Еволюція загроз національній безпеці України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЕВОЛЮЦІЯ ЗАГРОЗ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ

1. ДИНАМІКА ЗАГРОЗ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ ЗА РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Політична сфера

1. Динаміка загроз національній безпеці у політичній сфері чітко простежується у виборах 1990, 1994, 1998 рр.

У 1990 р. основну загрозу політичному реформуванню суспільства становила ортодоксальна частина компартійної номенклатури.

У боротьбі з нею утворилася широка коаліція всіх прогресивних демократичних сил, яка, зрештою, домоглася успіху і зруйнувала тоталітарний політичний режим. Референдум 1991 р. засвідчив надзвичайно високий рівень політичної консолідації українського народу, а отже, національної безпеки країни.

Однак після здобуття незалежності політична єдність суспільства одразу не закріпилася, оскільки рельєфно виокремилися корпоративні інтереси різних кланів політичної, економічної та духовної еліт. Почалося нестримне хаотичне нагромадження матеріальних благ і запекла боротьба за особисте лідерство. Скориставшись слабкістю політичної влади, провідні позиції в країні захопив кримінальний бізнес, що створив тіньову економіку. Спостерігається процес послаблення політичної влади. Боротьба різних її гілок, руйнація владної вертикалі спричинили хаос і безладдя в країні, що цілком влаштовувало антиукраїнські сили та кримінальний капітал. Таким чином, постійно нарощувалася соціальна напруженість у суспільстві, що створювало реальну загрозу національній безпеці країни. Це виявлялося насамперед у двох зрізах: невпинно знижувався її економічний, воєнний та інтелектуальний потенціал; втрачалася підтримка широкими народними масами реформаторських зусиль політичної влади.

Вибори 1994 р. фактично легітимізували таке становище. Парламент виявився нежиттєздатним у вирішенні нагальних проблем. Спроби Президента України централізувати і посилити політичну владу в країні у 1994-1998 рр. не дали бажаного результату.

Опір “директорського корпусу” і лівих сил, які виражали його інтереси в політичній сфері, посилився. Водночас активізувалися політичні кола, які репрезентували інтереси кримінального капіталу та корумпованого чиновництва. Найбільш вагомим досягненням у цей період було прийняття Конституції України. Основний Закон держави було прийнято завдяки енергійним діям Президента України і підтримці патріотичних сил. До виборів 1998 р. в Україні, як і в Росії та інших пострадянських країнах (за винятком хіба що Прибалтійських республік) сформувалися потужні олігархічні клани і з'явилася реальна загроза встановлення олігархічного політичного правління. Могутні регіональні клани олігархії створюють загрозу цілісності країни. Економічне і політичне протистояння регіонів і водночас Центру може мати для України фатальні наслідки.

2. Олігархічні структури, які виникали на базі кримінального капіталу і корумпованого чиновництва, не зацікавлені в розвитку національного виробництва, виробники зазнають суттєвих утисків з боку цих структур, погіршуючи економічне становище країни і змушуючи керівництво вживати непопулярних заходів для хоча б відносної стабілізації суспільного життя. Це, зрештою, спричиняє невпинне погіршення умов життя, десоціалізацію дедалі більшої кількості людей.

Для відчутного поліпшення становища більшості українських громадян необхідне не зменшення й без того мізерних соціальних виплат і подальше сповзання України у "боргову яму”, а урізування "апетитів” олігархічних структур, максимальне обмеження кримінального капіталу і корупції, ефективні заходи з підтримки вітчизняного виробника, повернення у державотворче русло регіональних політичних еліт, відновлення довіри народу до керівництва країни.

В Україні наближається пік соціальної кризи, про що свідчить, зокрема, стрімке посилення хаотичних дій різних соціальних груп у регіонах, поглиблення сегментації та дезінтеграції суспільства і водночас поява маси дрібних національно-політичних, релігійних, корпоративних утворень, збільшення кількості безробітних.

Тактика влади має ґрунтуватися не на лікуванні "хвороб зростання”, чергового перехідного періоду, а на визначенні наукових засад політичного устрою суспільства. Принципово важливо перебороти існуючий конфлікт мети політичного розвитку України: не загострювати відносини з опозицією, нейтралізуючи її, шукаючи шляхи тимчасового примирення, послаблення протиріч тощо, схиляти на свій бік соціальні прошарки населення.

Владі конче потрібно принципово змінити пріоритети у своїх методах впливу. Сьогодні українська влада виражає інтереси значної частини населення, основну увагу приділяє поточним негараздам, не переймаючись невизначеністю майбутніх змін, демонструючи владу примусу і залежності. Це дуже ризикований метод державотворення. У країні необхідно сформувати "владу” експертних знань, компетентності за існуючими світовими стандартами.

Влада зобов'язана - особливо в нинішньому скрутному становищі для неї самої і суспільства - виявити здатність до самокритики, широкого професійного діалогу у сфері державного управління. Структури влади без кардинальних, раціональних, модернізаційних зрушень -- це стан системної кризи України у нестійкій рівновазі на довгі роки.

3. Велика кількість громадян колишнього СРСР, незалежно від національності, місця проживання після виходу на пенсію обирали саме Україну. Тому тепер маємо один із найгірших у світі коефіцієнтів співвідношення між працюючими та пенсіонерами, незважаючи на те що Україна посідає одне з останніх місць за показниками середньої тривалості життя. Оскільки ж СРСР асоціювався перш за все з Росією, то проголошення незалежності України не сприйняли саме ці верстви населення, які мали хибні уявлення про "розірвані зв'язки”.

