Формування української національної ідентичності

3. Не менш важливе об'єднавче значення має мовний чинник, який істотно впливає на перебіг консолідаційних процесів у нашому суспільстві. З перших років незалежності українську мову проголошено державною з відповідним нормативно-правовим підґрунтям. Майбутнє української мови в Україні тісно пов'язане з державотворенням, адже упродовж останніх двох століть вона була чи не основним атрибутом української свободи, незалежності й прагнення до самобутнього життя. Належне функціонування української мови - це не акт примусу чи утиск інших мов у нашому суспільстві, це необхідність вироблення надійного змістовного “інструменту”, з яким пов'язана і національна інформаційна безпека, що поволі формується, і вироблення цілісного комунікаційного поля.

4. Важливе значення на сучасному етапі мають державно-церковні взаємини як чинник громадянського суспільства. Україна є багатоконфесійною державою, поряд із традиційними для українського суспільства віруваннями та конфесіями функціонують нові. Не секрет, що проблема взаємовідносин релігії й політики вкрай хитка. Будь-яка політична криза чи протистояння здатні задіяти конфесійний чинник як засіб впливу на громадськість. Не менше насторожують і зовнішні впливи, що можуть здійснюватися через конфесійно-релігійні інституції на політичне життя в нашій країні, а значить, і пригальмовувати процеси суспільної консолідації в Україні та бути серйозним випробуванням національній безпеці.

5. Значення демократичних цінностей для становлення політичної нації в сучасній Україні не можна недооцінювати. їх основу утворюють кілька суттєвих положень, без яких неможливий подальший розвиток нашого суспільства, що претендує називатися демократичним і відкритим. Це, зокрема, нормативно-правове закріплення основних положень, що передбачають функціонування системи справедливої співпраці, політичної рівності, вільне ринкове господарювання, чесна конкуренція, чітка структура влади (відповідний розподіл повноважень між гілками влади), рівність громадян перед законом, вільний інформаційний простір, незалежні засоби масової інформації, процеси приватизації, активна соціальна політика, продуктивне поєднання різних політичних та інтелектуальних поглядів. Першими здобутками на цьому шляху є введення національної валюти, прийняття Конституції, впровадження принципів приватизації, закладення механізмів соціальної політики, уникнення міжконфесійної та міжетнічної конфронтації й деструктивних процесів.

6. Специфічною особливістю етнополітичної ситуації в Україні є використання етнічного чинника регіональними елітами з метою політичної мобілізації населення регіонів. Такий інструменталістський підхід до етнічності уможливлює виокремлення населення регіонів як певних (квазі) етнічних груп через визначення та конституювання (суб) етнічних ознак - соціокультурного підґрунтя консолідації територіальних спільнот. Варто зазначити, що інструменталізація етнічності, з одного боку, є компенсаційним механізмом, що має подолати негативні наслідки тривалих дезінтеграційних процесів та руйнування колишніх інституціалізованих соціальних зв'язків на національному рівні, проте, з іншого боку, створює небезпеку для загальнонаціональної консолідації, адже сприяє як міжрегіональному протистоянню, так і протистоянню між центром та регіонами.

Як свідчать соціологічні опитування, розподіл преференцій між громадянами різних регіонів України значною мірою залежить від місця проживання, тобто від територіальної, регіональної ідентифікації. Передусім це стосується східних та південних регіонів України, де внаслідок значної етнокультурної строкатості й водночас соціокультурної гомогенності населення російськомовних промислових міст етнічна ідентичність дедалі більше поступається ідентичності регіонально-територіальній. У цьому контексті набуває особливого значення позиція місцевих інтелектуальних осередків, спроможних використати місцевий соціокультурний матеріал для обґрунтування історичних і культурних ознак певної територіальної спільноти.

7. В Україні є кілька регіонів, де існують передумови для виникнення сепаратистських рухів. В основі цих явищ лежать конфесійні, мовні, етнічні, політичні, економічні та культурні чинники. До регіонів, де наявний перед-сепаратизм, слід віднести передусім Крим, Донбас, Закарпаття. Загалом останніми роками можна спостерігати тенденцію до зрощення етнополітичного та регіонального чинників, унаслідок чого етнополітична ситуація значно ускладнюється, виявляючись у феномені етнорегіоналізму. Посилення відцентрових процесів у цьому випадку уможливлюватиметься істотними модифікаціями етнічної ідентичності, появою нових та реанімацією старих (суб) етнічних спільнот, як за етнічними, так і за територіальними ознаками.

