Українська “національна ідея” на сучасному етапі розбудови української державності

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Українська “національна ідея” на сучасному етапі розбудови української державності

Формування української національної ідеї є надзвичайно важливою проблемою нашого духовного та політичного життя. Свідченням цього є численні публікації, які аналізують зазначену проблему в різних аспектах; теми багатьох конференцій, так чи інакше пов'язані з нею; постійне нагадування у виступах політиків найвищого рівня, зокрема президентського, тощо. Однак дискусії, які постійно точаться навколо цієї проблеми, активний соціально-політичний та духовний запит на неї вказують на те, що за шістнадцять років незалежності України це стрижневе для нашого державного та духовного буття питання значною мірою залишається невирішеним.

Є підстави стверджувати, що причини цієї невирішеності полягають у парадоксі суспільних очікувань щодо ролі національної ідеї в нашому житті. З одного боку, в суспільстві існує досить підозріле, а інколи й скептичне ставлення до самого слова “ідея” як до чогось химерного або утопічного. Таке ставлення походить від філософії К. Маркса, в якій, як ми знаємо ще з академічного курсу радянського суспільствознавства, “інтерес” домінує над будь-якими “ідеальними” цінностями та духовними основами суспільства. У цій історичній паралелі цікавим є те, що марксистське трактування “матеріального” співзвучне із сучасною ідеологією “буржуазного” прагматизму - дуже модного поняття в нинішньому політичному лексиконі. З іншого боку, поряд зі скептичним ставленням до можливостей “національної ідеї” в Україні існує абсолютно некритична віра в її месіанське призначення, здатність якимось дивовижним чином вирішити основні соціально-політичні питання.

Ще одним чинником скептичного ставлення до перспектив формування національної ідеї в Україні є поширення стереотипу про застарілість “національної держави” як домінуючої форми державності. За його логікою, в епоху глобалізації відбувається крах так званої Вестфальської системи, яка утвердила себе на європейському континенті починаючи з XVII ст., та її заміна певними наддержавними утвореннями. Якщо Хардт та Негрі1 вважають такими утвореннями “Всесвітню Імперію”, то, наприклад, такі відомі дослідники, як М. Кастельс говорять про деяку “Глобальну мережу” Хардт М. Империя. / М. Хардт, А. Негри; пер. с англ.; под ред. Г. В. Каменской, М. С. Фети-сова. - М. : Праксис, 2004. - 440 с. Кастельс М. Становления общества сетевых структур / М. Кастельс // Новая постиндустриальная волна на Западе: антология / Под ред. Л. Иноземцева. - М. : Academia, 1999. - С. 494. як новий тип суспільства та культури, “виробництва, життя та влади”, а не менш відомий І. Валерстайн - засновник так званого світ-системного аналізу - про “світосистему” Валлерстайн И. Конец незнакомого мира: социология XXI века / И. Валлерстайн; пер. с англ.; под ред. В. Л. Иноземцева. - М. : Логос, 2003. - 355 с..

З аналізу І. Валерстайна (який, між іншим, є теоретиком лівих поглядів) випливає дві взаємопов'язані тези. По-перше, теза про те, що капіталістична система світового господарства неможлива без нівелювання принципу суверенітету держав (у свою чергу на цьому принципі базуються і такі похідні складники національної держави, як територіальна цілісність та “нація”, як певна духовна сутність та принцип ідеальної єдності). Друга теза вченого полягає в тому, що капіталістична світ-система переживає найфундаментальнішу кризу, внаслідок чого, на його думку, руйнація держав-націй як її частин є невідворотною.

Якщо екстраполювати цю тенденцію на політику державного будівництва та націєтворення в Україні, то висновки можуть бути небезпечними не тільки для цього проекту, а й для національної безпеки молодої держави. Засвоєння наведених тез, їх журналістська і пропагандистська адаптація до масової свідомості та, зрештою, зведення до рівня банальних кліше породжують твердження про застарілість орієнтації на формування “класичного” державного суверенітету і відповідної національної ідентичності. Як наслідок, замість національного проекту маємо свідчення появи альтернативних сценаріїв, які можемо назвати інтеграціоністськими, тобто такими, які пропонують інтеграцію у наднаціональні структури (в кращому разі це проект “євроінтеграції”, в більш ретроградному вигляді -- різновиди відновлення колишньої неорадянської імперії на теренах СНД).

Проблема полягає не в тому, що будь-який інтеграціоністський проект є негативним за визначенням (у цьому контексті необхідно зазначити, що інтеграційні тенденції у світі є важливою ознакою сучасних процесів), а в тому, що ці інтег- раціоністські сценарії пропонуються як альтернатива розбудови держави-нації. Але в такій редакції подібний інтеграціонізм є вкрай небезпечним, оскільки не сприяє розвитку й закріпленню ще досить слабких інституціональних та ідеологічних механізмів української державності, посилює небезпеку “югославізації” України або її перетворення на “державу, що не відбулася” (в західній науковій літературі такі держави отримали назву failed states).

