Європейська політика України

Наступні саміти Україна-ЄС, зокрема чотирнадцятий, що відбувся 22 листопада 2010 р. у Брюсселі, і п'ятнадцятий (грудень 2011 р., Київ), теж можна оцінити як безрезультатні щодо реалізації євроінтеграційного курсу нашої держави. І це пояснюється не в останню чергу тим, що підписані 21 квітня 2010 р. новообраним Президентом України В. Януковичем т. зв. «Харківські угоди» щодо продовження терміну перебування Чорноморського флоту РФ на території нашої держави фактично розвернули Україну від ЄС назад в обійми Росії.

А шістнадцятий саміт Україна-ЄС у 2012 р. взагалі не відбувся: Брюссель після парламентських виборів в Україні не знайшов часу для його проведення (відбувся суто формально лише в березні 2013 р.), хоча, наприклад, з Росією у 2012 р. було проведено два саміти. І все ж,головним питанням у відносинах України з ЄС у цей період була підготовка Угоди про асоціацію.

Різні аспекти підготовки, підписання, ратифікації, змісту й реалізації Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом вже стали і ще стануть предметами глибокого наукового аналізу. Тому нагадаємо лише основні етапи підготовки угоди, що супроводжувалися запеклою політичною боротьбою між Україною та Євросоюзом, з одного боку, й Росією, з іншого, за її підписання. У трагічності процесу підготовки до підписання цього документу яскраво проявилася, зокрема, єдність внутрішньої і зовнішньої політики України.

Отже, переговори про підготовку тексту Угоди про асоціацію розпочалися 5 березня 2007 р. 22 липня 2008 р. за пропозицією Франції було визначено саме цю назву майбутньої угоди. Протягом 2007-2012 рр. проведено 21 раунд переговорів щодо підготовки Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у рамках 3 робочих груп: з політичного діалогу, зовнішньої і безпекової політики, з юстиції, свободи та безпеки, з економічних, секторальних питань та розвитку людського потенціалу. Також відбулося 18 раундів переговорів щодо умов створення зони вільної торгівлі. Тобто, загалом понад шість років над Угодою працювали команди шести міністрів закордонних справ України (Б. Тарасюка, В. Огризка, А. Яценюка, П. Порошенка, К. Грищенка і Л. Кожари). 30 березня 2012 р. повний текст Угоди про асоціацію було парафовано сторонами, перекладено 24-ма мовами країн-членів ЄС. Текст угоди українською мовою опубліковано 20 червня 2013 р. на сайті Комітету з європейської інтеграції Верховної Ради України. Офіційне підписання Угоди про асоціацію було заплановано на 28 листопада 2013 р. у Вільнюсі.

Слід зазначити, що змістовно Угода про асоціацію з Україною відрізняється від угод про асоціацію, які Європейський Союз на початку 1990-х рр. підписував із державами Центральної Європи, та угод про стабілізацію й асоціацію другої половини 2000-х рр. з балканськими країнами, які готувалися до вступу в ЄС, або з країнами Близького Сходу, Північної Африки та Латинської Америки, які не мають жодних шансів на вступ до ЄС. Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом -- найбільша серед коли-небудь укладених ЄС. Вона складається з преамбули, 7 частин, 43 додатків та 3 протоколів (понад 1 тис. стор.). Зокрема, у преамбулі закріплюються принципи асоціації, передусім забезпечення прав людини та основних свобод, повага до принципу верховенства права, дотримання суверенітету й територіальної цілісності, непорушності кордонів і незалежності. І хоча в Угоді прямо зафіксовано, що «Україна як європейська країна поділяє спільну історію й спільні цінності з державами-членами Європейського Союзу і налаштованапідтримувати ці цінності», але водночас наголошується, що «ця Угода не визначатиме наперед і залишає відкритим майбутній розвиток відносин Україна -- ЄС». І все ж, Угода про асоціацію апріорі стала фактом і чинником вирішального цивілізаційного вибору України.

Це й обумовило з боку Російської Федерації геополітичну, військову й політичну конфронтацію навколо її остаточного підписання та імплементації. Особливо посилилася ця конфронтація з літа 2013 р., до неї долучилися й антиєвропейські, проросійські сили в самій Україні, зокрема КПУ і т.зв. «Український вибір» В. Медведчука. 21 листопада 2013 р. у неконституційний спосіб Кабінет Міністрів України, який 18 вересня одноголосно схвалив текст Угоди про асоціацію з Євросоюзом, прийняв рішення призупинити підготовку до її підписання. Щоби змінити це рішення, уряд М. Азарова вимагав від Євросоюзу то 100, то 20 млрд. євро фінансової допомоги. До самого вільнюського саміту політики ЄС сподівалися, що угода буде підписана. Адже на їхню думку, всі виграють, якщо «житимуть на інтегрованому континенті, на якому не буде ліній поділу». Однак Президент України В. Янукович угоду так і не підписав, а розгін учасників протесту проти цього рішення 30 листопада 2013 р. стимулював активну фазу прямої демократії у вигляді Євромайдану, який згодом переріс у справжню революцію, яку спочатку гордо назвали «Революцією Гідності», а сьогодні вже іноді називають «революцією втрачених можливостей», яка, по суті, продовжується й нині в умовах війни.

