Політична думка України: історія і сучасність

Размещено на http://www.allbest.ru

ПОЛІТИЧНА ДУМКА УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

1. Політична думка Київської Русі

Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у ІХ-ХІV ст., у княжу добу, закарбовані в творах визначних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у «Слові про Закон і Благодать», Ярослав Мудрий у «Руській правді», монахи-літописці Нестор і Сильвестр у «Повісті минулих літ», Володимир Мономах у «Повчанні дітям» висвітлювали сутність, походження і легітимність влади, взаємовідносини світської і духовної влади, місце Русі серед держав світу.

Мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі Божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основними ознаками влади вважали справедливість - «правду» і примус - «силу». Влада, на їхню думку, забезпечує захист, порядок, справедливість та спасіння, і тому її слід визнавати й коритися їй.

Походження державної влади літописці пов'язували з покликанням Рюрика, якого вважали засновником династії київських князів. Отримана в результаті договору між ним і народними зборами слов'янських племен влада повинна забезпечити надійний захист від нападу чужинців і ліквідацію міжусобиць. Договір між Рюриком - правителем знатного походження і представниками племен був не тільки актом вияву народної волі, а й основою для обґрунтування легітимності князівської влади, яка визначалася також «богообраністю» і «благословенністю». Сутність «богообраності» полягала в тому, що Бог ставив князя на владу через Церкву, а «благословенність» - у тому, що Бог оберігав увесь княжий рід, а через нього - всю землю Руську. Літописці обґрунтували й інші аспекти легітимності: право на владу за заповітом чи волею попереднього князя згідно з міжкнязівськими договорами, підтвердженими хресним цілуванням; право на владу, отримане згідно з народною волею, висловленою вічем.

У зв'язку з тим, що поняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювалося з владою князя, проблема ідеального правителя в ній посідала одне з провідних місць. Найбільш повно ідеал князя розкритий Володимиром Мономахом у «Повчанні дітям». Для нього ідеальний володар - мудрий, справедливий і милосердний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, гостей, дбає про підданих.

Центральною проблемою того часу були взаємовідносини світської і церковної влади. Виділялися дві концепції: «богоугодного» володаря і князівського єдиновладдя. Представниками першої концепції були Феодосій Печерський і відомий літописець Нестор. Вони сформулювали ідею «духовного проводу над світською владою»; ідею необхідності захисту князем православної віри, сприяння її поширенню і процвітанню; ідею об'єднання київських князів навколо Церкви, а не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи. політичний думка козацький демократичний

Київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави, вважав, що Церква повинна слугувати державі та її володареві, охороняючи загальнодержавний централізм.

На думку мислителів Київської Русі, народна воля, слабкість котрої полягала у надмірній свободі кожного з її носіїв, має бути обмежена волею князя, який несе відповідальність як перед народом, так і перед Богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її опіки й заступництва.

2. Політична думка в Україні за литовсько-польської доби

Між княжою і козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви і Польщі. В той час політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції, яка простежувалася в працях Ю. Дрогобича та С. Оріховського.

Ю.Дрогобич - доктор філософії та медицини Болонського університету - займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити становище імператора Священної римської імперії Фрідріха ІІІ, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півострові. Він був прихильником сильної королівської влади, визнавав зверхність світської влади над церковною.

С. Оріховський замолоду виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання Церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу (шляхетний стан), розум (король). Мета держави - збереження набожності, добробуту і свободи громадян. У праці «Про природне право» С. Оріховський одним із перших у Європі розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону над рішенням монарха чи інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в праці «Польські діалоги політичні» він відійшов від передових поглядів, відстоював зверхність папської влади над королівською. Цей принцип письменник-публіцист застосував при розробці піраміди влади у Польщі, котра нагадувала трикутник, вершиною якого була духовна влада, у лівому куті - священнослужителі, а у правому - король.

Полемічна література здебільшого торкалася питань релігійного життя, реформи Церкви, але в контексті цих проблем порушувались і політичні питання. Виявлялися два напрями: перший був зорієнтований на унію православної й католицької Церков, другий тісно пов'язувався з антиуніатською боротьбою та реформою православної Церкви.