Особливо вразливими в цьому аспекті були східні та південні регіони, які історично перебували під впливом російського менталітету.

Існували значні проблеми у відносинах між східним та західним регіонами країни.

Найзначнішим досягненням національної політики слід вважати зближення східного та західного регіонів, протистояння яких мало дестабілізуючий вплив на загальнополітичні процеси в країні. Успіхом є повернення кримських татар на історичну батьківщину.

Певну небезпеку становлять проросійські настрої Південної та Східної України, і особливо Криму, які "підігрівають” окремі російські діячі.

Слабкою ланкою є неконтрольованість діяльності деяких товариств на кшталт "Сохнута”, що під виглядом просвітницької діяльності висунули гасло "репатріюємося раніше батьків” і таким чином схиляють до еміграції молодь, яка, особливо з огляду на вікову структуру населення, вкрай необхідна Україні.

Потрібна тверда позиція української влади в Криму (м. Севастополі) щодо антиукраїнських виступів на зразок демаршів за участю Ю. Лужкова.

Слід здійснювати чіткий контроль за функціонуванням усіляких товариств, аби їх діяльність відповідала задекларованій. Більше уваги варто приділяти захисту українських громадян, які з тих чи інших причин опинилися за кордоном. Людина за будь-яких обставин має відчувати підтримку своєї держави.

Економічна сфера

Так, під час розроблення економічної політики не було здійснено наукового аналізу стану матеріальних складників економічної безпеки.

На тривалий час реаліями стали нестабільність економічних процесів, глибокий спад виробництва, інфляція, приховане безробіття, руйнація фінансово-бюджетної і грошово-кредитної систем. До того ж дієвість важелів економічної політики істотно обмежувалася перманентною кризою влади, яка щороку загострювалася.

Системний аналіз причин катастрофічного погіршення основних економічних показників за роки економічних перетворень спонукає до висвітлення питання загроз економічній безпеці України, що виникли саме внаслідок заходів економічної політики. Перманентне падіння рівня економічної безпеки дає змогу констатувати неефективність економічної стратегії держави.

Грошова система була зруйнована безконтрольною монетарною політикою 1992-1993 рр., доларизацією економіки, стрімким зростанням бартерних розрахунків та готівкового складника грошової маси. Починаючи з 1994-1995 рр. шляхом жорстких рестрикцій вдалося значно скоротити темпи інфляції. Водночас таке скорочення одночасно з падінням виробництва слід насамперед розглядати як придушення інфляційних процесів. Грошовій системі не було повернуто здатність коректно передавати ринкову інформацію і слугувати провідником ринкових стимулів.

У ході активної політики макроекономічної стабілізації 1996-1997 рр. вдалося істотно зміцнити грошовий та валютний складники економічної безпеки. Однак таке зміцнення було досягнуте внаслідок накопичення великої кількості системних диспропорцій, тому тенденція до підвищення економічної безпеки істотного розвитку не набула.

У зв'язку з використанням валютного курсу як інфляційного якоря за 19941997 рр. в умовах грошових обмежень українська валюта подорожчала втричі. З 1996 р. динаміка валютного курсу та цін у промисловості практично не виявляла ознак кореляції, отже, валютний курс припинив бути регулятором та індикатором економічної динаміки. Намагання зміцнити показники економічної безпеки в грошовій сфері, завищуючи вартість гривні, поставили вітчизняні та імпортні товари у різні конкурентні умови, а також сприяли спекулятивному попиту на національну валюту й виражені в ній цінні папери. Останнє далося взнаки у серпні та вересні 1998 р. та призвело до падіння курсу гривні.

Економічна стратегія, спрямована на макроекономічну стабілізацію як засіб підвищення економічної безпеки держави, зумовила посилення загроз економічній безпеці економічних суб'єктів, що не сприяє інвестиційному процесу та загрожує руйнуванням економічного потенціалу України.

2. Можна констатувати, що кредитно-банківська система України фактично втратила здатність до акумулювання та ефективного перерозподілу ресурсів, її діяльність не є чинником зміцнення економічної безпеки. Відбувся розрив промислового і банківського капіталів, що не свідчить про наявність цілісної фінансової системи загалом.

Падіння виробництва через зменшення податкової бази скоротило бюджетні надходження. Намагаючись зміцнити бюджетну безпеку, уряд підвищував норму оподаткування, яка вийшла за рівень ефективної ставки, перетворившись на чинник інфляції витрат. До того ж уряд фактично відмовився від використання державного бюджету як засобу економічного регулювання. Тим часом скорочення витрат бюджету на соціальний захист, культуру, охорону здоров'я тощо становить значну небезпеку для соціальної стабільності, а скорочення фінансування науки зумовлює наростання загроз національній безпеці в майбутньому.

Завдання скорочення бюджетного дефіциту як стратегічного пріоритету, підвищуючи тимчасово економічну безпеку держави, переносить тягар надмірних витрат на плечі економічних суб'єктів. Тим самим створюється істотна загроза їх безпеці. Послаблюються відтворювальні процеси підприємств як складників процесу загального суспільного відтворення. Політика конфіскаційного стягнення заборгованості підприємств Пенсійному фонду та за податковими платежами видається вкрай небезпечною, оскільки є черговим втручанням у процеси економічного відтворення, грубим порушенням економічної безпеки підприємств і не може бути виправдана навіть необхідністю збору коштів для пенсійних та інших виплат.

