Політичні доктрини сучасності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні доктрини сучасності

1. Поняття і типологія політичних доктрин

Політична доктрина є базовим принципом діяльності суб'єктів політичного процесу, основою якого виступає певна політична ідеологія. Політична доктрина відображає бачення політичної системи, шляхів її розвитку, функціонального призначення, засобів і методів вирішення політичних проблем, вибору політичних пріоритетів.

Серед великої кількості підходів до класифікації політичних доктрин найрозповюдженішим можна вважати поділ відповідно до історичного періоду виникнення і функціонування політичної доктрини. Згідно цього підходу виділяють доктрини епохи Античності, Середньовіччя, Нового часу, сучасності.

Не менш популярною є систематизація політичних доктрин в «ліво-правій» системі координат. Поділ на «правих» і «лівих» вперше було здійснено у 1789 році в Генеральних штатах Франції, коли депутати, що представляли «третій стан» сиділи по ліву сторону від монарха, а аристократи і представники духовенства - по праву, активно його підтримуючи. Представники «третього стану» стояли на революційних позиціях, вимагаючи усунення короля і встановлення республіки. На основі цього і було сформовано лінійний спектр оцінки політичних ідеологій. «Лівими» називали прихильників радикальних змін в суспільстві, а «правих» - консерваторів, які прагнули зберегти існуючий суспільний устрій без змін. Поява і розвиток марксизму дала можливість чітко визначити поняття «лівого» - «правого» в ціннісному аспекті, позиції щодо економіки, власності, держави, рівності. «Ліві» були прихильниками державної або змішаної (державної і приватної) власності, державного регулювання економіки, забезпечення рівності громадян в різних сферах, зокрема в майновій, активної позиції держави стосовно різних напрямів суспільного життя. «Праві» політичні сили дотримуються діаметрально протилежних позицій. Вони, на думку А. Лейпхарта, наполягають на збільшенні публічного сектора економіки, мають в своєму розпорядженні більший державний бюджет, їхня політика, спрямована на вирівнювання доходів населення, зменшення безробіття, забезпечення суспільної освіти, охорони здоров'я, соціальної допомоги населенню.

М. Фріден запропонував поділ ідеологій на «повні» та «розріджені». Перші характеризуються цілісністю і вичерпністю бачення політичної сфери, це, зокрема, консерватизм, лібералізм,соціалізм. Увага других зосереджена на не всіх проблемах суспільного життя, а лише на деяких з них. До «розріджених» доктрин відносять популізм, націоналізм, фемінізм, екологізм.

2. Доктрина лібералізму та етапи її розвитку. Неолібералізм

«Лібералізм» - від лат. Liberalis - свобода, доступна вільним людям, тим, хто не знаходився в особистій залежності від феодала чи був невільником. В 1812 році В Іспанії цей термін було використано для позначення депутатів Кортесів, що знаходились в опозиції до профеодально і роялістино налаштованої фракції. Під впливом Великої французької революції іспанські ліберали боролись за створення республіки, прийняття конституції, відокремлення церкви від держави, надання гарантій свободи людини і громадянина. Однак переможцями стали монархісти, а ліберали (відповідно і лібералізм) почали асоціюватись з радикалізмом і республіканізмом. Вони були противниками монархізму, клерикалізму, феодалізму. лібералізм анархізм політичний

Політична доктрина лібералізму пройшла чотири етапи розвитку:

1. Класичний лібералізм (кінець XVII ст. - початок XIX ст.)

2. Демократичний лібералізм (початок XIX ст. - до Першої світової війни)

3. Соціальний лібералізм (охоплює кінець XIX ст. - до кінця 60-х років XX ст.)

4. Неолібералізм (від завершення Другої світової війни).

Варто зазначити, що початок нового етапу не завжди був пов'язаний із закінченням попереднього. Тому в часовому проміжку етапи накладались і одночасно могли співіснувати положення двох етапів. Адже лібералізм не є доктриною, побудованою за єдиним стандартом. Попри існування суттєвих відмінностей, притаманних кожному етапу, можна виокремити загальні, універсальні характеристики, властиві лібералізму протягом усього періоду його існування:

- Індивід з своїми інтересами та потребами є центральним елементом будь-яких політичних дій та взаємодій.