Такими є, на наш погляд, основні причини буксування “національної ідеї” на теренах України. Врахування перелічених ризиків та загроз як національній ідентичності України, так і самому її існуванню як суверенної держави дають змогу скоригувати сучасне розуміння української “національної ідеї”. Вона має бути зрозуміла не просто як набір певних ідентифікаційних формул, загальнонаціональних цінностей та ідеологем, а й як система мовних, інституційних та політичних практик, що базуються на цих формулах та постійно відтворюють їх у соціальних ритуалах.

З цього випливає, що “ідея” в розумінні єдності “духовного” та “практичного” не належить лише до сфери “мови” або сфери “світоглядних конструктів”, але є близькою до того, що сучасні теоретики ототожнюють із “соціально-політичним дискурсом”. Цей дискурс має системний характер, хоча в реальності багато з компонентів такої ідеальної системи неузгоджені між собою. Саме тому одним із найголовніших завдань у формуванні української “національної ідеї” є таке узгодження.

Складники української “національної ідеї” можуть бути проілюстровані таким чином.

Світоглядна цілісність/“національна картина світу”. Успішне функціонування ідеологічного апарату держави в аспекті формування національної ідентичності створення "національної картини світу” є першою, хоча й не єдиною умовою. Створення таких "загальнонаціональних інваріантів” не повинно бути обтяженим порівняно з радянською ідеологією, оскільки наявність такої "картини світу” є необхідною умовою національного консенсусу для всіх країн без винятку. Ефективність такої "національної ідеології” в сучасній Росії може бути прикладом і для України, де замість цілісної та системної картини світу існують неузгоджені фрагменти, що суперечать один одному. Крім того, очевидною є не просто відмінність у загальнонаціональних інваріантах, а й їх альтернативність, взаємовиключний характер, що створює напруження в культурному та духовному житті українського суспільства.

Виходячи з найпоширеніших дефініцій нації, що стали майже аксіомами, можна уточнити складники того, що ми називаємо "національний проект”, який повинен включати історичний аспект минулого та історичний проект, що містить образ майбутнього. Як бачимо, вибіркова історична реконструкція та ідеалізований образ майбутнього в "національній картині світу” перебувають відносно один до одного в певній симетрії та кореляції: з одного боку, історичний проект виступає як фільтр "пам'яті та забуття”, а з іншого - міфологізовані образи минулого ніби вже містять вибір майбутнього та виступають як своєрідна інстанція легітимації. Різниця полягає лише в тому, що "культурний канон” є більш усталеним та стабільним, тоді як складники історичного проекту значно змінюються під впливом політичної кон'юнктури.

На відміну від російської ситуації, в якій державний пропагандистський апарат зміг домогтися єдності у сприйнятті населенням знакових складників російського "культурного пантеону” (і досягти певної відповідності між образом російського минулого та сучасним російським проектом формування могутньої мілітаризованої наддержави з претензіями на універсальний культурний месіанізм), в Україні конкурують стратегії щодо побудови діаметрально протилежних "картин світу” (та історичних проектів) за шкалою "позитив/негатив”. Така ситуація "гуманітарного розколу” створює атмосферу духовного напруження та унеможливлює як національну консолідацію, так і єдину національну ідентичність взагалі.

Так, наприклад, якщо взяти "прецедентні імена”, відбір яких відбувається за принципом "герой/лиходій”, то побачимо "конфлікт інтерпретацій”. Тобто ті імена персоналій або соціальних груп, які одна частина населення або ідеологи, що створюють ці "міфи”, кваліфікує як "героїв”, інша частина - визначає як "лиходіїв”, і навпаки. Це стосується, наприклад, таких персоналій, як Богдан Хмельницький, Іван Мазепа (зрадник/борець за національну незалежність), Симон Петлюра, діячі ОУН-УПА (національні герої/посібники фашистів), та є виразним показником агресивної нетерпимості й розколу щодо базових історичних цінностей та традицій. Цей перелік можна продовжити багатьма діячами української культури та політики. Те саме стосується й оцінки "прецедентних ситуацій” ("прецедентних подій”), де ті самі події фігурують з радикально опозиційним знаком за принципом "чорне/біле”. Це, наприклад, такі події, як Переяславська Рада, спільна українсько-російська історія в рамках царської та радянської імперій, досвід української державності 1917-1923 рр., вторгнення радянських військ у Західну Україну в 1939 р., опір радянській владі в Західній Україні в 1940-1950-х рр., крах СРСР тощо. Немає єдності в суспільній свідомості і щодо Голодомору.

Той факт, що в Україні існують групи, які свідомо лобіюють російський погляд на історичні події, російський історичний проект у більш широкому розумінні, або частина населення, яка поділяє штампи російської пропаганди, призводить до симетричного ставлення і до історичного проекту України. Зокрема, типовим прикладом наслідків транслювання зазначених міфологізо- ваних стереотипів є ажіотаж навколо НАТО та “західного” проекту загалом. Якими б очевидними не здавалися наведені факти та міркування, незаперечним є те, що без певної уніфікації українського культурного канону й ціннісних складників українського національного проекту (на кшталт російського досвіду) формування української національної ідентичності, української нації виявляється малоймовірним. Тому в системі формування національної ідентичності завдання узгодження ключових пунктів “загальнонаціональних інваріантів” та їх адаптація у масовій свідомості є пріоритетними для пропагандистського апарату держави.