Сепаратистські процеси в донецькому регіоні підживлюються місцевими інтелектуальними осередками, що намагаються відновити історичну пам'ять про існування Донецько-Криворізької республіки. Проте цей різновид політичного руху має не стільки сепаратистське, скільки регіоналістське забарвлення, його перетворенню на сепаратистський рух можуть сприяти активізація етнопо- літичного та економічного чинників: у Донецькому регіоні проживають 38 % росіян, а більшість населення (майже повністю російськомовного) зорієнтована на підтримку відносин із Росією; на території регіону розташована величезна кількість промислових підприємств, а концентрація металургійного, машинобудівного та вугільнодобувного виробництв найвища по Україні, що, власне, і стимулює регіональні еліти до протистояння центру.

8. Найскладнішою етнополітичною проблемою, що позначається на процесах регіоналізації, є невирішеність питання правового статусу кримськотатарського населення АРК. Намагання кримськотатарської еліти закріпити за кримськими татарами статус "корінного народу” Криму, що згодом уможливить порушення питання про національно-територіальну автономію відповідно до права на політичне самовизначення народів, значною мірою ускладнює етнополітичну ситуацію у цьому регіоні. З одного боку, кримськотатарське керівництво підтримує тісний зв'язок з політичними силами переважно в західних і центральних регіонах України, що номінально свідчить про проукраїнські політичні уподобання кримських татар. З іншого боку, протиставлення репатріантів місцевому населенню призводить до ускладнення консолідації кримськотатарського населення. Зокрема, населення Криму у своєму ставленні до кримськотатарської етнічної спільноти дедалі частіше схильне публічно позиціонувати себе не як представників окремих етносів (росіян, українців, білорусів), а як слов'янське населення Криму, що має помітні проросійські, а отже, відцентрові преференції. Таким чином, поглиблення етнополітичних проблем (облаштування кримських татар-репатріантів) здатне спровокувати виникнення та загострення також регіональних проблем.

Отже, за наявності у різних регіонах України специфічних інтересів присутність у деяких із них компактних і до того ж чисельно помітних етнічних спільнот надає етнополітичним відносинам у державі доволі виразного регіонального характеру. На етнополітичній мапі України вирізняється низка так званих проблемних регіонів, які або є зосередженням складного комплексу міжетнічних відносин, або самі ініціюють порушення гострих питань, позиція яких з різних етнополітичних суб'єктів виявляється нерідко суперечливою.

9. Співробітництво України з євроатлантичною спільнотою передбачає без- пековий, етнокультурний, соціальний, інтеграційний, часовий і навіть історичний аспекти. Зараз, коли йдеться про євроатлантичну інтеграцію України, її насамперед варто пов'язувати із залученням до безпекових утворень, головним з яких є НАТО. Дослідження свідчать, що в рамках загальноєвропейського процесу формування "Ширшої Європи” спільне коло інтересів Україна - ЄС становить взаємна зацікавленість у гарантуванні геополітичної стабільності та зміцненні систем забезпечення національної безпеки і лише потім - розвиток різнобічного політичного, економічного та інформаційного співробітництва, налагодження і розширення громадських, наукових чи культурних зв'язків.

Під тиском обставин відбуваються суттєві зміни в баченні ЄС моделі європейської системи безпеки. Зокрема, ЄС поступово трансформується з полі- тико-економічної організації в безпекову, що сприяє просуванню українських ініціатив щодо формування спільної європейської політики безпеки. Тому з огляду на наш потенціал у цій сфері та досвід партнерства з НАТО Україні варто інтенсивно розвивати співробітництво в галузі безпеки не тільки з НАТО, а й з ЄС.

Перспективи інтеграції України в систему європейської безпеки залежать від сприятливого співвідношення міжнародних і внутрішніх чинників, зокрема від умов та особливостей розширення НАТО і ЄС, а також від характеру реформування владно-політичної, соціально-економічної, правової і військової сфер українського суспільства.

регіоналізм консолідація український політичний

3. КОНФЛІКТ СВІТОГЛЯДІВ В УКРАЇНСЬКОМУ СОЦІУМІ

На початку нового тисячоліття перед українським суспільством постало чимало принципових питань, породжених складними реаліями сьогодення. На зламі тисячоліть зазнали докорінних змін не лише наші уявлення про світ та наше місце в ньому, а й власне світ набув нового, незвичного вигляду. Причетність українського суспільства до процесів, які відбуваються у світовій політичній, фінансово-економічній, інформаційно-технічній чи екологічній сферах, засвідчує той факт, що ми існуємо не ізольовано, а інтегровані та відкриті до нових трансформаційних процесів сьогодення. Очевидно, що всі позитивні та негативні глобальні зміни відповідно позначаються на становищі українського суспільства.

