Партійні системи в Україні
Сутність і основні типи партійних систем. Партійна система України: особливості формування. Політико-правова думка Стародавньої Греції на прикладі Платона та Арістотеля, Риму на прикладі Цицерона. Правова і соціальна держава: головні ознаки та принципи.
| Рубрика | Политология |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 01.11.2017 |
| Размер файла | 42,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
15
Размещено на http://www.allbest.ru/
Зміст
- 1. Сутність і типи партійних систем. Партійна система України: особливості формування
- 2. Політико-правова думка стародавньої греції (Платон, Аристотель) та Риму (Цицерон)
- 3. Правова і соціальна держава: головні ознаки та принципи
- Список використаних джерел
1. Сутність і типи партійних систем. Партійна система України: особливості формування
Партійна система - це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно пов'язані між собою та з державою і які беруть участь у здійсненні державної влади. Під терміном "партійна система" розуміють:
— право партій на формування власної системи правління;
— сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в ньому;
— сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у суспільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві;
— сукупність політичних партій, що існують у країні незалежно від форм діяльності та ступеня інституціоналізації, згідно з чинним законодавством.
Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії - кількості партій, які реально борються за владу або здійснюють вплив на неї. Відповідно вирізняють: однопартійну, двопартійну та багатопартійну системи. Ця типологія належить М. Дюверже, який виокремлює також "систему двох з половиною партій" - проміжний варіант між двопартійною та багатопартійною системами, коли сили двох партій врівноважуються.
Типологія партійних систем Дж. Сарторі базується на якісних критеріях і охоплює:
1. Однопартійну систему, що має такі ознаки:
— існування тільки однієї легальної партії та заборона утворення інших;
— зрощення партійного апарату з державним;
— тоталітарний політичний режим.
партійна система україна
2. Систему з гегемоністською партією - існує декілька партій, але одна є постійним політичним гегемоном.
3. Систему домінуючої партії - домінуюча партія демократично співіснує з іншими партіями.
4. Двопартійну систему, яка характеризується такими рисами:
— наявністю кількох політичних партій;
— існуванням двох партій, значно пріоритетніших за інші;
— формуванням складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах;
— впливовою опозиційною партією, яка програла вибори;
— демократичним політичним режимом.
5. Систему поміркованого (обмеженого) плюралізму:
— наявність у країні багатьох політичних партій;
— репрезентація в парламенті лише кількох партій;
— репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій;
— відсутність позасистемної опозиції;
— демократичний політичний устрій.
Залежно від механізму формування уряду вирізняють декілька варіантів системи обмеженого плюралізму:
— однопартійне правління - уряд формується партією, яка дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах;
— двоблокова коаліція - уряд формується одним із двох блоків, що перемогли на виборах;
— мультипартійна коаліція - уряд формується з представників декількох партій на основі їх пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів.
— 6. Систему крайнього (поляризованого) плюралізму:
— наявність багатьох політичних партій;
— гострота ідеологічного розмежування між ними;
— присутність серед опозиційних партій позасистемних;
— формування уряду партіями центру;
— наявність двосторонньої деструктивної опозиції;
— демократичний політичний режим.
7. Атомізовану партійну систему:
— наявність і незначна впливовість усіх партій;
— присутність серед опозиційних партій позасистемних;
— формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;
— демократичний або авторитарний політичний режим. Існують два різновиди атомізованої системи:
— система крайнього плюралізму - уряд формується або на широкій коаліційній основі, або за позапартійними критеріями;
— авторитарна псевдопартійність - багато партій ведуть боротьбу, але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки.
Партійна система України: особливості формування.
У Конституції України (ст.36) зазначено, що громадяни України мають право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.
Становлення багатопартійності в сучасній Україні пройшло декілька етапів. Основними рисами першого, допартійного, етапу були такі:
— політичні об'єднання мають позапартійний характер і організаційно прямують від суто неформальних угруповань до масового руху;
— ідейна платформа більшості політичних об'єднань еволюціонує від гасел загально перебудовних і духовного відродження до державного суверенітету України і антикомунізму;
— методи й засоби діяльності нових організацій еволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичних дискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;
— нові політичні об'єднання перебувають у стані різкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримує монополію на владу.