Головним теоретиком першого напряму вважають П. Скаргу, автора праці «Про єдність Церкви Божої». Він критикував православну Церкву за відступництво східної Церкви від апостольського Риму через пихатість константинопольських патріархів і тиранію візантійських імператорів; за шлюби духовенства; за вживання в літургії слов'янської мови; за втручання світської влади в церковні справи. Все це, на думку П. Скарги, згубно впливало на рівень християнської науки, розхитувало моральні устої духовенства. Єдиний порятунок для русинів він вбачав в унії Церков, можливій за таких умов: визнання православними влади папи; єдність віри; послух перед папою. Крім цього, П. Скарга виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до розгляду питань віри світських осіб і нижчого духовенства.

Серед яскравих постатей другого напряму можна виділити автора «Апокрисису» Х. Філалета. В полемічній боротьбі з П. Скаргою він відстоював ідею демократизації Церкви, в дусі протестантського віровчення захищав право світських людей на участь у церковних справах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпимості. Х. Філалет дотримувався думки, що відносини влади і народу ґрунтуються на суспільному договорі, згідно з яким король і піддані повинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав і свобод підданих з боку як короля, так і шляхетного стану, підриває державу, спричинюється до її занепаду. Х. Філалет заперечував абсолютизм не лише монарха, а й Папи Римського, вважав незаконним його втручання у світські справи.

І.Вишенський - визначний український письменник-полеміст - висунув концепцію колективної соборності правління християнською Церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей перед Богом. Принцип соборності як вияв демократизму він відстоював також у відносинах між Церквами. В цьому ж контексті І.Вишенський заперечував не тільки абсолютизм духовної влади - Папи Римського, а й абсолютизм світської влади - королів і царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від Бога і не може використовувати її на свій розсуд.

3. Політико-правові документи козацько-гетьманської держави

У козацько-гетьманську добу політична думка України розвивалася в контексті правових документів, які відображали аспекти державного устрою і міжнародних відносин України, а також у руслі концепції просвітників щодо суспільства і держави. До важливих правових документів того часу можна віднести «Березневі статті», «Гадяцький трактат» Ю. Немирича, «Угоду» та «Конституцію» П. Орлика. В них була закладена правова основа міжнародних договорів України з іншими країнами, чітко простежувалися атрибути суверенітету Української держави, визначалися конституційні засади державного і суспільного ладу.

«Березневі статті» передбачали збереження козацьких, міщанських і шляхетських прав, вольностей; право українців, самим вирішувати, хто до якого стану має належати, самостійно збирати податки, обирати гетьмана, розв'язувати питання міжнародної політики. Зміст статей розкривав, з одного боку, демократичну сутність української державності, яка ґрунтувалася на принципі виборності вищих посадових осіб і суддів, з іншого - правові зобов'язання української сторони перед Московським царством, які передбачали військово-політичну єдність України і Московії та недоторканість суспільно-політичних порядків в Україні.

«Гадяцький трактат», розроблений Ю. Немиричем 1658 р., містив такі основні положення: Україна на федеративних засадах як Велике князівство Руське входить до Речі Посполитої; гетьман є цивільним і військовим правителем України, а спільний для всіх король обирається трьома народами; передбачається існування власної скарбниці, монетного двору, війська, генерального трибуналу; без дозволу українського уряду коронне військо не має права ступати на територію князівства; православне духовенство зрівнюється в правах з римо-католицьким, а права унії обмежуються територією, на якій вона існує; Київська академія прирівнюється до Краківської.

«Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» складалися з 16 статей і розпочиналася з урочистої декларації: «Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Визначалися кордони України з Польщею і Московією, передбачалося після закінчення війни підписання трактату зі шведським королем як постійним протектором України, закріплювалося право запорожців на повернення всіх відібраних у них земель і поселень, на відновлення колишнього статусу православної Церкви під зверхністю царгородського патріархату. Конституція передбачала розподіл влади між гетьманом як вищою виконавчою владою, генеральною радою як вищою представницькою владою і генеральним суддею. Хоч прерогатива органів влади не була ще чітко визначена, все ж тогочасна конституція наближалася до реалізації принципу розподілу влади.

Отже, ці правові документи закріплювали державний статус України, визначали конституційні основи суспільного і державного ладу, її міжнародно-правову суб'єктність.

Просвітницький напрям у політиці знайшов глибоке відображення в працях Ф. Прокоповича і М. Козачинського.

Ф. Прокопович у трактатах «Правда волі монаршої», «Духовний регламент» створив концепцію освіченого абсолютизму. Використовуючи думки Т. Гоббса і С. Пуфендорфа про природний стан, Ф. Прокопович сформулював тезу, що в додержавному стані існували як мир, любов, добро, так і війна, ненависть, зло. Для того, щоб надійно захистити природні права від зовнішніх ворогів і внутрішнього розбрату, народ передає свою волю монархові. Ф. Прокопович, як і Т. Гоббс, вважав, що договір між підданими і монархом є однобічним, і тому засуджував усякі виступи проти влади монарха. Він також обґрунтував необхідність підпорядкування духовної влади монархові.

