Методологічні підходи до аналізу еволюції політичних еліт в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ АНАЛІЗУ ЕВОЛЮЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ В УКРАЇНІ

METHODOLOGICAL APPROACHES FOR ANALYZING EVOLUTION OF POLITICALELITE IN UKRAINE

В.М. Олещенко, аспірант Національної академії державного управління при Президентові України

Анотація

Розшарування суспільства на нерівні соціальні групи у відносинах з владою і різним політичним впливом дає підґрунтя для розвитку досліджень такого політичного явища як політична еліта. У статті аналізується політична еліта як предметне явище, зокрема досліджуються його методологічні особливості. Виокремлюється проблема стосовно недостатньої ефективності методологічних підходів щодо дослідження еліт у сучасному суспільстві.

Ключові слова: політична еліта, методологічні засади, класифікація, трансформація, модель.

Расслоение общества на неровные социальные группы в отношениях с властью и разным политическим влиянием дает почву для развития исследований такого политического явления как политическая элита. В статье анализируется политическая элита как предметное явление, в частности исследуются его методологические особенности. Выделяется проблема относительно недостаточной эффективности методологических подходов относительно исследования элит в современном обществе.

Ключевые слова: политическая элита, методологические основы, классификация, трансформация, модель.

Stratification of society into unequal social groups in relations with the government and various political influence provides the foundation for the development of studies of political phenomena such as the political elite. The article analyzes the political elite as a substantive phenomenon, in particular its methodological features studied. Released problem about lack of effectiveness of methodological approaches to the study of elites in modern society.

Keywords: political elites, methodological principles, classification, transformation, model.

Вступ

Постановка проблеми. Політична еліта як суспільне явище є предметом дослідження різноманітних наук. Одним із важливих сучасних аспектів визначення цього поняття є аналіз суб'єктивної складової політичної еліти. Серед багатьох концепцій, які присвячені вирішенню даного питання існує поділ їх на нормативні (ціннісно-орієнтовані) та функціональні. Відповідні нормативні концепції визначають сутність «еліти», як найкращих представників суспільства, які володіють вищим рівнем культури і являються представниками свободи, справедливості і правди.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Серед відомих науковців, що займалися питанням політичної еліти: методологічні засади діяльності, передумови виникнення, становлення та розвиток слід виокремити такі прізвища: В.Парето, Г.Моски, М.Вебера, М.Бердяєва, І.Ільїна, В.Липинського, Ж.Сореля, Р.Мікельса, Р.Міллса, Х.Ортеги-і-Гассета, І.Шумпетера, Е.Фромма, В.Радеєв, М.І. Пірен, О.Криштановська, І.Куколев, Л.Шевцова, А.Мельвіль, В.Танчер.

Невирішені раніше частини загальної проблеми. За функціональним визначенням до «еліти» належать ті особи, які безпосередньо через прийняття рішень, шляхом застосування влади, мають вплив на саме суспільство та його діяльність. У статті аналізується політична еліта як предметне явище, зокрема досліджуються його методологічні особливості. Виокремлюється проблема стосовно недостатньої ефективності методологічних підходів щодо дослідження еліт у сучасному українському суспільстві. Робота спрямована на аналіз новітніх методологічних підходів щодо дослідження еліт в умовах сучасного суспільного розвитку.

Виклад основного матеріалу

Політична еліта є предметом постійної уваги науковців, на сьогодні вона представляє собою відомий об'єкт дослідження з власною динамікою.

Термін «еліта» зазвичай використовується для позначення частини суспільства, яка здійснює управління в певних галузях суспільного життя [5, С.7]. Еліта підлягає класифікації в залежності від того, які функції вона виконує в суспільстві, тому за даною підставою еліту слід класифікувати на економічну, політичну, духовно-інтелектуальну. Політичною елітою визначається організована спеціальним чином група, що є носієм влади, а також безпосередньо чи опосередковано бере участь в прийнятті політичних рішень, а також дотримання їх виконання. На основі позиційного підходу, до політичної еліти відносяться особи, до компетенції яких належить прийняття рішень загальнодержавного характеру. До таких осіб, наприклад, відносяться Президент України, його оточення (адміністрація Президента), депутати Верховної Ради, міністри та інші урядовці.

