Політична система суспільства і політичний процес

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична система суспільства і політичний процес



1. Поняття і теоретичні моделі політичної системи

Поняття політичної системи суспільства є центральною категорією політичної науки, що дозволяє дати повну характеристику суспільно-політичної природи суспільства, принципів організації влади, існуючих політичних відносин, норм та інститутів. З однієї сторони політична система суспільства свідчить, що політика є самостійною та цілісною сферою суспільства, в якій відбувається взаємодія її елементів - норм та інститутів. З іншої сторони саме політична система суспільства найбільш повно відображає тісний зв'язок політичної, економічної, соціальної та культурної сфер.

Поняття «політична система суспільства» характеризується розмаїттям наукових підходів, кожен з яких особливу увагу приділяє специфіці її структури. Таким чином, політична система - це взаємодія політичних інститутів, громадських і громадянських структур, цінностей і норм, що сприяє реалізації політичної влади та здійсненню політичного впливу. Саме тому структуру політичної системи формують політичні інститути (держава, політичні партії, політичні та партійні лідери та ін.), що визначальним чином впливають на політику, а також соціальні, культурні та економічні інститути, норми, цінності і традиції з їх прямим або опосередкованим впливом на політичний процес. Основною метою діяльності політичної системи є розподіл наявних в ній економічних, валютних, матеріальних, технологічних та інших ресурсів і прийняття такого розподілу населенням як загальнообов'язкового.

Поштовхом для становлення та розвитку теорії політичних систем вважається загальна теорія систем. Її розробники А. А. Богданов та Л. фон Берталанфі визначили систему «певну кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні закономірності, властиві саме цій спільності». Отже, до характерних ознак системи слід віднести наявність стійких зв'язків між її елементами та цілеспрямованість функціонування.

Застосовуючи системну методологію, Т. Парсонс сформував власне бачення суспільства як складноорганізованої системи управління, що складається з економічної, політичної, духовної та інших систем. Ці системи є відносно самостійними, що дозволяє їм виконувати власні специфічні функції. На думку вченого, політична система повинна забезпечувати інтеграцію, розробку та реалізацію загальної мети суспільства.

Ідеї Т. Парсонса були поглиблені американським політологом і засновником теорії політичних систем Д. Істоном. Проблеми структури та функціонування політичних систем дослідник розглянув в працях «Політична система» (1953 р.) та «Межа політичного аналізу» (1965 р.). Він зобразив політичну систему суспільства у вигляді організму, здатного до саморегуляції, розвитку та активних реакцій на команди та імпульси, що надходять із зовнішнього середовища.

Система, на думку Д. Істона, має вхід та вихід. На вході система отримує із навколишнього соціального та культурного середовища імпульси у вигляді вимог та підтримки, а на виході відбувається прийняття та реалізація політичних рішень на основі вимог, заявлених на вході. Вимоги до системи вражають своїм різноманіттям: це, як правило, вимоги до влади з приводу актуальних суспільно-політичних та соціально-економічних проблем - підвищення зарплат, розподіл послуг та благ, якість освіти та доступ до неї, тривалість робочого дня, право на якісне медичне обслуговування, забезпечення громадського порядку та ін.

Підтримка політичної системи може набувати різних форм як матеріальних, так і духовних. Прикладом перших є виконання військового обов'язку, сплата податків, праця на громадських засадах. Другі можуть проявлятись через повагу та шанобливе ставлення до владних структур чи культурної символіки.

Д. Істон виділив три об'єкти підтримки:

1. Політичне суспільство, як групу взаємопов'язаних в межах однієї структури людей завдяки розподілу діяльності, що здійснюється в політиці.

2. Режим, що структурно складається з цінностей, норм та структури влади.

3. Врядування, утворюване людьми, які забезпечують щоденне і постійне функціонування політичної системи, та є відповідальними перед суспільством за свою діяльність.

Підтримка системи зростає у випадку задоволення вимог та потреб громадян. Тому підтримку системи можна назвати гарантом її ефективної та надійної роботи.

Імпульси у вигляді вимог та підтримки повинні постійно надходити до системи, щоб не спричинити збоїв чи перерви в її роботі. Проте надмірне перевантаження системи робить її роботу неефективною и може спричинити застій.