- Свобода як найбільша індивідуальна цінність в лібералізмі представлена в позитивному та негативному трактуванні. Негативна свобода в класичному лібералізмі передбачала надання захисту особі від будь-якого зовнішнього тиску, зокрема з боку держави та влади. Позитивна свобода була поширеною в ХХ столітті і полягала в необхідності створення можливостей розвитку кожною людиною своїх здібностей, реалізації своєї індивідуальності.

- Раціональність як віра в розум і прогрес людства, заснований на знаннях.

- Справедливість в лібералізмі побудована на принципі розподілу та рівності. Рівність означає рівність шансів кожної людини для розвитку своїх здібностей. А розподіл дає можливість отримати більше тій людині, яка доклала більшу кількість зусиль. При цьому держава повинна надавати суспільну допомогу категоріям населення з певними проблемами (неповносправним, неповним родинам та ін.), що ставить їх в нерівні позиції з іншими у реалізації їхнього шансу.

- Толерантність і плюралізм. Плюралізм як ознака ліберального суспільства торкається не лише індивідуального, але й суспільно-групового рівня. Задоволення групових та індивідуальних інтересів визначає формат суспільної рівноваги, не спричиняючи конфліктів.

- Конституціоналізм як система обмеження державної влади за допомогою конституції - найвищого в межах держави закону. В конституції закріплені права та гарантії свободи громадян, функції та повноваження владних інститутів.

- Демократія як влада народу, коли домінуючим принципом формування та реалізації влади є воля більшості.

Концепція неолібералізму була започаткована ще до Другої світової війни. В 1938 році в Парижі відбувся «Колоквіум Ліпмана», на якому фактологічно були оформлені положення неолібералізму. Учасники дискусії, присвяченої виходу праці У. Ліпмана «Добре суспільство» (1937), зробили висновок про існування суспільної загрози з боку посилення державного втручання в економіку. Таке втручання можна вважати перемогою колективізму над індивідуалізмом, що загрожувало сутності лібералізму.

Неолібералізм (або консервативний лібералізм) представляють такі напрями, як ліберальний реалізм, «Австрійська школа», «Чиказька школа», теорія суспільного вибору, лібертаризм.

3. Основні положення доктрини консерватизму

«Консерватизм» від лат. Conservare - «збереження, стан без змін». Формування консерватизму як сукупності концептуальних положень безпосередньо пов'язане з суспільною реакцією на Велику французьку революцію та поширенням модернізацій них процесів в країнах Західної Європи. В сучасному розумінні поняття було вжито у Франції в 1820 році у часописі «La Conservateur», видавцем якого був Р. Шатобріан. Всі публікації видання були спрямовані на пропаганду ідей реставрації монархії та відновлення ролі церкви. З 1830 року у Великій Британії партію «торі» - партію порядку починають називати «консервативною». Консерватори виступали проти політики індустріалізації як головної загрози аграрному виробництву.

Головними базовими цінностями консерватизму на всіх етапах його розвитку були наступні:

- Традиціоналізм як протилежність змін. Консерватизм вимагає дотримання звичаїв, традицій, збереження історично існуючих інститутів, що пройшли перевірку часом. Повага до традицій базується на переконанні, що традиції формують відчуття ідентичності щодо індивіда і спільноти. Традиціоналізм допускає зміни як реакцію на суспільний розвиток, що відбуваються за наперед визначеною процедурою.

- Право та порядок. Людина як істота егоїстична за своєю природою намагається реалізувати свої власні інтереси повною мірою, використовуючи при цьому всі можливі засоби. Тому єдиним обмежуючим чинником щодо особи є право. Право в консерватизмі забезпечує збереження порядку.