Національна консолідація. В аспекті проблеми ідентичності під “національною консолідацією” ми розуміємо інклюзію всього населення України в співтовариство “Ми” (і, відповідно, ексклюзію всього населення поза Україною в недиференційовану спільноту під назвою “Вони”, “Інші”, “зовнішній Світ”). Критерієм відсутності такої консолідації є ситуація, за якої мешканець Південно-Східного регіону здійснює операцію ексклюзії до “галичанина” та відповідно під “Ми” розуміє “православний, загальнослов'янський” або “спіль- норосійський світ”.

Загальнонаціональний історичний проект. Як зазначалося, цей проект спрямований у майбутнє та активізує не стільки переживання історичної пам'яті, скільки переживання історичної надії. Проект містить потужний мобілізаційний потенціал, незважаючи на те, що “образ майбутнього” або “світлого майбутнього” може бути утопічним та ідеалізованим. Класичною формулою “принципу радісної надії” і “принципу мобілізації” є гасло, проголошене М. С. Хрущовим: “Наші цілі зрозумілі, завдання визначені, до праці, товариші!”. Для сучасної Росії цей проект базується на небезпечному “реваншизмі”, який при всьому обскурантизмі має дієвий потенціал щодо впливу на масову свідомість.

Крім світоглядних конструкцій та “мовно-ідеологічних практик” величезну роль у формуванні національної ідентичності відіграють певні інститути. Серед інститутів, які безпосередньо пов'язані з формуванням нації, найбільшу вагу мають ті, що спираються на такий тип соціальної педагогіки, де домінують форми колективного примусу. З цього погляду розглянемо такі інститути.

1. Право. З одного боку, “право” відіграє важливу роль у створенні європейських націй. Навіть концепт “суспільної угоди” передбачає правову основу суспільства та спирається на передумови “свободи” індивіда, що забезпечується правом. З іншого боку, є кілька застережень, що ставлять під сумнів ексклюзивну роль цього інституту. По-перше, ми знаємо багато прикладів, коли процес на- цієтворення не спирався на цей інститут (держави Східної Європи, Радянський

Союз). По-друге, навіть у державах класичної демократії, крім права, величезну роль відіграли такі інститути, як централізована бюрократія (Франція), інститути армії та школи (де принцип примусу домінує над принципом індивідуальної свободи), ідеологічний вплив держави на масову свідомість (мобілізаційні технології патріотичного виховання). По-третє, спалах націоналізму в Європі доводить, що новітній расизм, який становить ядро цієї національної ідентичності епохи глобалізації, базується на підкреслено неправових принципах. І, нарешті, в ситуації “постполітики”, за якої централізоване адміністрування заміщає класичні політичні практики, посилання на право (“права людини”) часто залишається лише даниною традиції та поступається місцем технологіям управління й соціального контролю. Цей досвід зайвий раз підкреслює досить невисоку ефективність інституту права у вихованні почуття національного солідаризму та колективної причетності.

У ситуації, що склалася в Україні, маємо низку аргументів як на користь важливості принципу права в конституюванні української нації, так і проти завищення ролі цього інституту. Про важливість інституту права свідчать:

а) наміри інтегруватися в ЄС та регулятивність європейських правових стандартів; український нація державність

б) вигідна можливість протиставлення української демократії російському авторитаризму; в) необхідність формування “правового поля” для організації ринкових відносин та формування “середнього класу” як головного носія “національного інтересу” в державах з ринковою економікою. Проти акцентуації цього принципу: а) використання правової риторики силами, які не зацікавлені у формуванні національної держави в Україні та лобіюють російський проект; б) відсутність в Україні розвиненого “громадянського суспільства”, замість якого існує “політизована маса”, схильна до авторитарних або популістських технологій.

З наведеного бачимо, що на сучасному етапі формування української нації принцип права перебуває “між правовим нігілізмом та правовою софістикою”. Це означає співіснування як правових реформ, так і популістських технологій “масоутворення”, що передбачають згуртування спільноти навколо базових цінностей, політичного проекту та харизматичної політичної фігури, на яку масова свідомість проектує соціальні очікування та надії.

Церква. Не можна заперечувати важливість церкви в багатьох проектах націєтворення (наприклад, у США), хоча можна навести приклади використання “секуляризованих” технологій у формуванні нації (наприклад, у Франції, де місце церкви посіло суспільство). Прикладом такої значущості є сучасний російський православний фундаменталізм, на основі якого будується російська національна ідентичність. Саме тому для вирішення аналогічного завдання в Україні слід обережно акцентувати увагу на ролі церкви в національній консолідації. Вплив УПЦ МП є настільки глибоким та контрпродуктивним у сфері формування української нації, що вирішити проблему нейтралізації шляхом проголошення православ'я як української національної церкви неможливо. Кількість послідовників цієї конфесії є досить великою, а сама вона є провідником російського політичного проекту з такими рисами, як: а) антизахідництво; б) ідея єдності слов'янства; в) визнання пріоритету російського вектора в геополітиці тощо. Тому будь-яка спроба спиратися на православ'я у процесі розбудови української нації наштовхуватиметься на шалений спротив цієї конфесії.

