Деякі особливості використання релігійного чинника в гібридній війні Російської Федерації на Сході України

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Деякі особливості використання релігійного чинника в гібридній війні Російської Федерації на Сході України

Н. А. Кочан

Релігійний чинник відіграв вагому роль не лише у підготовці, розв'язанні та веденні військової агресії Російської Федерації на українському Донбасі. Він і надалі відіграватиме її після переходу «гарячої» фази війни у «холодну» як системний елемент гібридної війни проти суверенізації України, часові рамки якої не факт, що завершаться зі зміною нинішнього політичного режиму в Росії, а географічні -- вже охопили усю територію України.

На зустрічі з членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій 17 лютого 2015 р. Президент П. Порошенко зазначав, що лише в інформаційній війні Росії проти України питань релігійного життя стосуються 20% від загального обсягу пропаганди1. Таку цифру можливо отримати лише редукуючи релігійний чинник безпосередньо до його проявів в усталеній, традиційній інстуціоналізованій релігійності, тоді як розширене розуміння релігії щонайменше її подвоїть. У статті зосереджено увагу, з одного боку, на необхідності тлумачити поняття «релігійний чинник» розширено, а з другого, через таке розширене тлумачення дослідити використання у гибридній війні Російської Федерації проти України різноманітних новітніх релігійних рухів, неоязичницьких та рідновірських спільнот. Такі рухи і спільноти зазвичай ігноруються через їхню малочисельність і маргінальність попри той потужний деструктивний потенціал, який вони місять у собі.

Теоретично релігійний чинник, поряд із інформаційним та психологічним, належить до елементів ідеологічної війни. З огляду на КДБістський ментальний і практичний background президента В. Путіна неможливо не брати до уваги той факт, що у цій інституції у 1970-1980-хх рр. до основних сфер «ідеологічної підривної діяльності» проти ворогів СРСР відносили, насамперед, 1) сферу релігійну (світоглядну та інституційну), а вже потім, за ступенем важливості, 2) сферу освіти, 3) суспільне життя (суспільні організації, ЗМІ, політичні партії, сфера культури), 4) систему влади (державні, правоохоронні інституції та органи безпеки, збройні сили), 6) зовнішні відносини 5) трудові, сімейні відносини, здоров'я, спорт, профспілки2. Тому не випадково у гібридній війні Росії проти України релігійний чинник виявився потужною складовою «гарячої» війни на Донбасі: під гаслами захисту lebensraum для «русского мира» і «торжества московського православ'я» в Україні цивільне населення Донбасу вбивали, катували, тероризували.

Аналіз ролі, місця, характеру використання релігійного чинника у кризових подіях на Донбасі як окремий конкретный case study вимагає врахування ширшого контексту3.

По-перше, упродовж останніх десятиліть українські політичні класи у боротьбі за електоральний ресурс та власну легітимацію акцентували виключно позитивні функції релігії, технологічно (і вкрай цинічно) експлуатуючи той факт, що упродовж усіх років незалежності України рівень суспільної довіри до абстрактного концепту «церква» (як «представництва Бога на земл»і) залишався найвищим, на відміну від критично низького рівня довіри населення до політи- ко-правових інститутів у країні. Суспільно-політична криза на зламі 2013-2014 рр. (події Євромайдану, або Революція гідності) та наступна військова агресія Російської Федерації проти України актуалізували -- призабутий від часу грекокатолицько-православних та міжправославних війн на зламі 1990-х-2000-х рр. -- деструктивний потенціал релігії: її дезінтеграційні, дезкомунікативні, делегітимаційні, дестабілізуючі тощо можливості. Події на Донбасі змінили суспільно- політичний дискурс: ставлення суспільства до та очікування від церковно- політичних акторів стали реалістичнішими, а релігійний чинник виявив себе в іманентній йому неоднозначності, конструктивності та деструктивності.