- Органіцизм. Консерватори розглядають суспільство як організм, частини якого взаємодіють між собою як органи людського тіла. Суспільні інститути повинні виконувати повинні виконувати життєво важливі функції. У випадку недієздатності якоїсь із частин суспільства потрібно докласти всіх можливих зусиль для відновлення її функціональної здатності, а не заміни. Родина та народ у консерватизмі займають особливе місце. Родина - це природний суспільний інститут, який соціалізує підростаюче покоління, сприяє збереженню існуючих в суспільстві моральних цінностей, забезпечує безпеку дітей. Тому одним з основних завдань суспільства є захист та охорона родини, турбота про повноцінну, здорову сім'ю. Народ - це так само природне утворення людей, сформоване на основі спільної культури, мови, традицій. Консерватори виступають за єдину, спільну систему цінностей та культуру. На їхню думку, культурний плюралізм - доволі негативне явище, оскільки є причиною суспільної нестабільності.

- Ієрархія та влада. Будь-яке суспільство є ієрархічним за своєю природою, бо в ньому присутня система суспільного поділу. Нерівність - це ознака органічного суспільства, адже кожна суспільна група виконує свої власні, відмінні завдання. Влада як продукт природного походження не виникла в результаті укладення суспільного договору. Вона походить в верхів суспільної ієрархії і передбачає дисципліну і толерантність.

- Власність - це ще одна базова ознака консерватизму, яка виступає гарантією особистої безпеки. Власність зміцнює родину, сприяє її самостійному функціонуванню, об'єднує покоління завдяки системі спадкування. Держава повинна опікуватись власністю. Вона володіє правом оподаткування власності з метою забезпечення виконання важливих суспільних функцій - гарантії безпеки громадян, охорони порядку і т. д. Тобто консерватори є прихильниками сильної, добре фінансованої держави.

В ХХ столітті розвиток консерватизму пройшов два основних етапи: консерватизм першої половини XX ст. та консерватизм другої половини XX ст. В першій половині ХХ століття політичні сили консервативного спрямування підтримували сильну державну владу з суттєвими обмеженнями демократії на користь правлячої верхівки з метою встановлення та підтримки порядку та надання гарантій суспільної безпеки. Дослідники акцентують увагу на авторитарному характері консерватизму цього етапу.

Закінчення Другої світової війни було пов'язане з руйнування фашистської та нацистської систем, гострою критикою соціалізму як тоталітарної формації і становленням в більшості європейський країн ліберальної демократії.

До самостійних напрямків консерватизму, що виникли в другій половині ХХ століття, належать лібертаризм, патерналістський (прагматичний) консерватизм, радикальний консерватизм та неоконсерватизм.

4. Тоталітарні доктрини: комунізм, фашизм, нацизм

Комунізм

Формування комуністичної доктрини було започатковане в середині ХІХ століття німецькими мислителями К. Марксом та Ф. Енгельсом. В 1918 році практичним втіленням цієї ідеології на практиці став комунізм (соціалізм) радянського типу, який передбачав повне знищення приватної власності і відповідно будь-якої автономії особистості, а також абсолютну владу держави. Основою комунізму була розподільча планова економіка і маргіналізовані маси.

У 1930-ті роки в СРСР складається мобілізаційний режим, який спирався на три опори:

- віру «колективного несвідомого» в харизматичного лідера;

- соціалістичну модель легітимності влади (формальні вибори при домінуванні протопартії);

- ідеологізоване багатоярусне адміністративне управління.

Знищення інституту приватної власності та інституту людини і відторгнення інших загальнолюдських цінностей робило стало причиною становлення в державі лівого різновиду тоталітарного режиму.

Фашизм

Фашизм в Італії виник як нова філософія, не відома іншим народам. З 1922 р. інтеграція італійського суспільства відбувалася на основі ідеї відродження колишньої могутності Римської імперії. Фашизм (від fascio - пучок, в'язка) претендував на забезпечення колективної ідентичності на соціокультурній і етнічній основі. Специфіка італійського фашизму полягала в його залежності від позиції впливових у державі політичних сил - короля та його оточення, сильної аристократії, армії та католицької церкви. Фактично він не був породженням і результатом творчості італійських ідеологів. Його економічна програма була запозичена у немарксистського німецького соціалізму, агресивність - безпосередньо з Німеччини. Ведення урядової політики було запозиченням ленінського стилю диктатури. Корпоративізм як універсальний шлях спасіння суспільства мав британське коріння. Вирізнявся італійський фашизм театральністю і зовнішньою видовищною атрибутикою самого режиму.