Головною суперечністю, властивою сучасному українському суспільству, є своєрідний конфлікт між двома типами світоглядів, що поляризує Україну та залишає відкритим питання громадянської консолідації і суспільної стабільності. Йдеться про домінуючий у суспільстві консервативний світогляд, притаманний особистостям, перед якими гостро стоїть проблема адаптації до швидких глобальних, соціокультурних, політико-економічних, фінансових трансформацій, які видозмінюють звичний устрій життя, та про новий інноваційний світогляд, який поволі формується й окреслюється на противагу йому. Основним імпульсом для інноваційного типу мислення є усвідомлення необхідності перманентного впровадження нових економічних, правових, культурних, соціальних стратегій, які адекватно реагували б на сучасну картину світу і на ті зміни, що в ньому виникають.

Проблема полягає у тому, що саме на ґрунті такого конфлікту нині модифікуються і відновлюються давні міфи, які, власне, і поляризують український соціум. Зокрема, це прикра й досі реальна опозиція між Заходом і Сходом, яка наскрізною тріщиною пролягла між україномовними і російськомовними українцями, їхніми різними історичними реаліями та долями, світоглядами й соціокультурними ідентичностями, політичними симпатіями та переконаннями. Особливої актуальності ця проблема набула напередодні і під час президентських виборів, коли західноукраїнські та східноукраїнські етно-, мовно-, соціокультурні ідентичності політизувалися, набувши ознак конфронтації "свій - чужий”.

Звісно, з цим пов'язані різні регіональні ціннісно-смислові традиції, заперечення яких ґрунтуються на звичайному нерозумінні історичних обставин, під впливом яких сформувався той чи інший регіон України і жителі якого набули рис власної ідентичності.

Сьогодні глобальні та регіональні виклики поставили українське суспільство перед складною проблемою досягнення політичної консолідації. Соціокуль- турна строкатість України та наявність помітних міжрегіональних диспропорцій засвідчує існування істотних відмінностей як у політичних преференціях громадян, так і в їх ставленні до реалій економічного, соціально-політичного та культурного розвитку. Все це актуалізує проблему необхідності досягнення компромісу, який дасть змогу спрямувати конфліктну енергію в русло спільних демократичних проектів.

Звичайно, досягнення компромісу на ґрунті демократичної політичної культури є лише першим кроком до політичної консолідації українського суспільства. Але такий компроміс передбачає удосконалення старих та розроблення і запровадження нових демократичних процедур, спрямованих на розвиток політичної культури, створення адекватних сьогоденню механізмів публічної репрезентації, обговорення та відстоювання особистих інтересів. Підтримка і стимулювання демократичних ініціатив громадян стає нині чи не найважливішим політичним завданням.

Водночас політична консолідація українського суспільства передбачає подолання консервативних упереджень стосовно української культури та історії. Зрештою, визначальним на шляху досягнення політичної консолідації має стати урахування багатьох інтересів, презентованих різними політичними силами, та пошук компромісу з дотриманням норм демократичної політичної культури.

Підсумовуючи, потрібно наголосити на тому, що глобальні та регіональні виклики українському суспільству загострюють проблему становлення і розвитку демократії на пострадянських теренах. Демократичні перетворення та курс на сприяння розвитку демократичних інституцій є вже не питанням вибору, а умовою можливості збереження і зміцнення державного суверенітету України, а також спроможності держави ухвалювати принципові та життєво важливі рішення в інтересах всього українського суспільства.

4. ЧИННИКИ КОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СОЦІУМУ

Загальновідомо, що поступ держави, її авторитет залежать значною мірою від ступеня консолідації народу, який творить цю державу. Чим згуртованіша нація, тим менше конфліктів у суспільстві, а отже, державний організм є перспективнішим на шляху свого розвитку. У цьому контексті нинішній стан українського соціуму з багатьма його проблемними ситуаціями потребує стратегічної переорієнтації на пошук внутрішніх механізмів самоорганізації та розвитку.

До безперечних позитивних тенденцій суспільного розвитку незалежної України слід віднести зміцнення української політичної нації. Феномен останньої визначається громадянством певної людської спільноти, тобто існуванням держави зі своїми громадянами на засадах демократичних традицій і цінностей. Політичну націю формують державотворчий етнос, у нашому випадку український, а також усі національні меншини країни. Спільним для всіх є громадянство України - держави, яку вони творять для себе, захист прав та свобод кожного з членів суспільства, національні інтереси країни загалом.

Як відомо, основою громадянського суспільства є демократія і водночас чітка законодавчо-правова база, яка регламентує права та обов'язки громадян держави. У цьому контексті чи не найвизначальнішою рисою є рівність усіх без винятку громадян перед законом, з одного боку, і рівність перед законом громадян та держави - з іншого. На жаль, існуюча правова, особливо відомча сукупність законів, актів, постанов та розпоряджень містить положення, які порушують цю вимогу. Йдеться про пільги, привілеї, грошові винагороди за почесні звання, посади тощо. Намічений у попередні роки намір переглянути існуючу систему пільг та привілеїв на сьогодні так і не здійснено.