На виході системи продукуються авторитетні політичні дії та рішення стосовно розподілу ресурсів і цінностей. Реакцією на вимогу і підтримку можуть бути нові закони, цільові асигнування, заяви про політичні наміри чи дії.

Критика політичної системи Д. Істона стосувалась поверхового врахування психологічної сторони політичної взаємодії.

Американський дослідник Г. Алмонд розглядав політичну систему з урахуванням поведінкового аспекту її структурних компонентів. На його думку, політичну систему суспільства утворюють різні форми політичної поведінки державних та недержавних структур, аналіз яких здійснюється на інституційному та орієнтаційному рівнях. Перший рівень стосується державних та недержавних політичних інститутів, а другий - структурних елементів політичної культури. Особливість політичної системи, як вважав Г. Алмонд, полягає в можливостях її застосування легітимного фізичного насильства.

Як і Д. Істон, Г. Алмонд вважав, що на «вході» та «виході» політична система виконує певні особливі функції. До функцій «входу» він відніс наступні:

1) політична соціалізація та залучення до участі в політичному житті суспільства;

2) артикуляція інтересів, що полягає у формуванні вимог відповідно до реальних або уявних інтересів;

3) агрегація інтересів, тобто їх об'єднання;

4) політична комунікація, як можливість передачі інформації, спілкування, обмін думками та ідеями.

Функції «виходу» полягають у розробці та реалізації норм, а також контролі за їх виконанням.

Таким чином, можна стверджувати, що здійснення «вхідних» функцій покладається на неурядові організації, групи тиску, політичні партії, засоби масової інформації, а «вихідні» функції є сферою компетенції урядових структур.

Модель політичної системи запропоновану К. Дойчем, називають інформаційно-кібернетичною, оскільки він розглядає систему за допомогою потоків інформації, послуговуючись при цьому кібернетичні терміни і положення. Він вважав, що основною функцією системи є координація зусиль людей для досягнення запланованих цілей.

Процес функціонування політичної системи суспільства можна розділити на кілька етапів. На першому етапі на основі отриманої інформації відбувається формування блоку даних. Другий етап пов'язаний з селекцією отриманої інформації, коли здійснюється її відбір та оцінка. Наступний етап полягає у прийняті рішень. І останній, четвертий етап орієнтований на реалізацію поставленої мети.

Отже, процес прийняття рішень базується на результатах попередніх дій, інформації про стан суспільства і відстані, що потрібно подолати на шляху до поставленої мети.

Серед інших відомих дослідників, що займалися проблематикою політичних систем слід згадати У. Мітчела, М. Дюверже та Г. Пауелла.

2. Структура та функції політичної системи

Згідно положень загальної теорії систем елементами системи є її взаємопов'язані і невід'ємні складові, необхідні для її існування, функціонування та запланованих цілей. Структуру політичної системи складають підсистеми, яким відповідають певні елементи. Кожна з підсистем характеризується складною будовою та внутрішніми зв'язками.

Таким чином, політичну систему суспільства утворюють інституціональна, регулятивна, функціональна, регулятивна, функціональна і комунікативна підсистеми.

Інституціональна підсистема складається з політичних інститутів, тобто формалізованих явищ і процесів політичного життя суспільства таких, як держава, її структурні елементи, політичні партії, громадські організації, державного управління і місцевого самоврядування та процеси, що визначають їх функціонування. Це основоположна підсистема політичної системи суспільства. Вона не лише виступає джерелом всіх найважливіших зв'язків, але и визначає норми-регулятори цих зв'язків.

Основоположним елементом політичної системи суспільства є держава, яка забезпечує політичну організованість суспільства і надає політичній системі стійкості і цілісності, орієнтуючи її на найважливіші суспільні цілі.

Політичні партії як виразники певних суспільних інтересів займають особливе місце серед організацій, діючих у політичній системі суспільства. Це об'єднання громадян на основі певної ідеології, що має свою організаційну структуру і переслідує мету здобуття, утримання і реалізації державної влади з подальшим задоволенням цих інтересів.