Нацизм

За походженням основні ідеї нацизму - не німецькі і не «арійські». Міф про вищість арійської раси був створений французьким соціологом Ж.-А. Гобіно в праці «Про нерівність людських рас». Економічна філософія нацистів була виражена в гаслі «загальна користь вища за приватну», а це й філософія північноамериканського «Нового курсу», і радянської економічної політики.

Власне німецькою складовою нацизму було прагнення до завоювання життєвого простору; нацисти не могли змиритись з перспективою перебування в порівняно невеликому і перенаселеному просторі, в якому продуктивність праці завжди буде нижчою, ніж у краще забезпечених природними ресурсами країнах. Вони прагнули до більш «справедливого» розподілу природних ресурсів землі і вважали себе революціонерами, які ведуть боротьбу за невідчужувані природні права представників арійської раси проти корисливих інтересів чужих реакційних народів.

На практиці нацисти активно використовували радянські методи управління: однопартійну систему і панування партії-держави в політичному житті, ключову роль політичної поліції в насильницькій інтеграції суспільства, концентраційні табори, адміністративне переслідування інакомислячих, організацію споріднених за духом партій в інших країнах, пропагандистську технологію, використання дипломатичних служб для підготовки тоталітарної революції тощо.

Нацистський план перетворення суспільства був всеохопним і більш згубним, ніж марксистський. Нацизм поставив за мету усунути свободу не лише у сфері виробництва матеріальних благ, але й у «виробництві» самої людини. План поліпшення людської природи отримав назву «євгеніка». Головна ідея цієї людиноненависницької ідеї полягала в тому, щоб надати індивідам, наділеним необмеженою владою, повний контроль над процесом відтворення людини і знищення неповноцінних. В єврейському населенні нацисти вбачали свого суперника з «богообраності» і, окрім фізичного винищення євреїв в концтаборах, відродили середньовічні гетто. Крім цього, вони практикували евтаназію - планомірне і цілеспрямоване знищення неповноцінних осіб різної національної належності. Нацисти використовували не лише національні гасла, але й ті, й інші діяли за формулою Муссоліні: «все в державі, нічого проти держави, нічого поза державою».

Головні відмінності основних різновидів тоталітарних доктрин чітко виражені в їх політичних цілях: побудова комунізму, відродження римської імперії, утвердження світового панування арійської раси. Вони виявлялися також і в соціальних преференціях: робітничий клас, нащадки римлян, германська нація.

Відмінності між ними пояснювались цільовими настановами: у комуністичних системах агресивність спрямована перш за все всередину, проти власних громадян з метою пошуку «класового ворога»), у націонал-соціалізмі і класичному фашизмі - назовні, проти інших народів.

5. Політична концепція анархізму

Анархізм (від грецьк. anarchia - безвладдя) - це ідейно-політична течія, яка має на меті знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян.

До базових принципів анархізму належать:

1) Повна відмова від існуючого суспільного устрою, основою якого є політична влада.

Заперечення влади є свідченням того, що в анархістському суспільстві індивід, або група осіб неспроможні нав'язувати власну думку, бажання і волю іншим представникам. Це є причиною відсутності ієрархічної системи та представницької демократії, а також авторитарного правління. Анархізм заперечує будь-якими спроби створення тоталітарного суспільства, в якому всі сфери людського життя, піддані тотальному контролю та регламентації. Анархізм є особистісно орієнтованим, спрямованим на максимальний розвиток кожного індивіда.

2) Уявлення про ідеальний суспільний лад, що заперечує будь-який примус. Відмова від нав'язування думок та ідей одних людей іншим, навіть якщо мова йде про загальносуспільне благо. Особи повинні брати участь у суспільно значимих діях з мотивів особистої зацікавленості чи проявів особистої відповідальності, а не під впливом зовнішнього тиску.