Консолідуючий потенціал нації залежить від багатьох чинників. Серед них найперший - наявність у народу спільної території проживання, культурних традицій, історичної пам'яті, самосвідомості, ідентичність економічного простору, релігії, мови. Кожен із цих чинників має ще низку складників. Скажімо, релігійний чинник включає наявність святих місць, свят, обрядів, інституційного комплексу конкретного народу. Коли йдеться про культурні традиції, то маються на увазі спільні звичаї, усталена літературна, фольклорна, мистецька парадигми світобачення, притаманні тій чи іншій спільноті.

Значну роль у консолідації нації відіграє спільна історична пам'ять народу. Особливо актуальною вона є за умов наявності “чорних” і “білих” сторінок в історії нації. Проблема відновлення й утвердження історичної пам'яті потребує не лише знання причин та негативних чинників, а й шляхів їх подолання. Ними мають бути, по-перше, ідеологічна, пропагандистська, виховна і культурна робота, по-друге - політичні та адміністративні заходи.

Це потреба двох рівнів - громадського й державного. Суспільно практичну потребу мають забезпечувати, з одного боку, громадська діяльність, з іншого - державні та конституційні гарантії.

Не менш важливе об'єднавче значення має мовний чинник, який відчутно впливає на процеси консолідації у нашому суспільстві. З перших років незалежності українську мову проголошено державною з відповідним нормативно-правовим підґрунтям. Проте тут у нас є проблеми. Навіть у державних структурах нерідко нехтуються вимоги чинного законодавства про мови, не кажучи вже про заклади освіти тощо. Місцеві органи влади у східних та південних регіонах пустили мовні процеси на самоплив. У результаті маємо поглиблення мовної “тріщини” в Україні, яка підживлює політичне протистояння внутрішнього “заходу” і “сходу”. Важливою гуманітарною проблемою залишається осмислення, залучення до загальнонаціональної консолідації та нормативно-правове забезпечення прав і свобод українців, що емігрували з Батьківщини й активно займаються збереженням, відтворенням і розвитком своєї національної культури за кордоном, пропагуванням її визначних здобутків. Інакше кажучи, держава зобов'язана ретельно вивчати та досліджувати реальний стан культурно-освітнього, соціального, матеріального представництва української діаспори в тих чи інших країнах, звертатися з пропозиціями і клопотаннями до урядів цих країн з метою забезпечення належних прав і свобод для наших земляків, що передбачено міжнародними нормативно-правовими документами.

Мусимо зазначити, що сьогодні навіть релігія, яка впродовж багатьох століть була основоположним інтегруючим імпульсом для українців, здебільшого виконує дезінтегруючу функцію. Міжконфесійні протистояння, суперечки, конфлікти лише призводять до напруження в суспільстві, стають на заваді досягненню громадянської злагоди і консенсусу.

Причини метаморфоз, у результаті яких релігійний чинник відчутно нівелював свій універсальний моральний потенціал, визначаються специфікою конфесійного середовища в Україні. Успішному вирішенню питання духовної консолідації української спільноти перешкоджає відсутність у державі релігійної інституції, яка б змогла виступити генератором побудови цілісного духовного простору.

Специфічною особливістю етнополітичної ситуації в Україні є використання етнічного чинника регіональними елітами з метою політичної мобілізації населення регіонів. Такий інструменталістський підхід до етнічності уможливлює виокремлення населення регіонів як певних (квазі) етнічних груп шляхом визначення та конституювання (суб)етнічних ознак - соціо- культурного підґрунтя консолідації територіальних спільнот. Варто зазначити, що інструменталізація етнічності, з одного боку, є компенсаційним механізмом, що має подолати негативні наслідки тривалих дезінтеграційних процесів та руйнування колишніх інституціалізованих соціальних зв'язків на національному рівні, проте, з іншого боку, створює небезпеку для загальнонаціональної консолідації, адже сприяє як міжрегіональному протистоянню, так і протистоянню між центром та регіонами. Як свідчать соціологічні опитування, розподіл преференцій між громадянами України різних регіонів значною мірою залежить від місця проживання, тобто від територіальної, регіональної ідентифікації. Передусім це стосується східних та південних регіонів України, де внаслідок значної етнокультурної строкатості й водночас соціокультурної гомогенності населення російськомовних промислових міст етнічна ідентичність дедалі більше поступається ідентичності регіонально-територіальній.

У цьому контексті набуває особливого значення позиція місцевих інтелектуальних осередків, спроможних використати місцевий соціокультурний матеріал для обґрунтування історичної та культурної "особливості” певної територіальної спільноти. Успішність процесів консолідації українського суспільства значною мірою залежить від реалізації державою виваженої регіональної політики. До її ключових завдань належить зменшення міжрегіональних економічних і соціальних диспропорцій. Характерним є нерівномірне розміщення на території України економічного потенціалу, значні відмінності між регіонами за обсягом виробництва та основними соціальними параметрами. Держава має вжити відповідних заходів щодо стимулювання розвитку тих регіонів, які найбільше цього потребують.