Формування політичної еліти - є важливим завданням кожної держави, особливо для посткомуністичних суспільств. Даний процес є тривалим і може формуватися протягом багатьох років.

Рaдикaльнi (політичні, i економічні) зміни останніх років у нашій державі, які багато політологів називають революційними, неминуче є передумовою зміни політичної еліти. Трансформацію політичної еліти розуміють через розкриття таких термінів як «рекрутування», «репродукція», «циркуляція», «заміна складу еліт». Використання даних термінів в науці не завжди супроводжується повним розумінням них та їх професійним застосуванням. Потребує уточнення питання трансформації політичної еліти у контексті історії досвіду розвитку сучасних держав.

Відомий політолог В. Парето сформулював теорію кругообігу (циркуляції) еліт. Існування поділу суспільства на нерівні прошарки - керуюча еліта і керовані маси - випливає із соціальної нерівності можливостей людей. Соціальна система, досконало, існує у рівновазі, при виході її із такого стану, з часом, вона повертається до попереднього, а саме до рівноваги. Такий процес утворює соціальний цикл, де визначальним механізмом є циркуляція еліт.

Парето також виділяв два головних типи еліт, які мають особливість змінювати один одного. Дані типи еліт отримали назву тварин, враховуючи характерні особливості, ознаки кожної з тварин. Перший тип отримав назву «леви» посилаючись на те, що особи, які входять до даного типу еліт використовують, при здійсненні своєї діяльності, консервативні та грубі, «силові» методи управління. Другий тип - «лиси», представники даного типу виступають майстрами демагогії, при здійсненні своєї діяльності вони використовують непрямі методи контролю із залученням прийомів хитрощів та політичних комбінацій. Домінування того чи іншого типу політичної еліти визначає тип політичної системи. Якщо існує перевага еліти «левів» над елітою «лисів», то така політична система визначається політично стабільною. В випадку якщо існує протилежність, тобто перевага еліти «лисів» над елітою «левів», то це є нестабільна політична система. Зупинка циркуляції призводить до виродження правлячої eлiти, до зміни системи, до виділення нової еліти з переважанням у ній «лисів», які з часом перероджуються у «левів» [7, С.13].

У сучасній науці існує ряд підходів щодо розуміння політичних еліт, які доцільно поділяти на нормативні та функціональні концепції. Нормативні концепції передбачають використання терміну «еліти» відносно найкращих представників суспільства, представниками справедливості та свободи, носіями вищого рівня культури. У функціональних концепціях до еліти відносять тих, хто за допомогою влади має вплив на суспільство та суспільні події. Функціональний підхід був обґрунтований ще Макіавеллі, на сьогодні це є головним підходом у дослідженнях елітологів заходу та вітчизняних елітологів. Але, навіть за таким розповсюдженим підходом, існує прогалина щодо єдиного розуміння поняття еліти.

За функціональним підходом виділяють три головні підходи до розуміння політичної еліти [4, С.93] :

1. Позиційний підхід. Політична еліта визначається відповідно до позиції особи у системі влади. За даним підходом до політичної еліти належать члени парламенту, уряду тощо.

2. Репутаційний підхід. Даний підхід базується на рейтингу політиків або політичних лідерів, складеного незалежними експертами.

3. Виокремлення осіб, які приймають стратегічні рішення.

Недоліками першого підходу є те, що він є формальним, адже даний підхід враховує лише впливове значення реально діючих політичних фігур, при цьому не враховуючи значення тіньових фігур.

Другий, репутаційний підхід, недоліком має своє суб'єктивне розуміння політичної еліти.

Найефективнішим є третій підхід за умови домінування в українському суспільстві нефopмaльних інститутів для прийняття стратегічних рішень. Але посилаючись на непрозорість структурності влади, а також методики прийняття політичних рішень, незрозумілим залишається питання про визначення кола осіб, які представляють політичну еліту. У кожного з підходів існують свої сильні та слабкі сторони, але для того, щоб подолати розбіжності між ними, потрібно розмежувати політичну еліту та політичний клас. До політичного класу відносять представників провідних державних інститутів, а до політичної еліти відносять тих, хто має визначений внутрішній потенціал, за допомогою якого має здатність впливати на прийняття важливих політичних рішень. На думку Г.Моска, циркуляція еліт є основою здоров'я суспільства, порівнюючи цей процес за аналогією з процесом переливання крові в людському організмі, заміни старої хворої крові на нову з метою одужання організму. Заміна еліти означає усунення попередньої еліти й прихід до влади контреліти, котра, як правило, є наслідком революційних перетворень. Інша група проблем, пов'язана з методологічними проблемами дослідження політичної еліти. В елітології можна виокремити два загальнотеоретичних підходи, які використовуються сучасними політологами та науковцями у процесі дослідження політичної еліти. Такими підходами є дослідження та визначення характеристик, які виокремлюють політичну еліту від інших видів еліт та дослідження впливу, результатів існування та діяльності політичної еліти на політичні процеси.