На наш погляд, події кінця 2013 р., зокрема провальні для українського народу результати Вільнюського саміту ЄС «Східне партнерство», продемонстрували повну неспроможність і непередбачуваність т. зв. «багатовекторної» зовнішньої політики тодішньої влади в Україні, яка завела нашу країну, за влучним висловом Президента Литви Д. Грибаускайте, «в нікуди». Саме відмова від Угоди стала першим поштовхом до масових громадських протестів і подальшої політичної кризи в Україні, адже влада відмовила українцям у європейській перспективі та втратила значну частину легітимності й занурилась у безпрецедентний конфлікт із власним суспільством. Але водночас вони принесли надію, що саме європейські цінності все більше стають консолідуючою національною ідеєю всього українського народу, а європейська інтеграція -- найбільш прийнятною перспективою для всіх регіонів і різних суспільних груп населення країни, реалізація якої на практиці рано чи пізно приведе Україну до об'єднаного, демократичного європейського співтовариства. Про це красномовно говорилося, зокрема, у т. зв. Новорічному зверненні народу України до президента України наприкінці грудня 2013 р., яке закінчувалося словами: «Ми -- європейці. Ми будемо в Євросоюзі. З вами, чи без вас!».

Вже 19 грудня 2013 року Рада Європейського Союзу на рівні глав держав і урядів розглянула українське питання. У «Висновках Ради» в розділі УІ (Міжнародні відносини) пункт 48 постулює: «Європейський Союз підтримує волю підписання з Україною угоди про асоціацію, що включає поглиблену і всеохоплюючу зону вільної торгівлі, як тільки Україна буде готова. Європейська Рада закликає до поміркованості, дотримання прав людини й базових прав, а також до демократичного розв'язання політичної кризи, що реалізувало б прагнення громадян країни. Європейська Рада підкреслює право всіх суверенних держав на прийняття власних рішень у сфері закордонної політики без зовнішнього тиску». Проте вже 20 лютого 2014 р. Євросоюз, наляканий і глибоко стурбований погіршенням ситуації в Україні в результаті прийняття Верховною Радою т. зв. «диктаторських законів» 16 січня, які «відкинули Україну від світу цивілізованих держав до клубу євразійських диктатур», запровадив санкції проти властей України. А після зміни влади в Україні й анексії РФ АРК Європейський Союз виявив готовність надати Україні морально-політичну підтримку. 20 березня 2014 р. новий прем'єр-міністр України А. Яценюк підписав політичну частину Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом.

Обрання 25 травня 2014 р. в першому ж турі нового, проєвропейські налаштованого Президента України Петра Порошенка свідчило про певну консолідацію волі українського суспільства чинити спротив російській агресії і активізувати зусилля в реалізації європейського вибору України. Тому цілком очікувано й закономірно вже 27 червня 2014 р. у Брюсселі Президент України П. Порошенко разом із лідерами Грузії і Молдови підписав економічну частину Угоди про асоціацію. Це створило нову політичну реальність та стимулювало 2 липня 2014 р., у розпал боїв на Донбасі, зустріч у Берліні міністрів закордонних справ України, РФ, ФРН і Франції, яка започаткувала т. зв. нормандський формат переговорів щодо ситуації в Україні, а згодом привела до т. зв. мінського переговорного процесу.

16 вересня 2014 р. Верховна Рада України та Європейський парламент синхронно ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. З українського боку «за» було 355 голосів. У Заяві «Про європейський вибір України» стверджувалося, що «Верховна Рада України розглядає ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом не лише як стимулюючий фактор для здійснення подальших реформ в Україні, але й як черговий крок на шляху до досягнення кінцевої мети європейської інтеграції -- набуття повноправного членства в Європейському Союзі» . Політична складова Угоди про асоціацію набула чинності 1 листопада 2014 р., а економічна -- після 1 січня 2016 року (це була поступка ЄС Росії). Тодішній Президент Європейської Ради Герман ван Ромпей, коментуючи цю подію, зазначав: «Наша мета -- мати вільну, по-європейському мислячу демократичну та заможну Україну, яка має добрі відносини з Росією. З нашого боку, матимемо справу з Росією як із сусідом, але умов для цього ще бракує».