Школа/Сім'я. Сучасні дослідники наголошують на значній ролі у формуванні національної ідентичності таких тісно пов'язаних між собою інститутів, як сім'я та школа. Функція школи в національному вихованні полягає в донесенні "національної картини світу”, де центральне місце належить позиціонуванню нації у світовій історії, до свідомості молодого покоління та його формуванню згідно з нею. Теза про важливість шкільного навчання може здатися декларативною банальністю, якщо її розглядати тільки як форму освіти, без урахування функцій певної дисциплінарної практики. У такому вигляді школа виступає як інструмент: а) соціалізації; б) впровадження соціальних норм; в) впровадження мовної уніфікації. Теза про взаємопов'язаність інституту сім'ї та інституту школи базується на тому простому спостереженні, що сім'я є ланкою "первинної соціалізації”, де відбувається синтез біологічного та соціального "виробництва”. У системі "національної держави” зв'язок між сім'єю та школою зумовлюється необхідністю синтезу "мовної спільноти” та "спільноти етнічної”.

Значущість школи як інструменту національного виховання була усвідомлена в сучасній Росії під час реформи підручників з історії. Мета цієї реформи - привести "застарілу національну картину світу” у відповідність до національно-державної ідеології. Ці акції отримали багато коментарів у західній пресі і були розцінені як відвертий крок до подальшого поглиблення авторитарного правління. Так, Т. Хелпін (газета “The Times”, Велика Британія) у статті "Підручники підганяються під путінське бачення історії” зазначив: "Тепер Кремль звернув увагу на школи і має намір прищепити дітям нове почуття націоналізму”. Автор цитує також висловлювання одного з редакторів посібника Л. Полякова, який пояснив цю реформу з російської точки зору: "Ми створюємо національну ідеологію, тобто світогляд нації, росіян на самих себе, світ навколо нас. І тоді вчителі будуть здатні просто нормально цей світогляд, цю ідеологію втілювати на практиці і тим самим формувати громадянсько-патріотичну позицію”.

Як наслідок, у шкільному вихованні сучасних росіян формується така "національна картина світу”.

Процедура ексклюзії. З російської "національної картини світу” ексклюзія поширюється на Захід, США ("держава глобальної Імперії”), лібералів та "поганих” олігархів (справа ЮКОСу та засудження М. Ходорковського), "кольорові революції” на просторі СНД і Помаранчеву революцію в Україні зокрема.

Процедура інклюзії. Нова інтерпретація історії (порівняно з ліберальним засудженням імперського та радянського минулого) передбачає інклюзію тих її моментів, які пов'язані з образом "великої держави”». Тобто в нинішню історію російської "нації” органічно входить вся радянська історія і, відповідно, канонізується характеристика розпаду СРСР як "велетенської геополітичної катастрофи”; фігура Сталіна, якого називають "найуспішнішим радянським лідером”, а його політику - "інструментом перетворення країни на велику державу”. Саме ця стратегія вибіркової інклюзії кваліфікується як "прищеплення почуття гордості за свою країну”.

Підсумовуючи аналіз використання шкільних та (квазі) сімейних практик для формування російської національної ідентичності, слід визнати, що, незважаючи на одіозність цього проекту в його обскурантистській ідеології, сама технологія використання цих інструментів втілена бездоганно. Відкидаючи зміст російської "національної картини світу”, можна стверджувати, що російська технологія може бути плідно використана в Україні, де має знайти свою формулу національного виховання у вигляді "школа + молодіжні організації”. Державному пропагандистському апарату необхідно розробити альтернативну "національну картину світу” з простими та адаптованими для масової свідомості процедурами "ексклюзії/інклюзії”. При цьому зручність російської конструкції для української національної картини світу полягає в тому, що тут може спрацювати проста операція інверсії: те, що в російському проекті є предметом ексклюзії, у проекті українському - предметом інклюзії, і навпаки. Наприклад, для українського проекту такими привілейованими "ексклюзивними” об'єктами виступають імперське та радянське минуле, проект сучасної "суверенної демократії тощо. Те саме стосується і молодіжних організацій, значення яких для виховання національних почуттів важко переоцінити. Це добре усвідомлюють ті політичні партії, які формують своє молодіжне крило.

Армія. Для завдань формування української ідентичності може бути використана формула: "Суверенітет. Сильна держава. Сильна армія. Сильна економіка. Сильна нація”. Роль армії як виховної, "дисциплінарної практики” в зазначеному контексті конституювання "національної держави” важко переоцінити, оскільки цей інститут, чия безпосередня мета полягає в забезпеченні жорсткого "відокремлення” "своїх” від "чужих”, володіє ресурсом мобілізаційних технологій, які є необхідним каталізатором патріотичних ідеологій.

Слід згадати, що історія формування національної держави тісно пов'язана з мілітаризацією свідомості. Цей зв'язок між мілітаризмом та націонал-патріотизмом можна легко побачити на прикладі Франції, чиї державні символи перенасичені воєнною символікою: пам'ятники видатним військовим діячам, назви вулиць та площ. Такий символ армії, як "Монумент Невідомому Солдату” - це теж французький винахід, засіб героїзації побутового життя як складник національної свідомості.