М. Козачинський у праці «Громадська політика» розробляв питання природного права як складової людської природи, поділяв людські закони на громадські й канонічні, вивчав проблеми військової політики, намагаючись викласти своє розуміння причин воєн, дати їх типологізацію на справедливі й несправедливі, зовнішні та внутрішні).

4. Демократично-народницький напрям розвитку політичної думки та соціал-лібералізм

Демократично-народницький напрям започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якого був М. Костомаров. Його «Закон Божий (Книга буття українського народу)», що синтезував романтичні ідеї з радикальними політичними і соціальними поглядами та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Ця програма містила такі ідеї: визнання української етнокультурної ідентичності; створення самостійної української республіки в рамках федерації слов'янських народів; скасування кріпацтва й утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рівності в дусі християнських заповідей; протиставлення українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й самодержавної Росії.

Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців слугували орієнтиром українському рухові, який був оформлений у мережу громад - напівконспіративних гуртків демократично зорієнтованої інтелігенції. Одним із лідерів цього руху був історик В. Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обґрунтував природне походження нації, охарактеризував основні принципи життя трьох народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами), росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до самодержавства).

Політична думка в Україні у ХІХ-ХХ ст. формувалася в умовах, коли на зміну традиційному сільськогосподарському укладові життя приходило індустріальне суспільство, коли відбувалися процеси національно-культурного й політичного відродження України. Якщо попередня політична думка в Україні розвивалася в руслі релігійних, династичних та козацько-станових традицій і не була оформлена у відповідну теоретичну та ідеологічну систему, то в ХІХ-ХХ ст. вона набула рис, властивих європейським ідеологічним напрямам і течіям.

Так, І. Лисяк-Рудницький, спираючись на ідеологічні цінності, виділяє у тогочасній політичній думці такі напрями: демократично-народницький, націоналістичний, консервативний, комуністичний. А В. Потульницький на основі методології історичного дослідження суспільно-політичного життя в Україні наголошує на народницькому, консервативному і національно-державницькому напрямах. Ці підходи можна поєднати, оскільки вони доповнюють один одного, незважаючи на відмінності у критеріях класифікації.

Демократично-народницькі погляди сповідували М. Грушевський, Р. Лащенко, С. Шелухін. Вони відстоювали такі принципи: визнання народу рушійною силою історичного процесу; розуміння українського народу як окремої культурної одиниці; обґрунтування ідей народоправства у вигляді народно-демократичної республіки; федеративний устрій України; відстоювання автономії України в складі федеративних чи конфедеративних союзів; надання переваги колективним формам власності як історично традиційним.

У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання» М. Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що стала спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Галицько-Волинської і Литовсько-Польської держав. М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втратила вищі класи; підкреслював як позитивні (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання) риси українського народу. У поглядах на державу М. Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відповідає статус автономії у складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації - через об'єднання двох і більше держав з їхньої ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією М. Грушевський визнавав необхідність існування незалежної Української держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й України до загальноєвропейської федерації.

Політичні погляди Р. Лащенка - вченого-правознавця дещо відрізнялися від поглядів М. Грушевського. Концентруючи увагу переважно на історії народу, він відстоював думку про те, що в історії України перепліталися як демократична, так і аристократична традиції, вважав приватну власність історично традиційною.

С. Шелухін наголошував, що тільки самостійні держави можуть об'єднатись у федерацію, і, будучи противником федеративного союзу України з Росією і Польщею, схилявся до думки про можливість Чорноморсько-Адріатичної федерації.

Лібералізм в Україні мав свою специфіку і відрізнявся від класичного європейського лібералізму. Крім власне ліберальних, він містив соціалістичні (переважно прудонівського типу) та демократично-народницькі ідеї. Представники українського лібералізму обстоювали пріоритетність політичних і громадянських прав особи перед державою та нацією, конституціоналізм і правову державу, приватну власність як основу господарювання, державну автономію України у складі Російської Федерації, самоврядування як основу державного устрою, загальнолюдські цінності на національному ґрунті.