1 листопада 2014 р. розпочалося тимчасове застосування Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Стали де-факто чинними ті положення документа, що належать до компетенції Євросоюзу, а не держав-членів. Тимчасове застосування Угоди триватиме до того часу, коли завершиться процес її ратифікації усіма 28 країнами-членами Європейського Союзу. Тоді ж керівники України та Євросоюзу висловили сподівання на швидке завершення ратифікації Угоди про асоціацію всіма країнами-членами Євросоюзу відповідно до їхніх національних процедур.

Зазначимо, що ця тимчасовість умовна, адже стосується всіх найважливіших положень документа. Зокрема, торговельних, які передбачають створення глибокої і всеосяжної зони вільної торгівлі та за змістом становлять 80% тексту угоди. Хоча через тиск Росії початок ЗВТ було перенесено на 1 січня 2016 р., це жодним чином не применшує того факту, що український бізнес має нагоду скористатися з відкриття ринків ЄС, а українські споживачі -- з безмитного імпорту європейських товарів. Українські підприємства з кінця квітня 2014 р. отримали автономні преференції, тобто для них було зменшено митні збори. Однак українській продукції потрібно ще відповідати стандартам безпечності, що є завданням номер один у процесі імплементації угоди. Це вимагає значної роботи від Верховної Ради України восьмого скликання, насамперед, щодо ухвалення закону про технічні регламенти та гармонізації їх із європейськими стандартами. Вироблені відповідно до них українські товари будуть допущені на європейський ринок і матимуть право на маркування позначкою «СЕ», що означатиме відповідність стандартам Євросоюзу. Навіть якщо не всі українські товари будуть конкурентоспроможні на ринку ЄС, але, маючи право маркувати їх позначкою європейської якості, буде набагато легше продавати свою продукцію у всьому світі. Імплементація Угоди про асоціацію обіцяє також зниження цін, удосконалення методів управління, поліпшення якості послуг, розвиток транзитного потенціалу України, покращення іміджу країни та збільшення довіри до неї, появу нових ринків збуту української продукції, причому не лише на ринку ЄС, а й у країнах Азії, Африки та Латинської Америки, збільшення інвестицій в українську економіку тощо.

Таким чином, фактично Українська Революція Гідності 2013-2014 років за своїми геополітичними наслідками може мати набагато більшезначення, ніж навіть розпад СРСР у 1991 році. Питання в тому, чи залишиться асоціація лише проектом еліт або частини громадянського суспільства, чи стане інтегральною національною ідеєю для всього українського народу. В історичному контексті Угода про асоціацію є функціональним викликом для українського суспільства та еліти на здатність одночасно проводити європейські реформи та реінтеграцію Донбасу й Криму. Тільки вирішення цих стратегічних завдань уможливить повноцінну заявку на вступ до Євросоюзу, що передбачено президентським планом впровадження європейських стандартів життя та забезпечення гідного місця України у світі -- «Стратегією 2020». Надто високу ціну Україна заплатила за таку можливість. Як наголосив на 12-й Нараді послів України в іноземних державах 24 серпня 2016 р. Президент України П. Порошенко, «ніхто в Європі не платив таку ціну за європейський вибір, як Україна».

А щодо перспектив європейської інтеграції України, то насамперед необхідно позбутися хибного, занадто ідеалізованого уявлення про її змістовне наповнення й часові рамки і чітко окреслити концептуальні засади й стратегію реалізації цього дійсно цивілізаційного вибору України. Адже й останній, сімнадцятий саміт Україна-ЄС, що відбувся у квітні 2015 р., вже після Революції Гідності, за участю новообраного Президента П. Порошенка, теж навряд чи можна вважати успішним щодо євроінтеграційних перспектив України, зокрема щодо надання безвізового режиму для громадян України, а вісімнадцятий саміт був перенесений з травня на листопад 2016 р.

По-друге, щодо євроінтеграційних прагнень України, то йдеться про наявність проблем, складніших, ніж досягнення копенгагенських критеріїв членства в ЄС 1993 р. Їх розв'язання потребує якісної суспільної еволюції. Очевидно, що прискорене впровадження європейських стандартів у соціальній, гуманітарній, правовій, бізнесовій сфері не може бути забезпечене лише зусиллями української влади. Вона повинна вдатися до інтенсивного, чесного й відвертого діалогу з усіма громадянами країни щодо значення Угоди про асоціацію з ЄС, зокрема, доведення її політичної й економічної доцільності та державотворчої продуктивності з метою подолання світоглядних розходжень українців різних регіонів і досягнення національної єдності української політичної нації. Саме відсутність адекватної презентації глибинного гуманістичного, демократичного й практичного змісту європейської ідеї уможливлює нескінченні політичні й медійні маніпуляції з історичною свідомістю євроналаштованого українського громадянина. Адже головним суб'єктом реалізації цивілізаційного вибору українців, євроінтеграційних прагнень України в умовах демократичного суспільства, як справедливо зазначають відоміукраїнські вчені -- академік НАН України С. Пирожков і професор Н. Хамітов, «є не абстрактна держава, культура чи громадянське суспільство, а вільний самореалізований громадянин, який творить нову державу, нову культуру і нове громадянське суспільство, роблячи свою країну суб'єктом світової історії». А для того, щоб це стало реальністю, потрібен час і реальні реформи й трансформація українського суспільства, його європеїзація, а не їх імітація. Зокрема, аби зберегти перспективу реального членства України в ЄС, у найближчі десять років для подолання економічної відсталості й підвищення життєвого рівня населення національна економіка України має розвиватись удвічі швидше, ніж у нинішніх країнах-членах ЄС (за обсягом ВВП на душу населення ми на 140 місці -- 7500 дол.).