Однією з найпотужніших загроз економічній безпеці стало застосування ОВДП як джерела неемісійного фінансування дефіциту бюджету.

Необхідність постійно залучати додаткові обсяги позичкових ресурсів за умов відпливу в 1998 р. з позичкового ринку нерезидентів та виснаження внутрішніх фінансів спричинила вилучення значних коштів для фінансування державних потреб. За умов дотримання принципів жорсткої монетарної політики це призводить до збільшення дефіциту грошей та утримання високих процентних ставок. Широкі операції НБУ на ринку ОВДП потребують мобілізації додаткових грошових ресурсів шляхом подальшого підвищення облікової ставки та збільшення резервних вимог. Це у свою чергу знову підвищує ціну обслуговування дефіциту бюджету.

Тим часом підвищення процентних ставок та збільшення привабливості державних цінних паперів за доволі обмеженої фіскальної ефективності безпосередньо руйнують потенціал економічного зростання, а значить - усувають перспективи надходження на покриття боргів держави нових, а не перерозподілених фінансових ресурсів.

Починаючи з 1994 р. стратегія придушення інфляції шляхом істотного зниження внутрішнього попиту, посилення податкового тиску та застосування валютного інфляційного якоря призвели до значного спаду саме в галузях промисловості з великою часткою доданої вартості та орієнтованих на кінцевого споживача.

3. Природне за глибокого спаду промисловості зростання імпорту, який сьогодні щонайменше на 40 % заповнює внутрішній ринок, є потужним чинником пригнічення українського виробництва та збільшує товарну залежність економіки України. Через викривлену структуру цін і витрат, несприятливі умови діяльності українських підприємств конкуренція між українськими підприємствами та зарубіжними фірмами виявляється позбавленою фундаментального принципу еквівалентності обміну, не виступає, як у ринковій економіці, чинником підвищення технічного рівня підприємств та є загрозою економічній безпеці України, що може призвести до падіння національного виробництва.

Загрозою економічній безпеці є кількісні орієнтири приватизації. З виходом підприємств з-під реального підпорядкування державі відбулося руйнування системи економічної координації, оскільки ринкове середовище формується значно повільніше, ніж здійснюється ліквідація адміністративного контролю. Як наслідок, юридично державна власність опинилася в становищі фактично нічийної, розгорнувся процес розтягування її і залучення до сфери дії тіньової економіки. Було зроблено спробу знайти вихід із ситуації, що склалася, у прискореній приватизації держмайна. Але на практиці впровадження ринкових законів відбулося значно раніше, ніж інституційні зміни змогли сформувати критичну масу ринкових суб'єктів, що зумовило пригнічення і деформацію розвитку приватних підприємств.

Таким чином, економічна політика, що проводилася в Україні протягом 1992-1997 рр., незважаючи на досягнутий успіх в окремих напрямах економічної безпеки, призвела до її послаблення як інтегрального показника та складника національної безпеки. Макроекономічна стабілізація не була підкріплена на мікро- рівні і не супроводжувалася реальними ринковими реформами та стимулюванням розвитку підприємницької діяльності. Тому засоби державної політики, що відігравали позитивну роль на початкових етапах - перехід до позитивних процентних ставок, фінансування бюджетного дефіциту за рахунок ОВДП, утримання стабільного валютного курсу, - із середини 1998 р. почали активно дестабілізувати становище і стали чинниками розгортання фінансової кризи.

Укази Президента України з підтримки підприємництва є важливим кроком у напрямі зміцнення економічної безпеки. Однак за умов суперечності між важелями фінансового врегулювання та стимулами до конструктивного підприємництва результат дерегулювання підприємницької діяльності, зниження податкового пресу може бути далекий від очікуваного.

Основними напрямами державної стратегії у сфері забезпечення економічної безпеки України є:

- створення надійної системи економічної безпеки України, забезпечення можливості самостійного стійкого соціально-економічного розвитку;

- розширення місткості внутрішнього ринку та збільшення внутрішнього попиту;

- забезпечення науково обґрунтованих обсягів грошової маси, необхідних для забезпечення відтворювального процесу, поєднання жорсткого контролю за динамікою грошової маси із стимулюванням структурної перебудови та економічного зростання;

- створення стійкої конкурентоспроможної національної кредитно-фінансової системи, розвиток інститутів довгострокового кредитування, інструментів стимулювання щодо надання інвестиційних кредитів, контролю за їх цільовим спрямуванням, страхових гарантій їх повернення;

- подолання кризи платежів, нормалізація платіжного процесу, забезпечення дотримання суб'єктами господарської діяльності платіжної дисципліни;

- розвиток системи мобілізації внутрішніх заощаджень підприємств та населення з метою їх використання для здійснення інвестицій, відновлення інвестиційного потенціалу підприємств за допомогою інструментів амортизаційної політики, конкурсних методів приватизації, спрощення доступу до кредитних ресурсів та податкових стимуляторів;

- здійснення перебудови виробничої структури з метою досягнення ефективності і конкурентоспроможності економіки за першочергової орієнтації на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;

- здійснення широкого комплексу інституційних змін для створення ефективної організаційної системи економіки: подальшої приватизації держмайна, сприяння групуванню та переплетенню капіталів, розвитку промислово- фінансових і промислово-торговельних об'єднань, налагодження інших організаційних схем;

- здійснення раціоналізації структури зовнішньої торгівлі шляхом впровадження тимчасових тарифних та нетарифних обмежень з метою переведення конкуренції національних та зарубіжних виробників на еквівалентній основі, стимулювання експортних виробництв;

- подолання тенденцій до криміналізації економіки, ліквідація кримінального складника тіньової економіки, зміцнення безпеки господарської діяльності економічних суб'єктів.