Громадські організації на відміну від політичних партій не мають на меті завоювати державну владу, їх цілком влаштовує можливість впливати на неї. Вони вражають багатоманітні суспільні інтереси і для захисту цих інтересів вони взаємодіють з іншими політичними інститутами, в першу чергу з державою.

Регулятивна (або нормативна) підсистема - це сукупність політичних норм, що регулюють політичні відносини.

Соціально-політичні норми як різновид норм соціальних спрямовані на регулювання політичних відносин. Політичні норми формуються під впливом політичних, економічних, соціальних і духовних чинників. Їх творцем виступає держава (правові норми), політичні партії і громадські організації (корпоративні норми).

Норми національного права - це основа регулятивної підсистеми і їх визначають як встановлені або санкціоновані державою загальнообов'язкові для всіх громадян і юридичних осіб правила поведінки, спрямовані на регулювання суспільних відносин. У випадку порушень правових норм наступає кримінальна або адміністративна відповідальність.

Іншими регуляторами політичних відносин є норми партійного життя, а також правила, встановлені громадськими організаціями. Оскільки ці норми не мають правового, загальнообов'язкового характеру, то їх зобов'язані виконувати лише члени відповідних партій та громадських організацій.

До соціальних норм належить і мораль як вияв духовного життя суспільства. Норми моралі формують моральну свідомість і завдяки їм оцінюються вчинки людей, забезпечується рівновага суспільства. Вони орієнтують громадян на дотримання спільних інтересів.

Звичаї та традиції політичного життя також суттєво впливають на політичну систему країни. Звичаєм називають правила, що склались на сонові постійного, одноманітного повторення даних фактичних відносин. Передача норм і звичаїв від покоління до покоління формує традиції. Політичні звичаї не є формалізованими і не мають юридичного значення, але вони можуть сильно впливати на функціонування політичних інститутів. Наприклад, в деяких парламентських республіках, законодавчо не регламентований порядок формування уряду лідером партії чи партійною коаліцією, що здобула перемогу на парламентських виборах. Тому його відносять до політичних звичаїв.

Основні напрями і форми діяльності політичної системи суспільства, способи і засобі впливу на суспільно-політичне життя визначає функціональна підсистема, проявами якої є політичний процес і політичний режим.

Політичний процес розуміють як форму функціонування політичної системи суспільства, що еволюціонує в просторі і часі і є сукупністю дій, спрямованих на збереження чи зміну певної політичної ситуації. Найважливішим елементом політичного процесу є прийняття та реалізація політичних рішень. Процес прийняття політичних рішень передбачає збір та систематизацію необхідної інформації, розробку альтернативних пропозицій і проектів, формалізацію рішення, його імплементацію і контроль за виконанням.

Комунікативну підсистему політичної системи суспільства складають політичні відносини - це зв'язки між людьми та різноманітними спільнотами, що формуються в процесі реалізації політичної влади або з її приводу. Ця підсистема включає формалізовані відносини і неформальні зв'язки. Перші - базуються на правових нормах і ними регулюються, другі - не закріплені правовим способом, але суттєво впливають на політичне життя.

Суб'єктами політичних відносин виступають індивіди, об'єднання громадян, соціальні спільноти, політичні інститути.

За критерієм суб'єктного складу виділяють три основних групи політичних відносин. Це відносини між соціальними спільнотами (суспільними класами, соціальними верствами, групами, націями), відносини, коли однією зі сторін є політична організація, і відносини між політичними організаціями і установами (державою, політичними партіями, громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування).

Духовно-ідеологічна підсистема політичної системи суспільства складається з політичної культури і політичної свідомості. Політична свідомість відображає політичне буття, зокрема політичні відносини, у формі теорій, ідей, уявлень і поглядів. Політична культура - це сукупність стійких форм політичної свідомості та поведінки.

Політична система суспільства виконує наступні функції:

1. Функція забезпечення цілісності громадянського суспільства.

2. Владно-політична функція.

3. Інтегративна функція.

4. Управлінська функція.

5. Функція відтворення та стабілізації політичного життя.

6. Функція суспільної демократизації та модернізації.

7. Функція організації і впорядкованості політичного життя.