У цей період починає активно діяти Українська Гельсинська спілка (УГС). У 1987 р. створюється Український культурологічний клуб і Товариство Лева, основною ідеєю для яких стає ідея духовного відродження України. Ці об'єднання стали базою для виникнення Народного Руху України за перебудову.
Наступний етап - вибори до Верховної Ради. Було створено блок демократичних сил, який опирався на структури Руху. Цей блок отримав чверть депутатських мандатів, а в Галичині - переконливу перемогу. Керівництво Руху обрало нову політичну "лінію, а сама організація заявила про себе як про антикомуністичну.
Новий етап починається на межі 1989-1990 pp. і закінчується в 1991 р. крахом СРСР. Він ознаменований прийняттям Закону про громадські об'єднання, що означало кінець монополії КПРС на владу і можливість формування інших політичних партій.
Наступний етап, посткомуністичний, розпочався після проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність держави України.
Аналізуючи сучасні політичні партії, можна визначити 4 спрямування:
1. Національно-радикальне - Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України", Конгрес українських націоналістів, Українські консервативні республіканська і національна партії, Організація Українських націоналістів, - яке обстоює пріоритет прав інтересів нації.
2. Національно-демократичне - Народний Рух України, Українська Республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), - в основу якого покладено принцип єдності національних і особистих інтересів.
3. Центристське - Ліберальна партія України, Народно-демократична партія, Аграрна партія України, - яке зосереджує увагу на проблемахсоціально-економічного розвитку.
4. Соціал-комуністичне - Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, - пріоритетом для якого є колективні форми власності та господарювання.
Партійна система України автомізована. Серед головних причин цього явища слід назвати:
1. Наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває в стані незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не викристалізувалися через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації.
2. Повна зневіра багатьох громадян у демократичних інститутах як наслідок стрімкого зниження рівня життя і зумовленого цим зубожіння більшості населення.
3. Відсутність у суспільстві сталих політичних традицій функціонування механізмів плюралістичної демократії.
Взаємини між партіями характеризуються нетерпимістю, непримиренністю, ворожнечею партій навіть одного табору. Поза тим жодна з партій не може реалізувати себе без союзу з іншими партіями.
Україна, мабуть, не зможе минути загальної тенденції поступового "угруповання" партій. Це триватиме до того часу, поки не сформується зріле громадянське суспільство, в якому домінуватимуть дві основні партії або два блоки партій. Іншими словами, поки не складеться могутній середній клас, а місце нинішньої конфронтаційної свідомості не займе консенсусна свідомість.
Фактори та умови, що впливають на становлення партійної системи в Україні, можна поділити на три основні блоки:
1. Соціально-економічні - перехідний характер економіки, якісна зміна основ, принципів і цінностей існування, соціальна і політична поляризація суспільства, маргіналізація значної частини громадян країни; формування і функціонування впливової системи лобіювання корпоративних економічних інтересів у структурах законодавчої і виконавчої влади, зрощування економічної та політичної еліт, посилення впливу різноманітних економічних структур на процес виникнення і діяльність політичних партій.
2. Політико-правові - незавершеність процесу правової інституалізації системи державної влади, політико-правова невизначеність статусу, ролі та умов діяльності політичних партій, їхніх взаємин з Президентом, урядом України, більшістю парламенту; орієнтація масової політичної свідомості на персоніфіковані форми політики, загальна недовіра до політичних партій як до суб'єктів політики.
3. Політико-культурні - посттоталітарний характер суспільства, брак демократичних партійно-політичних державних традицій, досвіду і навичок політичної самоорганізації громадян, колективних форм захисту і реалізації суспільних та групових інтересів; тиск минулого досвіду політичної участі, посткомуністичні складові в політичній культурі та масовій суспільній свідомості населення.