М. Драгоманов піддав критиці методологічні принципи народницької школи, що ґрунтувалися на ідеї народоправства та інтересу «трудового народу», і розвинув учення про суспільство й державу в руслі позитивізму. Оцінюючи історичні події в Україні з точки зору еволюційного розуміння прогресу, він на противагу вченим-народникам визнавав справедливими лише ті народні рухи, що сприяли духовному, економічному та політичному розвиткові краю. Політичні погляди М. Драгоманова найбільш повно відобразилися у проекті програми «Вольний Союз - Вільна Спілка», в якій обґрунтовувалися головні засади російського конституціоналізму. Найважливішими з них він вважав громадянські свободи і децентралізацію Росії. Децентралізація, своєю чергою, була основою для утвердження самоврядування (самоуправа громад, волостей, повітів, земель). Кожна самоуправа повинна мати внутрішню самостійність щодо інших самоуправ. Центральна влада зосереджувалася у Земельному соборі як найвищому законодавчому органі, що функціонував на засадах американського бікамералізму. Отже, держава, за М. Драгомановим, - це «вільна спілка» самоуправ, а центральна влада - лише орган координації між ними. У політиці М. Драгоманов відкидав принцип «мета виправдовує засоби», вважаючи, що для досягнення справедливої мети потрібні високоморальні люди. Соціалізм він розумів як засіб утвердження соціальної справедливості, підвищення добробуту народу. Національне питання України М. Драгоманов розглядав у контексті забезпечення прав і свобод громадян та пов'язував його успіх з конституційними реформами в Росії. Український національний рух він висвітлював у такій послідовності: культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження і розвитку національної свідомості та піднесення освітнього рівня народу, боротьба за політичну свободу, запровадження конституції, розв'язання соціальних проблем.

Б. Кістяківський був прихильником методологічного плюралізму в суспільних науках, що передбачав взаємну доповнюваність і взаємну обмеженість наукових методів. Становлення правової держави він поставив у залежність від рівня правової культури суспільства. Аналізуючи суспільно-політичну думку Росії, Б. Кістяківський дійшов висновку, що закон і право там не визнаються, як у країнах Заходу, самодостатніми цінностями. У Росії інтелігенція, бюрократія, простий народ сприймають право як писаний закон, як примус з боку державної влади і тому часто трактують його, виходячи з етичних критеріїв, продиктованих політичними мотивами розуміння справедливості. Б. Кістяківський аналізував також проблему співвідношення правової і соціалістичної держав. На його думку, правова держава не в змозі розв'язати соціальні питання найманого робітника, а соціалізм - суперечність між державним контролем господарського життя на користь прав робітника та збереженням гарантій свободи власника. Якщо соціалістична держава відкине основний принцип правової держави - обмеження влади правами людини і громадянина, то майбутнє народовладдя перетвориться на деспотію народу чи деспотію від імені народу. Б. Кістяківський дійшов висновку, що між правовою державою і державою, котра здійснить соціальну справедливість, не повинно бути якісної різниці, а тільки кількісна, тобто розширення сфери соціального забезпечення з боку цієї держави не повинно обмежувати прав особи. Розглядаючи право в системі культури, Б.Кістяківський вказував на пряму залежність рівня правової культури від загального культурного рівня народу. Він виділяв два типи особи залежно від її ставлення до права: правову та революційну. Поведінка останньої, незважаючи на її інтелектуальний рівень, вступає, на думку Б. Кістяківського, в суперечність не тільки з державними нормами, а й з традиціями і звичаями. Б. Кістяківський визнавав культурну самобутність правових систем, виходячи з того, що культура, традиції, закони в усіх народів різні, зумовлені природними і соціальними чинниками.

5. Консерватизм і націоналізм

Український консерватизм ґрунтувався на засадах пріоритетності держави, нації над правами особи, монархічної форми державного правління, територіального патріотизму, провідної ролі аристократії у державотворчому процесі, непорушності приватної власності як основи господарювання, вирішальної ролі моральних, релігійних чинників у суспільному поступі, українського історичного легітимізму. Консервативна думка започаткована «Історією русів» - історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У цій праці сформульована концепція українського історичного легітимізму, згідно з якою Україна має право розірвати договір з Росією і повернути втрачену автономію, оскільки за Переяславським договором українська нація добровільно прийняла протекторат Росії, яка до того ж цей договір постійно порушувала.

Консервативну традицію в Україні продовжив П. Куліш, який критично переглянув засади народницької ідеології, зокрема наївне захоплення селянською масою, виправдання та вихваляння руйнівної стихії селянських і козацьких заворушень, недовіру до еліти як провідної верстви в політичному житті цивілізованого суспільства. Однак він не зміг протиставити конструктивну альтернативу народництву.