Не тільки європейська, а й, наприклад, радянська політична практика формування Homo Боуеїіеиз'а (який був протиставлений "буржуазному” Homo Nationalist використовувала ті самі технології у вигляді скоординованого шкільного, сімейного та мілітарного соціального "виховання”. Саме такий досвід застосовується у формуванні нової національно-державної ідентичності російським пропагандистським апаратом. Щодо підвищення ролі армії в сучасній російській масовій свідомості, то в цій пропаганді використовуються радянські ідеологічно-пропагандистські кліше про перемоги російської зброї в історії, постійна інформація про новітні озброєння сучасної Росії як потенційної наддержави. Як наслідок, російська масова та публічна свідомість є мілітаризованою, проте саме це (поряд з іншими системними перетвореннями в галузі "націєтворення”) дало змогу в досить стислий термін здійснити проект російської національної консолідації та виробити діючу національну ідею. Цей досвід також треба вивчати для вирішення нагальних завдань формування національної ідеї в Україні.

Як висновок зазначимо, що в національному проекті важливою є не лише ефективна дія таких основних інституціональних чинників формування нації, як школа, сім'я та армія, а й їх взаємна кореляція та системний характер зв'язків між ними. Національна ідея є не стільки "духовно-культурним феноменом”, скільки жорстким "політичним концептом”. Вона не лише містить набір ідей та "матриць ідентифікації”», а й спирається на алгоритмізований набір технологій та соціально-політичних практик. Інакше кажучи, нація є "сумою ідеологій і технологій”, які дають змогу перетворити населення в народ за досить стислий період. Основна ідея "конструктивістського підходу” полягає в тому, щоб, проаналізувавши ідеологічні, технологічні та інституціональні складники такого проекту, розробити на базі цього аналізу більш конкретні сценарії формування національної ідентичності й національної єдності в сучасній Україні.

ДЕРЖАВНИЙ ВИМІР ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ

Україна у 1991 р. здобула незалежність не через примхи чи добру волю тогочасних комуністичних або посткомуністичних вождів на зразок М. Горбачова або "бєловєзьких зубрів” - Л. Кравчука, Б. Єльцина та С. Шушкевича. Українська незалежність - не випадковість, не результат діяльності підступних ворогів православної єдності "трьох братніх слов'янських народів”, як це намагається вкладати в голови українців радикально налаштована націонал-патріотична російська пропаганда. Здобуття Україною незалежності було і є наслідком подвижницьких устремлінь багатьох поколінь політично свідомих українців.

А оскільки наша країна перебувала й перебуває у тому складному геополі- тичному регіоні, який С. Гантінгтон назвав "складкою цивілізацій”, то нашим попередникам - борцям за українську державність вистачило сповна історичних випробувань. Вистачить їх і нам, нинішньому та наступним поколінням свідомих своєї національної приналежності й національної місії українців. Проблема полягає в тому, щоб зустріти ці загрози та виклики сьогодення й недалекого або більш віддаленого майбутнього у всеозброєнні історичного досвіду нації.

Передусім слід зазначити, що проблема національної пам'яті перетворилася нині в предмет запеклого інформаційно-пропагандистського протиборства. Тим, хто досі перебуває в полоні російських міфів про "випадковість” і "недоречність” України та українства, кому байдуже, до якої держави це українство належатиме - власної або чужої, тим, кого Ч. Айтматов назвав свого часу манкуртами, цілковито не зрозуміла активність у напрямі утвердження "історичного символізму”, знакових постатей і подій української історії - як звитяжних, так і трагічних. Зокрема, вони різко засуджують Президента України за так званий гуманітарний ухил, який, мовляв, заважає йому зрозуміти потреби "звичайних громадян”. Журнал "Кореспондент” нещодавно писав на цю тему, звертаючись до В. Ющенка: "Давайте сплотим нацию не вокруг исторических символов, а вокруг высоких зарплат и широких свобод”.

Найважливішим завданням інформаційної політики у сфері відновлення та формування національної пам'яті, виходячи із відповідного міжнародного

досвіду, є створення знаково-символьної інфраструктури нації й держави, збереження її культурного коду. Саме для цього потрібна актуалізація історичного досвіду в широкому контексті забезпечення національної безпеки, до найважливіших складників якої належить національна ідентичність.

При цьому слід цілковито усвідомлювати зв'язок між національною пам'яттю та духовним здоров'ям нації й кожної людини. Руйнування всього, на чому тримається національна пам'ять, провокує аморальність, апатію, знищення не лише такої колективної особистості, як нація, а й особистості кожної людини.

Звідси - потреба в інформаційній опірності нації, її інформаційному суверенітетові та імунітетові. А набувається цей імунітет у процесі активної антидифамації (антинаклепництва), тобто безпосередньої участі у викривальних контрпропагандистських кампаніях, спрямованих проти тих, хто намагається “розвінчувати” намагання українського народу збудувати власну державність, усю нинішню та минулу українську політику змальовує лише як низку недолугостей та недоречностей, а самих українців -- як органічно неспроможних вибудувати власну державність.

Така лінія політичної поведінки не є новою. Свого часу історики австрійської школи придумали поділ націй на історичні та неісторичні. Українці, на їхню думку, належали до “неісторичних” як неспроможні до державного будівництва.