Прогресивний розвиток нашої держави неможливий без усвідомлення необхідності суспільної консолідації. Обравши пріоритетом розбудову демократичного правового суспільства, ми повинні чітко усвідомлювати консолідуючу роль держави в цих процесах і бути готовими до численних проблем, які отримали в спадок і які ще неодноразово даватимуться взнаки у майбутньому. На сьогодні перед державою, вищими органами влади стоїть багато невирішених внутрішньо- і зовнішньополітичних питань у сфері консолідації суспільства. Саме держава та структури, які її репрезентують, мають бути взірцем суспільної консолідації, дбати про гармонізацію та створення оптимальних умов співіснування різних автентичностей, незалежно від їх етнічної, релігійно-конфесійної, статевої, соціальної чи політичної приналежності. Завдання нинішньої народної влади полягає в тому, щоб суспільна консолідація була не порожньою фразеологією чи абстрактною метою, а щоденним, наполегливим курсом, який поступово втілюватиметься.

У контексті суспільної консолідації особливого значення набувають європейські інтереси України та її євроінтеграційні прагнення. Сьогодні саме вони є наріжними передумовами остаточного формування сучасної української політичної нації. Неодноразово наголошувалося, що в Україні не функціонують належним чином громадські інститути, потребує підвищення соціально-матеріальний рівень забезпечення більшості населення, залишається низькою правова культура тощо. Євроінтеграційний курс - це насамперед можливість реорганізувати та модернізувати власну країну "зсередини”, не чекаючи сторонньої допомоги. Передумови для успішної реалізації євроінтеграційної стратегії у нас є - це і європейська традиція України, і її культура, географічне розташування. Досягнення суспільної злагоди в питаннях інтеграції до ЄС є запорукою встановлення цілісного бачення Європою української політичної нації, української держави, української геополітики. Без цього навіть в умовах економічного оздоровлення, впорядкування державного кордону тощо інтеграція до Європи не матиме перспектив.

5. МОРАЛЬНЕ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬНО- ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Незважаючи на важливість проблеми забезпечення морального здоров'я нації як окремого пріоритету діяльності Української держави, вона не мала конкретного визначення. Логіка такого підходу зрозуміла: забезпечення морально-духовного здоров'я нації ставилося в залежність від урегулювання економічної та соціальної сфер суспільного життя і розглядалося як результат вирішення проблем бідності, безробіття, забезпечення справедливої оплати праці, належного рівня та якості життя громадян, впровадження дієвих програм соціальної підтримки, захисту молоді та пенсіонерів, медичного обслуговування населення тощо. Відповідно проблематика гуманітарного розвитку нації була представлена передусім цими напрямами.

Економічні негаразди, звичайно, не сприяють морально-духовному здоров'ю нації. Зокрема, минулого року темпи росту ВВП України знизилися в п'ять разів - з 12,1 до 2,4 %. Може так статися, що в першому півріччі зростання дорівнюватиме близько 1 %. Зокрема, у промисловості матимемо 1,5-2 % зростання. Є підстави прогнозувати, що інфляція за підсумками року становитиме близько 14 %.

У минулому році у структурі доходів населення соціальні виплати перевищили заробітну плату на 6 %. Це означає, що родини, які живуть за рахунок соціальних виплат, захищені надійніше, ніж родини, в яких є працюючі. Знижується мотивація до праці: вигідніше отримувати соціальні виплати, ніж отримувати зарплату. Як наслідок, починає руйнуватися солідарна система пенсійного забезпечення, населення старішає, бюджет має відволікатися на Пенсійний фонд. Тому необхідно змінити політику у сфері оплати праці, тобто спиратися не на соціальне забезпечення, а на гідну зарплату працюючих з тим, щоб вони могли забезпечити своїх утриманців.

Отже, маємо економічні проблеми, які не сприяють поліпшенню морального здоров'я нації. Водночас досвід розвитку нашої держави переконує в тому, що вирішення соціально-економічних проблем суспільства саме по собі ще не є запорукою духовно-культурної гармонізації. Сьогодні дедалі очевиднішою стає необхідність посилення уваги держави до забезпечення духовно-культурних потреб української нації і підтримки моральних цінностей як важливого регулятора суспільних відносин.

Можна стверджувати, що за роки незалежності в Україні упевнено формується нова національна самосвідомість громадян, що загалом оздоровлює моральний клімат. Водночас розвиток українського соціуму позначений низкою загрозливих тенденцій.