Суспільна думка, послуговуючись концептом «патріотизму», що його завжди актуалізує боротьба за суверенізацію національної держави, вже під час подій Євромайдану сформулювала важливі для актуальних демократичних трансформацій в країні питання стосовно змістовного наповнення реального, а не декларативного, відокремлення церкви від держави, міри громадянської відповідальності церкви перед суспільством, в якому вона виконує свою безпосередню функцію, а також необхідність більш чіткого визначення межі, що розділяє громадянську позицію церкви від її участі у політичному житті (замість узвичаєного ad hoc маніпулювання твердженням про «відокремлення церкви від держави, а не від суспільства», чим подеколи надуживається церковно- політичними антерпренерами). Питання, які після набутого упродовж двох останніх років досвіду сьогоднішнє українське суспільство адресує багаторічному фавориту своїх симпатій стали більш зрілими, вимогливими, зорієнтованими на актуальні потреби. Це є, безумовно, позитивним наслідком тих соціально-політичних потрясінь, які переживає українське суспільство у процесі динамічних змін.

З іншого боку, тривала інструменталізація релігії та церкви політиками у корпоративних цілях, напряму спричинилася до відсутності адекватних механізмів як реалізації засад державної політики в галузі безпеки і оборони у сфері державно-церковних відносин, так і недопущення порушення двома сторонами -- і державою, і церквою -- конституційних принципів їхнього відокремлення. Негативні наслідки порушення під різними претекстами принципу відокремлення очевидні, але вони є похідними від підставовіших питань. Їх неможливо подолати в одній окремій сфері без комплесу реальних/неімітаційних реформ з демократизацїї політичного ладу та лібералізації економіки, модернізації країни в цілому.

Друга заувага. Для повноти критичного аналізу кризових подій на Донбасі означення «релігійний» у словосполученні «релігійний чинник» необхідно використовувати у широкому значенні слова, розуміючи під тим систему мислення і переконань, що визначає як ціннісні орієнтири, включно з об'єктом поклоніння, так і характер та спосіб діяльності особи чи групи людей. За такого підходу аналіз не редукуватиметься до інституціалізованої релігійності, або ж, в кращому випадку, поєднаної з неінституціалізованою, але й охоплюватиме такі сутністно релігійні концепти-симулякри як «русский мир», «духовные скрепы», «збирання руських земель», «співвітчизники», «роз'єднана нація» тощо, що визначили ідеологічне підґрунтя війни. Саме у такому широкому значенні використовується релігійний чинник у неконвенційній війні Росії проти України. [У даному аналізі поняття «релігійний» береться переважно у звуженому значенні, оскільки розгляд сучасних російських міфологем релігійної природи виходить за його межі та потребує окремого дослідження.]

По-третє, використання релігійного чинника у війні проти України визначається сформованим з-зовні порядком денним, а саме характером трансформації правлячого режиму в Російській Федерації від «керованої демократії» до авторитаризму. Тривалий політико-ідеологічний, в тому числі церковний, вплив РФ на Донбасі не лише живив і підсилював історично сформовані місцеві проросійські симпатії, але також творив нові проросійські та пов'язані з ними неорадянські лояльності.

Сформовані російською пропагандою умоглядні конструкти не лише витісняли у свідомості місцевих жителів реальні проблеми цього соціально депресивного регіону, де рівень криміногенності був одним з найвищих у країні, але й творили одну з перешкод на шляху його інтеграції у загальнонаціональний простір, живили ресентементні проросійські міфи у діапазоні від імперсько- монархістських, неосталінських та неорадянських до євразійських і консервативних «руськомирських», що були засадничо антизахідними, тобто антидемократичними та антиліберальними.

Важливо, що особливості використання релігійного чинника у війні на Донбасі визначаються двояким вимір цієї війни: тактичним (обмеженим у часі, гнучким та перемінливим) і стратегічним (довготривалим і незмінним); останній виходить далеко за межи не лише суто регіональної проблематики, але й загальнонаціональної української. Погляд на питання з такої перспективи свідчить, що навіть із закінченням «гарячої» фази війни на Донбасі, релігійний чинник залишатиметься ефективним каналом дестабілізації суспільно-політичного ладу щонайменше доти, доки Російська Федерація вестиме «холодну» некон- венційну війну проти України. Навіть по закінченню війни наявне місцеве українське «руськомирське» квазіправославне середовище становитиме виклик внутрішньополітичній стабільності в країні доти, доки механізм російської церковно-державної трансмісії утримуватиме це середовище в полі тяжіння політичних інтересів Російської Федерації.