Не тільки політики, але й суспільство поступово починають усвідомлювати необхідність розвитку партій. Тільки на партійній або на партійно-коаліційній основі можливе формування тієї команди, тієї більшості, яка здатна взяти не тільки владу, але й реальну відповідальність за те, що відбувається, і за перетворення в реальність конкретної програми дій.
2. Політико-правова думка стародавньої греції (Платон, Аристотель) та Риму (Цицерон)
Платон, Аристотель
У Стародавній Греції державність виникла напочатку І тисячоліття до н. е. у формі полісів - окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Перехід від первіснообщинного ладу до ранньокласового і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався в Греції поглибленням процесу соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і рабів і посиленням боротьби між ними за владу. У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління - аристократії (влади знаті, привілейованих, "кращих"), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу). Ці процеси знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. Творчими зусиллями давньогрецьких мислителів був здійснений перехід від міфологічного сприйняття навколишнього світу до раціонально-логічного способу його пізнання й пояснення.
Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Платона та Арістотеля. Вчення Сократа справило значний вплив на всю подальшу історію філософської і політичної думки, особливо на політичну філософію Платона й політичну науку Арістотеля.
Платон (427-347 pp. до н. є.) - учень Сократа - є одним з най видатніших мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах "Держава", "Політик" і "Закони".
Вчення Платона про державу грунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явиш. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.
Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала - дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани - правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства.
Ідеальна держава Платона - це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один - найдостойніший), або аристократією - владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління - тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.
Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це - тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід.
Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління - олігархію. Це влада небагатьох - жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу - демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.
Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили вожді народу - демагоги, не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу - охлократію.
Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії - багатство, в демократії - свобода. Саме з демократії виростає її продовження і протилежність - тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія - найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство.
У діалозі "Політик" Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони.
Крім зразкової держави, правитель якої володіє істинним знанням і вмінням управляти людьми, Платон вирізняє ще три види правління: владу одного, владу небагатьох і владу більшості, кожен з яких може виступати в законній і незаконній формах. Законна влада одного - це царство, монархія, незаконна - тиранія. Законна влада небагатьох - це аристократія, незаконна - олігархія. Демократія також може бути владою з законами і без них. Серед законних форм правління вона є найгіршою формою, серед незаконних - найкращою.
Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядів Арістотеля (384-322 pp. до н. є.) - найвидатні-шого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях "Політика" та "Афінська політія". Він зробив вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику як окремої, самостійної галузі знань.
У центрі політичного вчення Аристотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом - із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.
Форму держави Аристотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За першою ознакою Аристотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних - лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними - тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.
Монархія є першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. В аристократії влада належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами. Ця форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом благородні й достойні. Найкращою формою правління, за Аристотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах.
Аристотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Аристотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це - поміркованість, у майні - середній достаток, у правлінні - середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів - багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.
Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття - аж до V ст. н. е. У загальнотеоретичному плані ця думка перебувала під значним впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа, Платона та Аристотеля. Вершиною давньоримської політичної думки є політичне вчення Цицерона.
Марк Туллій Цицерон (106-43 pp. до н. є.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця "Про державу". Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і політичної думки.
Державу Цицерон визначає як справу, надбання (лат. res) народу (лат. populi). Звідси походить і її назва - республіка (лат. respublica). Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Аристотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності.
Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів* (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів - мудрість, у влади народу - свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.
Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні форми. Так, царська влада, яка містить загрозу свавілля єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних перетворюється на панування кліки багатих і знатних. Повновладдя народу призводить до безумства і свавілля натовпу, його тиранічної влади. Такі перероджені види владарювання вже не є формами держави, бо заперечують саму державу як спільну справу і надбання народу.
Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.
Свою концепцію найкращої форми державності, на відміну від платонівського проекту ідеальної держави, Цицерон вважав реально здійсненною і вбачав її втілення у практиці римської республіканської державності у кращі часи її існування. Творча спадщина давньоримського мислителя, особливо його вчення про державу, справила значний вплив на подальший розвиток політичної думки
3. Правова і соціальна держава: головні ознаки та принципи
Розвиток демократії безпосереднім чином пов'язаний із встановленням правової держави.