8. Функція консолідації соціально-політичних сил.

3. Типологія політичних систем

Перші спроби типологізації політичних систем були зроблені ще в античні часи. Платон диференціював форми правління в грецьких містах-державах, виходячи з пріоритету загальних, а не приватних інтересів. Він виділив наступні форми правління: монархія - правління одного гарного правителя в інтересах суспільства, держави; тиранія - правління одного, поганого правителя в особистих інтересах; аристократія - правління небагатьох в інтересах багатьох; олігархія - правління небагатьох у приватних інтересах; демократія - правління багатьох. На думку Платона, демократія - це найгірша форма правління, адже надмірна свобода стає причиною її втрати і переродження демократії на тиранію.

Учень Платона Арістотель на основі аналізу 158 конституцій грецьких міст-держав поділив форми правління на «правильні» та «неправильні» в залежності від того, чиї інтереси реалізує влада в державі. Відповідно, «правильні» форми правління спрямовані на реалізацію інтересів більшості, а «неправильні» - приватних інтересів. На думку Арістотеля, правильними формами правління є монархія (правління одного), аристократія (правління небагатьох обраних) і політія (правління багатьох обраних). «Неправильні» форми - це тиранія (правління одного), олігархія (правління небагатьох) і демократія (правління багатьох). На думку Арістотеля, демократія і охлократія - це тотожні поняття, що позначають правління неосвіченої більшості, яка не знає, як розпоряджатися отриманою владою, а відстоювання власних інтересів стає причиною її втрати.

В період Нового часу Т. Гоббс та Ш.-Л. Монтеск'є запропонували власні типології систем правління.

У теорії марксизму політичні системи класифікувались за критерієм суспільно-економічної фармації, економічного базису суспільства. На основі виділеного критерію були запропоновані політичні системи рабовласницького, феодального, капіталістичного і соціалістичного суспільства.

В марксизмі також використовувався поділ політичних систем за критерієм типу суспільного ладу. Було запропоновано політичні системи соціалістичних та капіталістичних країн, а також країн, що розвиваються, характерні ознаки яких збігаються з римами тоталітарних, демократичних та авторитарних систем.

В якості критерію класифікації політичних систем може використовуватись типологія трьох типів легітимності політичного панування Макса Вебера - традиційного, харизматичного і легального. Тобто доцільно говорити про існування політичних систем з традиційним, харизматичним та легальним типами легітимності влади. Основою легітимності влади політичних систем традиційного типу є стійке переконання у непорушності традицій і необхідності підпорядкування правителям, які отримують і реалізовують владу відповідно до існуючих традицій. Системи з харизматичним типом політичного панування базуються на вірі у виняткові особисті здібності правителів, тобто на харизмі. В системах легального типу основою легітимності влади переконання народу в законності правління.

Ж. Блондель класифікував політичні системи, опираючись на зміст і форми правління, запропонувавши п'ять основних типів:

1) ліберальні демократії, в яких державні рішення приймаються на основі ліберальних принципів;

2) комуністичні системи, в яких пріоритетом є рівність соціальних благ та нівелюються ліберальні засоби їх досягнення;

3) традиційні політичні системи, управління якими здійснює олігархія, тому економічні і соціальні блага розподіляються нерівномірно;

4) перехідні політичні системи в країнах, що розвиваються, в яких використовуються авторитарні засоби управління;

5) авторитарно-консервативні системи, які прагнуть до збереження соціальної та економічної нерівності, використовуючи при цьому більш дієві засоби.

Г. Алмонд запропонував типологію політичних систем, взявши за основу критерій відповідності основних форм організації і здійснення політичної влади політичних ідеалам суспільства.

1. Політичні системи англо-американського типу характеризуються вільною політичною культурою з раціональним розрахунком, терпимістю і толерантністю громадян і політичної еліти. Такі системи вирізняються стабільністю, ефективністю, здатністю до саморегуляції. В системах цього типу чітко реалізується принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки.

2. Континентально-європейські політичні системи характеризуються існуванням та взаємодією старих і нових культур, політичних традицій та форм політичної діяльності. Існуючі конституційні норми забезпечують вільне функціонування політичних партій та суспільно-політичних об'єднань, представницької та виконавчої гілок влади.