Насамкінець, по-четверте, релігійний чинник -- у його прямому, безпосередньому значенні, що визначає рівень релігійності та місце релігії у системі цінностей -- ніколи не посідав помітного місця у самоідентифікаціях населення Донбасу, регіону з незавершеною модернізацією, індустріальному, урбаністичному, з вельми специфічною поселенською структурою. У таких регіонах домінують соціально-статусні самоідентифікації жителів, а не релігійні чи етнічні. Напередодні війни, як і впродовж усіх років незалежності, рівень релігійності та ступінь важливості релігії для населення Донбасу були одними з найнижчих в Україні: на Сході країни на початку 2013 р. декларували себе віруючими 59 % (проти 66 % у 2010 р.), тоді як на Заході, відповідно, 86 % (у 2010 р. -- 89 %)4. Прикметно, що в обох випадках -- на Сході і Заході країни -- ці показники демонстрували тенденцію до скорочення. У переліку життєвих цінностей населення Сходу релігія посідала 17-те місце із 19 запропонованих для відповіді позицій (на Заході -- 9-те)5.

Поєднання високого рівня присутності у суспільно-політичних процесах регіону релігійного чинника -- насамперед фаворитизованої політичним істеблішментом УПЦ -- з низьким рівнем його інтеріоризованості населенням засвідчувало інструменталізований підхід до релігії з боку місцевих політичних та церковно-політичних класів у боротьбі доступ до ресурсів. Внутрішньополітична мотивація регіональних еліт з інструменталізації релігії збігалася з зовнішньополітичним інтересом Російської Федерації до використання усіх можливих важелів для посилення впливу на теренах цього порубіжного регіону, де історична пам'ять населення виходила за межи новопосталих державних кордонів, а його проросійські симпатії залишалися, за винятком Криму, найвищими в Україні.

Війна змінила релігійну карту Луганської та Донецької областей. За наявними найповнішими статистичними даними Міністерства культури України станом на 1 січня 2013 р. релігійна мережа регіону мала такий вигляд. У Донецькій області діяло 38 «конфесійних напрямів» відповідно до класифікації обласного відділу у справах релігій. 95,2 % усіх релігійних організацій області становили християнські конфесії. Громади Української православної церкви в юрисдикції Московського патріархату (УПЦ) становили 87,4 % від загальної кількості православних громад. Протестантські спільноти становили 34,7 % від усієї релігійної мережі області, євангелічні/харизматичні -- понад 12 %, етноконфе- сійні -- понад 3 % (серед останніх найчисельнішими були мусульманські організації -- 37 громад)6. У той самий час у Луганській області релігійна мережа була представлена 45 віросповідними напрямами. Із загальної кількості релігійних громад 58,6 % становили православні (вісьмох православних юрисдикцій), 23,8 % -- протестантські, 15,4 % -- нетрадиційні та новітні, 1,6 % -- іудейські, 1,5 % -- мусульманські, 0,6 % -- громади українських греко-католиків, 0,1 % -- римо-католиків7.

На сьогодні відсутні достовірні статистичні дані стосовно релігійної мережі у Донецькій та Луганській областях в обсязі, що передбачає форма щорічних інформаційних звітів Управлінь культури, національностей та релігій обласних держадміністрацій. По Донецькій області такий звіт за 2014 рік не було підготовлено. Зі звіту по Луганській області, де релігійна мережа у кількісному вимірі значно поступається Донецькій, можна лише побачити, що більшість релігійних організацій -- 503 одиниці -- розташовані на окупованій території, тоді як на підконтрольній Україні -- 3258.

Неоязичники, рідновіри

З початком війни на Донбасі активізувалася перед тим доволі маргінальна в регіоні діяльність неоязичницьких, рідновірських організацій, що набула якісно нових ознак. Вона була позначена насамперед, радикалізацією неоязичництва за рухунок поєднання його з крайньоправими, неонацистськими політчними постулатами. Групи неоязичників такого ґатунку були присутніми по обидва боки лінії фронту.

По українському боці крайньоправі неоязичницькі погляди сповідувала група осіб, які від початку творили осердя батальону «Азов», насамперед, члени соціал-націоналістичної організації «Патріот України» (керівник Андрій Білецький). Провідні дослідники сучасного українського правого радикалізму Антон Шеховцов, Андреас Умланд, В'ячеслав Ліхачов характеризують ідеологію «Патріота України» як неонацистську, расистську9. Водночас, В. Ліхачов зазначає, що дослідники не мають однозначної відповіді на питання -- якою мірою особовий склад добровольчих батальйонів, створених ультраправими, поділяє ультраправу ідеологію, адже багато свідчень дозволяють «обережно стверджувати, що кваліиікація цих підрозділів як "ультраправих” у цілому явно не відповідає дійсності».