У світлі майбутніх виборів Президента України особливої актуальності набуває проблема мікроекономічної ціни макроекономічної стабілізації. Зростає потреба в стратегіях розвитку, що забезпечують максимальну консолідацію суспільних сил та пропонують напрями вирішення кризових проблем шляхами, відмінними від тих, які останнім часом засвідчили свою неефективність.

4. Безпека грошової системи, валютна, бюджетна безпека мають розглядатись як передумови структурних перетворень та економічного зростання. Необхідно досягнути такого рівня показників цих складників економічної безпеки, який, з одного боку, не призводив би до надмірної нестабільності макроекономічних умов діяльності ринкових суб'єктів, а з іншого - зусилля з його підтримання не мали б значного дестимулюючого впливу на розвиток цих суб'єктів. Зокрема, спроби утримання в 1998 р. темпів інфляції, близьких до запланованих 7-8 %, потребуватимуть вжиття заходів з регулювання грошової сфери (висока облікова ставка, збільшення резервних вимог тощо), які паралізують процес структурної перебудови української економіки.

До надмірного навантаження на валютні резерви та грошову систему країни загалом може призвести спроба утримувати надто високий курс гривні на тлі фінансової кризи в Росії та Україні. Тим часом помірна девальвація гривні сприятиме підвищенню конкурентоспроможності національних товаровиробників та зростанню експорту, позитивним зрушенням у його структурі, поповненню резервів Нацбанку і компенсуватиме втрати від подорожчання обслуговування зовнішнього боргу. Можна очікувати також зміцнення конкурентних позицій національних виробників на внутрішньому ринку.

Виходячи з інтересів економічної безпеки, потрібно зорієнтувати грошову політику на забезпечення руху товарів та відтворювального процесу грошовою масою і поступове скорочення рівня інфляції як наслідку загального зниження витрат, а не технічного “звуження” пропозиції грошей. Необхідною є поступовість в очищенні грошової системи від сурогатів, бартеру, використання іноземних валют тощо. У зв'язку з цим слід першочергово розглянути питання про перетворення боргів на ліквідні квазігроші, що дасть змогу ввести їх у грошовий обіг та збільшити фактичну грошову масу беземісійним шляхом.

Джерелом додаткових ресурсів для фінансування пріоритетних сфер економічного зростання, часткового погашення заборгованостей із заробітної плати та інших виплат, погашення частини внутрішнього державного боргу може бути також цільова грошова емісія.

У сфері кредитної політики, з огляду на досвід зарубіжних країн, необхідно реалізувати стратегію кредитної експансії, орієнтуючись на активне кредитування за диференційованості процентних ставок залежно від цільового спрямування кредитів і суворого контролю за ним. На наш погляд, за наявності значних незавантажених потужностей зростання грошової маси та попиту внаслідок послаблення монетарних обмежень зумовить швидке відновлення основних виробництв і матиме незначний інфляційний ефект.

Шляхом до подолання системних диспропорцій в українській економіці є стимулювання заощаджень та створення умов для їх перетворення на інвестиції через фонди медичного і соціального страхування, емісію цінних паперів цільового призначення із стислим терміном повернення коштів, спеціальні умови індексації ощадних внесків, інші засоби мобілізації наявних у країні фінансових ресурсів.

Незважаючи на дефіцит державних коштів, слід зберегти практику пільгового оподаткування, стимулюючи за допомогою податкових пільг економічне зростання та інвестиції. Зменшення потенційних надходжень до бюджету може бути компенсоване розширенням джерел доходів бюджету шляхом зміщення тягаря оподаткування на багатші прошарки населення та непродуктивні види діяльності.

Безпосереднім завданням держави є створення умов для ринкового формування структурних пріоритетів, які врешті-решт сприятимуть успіху України в конкурентній боротьбі на світових ринках, нададуть економічному розвитку науково-технологічного спрямування. Потрібне зміщення акцентів стабілізації на розкриття "інноваційних ніш” - активізацію сфер економічного зростання, розвиток яких матиме мультиплікаційний ефект для інших виробництв та галузей народного господарства.

Процес зміцнення платіжної дисципліни підприємств та стягнення їх заборгованостей державі можна повернути у конструктивне русло, використавши для об'єднання розпорошеної під час масової приватизації власності. Зокрема, можливий розвиток державних холдингових компаній як засіб часткового відновлення контролю за приватизованою власністю. Групування та переплетення капіталів, утворення промислово-фінансових груп є позитивними чинниками економічної безпеки, що підвищують стійкість відтворювальних процесів економічних суб'єктів. Водночас у разі некерованості процесу вторинного розподілу власності може виникнути загроза надмірного зосередження економічної влади в руках невеликої групи людей або захоплення ключових економічних позицій іноземним капіталом.