3. Доіндустріальні (або частково індустріальні) політичні системи поєднують елементи різних політичних культур, тому населення може прихильно ставитись до протилежних традицій. Громадяни, як правило, орієнтуються на лідера, а не на програму уряду. Виконавчі структури, типу армії і бюрократичного апарату, можуть перевищувати свої повноваження, контролювати законодавчі функції, втручатись в судові справи. В таких системах права і свободи громадян є суттєво обмеженими. Характер політичних відносин призводить до встановлення авторитарного правління.

4. Особливістю політичних систем тоталітарного типу є зосередження всієї повноти влади в руках нечисленної політичної номенклатури (бюрократії). Держава контролює засоби масової інформації. В державі функціонує однопартійна система, сильноідеологізована правляча партія контролює всі елементи політичної системи суспільства, в тому числі і державу. Репресивні органи наділені розширеними функціями. Політична активність громадян є дозвільною і примусовою.

В сучасній політології використовують також поділ політичних систем в залежності від встановленого політичного режиму на демократичні, авторитарні і тоталітарні. Демократичні політичні системи - це плюралістичні системи, в яких політичні партії та групи інтересів не лише представляють, але й працюють над узгодженням багатоманітних соціальних інтересів. Основою влади є демократичні принципи. Використовуються різні форми прямої і представницької демократії, що дозволяє народу безпосередньо брати участь в державному управлінні, а також через обраних представників.

В авторитарних політичних системах також присутні елементи демократизму. Допускається можливість функціонування декількох, а не однієї політичної партії, відбуваються вибори до представницьких органів влади, існують незалежні засоби масової інформації. Проте фактично відсутній поділ державної влади, суспільством і державою управляє одна особа або група осіб, що стоять на чолі виконавчої влади і активно використовують насильницькі методи.

Для тоталітарних політичних систем характерне одержавлення всіх сфер суспільного життя, заперечення багатопартійності, зрощення апарату правлячої партії з державним апаратом. Вся повнота державної влади в таких системах зосереджена в руках вищого партійного керівництва, який в якості інструментів впливу на суспільство використовує ідеологію, насильство, масові репресії фізичного знищення конкурентів, переслідування інакомислячих.

Залежно від характеру взаємодії з навколишнім середовищем політичні системи бувають закритими та відкритими. Першим притаманна жорстко фіксована структура та відсутність зв'язків з навколишнім середовищем, другим - динамічна структура та широкі взаємозв'язки з навколишнім середовищем. Таким чином, демократичні політичні системи є відкритими, а недемократичні, відповідно, закритими.

4. Політичний процес і політичні рішення

Політичний процес - це форма функціонування політичної системи суспільства, що розвивається в просторі і часі, і є визначеною сукупністю дій, що здійснюються суб'єктами, носіями та інститутами влади стосовно реалізації своїх прав і привілеїв в політичній сфері, здійснення своїх специфічних функцій (дисфункцій) в сфері влади, що в кінцевому результаті забезпечує розвиток чи розпад даної політичної системи.

В політології виділяють три основних підходи до визначення змісту і характеру політичного процесу за критерієм часових одиниць виміру та характером політичних акторів. політичний монархія тиранія демократія

Згідно інституційного підходу політичний процес пов'язаний з трансформацією владних інститутів. Біхевіоральний підхід основними акторами виступають індивіди або групи людей, а політичний процес є певним вектором поведінки, що робить можливою реалізацію політичної волі та інтересів цих акторів. Структурно-функціональний підхід особливу увагу приділяє внутрішнім структурно-функціональним особливостям політичної системи і середовищі, що детермінують характер і спосіб дій та взаємодій між акторами.

Типологізують політичні процеси за критеріями масштабності, тривалості, за акторами і характером їх взаємодій.

Американський політолог Л. Пай запропонував поділ політичних процесів на «Західні» і «не-Західні», обумовлений цивілізаційними та культурними відмінностями «Західного» і «не-Західного світів». Для «не-Західного» політичного процесу характерні наступні ознаки:

1. Сфера політичного в «не-Західних» суспільствах не відокремлена від сфери суспільних і особистісних відносин.