Расизм в ідеології «патріотів» логічно поєднувався зі стилізованим під давнину слов'янським язичництвом, реанімацією зображення свастики як солярного арійського/ранньослов'янського символу та стилізацією кирилиці під готичний шрифт, що викликало асоціації з німецьким націонал-соціалізмом. Від 2006 р. в організації «Патріот України» було започатковано щорічні зібрання (17 вересня) членів на нічні святкування-церемонії на руїнах ранньослов'ян- ського поселення Донець (ХІ-ХІІІ ст.) (місцевість Карачівка у Харкові). У той час А. Білецький був дописувачем до РУН-вірівського інтернет-видання українських неоязичників послідовників Лева Силенка «Слово оріїв» (РУН-вірівці виводять походження українців від оріїв/аріїв). В опублікованій у 2008 р. статті «Український расовий соціал-націоналізм -- ідеологія організації "Патріот України”« А. Білецький серед першочергових завдань організації називав необхідність «расового очищення нації»: «Українці -- це частина (причому одна з найбільших і найякісніших) європейської білої раси. Раси-творця великої цивілізації, найвищих людських досягнень. Історична місія нашої нації у це переломне сторіччя -- очолити й повести за собою Білі Народи всього світу в останній хрестовий похід за своє існування. Похід проти очолюваного семітами недолюдства».

Напередодні виборів восени 2014 р. до Верховної Ради України А. Білецький на запитання про те, чи змінилися його політичні погляди від часу активного входження у політику, відповів: «Ми від себе не відходили. Все, що є за душею у "Азова” -- випливає з його правої ідеології, зі спадщини "Патріота України”».

Безумовно, що неонацистські та расистські погляди неправомірно естраполювати на усіх бійців «Азову», але використання ними нацистської символіки, яке б пояснення лідери «Азову» тому факту не надавали, незмінно викликало занепокоєння міжнародних спостерігачів. Американським інструкторам, які розпочали вишкіл бійців Національної гвардії України, «однозначно було заборонено інструктувати учасників угруповання "Азов”»13. Українська влада наразі не реагує на потенційні виклики, що містить в собі ідеологія провідників «Азову».

Російська «НГ-религии» повідомляла, що на боці українських неоязичників у складі батальонів «Айдар» і «Азов» воювали їхні одновірці з Росії. Зокрема, там були присутні члени забороненої в Росії Давньоруської інгліїстичної церква православних старовірів-інглінгів зі Ставропольського краю. У Новосибірську група інглінгів демонстративно виступила проти війни Росії в Україні та виїхала до Києва. Сергій Букрєєв, учасник проекту «Соборна Україна» на Кубані (з 2012 р.), знаний як волхв Яромир «північнокавказької землі Союзу слов'янських громад рідної віри», через переслідування в Росії змушений був переховуватися в Україні. Бійцем батальйону «Айдар» була росіянка зі Ставрополля, прибічниця неоязичництва та неонацизму Юлія Толопа. У соціальних мережах симпатію українським неоязичникам висловлювали деякі активісти з Північно- кавказького регіону; у Росії проти усіх них були порушені кримінальні справи.

По іншому боці фронту воювали як місцеві неоязичники, так і прибулі з Росії, переважно крайні радикали, поміркованих язичників-фольклорників було помічено одиниці. Місцеве неоязичництво мало сприятливий ґрунт для активізації. Лише у Донецьку перед початком війни існували такі неоязичницькі організації, як Слов'янська громада «Дике поле», громади «Родового вогнища», «Схорон еж Словен», родове коло «Путь Вещего», громада «Миръ», спільнота «Коло Древо Роду». У 2012 р. донецькі неоязичницьки об'єдналися у міську громадську організацію «Алатир», що метою своєї діяльності декларувала відродження і поширення слов'янського способу життя.