Інституційна стратегія держави передбачає також активне формування ін- ституційної інфраструктури ринку, розвиток інститутів державної економічної влади, сприяння формуванню та вдосконаленню недержавних економічних організацій: ділових союзів, професійних об'єднань, недержавних фондів тощо.

Соціально-демографічна сфера

1. Перевищення кількості померлих над кількістю народжених з 1991 р. свідчить про інтенсивний процес вимирання населення. За 1993-1998 рр. його чисельність зменшилася на 1,7 млн осіб. Крім того, відбувається інтенсивне старіння населення та зменшення частки осіб працездатного віку, дітей та підлітків. Про відсутність можливості простого заміщення поколінь свідчить також нижчий, ніж це потрібно, сумарний коефіцієнт народжуваності (1,3 проти 2,2). Такий стан справ у найближчій перспективі вплине на зменшення суспільної продуктивності праці, зростання витрат на соціальне забезпечення і, врешті-решт, - на зменшення можливостей держави підтримувати поступальний розвиток.

У 1997 р., порівняно з попереднім, 1996 р., спостерігалася тенденція до зниження смертності (з 15,2 до 14,8 особи на 1000 населення) на тлі зниження народжуваності - з 9,1 до 8,7 особи на 1000 населення, що призвело до природного скорочення кількості населення (-6,1 особи на 1000 населення) до рівня 1996 р. Зниження смертності населення, що загальмувало процес депопуляції в Україні, свідчить про вичерпання суто демографічних резервів смертності і прояв переважного впливу на неї негативних соціальних чинників.

2. Триває процес масової антагонізації та маргіналізації суспільства - співвідношення доходів найбагатших та найбідніших прошарків ще в 1995 р. становило 37:1 (граничний індикатор ООН - 10:1). Перевищення десятивідсоткового порогу часткою населення, яке живе за межею бідності (для України - за межею малозабезпеченості перебуває понад 50 %), за даними ООН, свідчить про тотальне зубожіння населення, соціальна підтримка якого важким тягарем лягає на державу, а також створює умови для прояву різних форм соціального протесту, що чинить дестабілізуючий вплив на ситуацію в країні.

Процес поляризації українського суспільства на дуже бідних та дуже багатих зумовлює ситуацію, коли бідні втрачають можливість сплачувати податки державі, а багаті ухиляються від їх сплати, приховуючи реальний розмір своїх прибутків. Це обмежує загальнодержавні витрати, зокрема, на цілі підтримання національної безпеки. Втрата державою значної статті прибутків, підтримки населення та єдності соціальних груп і прошарків призводить до дестабілізації загальної соціально-політичної ситуації в країні. Нормалізація ситуації можлива шляхом створення умов для формування нормальної соціальної структури населення із сильним середнім класом - рушійною силою та стабілізатором ринкових перетворень у країні.

3. Останніми роками не вдається подолати несприятливі тенденції в міграційних процесах. Міграційний відплив населення з України, хоч дещо знижується, але залишається високим. У складі загального міграційного відпливу населення з України домінує відплив до Росії, правда, його частка дещо зменшилася - із 76,9 % у 1994-1996 рр. до 58,2 % у 1997 р. Велике від'ємне сальдо міграції населення України спостерігалося також у міграційному обміні населення з Білоруссю. Крім того, зростає тимчасова трудова та торгова міграція населення з України, внаслідок чого формуються потужні потоки зовнішніх трудових мігрантів. Серед трудових мігрантів переважають люди молодого та середнього віку, висококваліфіковані спеціалісти, які зуміли найбільш ефективно адаптуватися до ринкових перетворень. Усе це посилює негативний внесок відпливів населення за кордон на перспективи розвитку держави.

Процес міграції криміналізується, оскільки дешева робоча сила українських громадян забезпечує надприбутки посередникам в Україні і за її межами, які за своїми обсягами межують з прибутками від продажу наркотиків та зброї.

Чисельність населення України збільшується за рахунок припливу мігрантів з колишніх центральноазійських та закавказьких союзних республік, країн

Близького Сходу, Східної Азії тощо. Серед прибулих в Україну зростає частка вимушених мігрантів і біженців (не завжди офіційно зареєстрованих, а щодо вимушених мігрантів - строго не визначених) у формуванні великого прошарку осілих нелегальних мігрантів, значна частина яких використовує Україну як транзитну територію і в подальшому шукає можливості виїхати до країн Західної Європи. Ці мігранти зумовлюють загрозу проникнення в Україну представників міжнародних кримінальних структур, наркобізнесу, занесення в країну хвороб, які раніше не реєструвалися у ній або давно були подолані, до яких корінне населення України може не мати імунітету, або йому не робилися щеплення. Крім того, місця компактного розселення прибулого населення, часто з кардинально відмінними релігійною належністю, культурою та традиціями, в умовах сучасної проблемної соціально-економічної ситуації утворюють ґрунт для виникнення соціальної напруженості й протистояння з місцевим населенням. Ця ситуація потребує посиленого контролю та лімітування імміграції в Україну аж до прийняття низки відповідних законів.

Ефективність внутрішньої трудової міграції в Україні загалом може бути оцінена як дуже низька. Зниження інтенсивності міграційної рухливості населення останніми роками призводить до розпаду єдиного міграційного простору країни.