Представниками першого підходу дослідження еліти є В.Радєєв, О.Криштановська, І. Куколєв [3]. Дані науковці, в своїх працях, досліджують циркуляцію еліт, тобто саме зміну та поповнення існуючої еліти новими суб'єктами, репродукцію старої еліти. Також, для першого підходу визначальним є дослідження змін структур влади у відповідності до існуючого політичного режиму.

Репродукція старої еліти та її трансформація у нову передбачає не лише прихід до влади контреліти, а також до даного процесу важливе значення має і сама зміна всередині правлячої еліти. До таких змін, узагальнено, можна віднести охоплення лідируючих позицій нового угрупування в системі політичної еліти або зайняття таких лідируючих позицій вищим представниками іншої соціальної групи.

Рекрутування еліти, здебільшого пов'язано з певними революційними діями, тобто із залученням різких змін, наприклад, зміни політичної ідеології або політичним напрямком.

Зміна еліти починається з політичної активізації суспільства. Ця активізація передбачає визначення, обрання та висунення лідерів із суспільства. Цей процес відіграє важливе місце тому, що в держаному управлінні важливе значення має формування політичної еліти, яка в наступному становить джерело формування державних органів, урядових структур, державних установ.

У легітимних політичних системах існує легітимний порядок проведення процедури рекрутування політичних еліт. Такий порядок передбачає наявність чітко визначених процедур, відповідно до яких більший чи менший склад еліти періодично оновлюється, таким чином, що сама політична структура не зазнає змін. На практиці виділяють дві основні системи рекрутування еліт - систему гільдій і антрепренерську систему. Визначення та обрання тої чи іншої системи рекрутування визначається шляхом наявності таких чинників: існування в державі тих чи інших політичних традицій, місце і значення партійної системи в суспільстві, рівень соціальної нерівності[1, С.223].

За системою гільдій рекрутування відбувається шляхом відбору ймовірних кандидатів із врахуванням їх політичних переваг, дотримання правил, норм та приписів всередині партій або політичних рухів. Для такого ретельного відбору використовується впровадження великої кількості формальних вимог, що висуваються перед кандидатами. Процедура відбору кандидатів проводиться закрито вузьким колом електорату. Система гільдій застосовувалась, зокрема, в країнах з тоталітарним режимом.

За антрепренерською системою рекрутування відбувається шляхом відбору ймовірних кандидатів із врахуванням особистих якостей кандидата, його суб'єктивних можливостей, риторичних здібностей та уміння психологічно впливати на виборців шляхом переконання та пристосування до вподобань суспільства. Такі особливості антрепренерської системи надають змогу існуванню плюралізму в системі політичної еліти. Завдяки спрощенню формальних вимог до кандидатів, претендувати на дану посаду можуть представники різних соціальних груп. Антрепренерська система характерна для держав з демократичним режимом [1, С. 230].

Антрепренерська система та система гільдій не застосовуються на практиці у чистому вигляді та автономно, зокрема вони поєднують у собі переваги кожної з них.

Процес трансформації політичних еліт пов'язаний з перебігом періоду політичної нестабільності. Саме у такий період відбувається зміна кадрів в системі - люди, які займають керівні посади в системі державного управління звільняють свої посади тим самим звільнюючи місце і утворюючи вакансії, які в подальшому займаються з порушенням норм чинного законодавства. Трансформація політичних еліт є досить складним процесом, але практично не відчувається відсутність бажаючих зайняти елітні позиції.