З початком війни у складі загону «Призрак» на Луганщині воювала рота російських рідновірів. Упродовж року (червень 2014 р. -- червень -- 2015 р.) на Донбасі воювала диверсійно-штурмова розвідувальна група московських та петербурзьких неонацистів-язичників під головуванням Олексія Мільчакова («Фриц») «Русич». Емблемою групы був нацистський коловорот, а девізом «Слава Русі -- смерть жидам». Група брала участь у боях за Луганський та Донецький аеропорти; на Луганщині група воювала спочатку у складі загону під керівництвом російського терориста О. Бєднова (Бетмен), після його вбивства -- у складі загону О. Мозгового «Призрак», а після вбивства О. Мозгового -- у складі батальйону «Вікинг». У червні 2015 р. групу «Русич» було організовано виведено з Донбасу15. До складу загонів спочатку О. Бєднова, а пізніше -- О. Мозгового входила також група неонацистів з Росії «Ратибор», емблемою яких був коловорот з черепом, і які головним своїм ворогом вважали «укро-хозарів», тобто українців єврейського походження.

У зв'язку з використанням неонацистами-неоязичниками топосу «укрохо- зари», важливо усвідомлювати, що хозарський міф становить один із центральних антисемітських концептів сучасної ідеології російських націонал-радикалів і термін «хозари» у ньому використовується як евфемізм на означення євреїв. В Україні цей міф у його провокативній формі вперше було використано у публічному просторі тими представниками «Правого сектора», які влаштували у Києві 3 липня 2015 р. «марш Святослава», начебто на честь перемоги «українського» князя над «хозарами-євреями». Перед тим хозарський міф в Україні був знаний у вузькому колі українських націонал-радикалів (включно з неоязични- ками), залишався маргінальним і популяризувався переважно через завезену з Росії літературу російських націоналістів (яка була у вільному продажу на ятках з націоналістичною літературою на Майдані Незалежності в Києві).

Наступною «антихозарською» акціює українських праворадикалів стало самовільне встановлення ввечорі 20 грудня 2015 р. за ініціативи бійців полку «Азов» на центральній площі Маріуполя, на місці знесеного пам'ятника В. Леніну, нового момунента -- князю Святославу. У відповідності до нацистської стилістики цій акції передувала факельна ходя «азовців» центральними вулицями міста. Сутність цієї події драматично сягає поза межі інтелектуальних обріїв місцевих «еліт». Міський голова В. Бойченко виявився спроможним у цьому випадку лише дати доручення провести громадські слухання для визначення місця для встановлення у Маріуполі пам'ятника князю Святославу. Такий підхід місцевої влади замість розв'язання проблеми, програмує додаткову.

Гібридна війна, що велася Росією проти України щонайменше від початку Помаранчевого Майдану 2004-2005 рр., змушує інакше поглянути на раптове використання українськими крайньоправими російського за походженням хозарського міфу, адже навіть форма його публічного вияву копіювала популярні серед російських націонал-радикалів агресивно-мускулінні марші бойовиків, які ховають обличчя за балаклавами. Не можна виключати, що така антисемітська публічна акція українських націонал-радикалів -- особливо на тлі формування у суспільстві позитивного міфу про українсько-єврейську солідарність

Іншу групу неоязичників -- у складі близько 700 осіб, переважно місцевих, -- представляли бойовики батальйону «Сварожичі» з Донецька у складі бригади «Оплот». Кореспондент журналу «Тimes» описував як «сварожичі» відправляли язичницькі ритуали біля ватр в оточенні дерев'яних ідолів, тримаючи в руках автомати Калашникова й промовляючи молитви за «перемогу над ворогами Росії». Вони сповідували «вищість слов'янської раси», очищення Донбасу від «неруських ворогів» та створення російської держави від Атлантики до Тихого океану. За твердженням командира батальйону Олега Орчікова («Варган») вороги, тобто українці, «за рівнем свого еволюційного розвитку не досягли рівня людей». Після «перемоги» проросійські неоязичники -- усвідомлено чи ні, повторюючи кліше нацистських дискурсів з притаманною їм абсолютизацією природи, рустикально-пасторального здорового способу життя -- декларували намір приділяти більше уваги «духовному пробудженню Донбасу», відновленню регіону, зокрема, запровадженню органічного землеробства, створенню на «звільненій території» «садів Едему»18. До війни О. Орчіков очолювов спільноту донецьких неоязичників «Коло Древо Роду». Його бойовий шлях закінчився у листопаді 2014 р.: ватажка бандитів було арештовано владою ДНР за звинуваченням у «розкладі» підрозділу (останній не вписувався у створювану російським військово-політичним комундуванням систему управління на окупованій території) і вже понад рік рідні та однодумці О. Орчікова закликають через соціальні мережі до його звільнення «з підвалу» і «відновлення справедливості».