4. Останнім часом в Україні зросла контрабандна торгівля жінками. Молоді жінки і дівчата вивозяться за кордон для експлуатації на важких, примусових роботах та в секс-бізнесі зарубіжних держав. Нині в Україні не існує офіційної інформації про реальну чисельність українських жінок, уже залучених до міжнародної торгівлі людьми. Розрахунки свідчать, що від 1 до 2 млн жінок віком 15-35 років перебувають під загрозою втягнення до процесу контрабанди. Можна констатувати, що Україна стикнулася сьогодні з новою серйозною соціальною проблемою, з грубим порушенням прав людини. На жаль, процес щороку набирає дедалі більшого розмаху і водночас залишається без належного державного реагування.

Однією з головних стратегій державотворення найближчого майбутнього має бути збереження (порятунок) демографічного потенціалу українського народу.

Для розроблення заходів зі стабілізації та поліпшення соціально-демографічної ситуації в Україні необхідно створити Комітет із проблем виходу з демографічної кризи при Президентові України, який би ініціював та координував розробку "Комплексної програми виходу із соціально-демографічної кризи” із залученням провідних спеціалістів відповідних міністерств та відомств, установ Національної академії наук України тощо.

Слід вжити енергійних заходів з підтримання національного виробника, які створять умови для розвитку ринку праці в Україні, нових робочих місць, зроблять значний внесок у загальмування відпливу професіоналів за кордон.

Необхідно розробити та прийняти закон про заборону торгівлі жінками в Україні, кримінальне покарання посередників примусового залучення українських жінок до секс-бізнесу та підневільних робіт за кордоном.

Потрібно проаналізувати реальний стан нелегальної міграції в Україну, її обсяги та динаміку за останні роки й розробити пропозиції щодо можливих обмежень імміграції в Україну громадян окремих країн та регіонів світу, виходячи з досвіду інших країн.

Воєнна сфера

Релігійні відносини

Інформаційна сфера

У 1993-1995 рр. значно загострилися загрози національній безпеці України, пов'язані з практично некерованими засобами масової інформації. Створення безлічі "незалежних” інформаційних агентств, телерадіоканалів та періодичних видань в умовах практичної відсутності легітимної бази щодо реєстрації і ліцензування призвело до багатьох зловживань з боку адміністративних органів та створило умови для незаконного й некоректного використання інформації. У цей час органами державної влади видається велика кількість керівних документів (близько 20 на рік тільки вищими органами державної влади), що були спрямовані на поліпшення становища в цій сфері. Але в багатьох випадках ці дії мали "пожежний” характер і не могли радикально вплинути на стан справ.

Нарешті, на початку 1995 р. Верховною Радою України ухвалюється Закон України "Про інформаційні агентства”, приймається постанова Кабінету Міністрів України "Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів”, а наприкінці 1996 р. указом Президента України створюється Міністерство інформації України. Завдяки конструктивним діям, а також пов'язаним із ними підзаконним актам ситуація в засобах масової інформації дещо поліпшилася та зменшилася загроза негативного впливу на суспільну думку.

У 1995 р. приймається "Програма створення Урядової інформаційно-аналітичної системи з питань надзвичайних ситуацій”, спрямована на забезпечення моніторингу кризових ситуацій та дій щодо усунення наслідків цих ситуацій. Але в умовах постійного дефіциту коштів, відсутності інфраструктури накопичення та передачі інформації в регіонах та неузгодженої державної політики щодо інформаційної безпеки виконання програми затримувалося. Практично була виконана лише теоретична її частина.

В Україні починають швидко розвиватися глобальні комп'ютерні мережі, які відігравали дуже позитивну роль у процесі інтеграції України у світовий інформаційний простір. Але водночас відсутність нормативної бази та неузгоджені й неконтрольовані дії адміністративних органів з розподілу та використання каналів зв'язку призвели до критичного становища у сфері інформаційної безпеки України. За практичної відсутності державних (або контрольованих державою) постачальників з'явилася велика кількість незалежних постачальників послуг глобальних мереж, які в умовах жорсткої та не завжди чесної конкурентної боротьби намагалися оволодіти насамперед швидкісними каналами зв'язку із закордонними абонентами. При цьому інфраструктура мережі в межах України практично не розвивалася.

Критичний за таких умов стан інформаційної сфери національної безпеки України спричинив появу в 1997 р. рішення Ради національної безпеки і оборони України "Про невідкладні заходи щодо впорядкування системи здійснення державної інформаційної політики та удосконалення державного регулювання інформаційних відносин”. Цим рішенням було сформовано цілісний погляд на систему забезпечення інтересів України у сфері інформаційної безпеки, що дало поштовх до певних дій та заходів органів влади щодо поліпшення стану справ у цій сфері.

Державна політика забезпечення інформаційної безпеки України є складовою частиною політики національної безпеки. Вона має передбачати системну превентивну діяльність органів влади з надання гарантій інформаційної безпеки особі, соціальним групам та суспільству загалом, а саме:

- створення умов для своєчасного виявлення джерел інформаційних загроз та визначення можливих наслідків їх дії;

- визначення комплексу превентивних заходів з метою нейтралізації або зменшення (послаблення) негативних наслідків реалізації інформаційних загроз;

- створення умов (можливостей) забезпечення своєчасної, повної і точної інформації для ухвалення рішень;

- здійснення ефективного (рівноправного, взаємовигідного) міждержавного інформаційного співробітництва.