Позитивним за даним підходом є те, що деталізовано досліджується структура еліти і це становить відповідну цінність для елітології. Але негативним є те, що існує дуже тонка межа, яка здебільшого порушується, між самим аналізом структури та аналізом списку прізвищ. Таке порушення пояснюється тим, що для дослідження характеристики еліти відсутні дані про динаміку відносин в середині еліти окремих політичних представників і як наслідок така прогалина не дозволяє в повній мірі дослідити та проаналізувати об'єктивну характеристику політичної еліти.

Таким чином, в науці можна виокремити два основних підходи, які пояснюють процес трансформації еліт. Згідно з першим трансформація еліт передбачає революційну зміну існуючої еліти, за другим - зміну певних внутрішніх системно утворюючих чинників, але без кардинальної зміни зовнішнього вигляду еліти.

Такі дослідники, як Л. Шевцова, А. Мельвіль, В. Танчер. Розглядають трансформацію еліт через дослідження міжелітної взаємодії.

Вперше цей підхід був запропонований Д.Ростоу у відомій статті "Перехід до демократії: спроба динамічної моделі" [13, С.36-59]. Але найбільш ґрунтовно його було проаналізовано на початку 90-х років. Такими, політологами як М. Бартон, Р. Гантнер, Л. Філд, Дж. Хіглі.

Ці дослідники вважали, що політично стабільним суспільство буде лише в тому разі, якщо сучасна політична еліта відповідатиме сучасному політичному режиму.

Згідно з цим підходом, виділяють три ідеальні типи еліт та три ідеальні типи політичних режимів.

1. Перший тип еліти - роз'єднана еліта. Даному типу еліти характерне автономне існування і діяльність, відокремленість від взаємодії з іншими фракціями, низький рівень консенсусу, а також діяльність, яка базується не на напрацьованому досвіді, а на розробці та впровадженні нових ідей та підходів. Такому типу еліт відповідають нестабільні політичні режими, як при демократичній, так і при авторитарній формі державного режиму.

2. Другий тип еліт - консенсуально об'єднана еліта. Даному типу еліт характерне існування і діяльність, яка засновується на взаємодії між фракціями та досягнення консенсусу у такій взаємодії. Такому типу еліт відповідають стабільні політичні режими, зокрема, характерні демократичній формі державного режиму.

3. Третій тип еліт - ідеологічно об'єднана еліта. Даному типу еліт характерна наявність домінуючої фракції, яка визначає рівень консенсусу та порядок взаємодії між фракціями еліти, шляхом відносного диктату своєї ідеології, який скеровує політичну еліту на певний політичний напрямок. Такому типу еліт відповідають стабільні політичні режими, але навіть при існуванні демократичних інститутів відсутня конкуренція еліт[10, С.53].

Відповідно до даної концепції, можна зробити висновок, що головним чинником розвитку політичних еліт у відповідності до розвитку політичних режимів є перетворення еліт від ідеологічної до консенсуально об'єднаної через проміжну ланку - роз'єднану еліту. Таке перетворення відбувається двома способами:

а) довгострокове перетворення. Такий спосіб називається «конвергенція еліт»;

б) короткострокове перетворення або «об'єднання еліт» чи «пакт»[10, С. 53]

«Пактом» називають спосіб трансформації еліт шляхом різкого, але свідомого перебудування своїх відносин, досягаючи консенсусу в випадку розбіжностей між ними. Причинами такого способу трансформації є наявність конфлікту між фракціями еліти і для того, щоб втрати для обох сторін були зведені до мінімуму, між фракціями еліт , для співпраці, встановлюється «пакт» або «об'єднання еліт».

«Пактове» перетворення має свою особливість - воно є відносно короткострокове. Конфліктуючі фракції еліт мають два шляхи вирішення конфлікту: або знайти у дуже короткий проміжок часу вихід з даної ситуації для того, щоб втратити як найменше ресурсів, або ж не знайти вихід взагалі і з часом закінчити свою діяльність і потерпіти фіаско. Іншою особливістю є те, що суб'єктами такого перетворення є обмежене коло учасників. Це пояснюється тим, що представники старої еліти, які і є безпосередніми учасниками «пакту», не зацікавлені у залученні широкого кола мас.

«Конвергенцією» визначається процес, який відбувається в умовах зародження демократії і полягає в необхідності активізації та залученні до політичної системи опозиційних фракцій з метою руйнування авторитарного панування правлячої партії та проведення демократичного електорального процесу.