В аналогічному напрямі формулює свої тези сучасна російська пропаганда. Ці тези зводяться до посилення тверджень австрійських європоцентристів. Якщо останні відмовляли українцям у спроможності побудови держави, то сучасний російський міф, який транслюється за допомогою російських ЗМІ, твердить про те, що “української нації не існує взагалі”. (Ця теза є поширеною серед сучасної правлячої кремлівської верхівки та академічних інтелектуальних кіл. Зокрема, її приписують В. Путіну в приватній розмові з Дж. Бушем, яка не підтверджена, але й не спростована офіційною російською пропагандою). Якщо попередня російська пропаганда виходила з ідеологеми трьох “братніх народів” (тобто з того, що росіяни, українці та білоруси є різними видами в межах спільного роду), то сучасна радикальна версія російського міфу полягає в твердженні про те, що росіяни та українці є єдиним народом. У рамках цієї концепції “общерусского народа” “Україна” виступає лише як географічна назва “окраїнних земель”, тоді як “малоросійська” або “южноруська” народність є різновидом “общерусского народа” в межах одного виду.

У цьому контексті можна стверджувати, що важливим завданням інформаційної політики України у сфері національної пам'яті, завданням, яке безпосередньо стосується національної безпеки держави, є послідовна та системна деконструкція російського міфу про єдиний народ, розділену націю , який суттєво гальмує процес формування української національної ідентичності.

Хотілося б звернути також увагу на негативний досвід зарубіжних інституцій національної пам'яті. Як відомо, польська аналогічна установа фактично перетворилася на репресивний інструмент політичної боротьби, бо надто захопилася процесами так званих люстрацій, тобто розкриття потаємних зв'язків діячів давнього й недавнього минулого із російськими (радянськими) і власне польськими спецслужбами. Відповідно, нині у польській пресі, з одного боку, з'являються викиди різноманітного "історичного компромату”, а з іншого - колективні звернення на захист відомих політичних діячів. Зокрема, одне з таких звернень опубліковане на захист Леха Валенси, відомого діяча й фундатора польської "Солідарності”.

Політика, як відомо, - справа, далека від стерильності, і якщо у діяльності будь-якого політика уважно шукати "темні плями”, то їх за бажання можна завжди знайти. Звідси відомий вислів, що "в політику приходять зі світлим майбутнім, а відходять у темне минуле”. Пояснити таке тяжіння до виявлення "плям темного минулого” з позицій інтересів політичної легітимації неважко. Але справа не в цьому. Важливо, щоб Україна уникнула тієї пастки, в яку так часто потрапляють наші сусіди і яку, здається, успішно оминають розвинені нації.

Історію й історичних діячів слід сприймати такими, якими вони були, виходячи з презумпції історичного оптимізму, тобто в їх діяльності слід передусім виокремлювати позитивні моменти.

Американцям, наприклад, Уотергейт не закриває історично знакової постаті Р. Ніксона як історичного діяча, що підготував політику "розрядки”, виходу з безперспективної В'єтнамської війни тощо. Німці викреслили зі своєї історії ганебних діячів 12-річного періоду гітлеризму, але вони не піддають люстрації всіх учасників "гітлерюгенду” чи тих, хто не зі своєї волі став солдатом Вермахту.

Насамкінець слід наголосити на необхідності налагодження конструктивного діалогу Українського інституту національної пам'яті з інститутами національної пам'яті тих країн, історія яких тісно переплелася з вітчизняною історією, для стирання різноманітних білих та чорних плям історії, для синхронного погодженого у просторі й часі "відбілювання” таких плям, напрацювання спільної з ближніми та далекими сусідами стратегії подолання антиукраїнських стереотипів у масовій свідомості, яких насправді вистачає і які гальмують наше просування до Об'єднаної Європи.

СТРАТЕГІЯ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СОЦІУМУ

В Україні питанню стратегії розвитку не надається належної уваги, внаслідок чого події в політичному житті відбуваються досить непрогнозовано й ситуативно, що послаблює довіру до влади як з боку громадянського суспільства, так і міжнародного співтовариства.

Ігнорування в процесі державного управління принципів пріоритетності стратегії, організації зворотних потоків інформації й коригувальних впливів через зворотний зв'язок, пріоритетність функцій перед бюрократичними структурами призвело до збоїв у виконанні державних програм, яких нині в Україні налічується більше трьохсот і які або не виконуються взагалі, або ж виконуються з точністю “до навпаки”.

Спонтанне невмотивоване втручання політичного керівництва країни в науку й промисловість із порушенням принципу пріоритету наукоміст- ких, еколого-відновлювальних і ресурсозберігаючих технологій призвело до втрати Україною передових позицій у матеріалознавстві, кібернетиці та інформатиці, генетиці й клітинній біології. Випереджальне створення різних структур без встановлення їхніх функцій визначило збільшення чисельності й зростання агресивності бюрократичного апарату. І це, на жаль, стосується не лише сфери науки.

Насамперед йдеться про кризу державної соціальної та економічної політики, про конфліктний характер взаємовідносин політичних лідерів як між собою, так і з електоратом. Усі суспільні верстви разом із науковою та технічною елітами стали заручниками світоглядної ситуації в нашій країні, яку характеризує розмежування як наслідок духовного розшарування населення.