Консервативні погляди характерні також для М. Міхновського, який у праці «Самостійна Україна» закликав до відновлення самостійної України на підставі Переяславської угоди, порушеної російським царизмом. Погляди М. Міхновського збігалися з національно-державницькими ідеями про широкі політичні й громадянські права, самоврядування земель, суд присяжних, а також з ідеєю національно-демократичної держави у вигляді президентської республіки з двопалатним парламентом (радою представників і сенатом). Вони ґрунтувалися на консервативному, національно-державницькому й націоналістичному ідеологічних напрямах. Думки М. Міхновського про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а також проголошення виключно етнічного принципу формування нації (Україна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології.

Найбільш системного і глибокого розвитку українська консервативна думка досягла в працях В. Липинського, С. Томашівського і В. Кучабського.

В. Липинський ґрунтовно висвітлив концепцію політики у праці «Листи до братів-хліборобів». Він вбачав повноцінний розвиток української нації в розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монархічного правління, що відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. За В. Липинським, ця монархія повинна ґрунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм, український консерватизм, релігійний етос. Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними і суспільними сферами здійснює аристократія - кращі представники усіх станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники), хліборобського (поміщики, селяни, сільські робітники), фінансового і купецького (всі,, хто живе з обміну продуктами), комунікаційного (залізничники, шофери), інтелігенція. Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В. Липинський називав класократією, яка також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократії заперечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує нації за партійними, соціалізм - за класовими, націоналізм - за етнічними ознаками. Територіальний патріотизм В. Липинський розумів як солідаризацію усіх мешканців України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження, соціально-класової належності, віросповідання. Консерватизм, за В. Липинським, - це утвердження серед громадян України організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних приборкати анархію і свавілля, і нарешті релігійний етос - основа становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збудувати державу. Форму державного правління вчений вбачав у дуалістичній конституційній монархії, за якої гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконавчу владу; законодавчу владу утворюють дві палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (по 3-4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного виборчого права), і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.

Державницька концепція С. Томашівського ґрунтувалася на ідеях особливої ролі Галичини та уніатської Церкви в майбутньому державотворенні, українського консерватизму, об'єднуючої національної ідеї, європеїзації українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції. В поглядах на державу С. Томашівський дотримувався ідеї мирної еволюції існуючих форм правління, вважаючи, що республіканська форма правління може бути найгіршою деспотією, рівно ж як і монархія - демократичною, якщо вона не є абсолютною. На думку С. Томашівського, майбутня українська держава повинна формуватися на основі автономії західноукраїнських земель і мати власне законодавство, адміністрацію, освіту, армію. Автономія має спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства, Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління. За зразок політичної організації для галицької автономії С. Томашівський взяв англійську парламентську монархію з широкими повноваженнями громад, округів і територій. У такій державі законодавча влада належала б палаті представників місцевих органів влади, виконавча влада - державній раді, до складу якої входили б представники духовних (греко-католицької Церкви) і світських органів. Символом держави був би монарх, який обирався б членами державної ради або був би спадковим. Виходячи з того, що в Україні була відсутня спільна для всіх українців національна ідея, С. Томашівський відкидав соборність, обґрунтовував ідею окремого процесу державотворення для Галичини і Наддніпрянської України. На думку вченого, лише Галичина зберегла український дух завдяки своїй близькості до Заходу та підтримці Церкви і держави. Головна роль у цій тріаді відводилася греко-католицькій Церкві, тому що вона відкрила доступ до західноєвропейської культури і врятувала українців від денаціоналізації.

На відміну від С. Томашівського і В. Липинського, які у своїх державотворчих концепціях спиралися на ідеї «клерикальної монархії» та «легітимної трудової монархії», В. Кучабський називав свою концепцію позитивним мілітаризмом. За цією концепцією, провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта з сильним вождистським характером, військовим хистом і аристократизмом національного почуття. В. Кучабський дотримувався ідеї «українського П'ємонту», виходячи з того, що завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лише на певній території. Таким П'ємонтом, на його думку, могла стати Галичина, в якій склалися для цього найсприятливіші умови.

Націоналістичний напрям був започаткований Братством тарасівців, а також уже згадуваними ідеями М. Міхновського. Він включав такі основні принципи: нація як етнічна спільність - основний чинник державного і суспільного життя; волюнтаризм - один із світоглядних принципів; національна диктатура - перехідна форма державного будівництва; активна меншість - віддані національній ідеї патріоти організовують і ведуть пасивну масу на боротьбу за українську державу; національна революція - основний засіб досягнення державності.