2. Домінування в політичному процесі кланів.

3. Опозиційні партії еліти, що прагнуть влади, часто виступають в якості революційних рухів.

4. Політичний процес характеризується відсутністю інтеграції серед учасників, що є наслідком відсутності в суспільстві єдиної комунікаційної системи.

5. Наявність значних відмінностей політичних орієнтацій поколінь.

6. Інтенсивність і широта політичних дискусій мало пов'язана з прийняттям політичних рішень.

7. Висока ступінь суміщення і взаємозамінності ролей.

8. Національне керівництво змушене апелювати до недиференційованої спільноти.

9. Не конструктивність політичного процесу змушує лідерів дотримуватись більш визначених поглядів у зовнішній, а не у внутрішній політиці.

10. Велика роль харизматичних лідерів.

За критерієм масштабності виділяють три типи політичних процесів:

1) буденні політичні процеси охоплюють діяльність «дрібних» політичних акторів, а також їх взаємодію на індивідуальному, груповому та частково інституційному рівнях;

2) історичні політичні процеси пов'язані з історично важливими подіями, типу політичних революцій, переворотів, виникненням і розвитком конкретної політичної партії;

3) еволюційні політичні процеси є довготривалими і пов'язаними з докорінними змінами політичних інститутів та політичної системи. В якості прикладу можна навести модернізацію політичної системи або демократичний транзит.

Критерій системних якостей організації політичної влади дозволяє виділити два типи політичних процесів - демократичні і недемократичні. В перших поєднують різноманітні форми прямого та безпосереднього народовладдя, внутрішній зміст других пов'язаний з функціонуванням авторитарних або тоталітарних режимів, діяльністю відповідних лідерів, політичних партій і суспільних організацій, політичною культурою і менталітетом громадян.

Залежно від стійкості основних форм взаємозв'язку соціальних і політичних структур, визначеності взаємовідносин і функцій суб'єктів влади виділяють стабільні і нестабільні політичні процеси. Для стабільних політичних процесів характерні стійкі форми політичної мобілізації і поведінки громадян, наявність функціонально відпрацьованих механізмів прийняття рішень. Основою таких режимів є легітимний режим правління, відповідна соціальна структура, висока ефективність існуючих правових і культурних норм. Нестабільний політичний процес є результатом кризи влади, спаду матеріального виробництва, конфліктних ситуацій в суспільстві. Якщо режим не реагує своєчасно на ситуацію, що склалась, в політичному процесі домінують тенденції нестабільності.

За значенням для суспільства тих чи інших форм регулювання політичних відносин політичні процеси поділяють на базові і периферійні. Базові політичні процеси пов'язані із залученням широких соціальних прошарків населення до управлінського процесу, перетворенням інтересів та вимог населення у відповідні рішення, типовими методами формування політичної еліти, підготовкою та висуванням лідерів. По суті, базові політичні процеси зводиться до процесу участі і державного управління. Периферійні політичні процеси пов'язані з динамікою формування окремих політичних асоціацій (політичних партій, груп тиску), розвитком місцевого самоврядування. Ці процеси відображають ті зв'язки та відносини в політичній системі суспільства, що не впливають на домінуючі форми і способи реалізації влади. Зміна форм, методів і функцій інститутів державного управління призводить до зміни базових і периферійних політичних процесів.

Ще одна система класифікації базується на двох типах політичної культури - етатичної (технократичної, елітарної) і неетатичної (демократичної). Тому політичні процеси можуть бути вертикально і горизонтально орієнтованими, на основі чого можна виділити типові риси політичної взаємодії в межах етатистської і неетатистської системи цінностей. В горизонтально організованому процесі взаємодіють раціонально діючі суб'єкти, які характеризуються здатністю до ціле покладання і ціннісного відношення до світу. У вертикально організованому процесі інтереси, потреби, спосіб мислення ірраціональних мас проявляється стихійно.