Відсутнє силове світоглядне поле соціальних взаємодій, наслідком чого є глибока моральна деградація особистості, суспільства і влади, різке падіння престижності освіти та освіченості, наукової праці і праці у сфері культури. Штампами на зразок демократія , права людини , плюралізм , ринок , які вже стали звичними й цілковито затертими, навряд чи можна пояснити ситуацію в Україні. Чисельні розробки й "плани дій” на догоду й на виконання умов співпраці з міжнародними організаціями на кшталт Ради Європи, ЄС, ОБСЄ чи НАТО уже давно перетворилися на бюрократичні документи, позбавлені будь-якого стратегічного значення й "живої душі”.

Україна, звітуючи перед партнерами щодо реалізації подібних документів, постійно виправдовується, що поки не виконала певний пункт спільно намічених "планів дій”, але невдовзі виконає й перевиконає. Уся ця знедушена бюрократія підозріло нагадує пріснопам'ятні "плани партії й народу” радянського періоду.

Водночас уже в перший рік президентства Віктора Ющенка було здійснено спробу створення Стратегічної ради з розвитку державної політики або ж Національної стратегічної асамблеї. Один із проектантів такої Асамблеї Є. Бистрицький окреслив головну передумову успішного функціонування Асамблеї стратегів - "відкритий доступ до інформації та прозорий процес вироблення рішень”.

Зрештою, все звелося до Указу Президента щодо створення відповідної ради з одночасною ліквідацією трьох подібних громадських рад, сформованих попередником нинішнього президента - Л. Кучмою. Проте, як і багато інших указів, цей також не виконується або лише декларується.

Існують ще 4-5 партійно-громадських стратегічних проектів розвитку України (від БЮТ, "Українського форуму”, ПР, ВГО "Успішна Україна” тощо), які написані яскравою мовою, містять чимало полум'яних закликів, але не дають відповіді на головне питання: "Що і як робити?”, не містять жодних аргументів і наукових обрахунків. Характерно, що автори таких піарівських документів науку або не помічають взагалі, або відводять їй службову допоміжну роль, не розуміючи пріоритетності завдань інноваційного розвитку України.

Не дивно, що замовники таких стратегічних документів їх не читають і не керуються ними у своїй практичній діяльності, а якщо виникає гостра потреба в модернізації та інших інноваціях, шукають підтримку за звичною схемою за кордоном.

Прикладом такого невтішного становища є майже одночасні звернення виконавчої влади у квітні 2009 р. за допомогою у справі модернізації української "Труби” (ГТС) до Європейського Союзу, а у випадку з енергозбереженням - до Японії. Напевно, уряд не вірить у потенціал вітчизняної науки й технологій або навіть не здогадується про його існування. Цікаво, чи звернувся б японський прем'єр за допомогою у вирішенні будь-якої нагальної технологічно-економічної проблеми до українців.

Водночас зрозуміло, що на початку своєї діяльності Стратегічна Рада (чи Асамблея), про яку вже йшлося, мала би вдатися до порівняльного аналізу того, що і як робиться в напрямі стратегічного планування внутрішньої та зовнішньої політики в інших країнах і, зокрема, у найголовніших стратегічних партнерів - США, ЄС та в найближчого сусіда - Росії.

Проте ті масштабні проекти стратегічного призначення, які здійснюють американці чи європейці в особі різноманітних РЕНД та інших "мозкових центрів”, слід належним чином профінансувати, тоді як вітчизняні керівники зазвичай хочуть отримати цінний інтелектуальний продукт майже задарма. А якщо їм це не вдається, то шукають фінансову й технологічну допомогу за кордоном.

Щодо використання досвіду Росії, то в українському керівництві намітилося більше точок незгоди, аніж згоди. До цього суцільного “дискоординансу” додалися ще й проблеми інтеграції обох країн з різними міжнародними структурами й передусім із НАТО.

Тим часом “державно-корпоративна Росія” має досить цінний досвід стратегічного планування, перехід до якого було намічено вже на початку президентства В. Путіна у вигляді Центру стратегічних розробок, який тоді очолив найближчий сподвижник Путіна петербурзького періоду його діяльності Г. Греф.

Зрештою, в Росії справа звелася до виокремлення чотирьох “національних проектів” соціального призначення (“Здоров'я”, “Освіта”, “Доступне комфортне житло” й “Розвиток АПК”). Але діяльність створеної у 2005 р. президентської Ради із реалізації президентських проектів, яку на початку багато хто розцінив як спробу створити ще одну “паралельну вертикаль влади”, не обмежується лише соціальною сферою. Зокрема, предметом пильної уваги цієї Ради є нано- технології, які стосуються інноваційного розвитку країни.

Стратегія науково-технологічного “проривного” розвитку України потребує встановлення владою та громадськістю більш “високої планки” конструктивної адаптації до нового світу, який нині народжується в процесі подолання світової кризи. Архітектура якісно нового світу ще перебуває у процесі становлення, і в цьому новітньому світі Україна має шанс для самовизначення й самоутвердження.

Саме в такому цілеспрямованому, динамічно організованому середовищі слід вибудовувати довгострокову перспективу стабільного та стійкого розвитку України. Це наш стратегічний шанс не лише технологічного оновлення економіки, а й усунення конфліктності в суспільстві, повернення довіри та ефективної взаємодії між владою і народом.

У процесі послідовного опрацювання та втілення в життя такої загальнонаціональної і науково-технологічної стратегії є можливість конструктивно впливати на весь спектр партнерів та опонентів, “ворогів” і друзів України в сучасному світі, змінюючи типологію зв'язків, що вже склалися, здійснюючи потрібні корективи тощо.