Головним ідеологом націоналістичного напряму був Д. Донцов, який основні засади своєї доктрини виклав у праці «Націоналізм». Він не заперечував певного впливу М. Міхновського на становлення свого світогляду, однак власну націоналістичну концепцію (волюнтаристську, ірраціональну, елітарну) протиставляв народницькій демократичній концепції останнього. Д. Донцов виділив п'ять принципів своєї ідеології інтегрального, або чинного, націоналізму. Перший принцип проголошував, що національна ідея має будуватися не на розумі, а на волі - інстинктивному прагненні нації до життя, влади і панування. Другий принцип передбачав виховання в народу стремління до боротьби, усвідомлення ним кінцевої мети. Третій принцип ґрунтувався на романтизмі і фанатизмі, який надавав національним почуттям релігійного змісту, а ідеям - догматичного характеру і спонукав маси до експансії насильства за торжество своїх ідей. Четвертий принцип - це проголошення імперіалізму як легкого синтезу між націоналізмом та інтернаціоналізмом, що мало б загальнолюдський характер, оскільки цивілізувало б народи, нездатні управляти собою. П'ятий принцип ставив за мету формування національної еліти - ініціативної меншості, яка продукує для несвідомої маси ідеї і мобілізує цю масу на боротьбу за них. Для забезпечення перемоги ініціативна меншість повинна використовувати «творче насильство». Д. Донцов, на відміну від В. Липинського, вважав, що передумовою створення власної держави є формування української нації як самосвідомої культурної і політичної спільноти. Його націоналізм був ідеологічною основою програми революційної ОУН до III Надзвичайного збору в серпні 1943 р., коли стався відхід від тоталітарних принципів боротьби за Українську державу.

Концептуальні засади націоналізму Д. Донцова використав при розробці доктрини нового націоналізму М. Сціборський. У праці «Націократія» він сформулював основні риси своєї доктрини: українська держава повинна бути авторитарною і спиратися на працюючі верстви української нації; політичним суб'єктом влади має стати національна диктатура; форма правління передбачає сильну законодавчу і виконавчу владу. Законодавчий орган - Державна рада обирається всіма громадянами, глава держави і одночасно прем'єр-міністр - Національними зборами, що складаються з депутатів Державної ради, Всеукраїнської господарської ради, представників крайових Рад та синдикатів.

П. Полтава і Л. Ребет висвітлювали теоретичні проблеми нації і держави більшою мірою з позицій демократичного, ніж інтегрального націоналізму.

П. Полтава сформулював такі теоретичні положення: не класова боротьба (як вважають марксисти), а національно-визвольна є рушійною силою історичного процесу; держава - вища форма організації нації, продукт національного розвитку; права особи неможливо реалізувати без реалізації прав нації; більшовицька Росія є найбільшим ворогом національно-визвольних змагань на міжнародній арені, а також державної незалежності України; тільки патріотична еліта, озброєна ідеологією націоналізму, може очолити боротьбу за українську державність.

Л. Ребет розглядав націю як етнополітичну спільноту, яка органічно поєднує етнополітичні (державу, територію, населення, расу, родину, покоління), етнокультурні (мову, звичаї, релігію), етнопсихологічні (колективну свідомість і волю) чинники. Він критикував як марксистські, так і ліберальні теорії нації, які розглядають націю і національні рухи як тимчасові явища і прогнозують їх зникнення або нівелювання в процесі глобалізації світового розвитку, а також надають перевагу створенню універсальних урядових міжнародних структур. Ці ідеї Л. Ребет тлумачив як рецидиви імперської ідеології і доводив, що такі глобальні інститути і форми взаємодії, як універсальні світові управлінські структури, вільна торгівля і вільна співпраця можуть розвиватися, лише спираючись на вільний союз справді вільних народів.

6. Націонал-державницький (націонал-демократичний) напрям розвитку політичної думки і націонал-комунізм

Національно-державницька ідеологія, на відміну від чинного націоналізму, висувала ідею нації політичної (як сукупності громадян держави), відстоювала синтез національних і загальнолюдських інтересів, а також принцип самовизначення народу в етнічних кордонах через національно-демократичну державу. Представники цього напряму наголошували на можливості участі України як самостійної держави у конфедеративних і федеративних об'єднаннях.