Так, протягом останнього десятиріччя в суспільстві зберігається, а подекуди й зростає дефіцит солідарності, довіри до державних інститутів, взаємної довіри між громадянами, нерозвиненість горизонтальних зв'язків у суспільстві, слабкість спільних цінностей і завдань. Тривожною реальністю є прогресуюча “атомізація” нашого соціуму. У суспільних настроях переважають скептицизм та апатія, значна кількість громадян вважає несприятливим морально-психологічний клімат у суспільстві. Набуває поширення не притаманна українській духовності життєва позиція примітивного прагматизму (підпорядкованість усіх моральних норм економічній вигоді, принципу “кожен сам за себе” тощо). Традиційні норми моралі ще залишаються важливим соціальним регулятором, проте необхідно визнати, що нинішні українські реалії спонукають швидше порушувати, аніж дотримуватися їх.

Економічні тенденції свідчать про можливість погіршення ситуації у 2006 р. У 2004 р. у нас було позитивне сальдо торговельного балансу на рівні 3,5 млрд дол. США. У 2005 р. попередньо маємо мінус 1,5 млрд дол. США. Виходячи з того, що ми втратили багато ринків, а збільшення ціни на енергоносії зменшить конкурентоспроможність нашої продукції, у нас будуть серйозні проблеми з торговельним балансом і у 2006 р. Реалізовуючи експорто-орієнтовану модель, ми не займалися внутрішнім ринком, хоча саме він становить основу будь-якої економіки.

У процесі розвитку суспільство повинно мати певну мету. Потрібно знати стратегічні пріоритети розвитку та до чого прагнути. Без моральних орієнтирів за складних економічних умов людині складно зорієнтуватися.

Загалом є всі підстави говорити про те, що українське суспільство переживає не кращі часи в аспекті морально-ціннісних орієнтирів. Задля виходу з кризи Українська держава повинна проводити послідовну політику морально-духовного оздоровлення українського народу. Її основними напрямами мають бути:

- пропаганда та популяризація традиційної суспільної моралі, повернення їй високого ціннісного статусу, заохочення її дотримання, підтримання в суспільстві атмосфери нетерпимості щодо нехтування загальноприйнятими етичними нормами, виявів жорстокості, аморальності та бездуховності;

- істотне розширення і вдосконалення просвітницько-виховного сегмента національного медіа-простору, створення сприятливих умов для засвоєння суспільством високих духовних та культурних цінностей, надбаних людством;

- забезпечення належних умов для морального виховання молодого покоління;

- відродження культу сім'ї та родинних цінностей;

- пропаганда здорового способу життя;

- культивування дбайливого ставлення до природи.

Сучасні можливості обробки і передачі інформації створюють умови для динамічного розвитку демократичних суспільств, участі громадян в ухваленні найважливіших рішень, подолання відчуженості тощо. Не варто забувати, що сучасні ЗМІ відіграють визначальну роль у формуванні образу світу, в якому ми живемо. Захист інформаційного суверенітету України, національного інформаційного ресурсу є одним із провідних механізмів формування системи суспільної свідомості. Тому ЗМІ, працівники культури, освіти тощо мають відповідати не лише за підтримку належного морально-психологічного стану в суспільстві, а й загалом за гармонійність духовно-культурного розвитку нації.

Необхідно розпочати системну та інтенсивну роботу зі створення конструктивного й адекватного іміджу України у свідомості самих українців. Образ нашої країни, що формується вітчизняними ЗМІ, є здебільшого негативним. Завдяки йому для багатьох громадян Україна - це політично нестабільна, корумпована та криміналізована країна з розбалансованою економікою, де триває депопуляція, розгортаються епідемії туберкульозу, ВІЛ/СНІД, квітне наркоманія тощо. Такий інформаційний продукт викликає у суспільстві не лише скептично-нігілістичне ставлення, а й (і це значно тривожніше) відчуття безвиході та апатії.

Сьогодні за своєю тематично-жанровою структурою електронні ЗМІ в Україні передусім є ареною політичної боротьби "за виборця” і джерелом примітивних розваг. Водночас у занепаді перебувають галузі дитячого, освітнього телебачення, майже не представлене якісне художнє, документальне та науково-популярне кіно. Таке телебачення може сформувати лише малорозвиненого споживача різного роду "розваг” із мінімальними можливостями повноцінної соціалізації, а не відповідального, інтелектуально та духовно зрілого громадянина сучасної демократичної держави.

У морально розвинених країнах, досвід яких у цій сфері нам варто було би врахувати, основні функції телебачення інші. Вони полягають у просвітництві, формуванні та популяризації конструктивних загальносуспільних цінностей, ідеалів, моделей поведінки, етичних стандартів соціального буття. Загалом потрібно визнати, що вітчизняні ЗМІ у цьому аспекті поки що лише невеликою мірою відповідають своїм завданням. Вони не стали інструментом гармонізації відносин у суспільстві, відродження віри в майбутнє, просвітництва та виховання молоді.