2. АКТУАЛЬНІ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ВИКЛИКИ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ

До зовнішньополітичних викликів та загроз національній безпеці України слід віднести загрози кількох типів. Це передусім загрози, що постають перед демократичною світовою спільнотою загалом і позначаються на Україні як її інтегральній складовій частині. До них належать міжнародний тероризм, транскордонна міжнародна злочинність, поширення зброї масового ураження тощо, які, у свою чергу, тісно пов'язані з викликами другого типу. Йдеться про виклики, що зумовлюються бажанням України не тільки цивілізаційно, а й ін- ституційно долучитися до демократичних структур. У цьому контексті необхідно виокремити виклики, що постають з необхідності втілення законодавчо закріпленого зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на здобуття членства в НАТО. Зрештою, до третього типу загроз належать ті, що генеруються у процесі взаємодії України з іншими державами. Їх не можна віднести до викликів, подолання яких відносять до пріоритетних завдань демократичних держав загалом, проте для України вони мають винятковий статус і значення, оскільки безпосередньо стосуються забезпечення її суверенітету.

Якщо у випадку з першим типом загроз Україна змушена реагувати на активність глобальних та транснаціональних гравців, у тому числі недержавних за своєю природою, то виклики другого типу породжуються як міждержавними об'єднаннями, так і окремими державами, а також внутрішньополітичною кон'юнктурою. Що стосується третього типу загроз, то він зазвичай зумовлений зовнішньополітичними зусиллями окремих держав, націленими безпосередньо на Україну. Реагування на виклики третього типу можливе лише за умови забезпечення докладання комплексних зусиль, спрямованих на подолання загроз першого та другого типів. Активна участь України у вирішенні проблем, що постають перед демократичним світом загалом, засвідчує належність нашої держави до такого світу, а забезпечення інституційної присутності у спільноті цінностей ЄС та безпековому Альянсі дасть змогу заручитися підтримкою союзників у подоланні проблем, що постають безпосередньо перед Україною.

Проблеми глобального характеру нині гостро постали перед міжнародною спільнотою. Враховуючи помітне посилення асиметричних загроз міжнародній безпеці (шляхом розширення сфер та збільшення способів і ймовірних масштабів потенційного ураження), набуття ними гнучкого - “диверсифікованого” - транскордонного характеру, провідні міжнародні гравці, передусім Євросоюз та НАТО, намагаються удосконалити політику безпеки та визначити оптимальні шляхи поліпшення інституціонального співробітництва в межах трансатлантичного простору безпеки. Таке удосконалення стосується “методології взаємодії та протидії” - процесу політичної, організаційної та технологічної модернізації сучасної системи безпеки. І наша держава не може залишатися осторонь процесів формування сучасної європейської (чи трансатлантичної) системи безпеки.

Слід зазначити, що проблема міжнародного тероризму актуалізувалася після подій 11 вересня 2001 р., коли шляхом тероризму було продемонстровано здатність використовувати переваги цивілізаційних процесів. Унаслідок цього загострилася проблема нерозповсюдження ЗМУ, оскільки модель стримування, яка убезпечила світ від ядерного конфлікту під час “холодної війни”, втрачає свою ефективність в умовах, коли така зброя може потрапити до ірраціонального гравця - терориста.

Україна, попри свою участь в антитерористичних операціях і зусилля, спрямовані на збереження режиму нерозповсюдження ЗМУ, неповною мірою використала свій потенціал. Наша країна внаслідок безпрецедентного ядерного роззброєння мала б набути авторитету, необхідного для статусу впливового посередника в переговорах з питань нерозповсюдження зброї масового ураження. Однак цього не сталося через безініціативність Києва і, певною мірою, байдужість інших держав світу до набутого Україною досвіду ядерного роззброєння, українського потенціалу в переговорних процесах, спрямованих на забезпечення режиму нерозповсюдження. Не був застосований також досвід України як держави, що постраждала від ядерної катастрофи на Чорнобильській АЕС. Ситуація неоднозначна, враховуючи, що нині режим нерозповсюдження опинився під загрозою, ядерна програма КНДР викликає занепокоєння не лише в сусідніх держав, а й на глобальному рівні, а запуск АЕС в Ірані багатьма розглядається як крок до набуття ним статусу ядерної держави.

Не менш актуальною залишається загроза міжнародного тероризму та інших нетипових (асиметричних) загроз. Дія загрози посилюється внаслідок труднощів з ідентифікацією суб'єктів терору, діяльність яких поширюється на цінності, інституції та інтереси держав європейської і євроатлантичної зони безпеки, ймовірністю отримання терористами компонентів зброї масового ураження, вразливістю сучасного суспільства внаслідок його інформаційної відкритості.

У цьому контексті важливо запобігти можливості використання території України для підготовки чи проведення терористичних актів проти інших держав, забезпечити контроль за міграційними потоками громадян Південно-Східної Європи та Азії, ефективно протидіяти використанню України як транзитної держави для подальшої нелегальної міграції на Захід. Необхідною є зважена внутрішня та зовнішня політика, яка не допускає можливості фінансової підтримки терористичної діяльності. Слід удосконалити нормативно-правову базу у сфері боротьби з тероризмом, незаконною торгівлею озброєнням, забезпечити проведення узгоджених міжвідомчих заходів та спецоперацій з попередження, виявлення й недопущення екстремістських чи терористичних акцій, організувати обмін необхідною інформацією з НАТО та АТЦ СНД, а також проведення спільних досліджень проблем боротьби з міжнародним тероризмом та іншими проявами екстремізму.