Головні принципи правової держави такі:
· верховенство закону, його панування над усіма сферами життя;
· правовий характер самих законів, тобто їх відповідність міжнародним правовим стандартам;
· пріоритет прав і свобод особистості і її вільний розвиток; держава визнає за особистістю певну сферу свободи, куди втручання держави недопустимо. Загальновідома формула: "все, що не заборонено індивіду, йому дозволено", а для влади: "все, що не дозволено владі, їй заборонено";
· взаємовідповідальність держави і особистості. У правовій державі відносини між ними будуються не тільки на правовій основі, але також просякнуті морально-естетичними обов'язками;
· поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що виключає монополію будь-якого органу на владу.
Сутність сучасної демократичної держави відповідає не тільки правова, але й соціальна форма, якщо сутнісним змістом правової держави є захист свобод людини від обмежень з боку держави, то соціальна держава, навпаки, передбачає активну політику з метою забезпечення права, яке можна визначити як право на достойне існування.
Соціальна держава - це держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину достойних умов існування, прав на соціальний захист, на участь в управлінні виробництвом. Перші ознаки соціальної держави стали проявлятися з кінця XIX ст. у формі діяльності уряду боротьби з бідністю і покращенню становища робітничого класу. Німеччина стала першою країною, де були прийняті соціальні закони, що передбачають страхування за старістю, хворобою, а також встановлюють пенсії за старістю. У США імпульсом для соціалізації держави стали соціальні перетворення В. Вільсона. Президент закликав відмовитися від підходу до держави тільки як до "нічного сторожа", завдання якої - охорона власності. На його думку, активна діяльність держави в соціально-економічній сфері може стати основою загального добробуту. Основні напрями соціальної політики американської держави були визначені "новим курсом" президента Ф. Рузвельта - програмою виходу з країни з глибокої економічної кризи 1929-1933 pp., названої "великою депресією".
Компетенція сучасної соціальної держави набагато ширша і поширюється на такі сфери, як освіта, охорона здоров'я, ринок праці, система соціального страхування від таких класичних ризиків, як хвороба, безробіття, вік тощо. В різних країнах прийняті програми, покликані гарантувати загальнодоступність і безкоштовність медичного обслуговування, основної загальної і середньої професійної освіти, допомога інвалідам, пенсіонерам та іншим соціально незахищеним групам, програми зі створення нових місць праці і розвитку системи перенавчання безробітних і з працевлаштування молоді. Подібним чином держава гарантує право своїх громадян на "достойне проживання", право на мінімальний стандарт благополуччя, а в ідеалі - приблизно однакові для всіх соціальних груп стартові можливості для реалізації життєвих завдань.
Внутрішню політику соціальної держави можна охарактеризувати як засіб ствердження соціального компромісу в суспільстві. У перерозподіленні допомоги від одних груп до інших (від працюючих до пенсіонерів та інвалідів, від високодохідних громадян до малозабезпечених тощо) реалізуються відносини солідарності. Іншою метою соціальної держави є пом'якшення соціальної нерівності і підтримка стабільного соціально-економічного становища громадян.
Ефективність соціальної держави відбувається залежно від факторів, серед яких виділяють:
· високий рівень економічного розвитку країни, економічний ріст, що дозволяє забезпечити перерозподілення засобів на соціальні програми;
· згода основних політичних сил про необхідний набір соціальних програм, що реалізуватимуться державою, досягнення подібного консенсусу дозволяє зберегти правонаступність соціальної політики у випадку приходу до влади інших політичних партій;
· розвинуте відчуття відповідальності, законослухняності, суспільної солідарності.
Реалізація соціальних прав людини дозволяє характеризувати політику держави термінами соціальної справедливості, ці аспекти завжди знаходяться в центрі уваги політичних партій і рухів, є важливішою складовою частиною їх програм.