3) Вільне формування та функціонування громадських асоціацій. В анархістському суспільстві можуть бути створені та вільно діяти будь-які асоціації, спрямовані на задоволення суспільних потреб. На думку анархістів, влада може функціонувати за принципом низової ініціативи, колективного вирішення суспільних запитів та індивідуального власних інтересів та потреб.

4) Принцип взаємодопомоги. Взаємодопомога в даному випадку трактується як синонім співробітництва. Колективна діяльність є більш ефективною, ніж індивідуальна. Вона дозволяє досягти потрібного результату з меншими затратами зусиль.

5) Принципи рівності та братерства. Анархісти виступають за надання людям однакових можливостей задоволення особистих потреб у продуктах праці, творчості, освіті, у доступі до суспільних благ, досягнень науки і техніки. Братерство трактується як рівність всіх людей, неможливість домінування інтересів та потреб одних людей над іншими.

Серед основних напрямів анархізму виділяють: анархо-індивідуалізм (М. Штірнер, Б. Таккер, Г. Д. Тор), мутуалізм (П. Прудон, Ш. Дан), соціальний анархізм (М. Букчин, , колективістський анархізм (М. Бакунін, Й. Мосту), анархо-комунізм (П. Кропоткін), анархо-синдикалізм (Р. Роккер), посткласичний анархізм (Т. Мей, Ж. Делез, Ф. Гваттарі), анархо-капіталізм (М. Ротбард), анархо-фемінізм (Л. Парсонс, Е. Гольдман, В. де Клер, С. Браун), зелений анархізм (Ф. Перлман, Д. Ходоркофф, Б. Морріс), анархо-примітивізм (Т. Качинський, В. Ландстрайхер, П. Шепард).

Література

1. Бебик В. М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручн. / В. М. Бебик. - К.: Каравела, 2009. - 496 с.

2. Гелей С. Д. Політологія: Навч. посіб. - 7-ме вид, перероб і доп. / С. Д. Гелей, С. М. Рутар. - К.: Знання, 2008. - 415 с.

3. Кухта Б. Л. З історії української політичної думки: [Текст лекц.: Навч. посібн.] / Борис Кухта. - К.: Генеза, 1994. - 368 с.

4. Кухта Б. Політичні еліти, політичне лідерство / Б. Кухта, Н. Теплоухова. - Львів: Кальварія, 1996. - 221 с.

5. Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України: Підручник [для ВНЗ] / Ред. Голопатюк Л. С.; Нац. акад. оборони України. - К.: Освіта України, 2005. - 403 c.

6. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. [для студ. ВНЗ]. - К.: Ґенеза. - 1997. - 395 с.

7. Політологія: Посіб. [для студ. ВНЗ] / Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П. [та ін.]; за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.

8. Політологія: Підручн. / [За ред. М. М. Вегеша]. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2008. - 384 с.

9. Політологія: Навч. посіб. / О. О. Волинець, М. П. Гетьманчук, В. В. Гулай [та ін.]: за ред. М. П. Гетьманчука. - Серія «Дистанційне навчання». - Львів: НУ «Львівська політехніка», 2005. - 360 с.

10. Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручн. / Ф. М. Кирилюк, А. Є. Конверський, В. Ф. Білик [та ін.]; за ред. Кирилюка Ф. М. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 704 с.

11. Політологія / А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина [та ін.]; за ред. А. Колодій. - 2-е вид., перероб. та доп. - К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. - 664 с.

12. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави / Рябов С. Г. - К.: ТАНДЕМ, 1996. - 240 с.

13. Світова та європейська інтеграція: організаційні засади / За ред. Я. Й. Малика, М. З. Мальського. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2000. - 402 с.

14. Хейвуд Э. Политология: Учебн. [для студентов вузов] / Эндрю Хейвуд; [пер. с англ. под ред. Г. Г. Водолазова, В. Ю. Бельского]. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. - 544 с. - (Серия «Зарубежный учебник»).

15. Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібн. / Ю. Р. Шведа - Львів: Тріада плюс, 2004. - 528 с.

16. Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручн. / П. П. Шляхтун. - К.: Либідь, 2002. - 576 с.

Размещено на Allbest.ru