Попередником національно-державницького і національно-демократичного напряму був І. Франко, який одним із перших в українській політичній думці сформулював концепцію політичної самостійності України. Основні риси цієї концепції, чітко змальовані в працях «Ukraina irredenta» та «Поза межами можливого», можна звести до таких положень: основною причиною гальмування економічного і культурного розвитку народу є відсутність його національної самостійності; без ідеалу національної самостійності неможливо реалізувати ідеали політичної свободи і соціальної рівності; українські політичні сили, кращі їх представники, такі як М. Драгоманов, зазнавали невдач на шляху здійснення своєї мети через те, що вони не мали ідеалу політичної самостійності; цей ідеал, на перший погляд неосяжний, можна реалізувати тільки активною копіткою працею борців-революціонерів; для повноцінного національного розвитку необхідне відтворення повної соціальної структури, тобто всіх верств (вищих, середніх і нижчих), які б підтримували ідеал політичної самостійності України. У площині розв'язання соціальних питань І. Франко стояв на позиціях соціалізму. За цими поглядами він наближався до М. Драгоманова, тобто відстоював федеративно-громадський принцип, який передбачав свободу й автономію у відносинах між особою і громадою, громадами і народом. Соціалістична концепція І. Франка містила також ідеї кооперації, колективної громадської власності, соціальної взаємодопомоги між трудівниками, боротьби проти соціального гноблення та ін. Соціалізм І. Франка докорінно відрізнявся від марксизму. Ця різниця полягала в тому, що І. Франко відкидав ідеї економічного детермінізму й історичного фаталізму (історичної необхідності), диктатури пролетаріату і державної централізації суспільства. Отже, політичні переконання І. Франка ґрунтувалися як на національно-демократичних, так і на соціалістичних поглядах.

Ідеї національно-державницької ідеології відстоював правник і політолог С. Дністрянський. Базовими поняттями його концепції були поняття нації і держави. Головними ознаками держави С. Дністрянський вважав територію; людей, котрі живуть на ній; організацію суспільного ладу з її характерними ознаками - автономією, авторитетом і автаркією. Люди, територія і народна культура - основні ознаки нації незалежно від величини державної організації. Терміном «люди» С. Дністрянський позначав певний суспільний зв'язок, що склався на основі родового походження і загального почуття кровної спорідненості. До поняття «культура» вчений включав народну мову, історичні звичаї. Поняття «територія» має для держави політичне, а для нації - етнічне значення, оскільки ідея самовизначення народу може розв'язуватися в межах його етнічної території, котра потім стає державною. Ідея федерації, яку С. Дністрянський розглядав у контексті своєї концепції єднання народів, ґрунтувалася на чотирьох основних засадах: питання про об'єднання народів має розв'язуватися лише після міжнародного визнання їхньої державної самостійності; вирішувати питання вступу до міжнародного об'єднання повинні національні парламенти; кожний національний парламент, який дав згоду на утворення об'єднання, має висунути однакову кількість депутатів для вироблення спільної угоди; заснування спільного адміністративного трибуналу, наділеного судовими функціями для розв'язання спірних питань.

В. Старосольський, який також був правником і політологом, доповнив державницьку концепцію С. Дністрянського ідеями про соціально-класову структуру суспільства, приділивши увагу саме тим класам у процесі державотворення, які є носіями національної свідомості.

Сучасною можна вважати концепцію формування нації, запропоновану О. Бочковським. Її суть зводиться до таких моментів: створення широкої мережі громадських інституцій і підтримка середніх класів; утворення власної держави з власною територією, яка поглиблює етногенез, перетворюючи його в націогенез; розвиток капіталізму і демократії, які виводять на історичну арену колись пасивні суспільні верстви - робітників і селян.

С. Рудницький, виходячи із розуміння того, що Галичина і Наддніпрянщина становлять єдину етнічно-національну територію як складову Східної Європи, розвивав ідею М. Грушевського про можливість створення Балтійсько-Чорноморської федерації у складі Фінляндії, Латвії, Естонії, Білорусі й України.

Поява в Україні такої течії суспільно-політичної думки, як націонал-комунізм, зумовлювалася двома обставинами: нерозривним зв'язком попереднього національного руху з соціалізмом; порушенням політичних і національно-культурницьких прав Української Радянської Республіки з боку більшовицької Росії.

Основною працею «національного» комунізму був трактат С. Мазлаха і В. Шахрая «До хвилі (Що діється на Україні і з Україною)», в якому було піддано нищівній критиці політику більшовиків стосовно України. Трактат обґрунтував необхідність незалежної УСРР, об'єднаної з радянською Росією та іншими соціалістичними державами на основі справжньої федерації, та незалежної української комуністичної партії, поєднаної з російською комуністичною партією через комуністичний Інтернаціонал.