Для кожного політичного процесу притаманні свої етапи формування і розвитку. Початковий етап - це етап вироблення і артикуляції політичних інтересів громадян і груп для інститутів, що приймають політичні рішення. Наступний етап - етап політичних рішень, що передбачає максимальну концентрацію міжгрупової, державної і колективної політичної волі. На завершальному етапі відбувається реалізація політичних рішень, втілюються вольові прагнення інститутів влади та політичних суб'єктів.

Розрізняють три режими політичного процесу:

1. Режим функціонування не надає політичній системі нової якості і не виводить її за межі існуючих взаємин громадян та інститутів влади. Він відображає здатність структур і механізмів влади до простого відтворення звичних і сталих відносин між елітою та електоратом, громадянами і державою, політичними партіями, органами місцевого самоврядування. Політична традиція і наступність в політичних зв'язках учасників політичного процесу мають безумовний пріоритет перед будь-якими інноваціями з їх боку.

2. Режим розвитку характерний тим, що структури і механізми влади забезпечують якісно вищий рівень державної політики, який дозволяє адекватно відреагувати на виклик часу і нове соціальне замовлення громадянського суспільства. Правляча політична еліта вірно визначилась щодо мети і методів управління у відповідності з динамікою соціальної структури і співвідношенням політичних сил всередині країни і на міжнародній арені. Згідно з Т. Парсонсом, такий режим свідчить про підвищення адаптивних можливостей владних структур до зовнішніх соціальних умов і про ускладнення політичного процесу.

3. Режим занепаду і руйнування політичної цілісності означає регресивну спрямованість політики; в цьому випадку динаміка політичного процесу набуває негативного характеру відносно умов і норм цілісного існування політичної системи. В ній переважають ентропія (внутрішня невпорядкованість системи) і центробіжні тенденції, які ведуть до дезінтеграції її елементів. Неузгодженість дій суб'єктів політики і розпад режиму правління мають необоротний характер. В кінцевому підсумку це веде до втрати легітимності центральної влади та її здатності до управління.

Ключовою ланкою та результатом політичного процесу є політичне рішення. Політичне рішення - це дія інформованого суб'єкта влади для реалізації певної мети, що передбачає оптимізацію зовнішніх і внутрішніх умов функціонування даного суб'єкта та визначення перспектив подальшого розвитку.

Політичні рішення класифікуються за такими основними критеріями:

суб'єктами прийняття (закони, постанови парламенту, нормативні акти, рішення політичних партій, груп тиску);

терміном дії і масштабністю цілей (стратегічні (охоплюють загальні і перспективні цілі суспільного розвитку), тактичні (стосуються безпосередньо виконання стратегічних рішень), оперативні (для досягнення поточних політичних завдань));

ступенем соціальних наслідків (функціональні, які забезпечують стабільність системи і дисфункціональні, що порушують її рівновагу).

Процес прийняття політичного рішення складається з таких основних фаз:

висловлення інтересів і підготовка громадської думки;

аналіз проблеми і підготовка проекту рішення;

прийняття рішення;

виконання рішення.

На першій фазі фіксуються вимоги, пов'язані з проблемою задоволення потреб, інтересів, цінностей індивідуальних і групових суб'єктів політики у різних документах, а також організація масових акцій. Ця фаза передбачає масовий характер політичних дій з метою привернення громадської уваги до існуючої проблеми.

Стадія підготовки рішення пов'язана із складним процесом погодження різних позицій зацікавлених сторін. Вона відбувається на рівні експертної оцінки проекту рішення із залученням радників, науковців. Це фактично стадія підготовки самого акту вибору. Цей вибір залежить від наступних факторів:

1. Існування альтернативних курсів політики.

2. Прогноз можливих наслідків кожної із запропонованих альтернатив.

3. Психологічна готовність суб'єктів прийняття рішень до ризиків і можливих непередбачуваних ситуацій.

Прийняття рішення - це безпосередньо акт вибору. Він може здійснюватися одноосібно і колективно. Відповідно існують директивні технології одноособового прийняття рішення та технології колективного прийняття рішення.

Американський психолог А. Джордж дійшов висновку, що існують три типові моделі й відповідно три способи прийняття одноосібного рішення: «формальна», «змагальна» і «колегіальна».