Нинішній режим державної влади переживає не найкращі часи, не маючи широкого соціального фундаменту, адекватної національним особливостям моделі державного устрою, довіри громадян до державної влади та її політики. Такий невтішний стан речей багато в чому пояснює відсутність загальнонаціональної стратегії розвитку, яка передусім має мобілізуючий і консолідуючий потенціал.

Отже, питання загальнонаціональної стратегії розвитку - це питання того, чи зуміє Україна динамічно відродитися після нинішньої внутрішньої та загальносвітової кризи не як держава третього світу, а як розвинена європейська держава, і чи буде цей результат досягнуто не авторитарними, а демократичними методами, на засадах загальнонаціонального консенсусу.

ПОЛІТИКА ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В КОНТЕКСТІ ВИКЛИКІВ ТА ЗАГРОЗ ПОДІЙ НА ДОНБАСІ

Сьогодні політика інтеграції українського суспільства є найбільш актуальною для держави проблемою. Йдеться про пошук шляхів відстоювання незалежності і зміцнення державності в умовах гібридної війни. Роботу з цієї проблематики слід було розпочинати з моменту отримання незалежності, загострилася вона понад 10 років тому, з часів зародження "донбаського синдрому”, проте і зараз питання інтеграції українського суспільства на часі. Нині у нас згуртоване суспільство. Це очікувано, оскільки зовнішня загроза державності завжди мобілізує до єдності. "Градус” єдності, який сьогодні живиться патріотизмом, ще є досить високим, проте поволі знижується. Отже, маємо терміново реалізовувати політику національної єдності, і потрібно переходити від теорії до практики.

Для того щоб успішно реалізувати політику інтеграції, необхідно заставити Росію піти з Донбасу і Криму. Як це зробити, який запас міцності і рішучості в Росії, як їй протистояти - питання відкриті. Проте, не вирішивши їх, ми не зможемо ефективно реалізувати політику інтеграції щодо окупованих територій. Цю роботу розпочинати потрібно вже зараз, незважаючи на успіхи чи поразки в гібридній війні.

Змусити Росію піти з Донбасу - це сьогодні лейтмотив Мінського переговорного процесу. Так, ми зазнаємо і будемо зазнавати потужного тиску з боку Росії, якій насправді немає діла до своїх маріонеток у Донецьку і Луганську. Росія прагне підірвати життєздатність Української держави, у тому числі за допомогою окремих пунктів Мінської угоди. Так, нас будуть примушувати до ухвалення самогубних рішень деякі наші західні партнери. Але ми вже звикли до цього і не маємо наміру більше поступатися національними інтересами.

Особливу увагу слід приділити інформаційній політиці протидії російській пропаганді. Нагадаю, що Кремль розпочав пропагандистську підготовку до агресії проти України з 2008 року. Ідеологічним обґрунтуванням агресії стала концепція "русского мира”. У пресі, на телебаченні, в Інтернеті реалізовувалися пропагандистські кампанії і спеціальні інформаційні операції. Масовими накладами видавалися різноманітні книги про майбутню російсько-українську війну.

Російська пропаганда мала три основні цільові аудиторії: західну, українську і власне російську.

Головним завданням на західному напрямі було доведення штучності української нації і приреченості Української держави, яка так і не відбулася.

Поміж українців поширювалися міфи про правічну єдність з російським народом, про "триєдиний, штучно розділений російський народ”. Оспівувалися переваги приєднання до новітньої Російської імперії/СРСР-2 "під геніальним керівництвом В. Путіна”. Водночас доводилася неспроможність українських еліт управляти незалежною державою, акцентувалася увага на їх корумпованості, нездатності до компромісів тощо.

У свою чергу російське суспільство інфікувалося ідеями великодержавного шовінізму, імперства, православного фундаменталізму, російського фашизму тощо. Озвучувалися тези щодо неповноцінності інших народів порівняно з “найдуховнішим у світі” російським народом. При цьому російська пропаганда не зупинялася перед поширенням найбрутальніших вигадок. Гідну конкуренцію в цьому пропагандистам становили лише російські політики і дипломати.

Інформаційна компонента гібридної війни спрацювала в Криму. Однак уже в подіях на сході України вона не дала очікуваного результату. Це змусило Росію перейти до формату військового вторгнення.

Сьогодні Україна повинна дати ефективну відповідь на інформаційну агресію. Ця відповідь має бути такою ж комплексною, як і російська пропаганда. І цільова аудиторія має бути та сама: це Україна, захід і Росія.

Необхідно забезпечити інформаційний простір якісним вітчизняним інформаційним продуктом. Треба активізувати державну інформаційну політику на окупованих територіях. Практично не використовується потенціал інформаційного спротиву на зовнішній арені. Тут Міністерство закордонних справ не закриває всі проблемні напрями. Слід створити ефективне іномовлення. Маємо визнати, що на сьогодні воно існує більше де-юре, ніж де-факто.

Висновок очевидний. Необхідно розробити нову модель політики національного єднання. Зволікати не можна, тому що втрата теперішнього шансу може коштувати дуже дорого.

Размещено на Allbest.ru