Соціал-демократичні і комуністичні партії наполягають на розширенні соціальних програм, у той час, як праві партії критикують соціальну державу, пов'язуючи з нею такі явища, як розростання бюрократичного апарату, ріст масового утриманства, підвищенні податків, що в підсумку негативно відбивається на приватній ініціативі і може стати гальмом економічного розвитку. Наприклад, неоконсерватори відстоюють тезу про адресну соціальну підтримку, що повинно скоротити кількість отримувачів соціальної допомоги.
Справді, в останні роки країни Заходу зіткнулися з деякими проблемами в реалізації державою своїх соціальних функцій. Серед причин можна виділити і спад економіки деяких країн, і необхідність збільшення інвестицій у виробництво для його технічного переозброєння, і тенденції до дебюрократизації управління. До цього слід додати демографічну ситуацію, що змінилася в більшості країн: збільшення частки людей похилого віку стосовно іншого населення. Забезпечення їх права на достойне існування вимагає збільшення соціальних витрат. У багатьох країнах ця проблема отримує нове вирішення: не тільки держава, але й структури громадянського суспільства беруть на себе відповідальність за розподілення соціальної допомоги, створюючи недержавні форми соціального страхування і соціальної підтримки.
Список використаних джерел
1. Кирилюк Ф.М., Конверський А. Є., Білик В.Ф. | Рік видання: 2004 | Видавець: Київ: Київський нац. ун-т ім.Т. Шевченка | Кількість сторінок: 697
2. Шляхтун П.П. | Рік видання: 2005 | Видавець: Київ: Либідь | Кількість сторінок: 576
3. Юрій М.Ф. Політологія. Навчальний посібник / К.: Дакор, КНТ, 2006. - 416 c.
4. Теорія держави і права: Підручник Автор: Скакун О.Ф. | Рік видання: 2001 | Видавець: Харків: Консум | Кількість сторінок: 656
5. Особливості формування сучасної партійної системи України - електронний ресурс-http://viz. at.ua/news/44_osoblivosti_formuvannja_suchasnoji_partijnoji_sistemi_ukrajini/2013-06-17-677
Размещено на Allbest.ru
...Подобные документы
Суть та теоретичні підходи до класифікації партійних систем. Сучасна типологія партійних систем. Критерії визнання політичного авторитету партій в суспільстві. Аналіз партійних систем. Суспільно-політична роль партій. Різновиди партійних систем.
реферат [20,3 K], добавлен 11.10.2010Сутність, структура та передумови розвитку громадянського суспільства. Правова держава: теорії, притаманні риси та основні принципи. Головні проблеми та задачі держави України в перехідних умовах. Погляди на громадянське суспільство та політичне життя.
курсовая работа [39,3 K], добавлен 12.06.2010Партійні системи: поняття, основні типи, особливості. Ознаки та різновиди виборчих систем. Еволюція виборчої системи в Україні. Участь політичних партій у виборчих процесах нашої держави. Проблема трансформації партійної та виборчої систем України.
курсовая работа [460,0 K], добавлен 24.11.2009Сутність, функції та різновиди, закономірності та особливості політичних систем зарубіжних країн та України. Партійно-політичний спектр сучасної України, етапи розвитку української багатопартійності. Порівняльний аналіз партійних систем різного типу.
курсовая работа [55,3 K], добавлен 17.01.2010Сутність і різновиди партійних систем. Поняття "політичного маркетингу", його предмет, функції та види. "Політичний ринок" і "політичний товар". Особливості політичного ринку в сучасній Україні. Імідж політичного лідера. Політична символіка, як бренд.
курсовая работа [70,2 K], добавлен 07.03.2010Основні засади будування нової політичної системи України, особливості реформування сфер суспільного життя. Недоліки правової системи України. Природа та сутність держави, концепції її походження. Громадянське суспільство та держава: сутність й структура.