Безумовно, перегляд принципів регулювання інформаційного простору України в жодному разі не повинен означати його штучної ізоляції від світового: по-перше, це безперспективно та шкідливо для країни й нації, по-друге, навряд чи можливо взагалі. Так само малоефективною буде політика прямого адміністративно-директивного тиску. Найоптимальнішим у такому разі видається комплексний, гнучкий підхід до регулювання інформаційної сфери, який мав би поєднувати нормативно-правові важелі та систему фінансово-економічних, податкових стимулів і стримувань, з одного боку, та заохочення громадськості до створення організацій на кшталт британської “Асоціації глядачів і слухачів”, яка бореться за очищення ефіру від низькопробної телепродукції, - з іншого.

Морально-духовне здоров'я українського суспільства, як, зрештою, і повноцінне його існування, неможливе без розвиненого й процвітаючого села. Це фундамент, ґрунт нації, основне джерело її духовної та фізичної сили, традицій і самосвідомості. Нині, як відомо, українське село перебуває у стані глибокої стагнації та кризи, найкрасномовнішою ознакою якої в площині соціально-демографічних процесів є стрімке його старіння.

Не зупиняючись детально на суто економічних аспектах цієї багатовимірної проблеми - відродження українського сільського господарства (оскільки

Конференція охоплює ширші сфери, аніж соціально-економічна проблематика), наголосимо лише на необхідності створення на селі гідних умов життя і можливостей для повноцінного розвитку особистості. Зокрема, потрібно інтенсивно розвивати соціальну інфраструктуру, впровадити справедливу оплату праці працівників сільськогосподарської сфери, покращити житлові умови, істотно вдосконалити систему охорони здоров'я, реконструювати й модернізувати мережу закладів культури та освіти. Зрозуміло, що наша аграрна економіка потребує невідкладного комплексного реформування на засадах демократії й вільних ринкових відносин, але це вже є предметом іншого дослідження. Підкреслимо, що за неабиякої складності та масштабності ці завдання є стратегічно важливими, пріоритетними і об'єктивно потребують негайного вирішення.

6. ВІДМІННОСТІ МІЖ РЕГІОНАЛЬНИМИ ПОЛІТИЧНИМИ КУЛЬТУРАМИ

Відмінності між регіональними політичними культурами продовжують зберігатися в таких вимірах: використання української мови в громадському житті; розуміння патріотизму, заснованого на українському (національному чи етнічному) чинику; геополітичні орієнтири: США, Європа, ЄС і НАТО чи Росія, ЄЕП, СНД.

Через слабкість горизонтальної ідентифікації українців (порівняно з вертикальною) на Сході і Півдні виник феномен “подвійної ідентичності”, “людей двох націй”. “Біполярність”, тиск на владні структури то однієї, то іншої світоглядної і ціннісної систем породжують дуалізм підходів і, як наслідок, “шкутильгаючі” дії владних структур.

Розходження між Сходом і Заходом перешкоджають національній консолідації та демократичним реформам, є загрозою територіальній цілісності й суверенітетові народу. Опозиція “двох Україн” підсилюється взаємовиключними інтерпретаціями радянського минулого, зокрема щодо участі українців у Другій світовій війні. Сьогодні громадяни країни швидше підтримають примирення ветеранів Радянської і німецької армій, ніж ветеранів УПА і ветеранів Радянської Армії.

Наявність двох полюсів - східного з тяжінням до Росії і західного з тяжінням до Європи - є найскладнішою проблемою української ідентичності.

В українській неоднорідності немає нічого унікального. Антагонізм між італійцями Півдня та Півночі буде серйознішим, ніж взаємні претензії між жителями Івано-Франківська й Луганська. Французи - це ледь не різні раси, згуртовані ідеєю французького громадянства, мови та культури. Росіяни - це спільнота не менше як трьох великих груп субетносів: північноросіян, південноросіян, сибіряків. І це окрім всіх інших, кого вони завоювали. Об'єднати східних і західних українців можна у випадку, якщо буде реалізована нова мрія існування Соборної України й українців як єдиного організму. В інтересах України - не федералізація, не конфедералізація, не розпад на дві держави, а "квітуча складність, множинність” у зміцненні і збагаченні загальнонаціональної української спільноти.

Самоідентифікація нації, так само як і її ідентифікація у міжнародному полі, значною мірою залежать від мови, яку ця нація визнає, розвиває і, зрештою, з якою вона живе і якою презентує себе у світовій спільноті.