Найпомітнішими діячами цього напряму були В. Винниченко, М. Хвильовий.

В. Винниченко визнав радянську владу в Україні і хотів працювати в її урядових структурах. Повернувшись у 1920 р. з еміграції, він поділяв ідею утворення федерації радянських республік. Разом з тим у «Листі до українських робітників і селян» В. Винниченко звинуватив більшовицький тоталітаризм у тому, що: існування УСРР як самостійної, незалежної робітничо-селянської держави має місце тільки в деклараціях; декларативно існує уряд УСРР, він не обраний, а призначений політбюро ЦК РКП(б); правляча революційна партія - це машина, якою керує невелика група людей; партійні організації втратили активність і перетворилися у бездушну, некритичну масу; влади Рад в Україні не існує, тому що принцип централізму виключає її; в Україні все мілітаризоване і централізоване; така політика спонукає українців-комуністів виступати проти національних прагнень свого народу.

В еміграції В. Винниченко проаналізував причини поразки української національної революції, розробив концепцію колектократії, згідно з якою перевага в майбутньому буде за колективними формами власності. Колектократія допускає приватну власність, але виключає найману працю.

М. Хвильовий вважав, що комунізм можна реалізувати на національному ґрунті, відкинувши «російський шлях» розвитку у культурній сфері. А для цього потрібно подолати «хохлацьку розляпаність», український просвітянський провінціоналізм та орієнтуватися на ідеал європейської людини-громадянина, творця історії. За його словами, необхідно покінчити не тільки з малоросійством, українофільством, а й москвофільством. Отже, для ідеології націонал-комунізму були характерні такі риси: визнання УСРР як держави трудящих, а комунізму - як прогресивного ладу, в межах якого можна реалізувати національно-державницький ідеал; підтримка ідеї федерації незалежних державних республік; критика більшовицького режиму Росії як небезпечного ворога для української незалежності; розуміння національної революції як продовження соціальної; надання пріоритету колективним формам власності.

Література

1. Бебик В. М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручн. / В. М. Бебик. - К.: Каравела, 2009. - 496 с.

2. Гелей С. Д. Політологія: Навч. посіб. - 7-ме вид, перероб і доп. / С. Д. Гелей, С. М. Рутар. - К.: Знання, 2008. - 415 с.

3. Кухта Б. Л. З історії української політичної думки: [Текст лекц.: Навч. посібн.] / Борис Кухта. - К.: Генеза, 1994. - 368 с.

4. Кухта Б. Політичні еліти, політичне лідерство / Б. Кухта, Н. Теплоухова. - Львів: Кальварія, 1996. - 221 с.

5. Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України: Підручник [для ВНЗ] / Ред. Голопатюк Л. С.; Нац. акад. оборони України. - К.: Освіта України, 2005. - 403 c.

6. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. [для студ. ВНЗ]. - К.: Ґенеза. - 1997. - 395 с.

7. Політологія: Посіб. [для студ. ВНЗ] / Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П. [та ін.]; за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.

8. Політологія: Підручн. / [За ред. М. М. Вегеша]. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2008. - 384 с.

9. Політологія: Навч. посіб. / О. О. Волинець, М. П. Гетьманчук, В. В. Гулай [та ін.]: за ред. М. П. Гетьманчука. - Серія «Дистанційне навчання». - Львів: НУ «Львівська політехніка», 2005. - 360 с.

10. Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручн. / Ф. М. Кирилюк, А. Є. Конверський, В. Ф. Білик [та ін.]; за ред. Кирилюка Ф. М. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 704 с.

11. Політологія / А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина [та ін.]; за ред. А. Колодій. - 2-е вид., перероб. та доп. - К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. - 664 с.

12. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави / Рябов С. Г. - К.: ТАНДЕМ, 1996. - 240 с.

13. Світова та європейська інтеграція: організаційні засади / За ред. Я. Й. Малика, М. З. Мальського. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2000. - 402 с.

14. Хейвуд Э. Политология: Учебн. [для студентов вузов] / Эндрю Хейвуд; [пер. с англ. под ред. Г. Г. Водолазова, В. Ю. Бельского]. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. - 544 с. - (Серия «Зарубежный учебник»).

15. Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібн. / Ю. Р. Шведа - Львів: Тріада плюс, 2004. - 528 с.

16. Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручн. / П. П. Шляхтун. - К.: Либідь, 2002. - 576 с.

Размещено на Allbest.ru