По-третє, Україна не має розглядати вступ до ЄС як самоціль. Завданням має бути забезпечення цілком конкретних переваг як політичних, так і економічних, безпекових, тощо. Ще важливішими є суспільно-політичні та гуманітарні аспекти європейської інтеграції країни. Особливу увагу слід приділити відомій тріаді: права і свободи людини, демократія, верховенство права, у т. ч. міжнародного. Окрім того, в процесі підготовки до вступу необхідно всіляко сприяти формуванню позитивної суспільної думки щодо європейського вибору України як безальтернативного шляху до демократичної, правової і процвітаючої європейської держави і водночас розширювати українську присутність у Європі та зробити це складовою національної політики в культурній та гуманітарній сфері. Як наголошують С. Пирожков і Н. Хамітов: «Україна не може без Європи. Ні тепер, ні в майбутньому. Україні потрібна Європа як могутній стабілізуючий фактор -- економічний, соціальний, політичний. Це на сьогодні стало аксіомою. Але чому б не сказати: Європі сьогодні потрібна Україна? Як джерело оригінальних філософських і психологічних ідей та способів взаємодії, що могли б духовно оживити взаємодію культур і народів західноєвропейської цивілізації, сприяти пошуку нових сенсів у житті особистостей цих культур. На цьому шляху Україна дедалі більше ставатиме цивілізаційним суб'єктом у глобальному світі XXI століття».

Ще більш конкретно висловився нещодавно відомий французький філософ і письменник Бернар-Анрі Леві. На запитання щодо кризи проекту Європейського Союзу він відповів, що «є надія все ж зберегти Європу цілою й відродити цей проект. Наприклад, інтегруючи Україну. Це був би дуже добрий спосіб наповнити ЄС новими смислами. В Європі чомусь усі думають, що Україна -- це тягар, але я вважаю, що Україна -- це благословення для ЄС. З двох причин. Перша причина -- ви, українці, вірите в Європу, а ми вже не віримо, або, принаймні, віримо вже менше,ніж раніше. По-друге, тому що європейська ідея в особі українців набуває нового сенсу. Оскільки для нас об'єднана Європа все частіше стає порожнім звуком. Коли я чую думку про Європу українських інтелектуалів, я бачу, що це життєдайний смисл».

До цього можна додати й прорахунки в політиці ЄС щодо України, про які вже зазначалося вище, зокрема йдеться про необхідність розуміння європейською елітою того, що великий проект формування об'єднаної Європи не може вважатися завершеним без України й надання нашій країні чіткої перспективи членства в ЄС згідно з Римським договором 1957 р.

Нарешті, серед об'єктивних і суб'єктивних причин, що гальмують реалізацію європейського вибору України, слід назвати ще один вагомий, чи не найголовніший чинник -- російський. Тому нейтралізація або принаймні зменшення російського впливу як на внутрішню, так і на зовнішню політику України, а також на погляди й дії політиків ЄС та суспільно-політичну думку європейської громадськості -- принципове завдання української влади та дипломатів.

І все ж, незважаючи на всі проблеми реалізації європейського вибору України, до яких сьогодні додалися ще т. зв. «нідерландський синдром», «Brexit» та криза Європейського Союзу, загалом більшість українців залишаються єврооптимістами, адже у європейської інтеграції України немає альтернативи. Наприклад, якщо у 2008 р. за даними соціологічних опитувань лише 32,4% громадян України тією чи іншою мірою ідентифікували себе як європейці, то протягом останніх 7-8 років ситуація докорінно змінилася: у 2014 р. понад 70% опитаних українських громадян ідентифікували себе прихильниками європейського вибору. А одне з останніх таких опитувань, проведене Центром Разумкова у вересні 2016 р., свідчить, що майже половина громадян України (49,7%) висловлюються за необхідність вступу України до ЄС. Отже, для все більшої кількості українців аксіомою стає те, що якщо Україна хоче зберегти свою незалежність і відновити територіальну цілісність, зміцнити демократичність національної влади та підвищити добробут громадян, вона має стати повноцінною європейською державою, а не проміжною, євразійською країною.

Размещено на Allbest.ru