Водночас існують значні проблеми в регіональному аспекті мовної ситуації, на яких перед виборами спекулюють недобросовісні політикани. Якщо загалом в Україні, за даними перепису 2001 р., українську мову вважали рідною 67,5 % населення, то в АР Крим цей показник становив лише 10,1 %; у Донецькому регіоні - 24,1 %; в Луганській області - 30 %, що відповідно на 6,5 та 4,9 % менше, ніж за даними перепису 1989 р. Протилежна ситуація склалася на Заході України. Українську мову вважали рідною в Івано-Франківській області 97,8 % населення; Волинській - 97,3 %; Рівненській - 97 %; Львівській - 95,3 %.

Отже, очевидною проблемою є мовний дисбаланс в Україні. І вона є набагато глибшою і серйознішою, ніж може здаватися на перший погляд, що дуже наочно показав перебіг виборів Президента України 2004 р.

Другою проблемою є загроза розмивання українського інформаційного простору. Мова є одним із визначальних чинників його формування. Структура, якість і наповненість інформаційного простору стає однією з головних умов формування і захисту національних інтересів, важливим чинником національної безпеки. Ця проблема особливо гостро постає у східних та південних регіонах.

Отже, пріоритетними напрямами мовної політики мають бути:

1. Виправлення мовного дисбалансу в Україні.

2. Захист національного інформаційного простору як одного із ключових складників захисту національних інтересів в інформаційну епоху.

Вирішення цих проблем може бути реалізованим лише на шляху підвищення престижності української мови, яка може формуватися в різний спосіб: через здобуття освіти, вживаність органами влади, культивування в ЗМІ, створення та ефективну реалізацію конкурентоспроможних витворів мистецтва (книг, фільмів, телепрограм тощо) на вітчизняному ринку. Кожна з цих позицій потребує ретельної уваги відповідних державних органів як на рівні фінансування, так і на рівні законодавчої підтримки.

Кілька слів - про мовну Хартію національних меншин, про яку дуже багато говорять. Так само, як і про намагання зробити російську мову державною.

Точаться дискусії про можливість запровадити російську мову як державну, принаймні у певних регіонах. Проте давайте звернемося до автентичного тексту Хартії і одразу зрозуміємо її дух і силу. "Охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні перешкоджати офіційним мовам і необхідності вивчати їх” (Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. - Страсбург, 5 листопада 1992 р.).

До розряду релігійних проблем, вирішення яких залежатиме безпосередньо від результатів парламентських виборів, можна віднести проблему утвердження Української Помісної Православної Церкви. Причому йдеться про той формат її конституювання, який визрів після Помаранчевої революції, тобто на ґрунті православних юрисдикцій Київської традиції. Іншими словами, на ґрунті УПЦ КП й УАПЦ.

Так от, якщо “помаранчевим” політсилам вдасться перемогти під час виборчих перегонів 2006 р. і сформувати більшість у Верховній Раді, то цілком реальним є поновлення переговорного процесу між УПЦ КП й УАПЦ задля пошуку оптимальних форм їх об'єднання в Помісну Церкву з подальшим її визнанням на міжнародному рівні. Отже, тріумф колишніх союзників по коаліції “Сила народу” відкриє непогані перспективи для утвердження в Україні національно орієнтованої Помісної Православної Церкви.

У разі ж реваншу опозиції появу останньої доведеться відкласти на невизначений час. Натомість цілком імовірною видається реанімація превалюючого статусу УПЦ МП, оскільки про підтримку цієї православної структури заявляють і Партія регіонів, і блок “Не ТАК!”, і Народний блок В. Литвина тощо. А це означатиме тільки одне - посилення впливу на духовний простір українського суспільства з боку РПЦ, що, безумовно, не відповідає національним інтересам України та становить загрозу національній безпеці Української держави.

У цьогорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України зі щорічною Доповіддю “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році” було визначено, що одним із стратегічних напрямів розвитку держави на середньострокову перспективу є “формування інтелектуально орієнтованої економіки”. Тому нагальним завданням будь-якої політичної сили, що працює на інтереси Української держави, є стимулювання розвитку інтелектуального потенціалу суспільства, який зосереджений у сфері освіти і науки.

Якщо стратегічний напрям розвитку на середньострокову перспективу вітчизняної освітянської галузі відомий - реалізація основних положень Болонської декларації як стандартів формування конкурентоспроможної системи освіти в Україні, то стратегічні пріоритети розвитку національної науково-технологічної сфери лише напрацьовуються. Проте стратегічні завдання науки є вже окресленими Президентом України на вимогу часу - це приєднання до міжнародних науково-дослідницьких проектів у рамках оновленої Лісабонської стратегії ЄС, розвиток аерокосмічної сфери через участь у спільних міжнародних програмах, розроблення енергоощадних технологій, винайдення нових джерел енергії тощо.

Об'єднання всіх політичних сил навколо ідеї розвитку національного інтелектуального потенціалу суспільства заради майбутнього всієї України може стати стрижневим у подальших суспільно-політичних та соціально-економічних перетвореннях на теренах нашої держави.

Размещено на Allbest.ur