ставить під сумнів можливість не лише стратегічного, а й будь-якого двостороннього співробітництва.