Формальна технологія (модель) прийняття політичного рішення характеризується ієрархічною побудовою системи комунікації, чіткими і відпрацьованими процедурами проходження інформації і прийняття рішень (була характерною для президентів США Г. Трумена, Р. Ніксона, Франції Ш. де Голля, лідерів колишнього СРСР).

Змагальна технологія (модель) сприяє відкритому обговоренню політичного рішення і появі альтернативних проектів вирішення проблеми (діяльність «мозкового центру» президента США Ф. Д. Рузвельта).

Колегіальна технологія (модель) потребує колективної діяльності в пошуку оптимального рішення (використовувалася президентом США Дж. Кеннеді).

У практиці прийняття колективних (групових) рішень найчастіше використовують дві технології: консенсусу і голосування. Використання консенсусу (згоди всіх) як методу досягнення групового рішення можливе тільки тоді, коли інтереси учасників значною мірою збігаються.

Технологія голосування зводиться до уточнення різниці в позиціях учасників дебатів, а потім встановлення, за яку з позицій висловиться більшість.

Виконання рішення покладається на адміністративно-управлінські органи, які в цьому процесі можуть використовувати легальні засоби примусу (право), агітацію, маніпуляцію громадською думкою і т.д.

Оптимальне рішення повинне враховувати не лише інтереси зацікавлених груп, але й протилежні інтереси, позиції експертів та безпосередніх виконавців. Не варто забувати і про зовнішні обставини, що можуть вплинути на його впровадження.

Необхідними позитивними якостями політичного рішення, що полегшують його виконання, є його легітимність, компетентність, моральність, компромісність.

Ступінь ефективності політичної діяльності великою мірою залежить від вміння владних структур переконувати населення у правильності і необхідності прийняття конкретних рішень та мобілізації на їх виконання.



Література

1. Бебик В. М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручн. / В. М. Бебик. - К.: Каравела, 2009. - 496 с.

2. Гелей С. Д. Політологія: Навч. посіб. - 7-ме вид, перероб і доп. / С. Д. Гелей, С. М. Рутар. - К.: Знання, 2008. - 415 с.

3. Кухта Б. Л. З історії української політичної думки: [Текст лекц.: Навч. посібн.] / Борис Кухта. - К.: Генеза, 1994. - 368 с.

4. Кухта Б. Політичні еліти, політичне лідерство / Б. Кухта, Н. Теплоухова. - Львів: Кальварія, 1996. - 221 с.

5. Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України: Підручник [для ВНЗ] / Ред. Голопатюк Л. С.; Нац. акад. оборони України. - К.: Освіта України, 2005. - 403 c.

6. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. [для студ. ВНЗ]. - К.: Ґенеза. - 1997. - 395 с.

7. Політологія: Посіб. [для студ. ВНЗ] / Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П. [та ін.]; за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.

8. Політологія: Підручн. / [За ред. М. М. Вегеша]. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2008. - 384 с.

9. Політологія: Навч. посіб. / О. О. Волинець, М. П. Гетьманчук, В. В. Гулай [та ін.]: за ред. М. П. Гетьманчука. - Серія «Дистанційне навчання». - Львів: НУ «Львівська політехніка», 2005. - 360 с.

10. Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручн. / Ф. М. Кирилюк, А. Є. Конверський, В. Ф. Білик [та ін.]; за ред. Кирилюка Ф. М. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 704 с.

11. Політологія / А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина [та ін.]; за ред. А. Колодій. - 2-е вид., перероб. та доп. - К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. - 664 с.

12. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави / Рябов С. Г. - К.: ТАНДЕМ, 1996. - 240 с.

13. Світова та європейська інтеграція: організаційні засади / За ред. Я. Й. Малика, М. З. Мальського. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2000. - 402 с.

14. Хейвуд Э. Политология: Учебн. [для студентов вузов] / Эндрю Хейвуд; [пер. с англ. под ред. Г. Г. Водолазова, В. Ю. Бельского]. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. - 544 с. - (Серия «Зарубежный учебник»).

15. Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібн. / Ю. Р. Шведа - Львів: Тріада плюс, 2004. - 528 с.

16. Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручн. / П. П. Шляхтун. - К.: Либідь, 2002. - 576 с.

Размещено на Allbest.ru

...