Складною у врегулюванні виявилася проблема нелегальної міграції. Ситуацію загострює та обставина, що Україна з огляду на її транзитний потенціал може стати об'єктом зростаючого інтересу організованих міжнародних злочинних угруповань до організації нелегальної міграції та торгівлі людьми. Україна має проблеми із забезпеченням непорушності кордонів, ефективністю прикордонного режиму, демаркацією і делімітацією кордону з Молдовою,

Російською Федерацією та Білоруссю. Тому необхідно розвинути співпрацю у цій сфері з країнами-партнерами та міжнародними організаціями, вдосконалити міграційне законодавство відповідно до міжнародних норм, зміцнити режим функціонування кордонів держави, особливо на східній ділянці, налагодити статистичну звітність та створити базу даних про перебування на території України мігрантів і членів міжнародних кримінальних угруповань.

У глобальному контексті викликає занепокоєння недостатня ефективність існуючих структур і механізмів забезпечення міжнародної безпеки та глобальної стабільності. Це унеможливлює вчасне і дієве реагування міжнародної спільноти на кризові ситуації, зокрема щодо контролю за розповсюдженням ЗМУ. Політична і правова недосконалість цих структур може призвести до функціональної неспроможності, руйнації нинішньої системи міжнародно-правових відносин, посилення конфліктогенності у міжнародному середовищі, його мілітаризації тощо. Тому нагальною є потреба у структурно-функціональному вдосконаленні та підвищенні ефективності роботи міжнародних структур безпеки, передусім РБ ООН, ОБСЄ, РЄ; зміцненні міжнародного права та багатосторонніх правових інституцій; адаптації міжнародних структур безпеки до виконання завдань, необхідних для глобальної стабільності (передусім - НАТО), підвищенні їх ефективності та спроможності протистояти сучасним викликам і загрозам; реформуванні Ради безпеки ООН.

У контексті досягнення цілей політики партнерства та євроатлантичного співробітництва українська сторона має врахувати такі обставини:

- 2009 р. для Альянсу буде роком вирішення проблем внутрішнього і стратегічного значення - ухвалення нової Стратегічної концепції діяльності, яка мала б відобразити погляд на роль Альянсу у світі, специфіку його завдань, відносин з ЄС, ООН та "глобальними партнерами”, переорієнтацію розвитку Альянсу з "політики розширення” на "політику розширення сфери впливу” та імплементацію внутрішньої трансформації/реорганізації. Це потребує від України політичної стриманості, підтримки довіри у відносинах, послідовного розвитку (посилення) політики партнерства;

- процеси інтеграції України до Північноатлантичного альянсу і Європейського Союзу, як і раніше, залишаються взаємодоповнюючими. Узгоджену реалізацію пов'язаних із цим завдань передбачено Законом України "Про національну безпеку” та Стратегією національної безпеки (від 12 лютого 2007 р.). Проте спроба переорієнтації зусиль України з політики партнерства й інтеграції в НАТО на Європейську політику безпеки й оборони (ЄПБО) не може бути адекватною, оскільки розвиток можливостей ЄПБО означає не посилення автономності Європейського Союзу, а розширення можливостей європейських держав-учасниць у межах НАТО. Тобто європейський оборонний складник має зміцнити європейський захист НАТО. Таким чином, зважаючи на прагнення провідних країн Європейського Союзу розвивати її як захист євроатлантичної системи безпеки, Україна не зможе вирішити завдань забезпечення національної безпеки тільки вступом у ЄС і приєднанням до ЄПБО без вступу до НАТО (у цьому разі Україна змушена буде робити свій внесок в операції і місії ЄС з підтримки стабільності в Європі і за її межами без жодних гарантій власної безпеки в широкому спектрі загроз);

- щодо перспективи отримання Україною ПДЧ варто зауважити, що вирішальним чинником тут може виявитися спроможність порушити це питання на рівні відкритого політичного діалогу в Європі. Необхідно посилити політичну, дипломатичну й експертну присутність України в європейському і трансатлантичному інформаційному просторах, розгорнути дискусію про власне європейські інтереси з розвитку і діяльності НАТО, проблему забезпечення політичного консенсусу в Європі тощо. Слід поєднати інформаційну діяльність в Україні з активною інформаційною політикою у просторі Євросоюзу;

- офіційно визначених критеріїв членства в Альянсі не існує. Отже, не може існувати і критеріїв приєднання до ПДЧ. Саме тому навіть у разі відмови держав Альянсу надати Україні ПДЧ на ювілейному саміті НАТО офіційний Київ має значне поле для політичного маневру, а також широкі можливості продемонструвати готовність і надалі співпрацювати з НАТО в межах чинної договірно-правової бази та наявних механізмів співпраці;

- важливим завданням України є необхідність довести партнерам по НАТО спроможність офіційного Києва контролювати суспільно-політичну ситуацію на Сході та Півдні України й запобігати потенційним загрозам сепаратизму та міжетнічним конфліктам. Це -- важливий внутрішньополітичний аспект, що не залишається поза увагою Альянсу;