контрольная работа [29,7 K], добавлен 20.07.2011Політико-правова думка Західної Європи, як базис виникнення договірної концепції походження держави. Поняття концепцій походження держави, їх види. Модель держави, яка утворилася внаслідок "суспільної угоди". Формування політико-правової культури України.
курсовая работа [45,7 K], добавлен 12.02.2011Ідея виникнення правової держави та її поняття. Правова держава. Ознаки правової держави. Проблеми правової держави. Встановлення в законі і проведення на ділі суверенності державної влади. Єдність прав і обов'язків громадян.
реферат [28,5 K], добавлен 02.06.2007Етапи становлення і формування виборчої системи в Україні. Вибори в історії людства. Принципи проведення та головні процедури виборчої кампанії. Основні етапи формування сучасної партійної системи в Україні. Загальна характеристика виборчої системи.
реферат [39,3 K], добавлен 24.12.2012Політичні ідеї Платона. Взаємозв'язок політики, держави й соціальних змін. Політичні думки Аристотеля. Заперечення можливості існування ідеальної держави. Політичні думки й ідеї Цицерона, аналіз різних форм державного устрою, проблеми держави і права.
реферат [20,8 K], добавлен 01.02.2009Політична наука про загальну теорію політичних партій та партійних систем. Особливості думки теоретиків про визначення партій та їх необхідність. Розвиток загальної теорії політичних партій, партійних систем та виборчої системи сучасною політологією.
курсовая работа [27,1 K], добавлен 04.09.2009Типи влади (традиційна, харизматична і раціонально-правова) згідно з класифікацією німецького соціолога М. Вебера. Політична еліта та політична влада в Україні. Владно-політична функція влади, формування нації та стабілізація соціально-політичного життя.
реферат [39,3 K], добавлен 10.06.2011Специфіка побудови демократичної, правової держави. Управління як різновид суспільної діяльності. Перетворювальна роль державного управління у період переходу від однієї політико-економічної системи до іншої. Роль системи державного управління в Україні.
реферат [27,4 K], добавлен 10.03.2010Формування Київської Русі як держави феодального типу. Правова держава та громадське суспільство. Магістральні вектори внутрішньої та зовнішньої політики України на сучасному етапі. Економічні засоби зовнішньої політики. Захист інтересів трудящих.
контрольная работа [26,4 K], добавлен 22.04.2007Механізм походження політичних партій та їх типологія. Виникнення партійних рухів у різних державах. Зародження і розвиток багатопартійної системи в Україні. Основні політичні партійні рухи. Безпартійні, однопартійні, двопартійні і багатопартійні уряди.
контрольная работа [42,4 K], добавлен 25.03.2011Сучасні проблеми демократії і шляхи її розвитку. Урядова корупція як отрута для демократії. Головні механізми для упорядкування партійної системи. Суперечність між конфліктом і консенсусом як найбільша суперечність демократії. Етнічні й партійні поділи.
реферат [14,5 K], добавлен 05.05.2011Партійна система як об’єднання взаємозалежних партій, які прагнуть до завоювання, утримання та здійснення влади. Аналіз партійної системи у вітчизняній літературі, основи типології. Характеристика соціополітичного поділу. Змістовність двоблокової угоди.
реферат [30,3 K], добавлен 21.02.2011Поняття, функції та ознаки політичної системи суспільства, його елементи. Підходи до визначення моделі системи. Держава як елемент політичної системи. Закономірності та основні тенденції розвитку політичної системи суспільства України в фактичній площині.
курсовая работа [249,7 K], добавлен 17.04.2011Елементи політичної системи суспільства. Особливості формування та розвитку політичних систем США і Великої Британії, їх спільні та відмінні риси, переваги та недоліки. Регіональні структури влади та місцевого самоврядування. Виборча та партійна системи.
курсовая работа [49,7 K], добавлен 30.12.2013Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства. Базові характеристики політичних об'єднань. Основні напрямки становлення політичної системи в незалежній Україні. Громадсько-політичні об’єднання та рухи. Типологія партійних систем.
реферат [48,6 K], добавлен 29.01.2011