На боці антиукраїнських сил воював неоязичник з Росії Андрій Афанасьєв, який вважав, що перебуває «на передньому краї боротьби за нову Русь, проти нової Хозарії». Його громада «Земля Даждьбога» у Новосибірську активно допомогала споряджати російських бойовиків на Донбасі. війна росія україна помаранчевий

З Росії на Донбас воювати проти України підтягнулися також окремі неоязичники-фольклорники. Однак, переважна більшість з них залишилися вдома, вважаючи, що війна на Донбасі є «братовбивчою війною» між росіянами і українцями, яка «більше пов'язана з політикою та боротьбою за владу, аніж із вірою»20.

Отож, військові дії на Донбасі супроводжувалися -- доки російське військово-політичне командування не зосередило у своїх руках контроль над окупованою територією й не усунуло пласт «ідеологічних» бойовиків -- війною ідентичностей, представлених крайньоправими (про)російськими та українськими силами -- політичними, ідеологічними, етнічними опонентами, що вибудовували антагоністичні ідентичності на спільній крайньоправій ідеологічній основі, складовою якої було ad hoc сконструйоване неоязичництво.

Якщо упродовж першого року-півтора війни да Донбасі радикальне неоязичництво було локалізоване переважно в межах військових формувань та загонів по обидва боки лінії фронту, то восени 2015 р. сповідники рідновірства у керівництві ДРН вже активно лобіювали його законодавчий захист в обговорюваному проекті Закону про свободу совісті та релігійні організації. Троє депутатів Народних зборів ДНР, рідновірів за переконаннями, виступили проти законодавчого закріплення упривілейованого статусу УПЦ (МП) у законі, чим викликали активну протидію з боку керівництва Донецькою єпархією УПЦ.

Радикальне проросійське неозичництво із виразним расистським, неонацистським навантаженням знаходить сприятливий ґрунт для прищеплення в антиукраїнських колах військово-політичного «істеблішменту» окупованих територій. При тому воно вступає у конкуренцію з (квазі)православним «русским миром». Очевидно, що використання у гібридній війні проти України деструктивного «русскомирского» потенціалу УПЦ МП як церковної інституції наближається до межі можливого, тоді як подальше розгортання гібридної війни проти України вимагає радикальніших форм. Тож для підтримання бойовиків у мобілізованому стані та експорту дестабілізації суспільства на територію України вводиться додатковий чинник -- антизахідне та антиукраїнське, расистське неоязичництво.

Нові релігійні рухи

Гібридна війна передбачає використання синкретичних релігійних неоку- льтів, нових, нетрадиційних релігійних рухів і з метою мобілізації населення територій, проти яких така війна ведеться, і з метою прикриття, легендування агентів впливу. Наведемо кілька прикладів.

З початком російської агресії активну антиукраїнську пропаганду -- проти так званих «рептилоїдів», до яких окрім українців залучалися й західні політики -- розпочала з Росії колишня лідерка «Білого Братства» й уродженка Донецька Марина Цвигун, колись Марія Деві Христос, а нині Вікторія Преображен- ська, вона ж «слов'янська матір світу». Антиукраїнські та антизахідні матеріали М. Цвигун (Кривоногової) оприлюднює на кількох сайтах, транслює авторські радіопередачі. Попри те, що «Біле Братство» в Росії кваліфіковано екстремістською організацією, його сайт не підпав під заборону Роскомнагляду у сфері зв'язку.

Восени 2015 р. ексцентричну українофобку було імплантовано у структуру ДНР. Послуги М. Цвигун виявилися затребуваними у ДНР з початком бойових дій Російської Федерації у Сирії на підтримку режима Х. Асада. Для підвищення ефективності процесу вербування бойовиків з окупованої території Донбасу для участі у сирійській кампанії у ДНР було створено спеціальне «Посольство Аллаха», яке очолила М. Цвигун. Місцева газета «Голос народа» (17 листопада 2015 р.) на першій сторінці наводила заяву голови ДНР О. Захарченка: «Сьогодні ми регулярно відправляємо наших братів на допомогу дружньому народу Сирії для боротьби проти терористичної чуми -- ІДІЛ. ІДІЛ, що зріс на фінансах США і що втратив контроль з боку своїх хазяїв, становить загрозу світовому порядку та громадськості. Щоби ефективніше боротися з ворогом, а також щоби краще зрозуміти менталітет східного народу ухвалено рішення відкрити Посольство Аллаха у ДНР. Очолить його Марина Вікторівна Кривоногова. Вона як уродженка Донецька і ярий противник хунти -- краще від усіх впорається із завданням».

У ЗМІ було поширено інформацію про те, що на окупованій території Донбасу з'явилися члени так званої Української правовірної греко-католицької церкви, знаної на Галичині як «секта догналітів» (за ім'ям керівника А. Догнала), що у 2009 р. відокремилася від УГКЦ. Керівництво цієї спільноти представлене громадянами Словаччини. На адресу догналітів від часу їхнього з'явлення на Галичині неодноразово висловлювалися припущення у проросійській діяльності в регіоні, але лише наприкінці червня 2015 р. УСБУ у Львівській області депортувало до Словаччини п'ятьох її очільників. Члени угруповання виступали проти європейського вектору розвитку України, зверталися до керівництва РФ із закликом ввести війська в Україну, обстоювали необхідність створення автономної державної одиниці на Півдні та Сході України. Під час обшуку у червні 2015 р. у центрі догналітів у Брюховичах було вилучено проект статуту їхньої організації, де зазначалося, що вона «підпорядковуються Росії, ДНР і ЛНР». Згідно з повідомленням у жовтні 2015 р. координатора групи «Інформаційний спротив», народного депутата Верховної Ради України Дмитра Тимчука, лідерами ДНР розглядалося «звернення так званої "Української правовірної греко- католицької церкви” щодо виділення земельної ділянки в м. Донецьк під будівництво храму (орієнтовно по вулиці Артема)»23. Інформація на момент написання даного тексту не була офіційно підтверджена СБУ, але по суті вона не виглядає неможливою, суспільно-політичні погляди догналітів та проросійських бойовиків на Донбасі суголосні одні другим.

У русло New Age літератури (збірна назва сукупності містичних течій езотеричного, теософського, синтетичного характеру) потрапила надрукована на початку 2015 р. книга генерал-лейтенанта СБУ у відставці, першого керівника спецпідрозділу СБУ «Альфа» (1994-1998), керівника Антитерористичного центру СБУ (14.03-7.07.2014) Василя Крутова «Возвращение к себе» (К.: Астамир-В, 2015. -- 400 с.). Твір написаний наукоподібною мовою на підставі еклектичних компіляцій з творів відомих теософів та езотериків О. Блаватської, О. Рерих, Шрі Ауробіндо тощо, з претензією на створення нового духовного вчення, яке на практиці може привести, за словами автора, до «побудови і розвитку Всесвітнього громадського Руху за Духовне відродження. Світоглядну основу такого Руху, на наш погляд, має становити духовна парадигма, яка своїм базовим критерієм трансформації буде розглядати питання розвитку Свідомості та управління Мисленням Людини, де феномен Свідомості повинен виступати фундаментальною константою Вселенського Буття». У цій роботі генерал-лейтенант СБУ у відставці подає авторські розробки психотренінгів, що мають на меті розвиток понадприродних здібностей людини для досягнення нею «успіху». Розробки, за словами В. Крутова, «пройшли початкову апробацію у ряді елітних вищих навчальних закладів України, де викликали не тільки підвищену увагу, але й отримали позитивну оцінку...» Статус автора, з одного боку, зміст книги та проведення езотерично-релігійних психотренінгів в «елітних навчальних закладах України», з другого, викликають когнітивний дисонанс. Логічно постає питання щодо того, чи написання такої праці та її популяризація були недоречною й не на часі особистою ініціативою генерала25, чи елементом ідеологічної індоктринації із задіян- ням релігійного чинника, складником гібридної війни?

На початку грудня 2015 р. прес-служба СБУ України повідомила про припинення діяльності диверсійно-розвідувальної групи на чолі із завербованим агентом Росії (називається чи то ФСБ, чи то ГРУ Генштабу РФ), якого під час затримання у Києві було фізично ліквідовано;під час операції, проведеної у Києві та Харкові, було затримано сім членів групи -- четверо громадян України, троє -- Російської Федерації26. Керівником групи виявився технік-лісовод за освітою донеччанин Олег Мужчиль, він же Дорже Жамбо-лама, засновник першої в регіоні громади буддистів (1991), засновник і голова Духовного управління буддистів України (1993; школа Н'їнгма, один з ліберальних напрямів буддизму), настоятель єдиного офіційно існуючого в країні буддистського монастиря Шейчен-Лінг («Обитель великого знання») у селищі Ольгіне Волноваського р-ну Донецької обл. Він же фейсбучний блогер на ім'я Сергій Аміров, відомий радикальною критикою діючої української влади, що критикував «Правий сектор» за поміркованість.

Ліквідація групи О. Мужчиля супроводживалася масованою інформаційною атакою у різноманітних інтернет виданнях. Тоді як лідер «Правого сектору» Д. Ярош прямо висловив свою недовіру О. Мужчилю, а спікер «Правого сектору» О. Білозерська утрималася від однозначних висновків стосовно його можливої праці на ФСБ Росії, хоча й визнавала, що той був високопрофесійним розвідни- ком-диверсантом28, деякі видання розганяли інформацію про те, що «злочинна влада» продовжує вбивати «патріотів України».

«Гібридності» події додало відеозвернення старообрядницького єпископа Алі- мпія (Вербицького), українця, який з політичних міркувань емігрував з Російської Федерації до України. Єпископ звертався до влади України та СБУ з проханням не депортувати до Росії затриманих під час операції з припинення діяльності групи О. Мужчиля трьох росіян, двоє з яких виявилися «духовними чадами» єпископа (Павло П'ятаков та Ольга, прізвище не названо). За словами старообрядницького єпископа ці двоє росіян, так само як і О. Мужчиль, влітку 2015 р. вийшли зі складу «Правого сектора», оскільки були прибічниками радикальніших дій, тиску, насамперед, на українську владу. Якщо затримані будуть визнані винними, єпископ просить покарати їх згідно з українським законодавством, і закінчує звернення націоналістичним гаслом: «Слава Україні! -- Героям слава!».

Зазначені приклади свідчать на користь того, що у гібридній війні Російської Федерації проти України релігійний чинник має братися до уваги й аналізуватися у якомога ширшому значенні цього слова, у найрізноманітніших його проявах, а не редукуватися до самочевидних церковно-політичних акторів, залежних у той чи інший спосіб безпосередньо від Росії (мається на увазі Українська православна церква у юрисдикції Московського патріархату).

* * *

Релігійний чинник під час кризи на Донбасі виявив себе не стільки на регіональному, скільки національному рівні, змінивши співвідношення сил церковних акторів на релігійному полі, визначивши фаворитів у партнерстві держави і церкви за актуалізованим російською агресією критерієм «патріотичності»/ державництва, конкретизувавши пріоритети внутрішньої та зовнішньої політики у сфері державно-церковних відносин.

Ефективність врегулювання релігійно-церковних аспектів кризи на Донбасі (регіональний вимір) напряму залежить від спроможності держави у розв'язанні завдань радикального комплексного реформування країни (національний рівень) і на цій основі зміцнення громадянських самоідентифікацій населення, формування політичних лояльностей, виведення релігії з політичного простору до суспільної та приватної сфер.

Потужний деструктивний потенціал релігійного чинника, інструменталізо- ваного для створення кризи на Донбасі, актуалізував питання створення механізмів превентизації такого його використання при забезпеченні заходів з організації системи національної безпеки і оборони країни. Однозначно можна твердити, що з мірою затухання «гарячої» війни зростатиме використання релігійно-церковного чинника у війні «холодній», яка має бути довготерміновою.

Знову ж таки, врегулювання питань, що постали внаслідок регіонального конфлікту, не виглядає можливим без вирішення на загальнонаціональному рівні інших актуальних питань. Йдеться про неприпустимість подальшого зволікання із реалізацією державою дії верховенства права в країні і сили закону як у державно-церковних відносинах, так і у регулюванні діяльності релігійних організацій та їхніх представників, зволікання із проведенням реальних ліберально-демократичних реформ у країні.

Размещено на Allbest.ru