«Конвергенція» надає можливість представникам старої еліти змінювати тактику своєї діяльності та залучати до політичного процесу нових кадрів. Успішним перетворенням за допомогою «конвергенції» може бути такий результат, як отримання влади легальним способом, шляхом виграшу виборів, раніше дисидентською фракцією[10, С. 54].

Результатом , і «пакту», і «конвергенції» - є утворення консенсуально об'єднаної еліти. Відмінність полягає у тому, що при використанні такого перетворення як «пакт» трансформація до консенсуально об'єднаної еліти відбувається всередині політичної еліти без залучення зовнішніх факторів або чинників, а при використанні «конвергенції» перетворення відбувається шляхом залучення нових людських ресурсів. Також, відмінністю конвергенції є те, що даний процес є тривалим і на думку деяких науковців, не є самостійним процесом, а є результатом процесу пов'язаним із «пактом».

Недоліком такого підходу є те, що «пакт» розуміють лише в одному значенні, як шлях до демократизації. На думку Елізарова, цікавим залишається питання чому еліта прагне до встановлення демократичних принципів в політичний системі, якщо вигідніше було б розподілити владні повноваження всередині еліти ніж залучати тих осіб, які не беруть участь в пакті. Отже, "пакти" можуть передувати як встановленню демократії, так і режиму "змагальницької олігархії" [3]. І.Куколєв, розкриваючи сутність трансформації елітних груп, пропонує декілька моделей аналізу процесу зміни еліт. Перша модель має назву «зміна потоків». За даною моделлю перетворення еліти розглядається як поступовий процес зміни декількох хвиль правлячої еліти. Кожний етап такої трансформації супроводжується формуванням попередньою правлячою елітою нової керуючої еліти, яка в свою чергу, ґрунтовно завершує існування попередньої еліти. Такий процес має всі ознаки ланцюгової реакції. Прикладом є такий історичний розвиток подій: «брежнєвська еліта» висунула «горбачовську еліту», яка в подальшому її змістила. В наступному «горбачовська еліта» висунула «єльцинську еліту», яка в свою чергу, повноцінно змістила «горбачовську». Для такої моделі перетворення еліт характерним є відстеження персональної зміни в системі.

Друга модель має назву «політичний капіталізм», вона є досить розповсюдженою концепцією перетворення. За даною моделлю перетворення полягало в перетворенні політичного капіталу в капітал економічний, таким чином перетворюючись і утворюючи дві нові структури : нову політичну еліту і нову економічну еліту. Нова політична еліта першою освоїла механізми приватизації державної власності і в наступному, шляхом послідовних дій, утворила нову фінансову та підприємницьку еліти [8, С.2].

Третя модель дістала назву «бунт економічної еліти чи пробудження регіональних еліт». Особи, які обіймали керівні управлінські посади в центральних та регіональних органах влади за часів Радянського Союзу того часу мали дві складові - партійні працівники та господарські керівники, які мали розподілену між собою владу і мали в користуванні певні ресурси. Але господарники виступали в менш привілейованому стані, адже здійснювали діяльність не лише в управлінні, а також брали безпосередню участь у виконанні господарської діяльності, виробництві тощо. З часом, таке незадоволення своїм станом, призвело до бунту господарських еліт, які вимагали розширення своїх політичних позицій та розкріпачення своєї діяльності. Відбулася трансформація еліти, яка представляла собою комбіновану еліту, яка складалась з господарських і партійних еліт.

Четверта модель - «роль контреліт». Дана модель відображає здебільшого соціальні аспекти політичного процесу. Як приклад, можна навести залучення господарською елітою контреліти в ролі свого союзника проти партійної еліти. В результаті такого залучення відбулося руйнування сталого політичного режиму і приходу до влади економічної еліти, а також представників другого і третіх ешелонів [8, С. 2].

Демократичний режим передбачає доступність суспільства до еліт, тобто вони є відкритими і це сприяє постійній циркуляції еліт. Болгарська дослідниця Крестева зазначає - “Циркуляція еліт є демократичним механізмом, який перешкоджає монополізації влади, вливає свіжу кров (у дійсно демократичній системі не буквально, а в переносному значенні, у формі нових людей, нових ідей)” [11, С.231].

А. Крэстева погоджується з теорією В.Парето, відповідно до якої циркуляція еліт здійснюється двома способами: заміна еліти новою елітою і просування нееліти в еліту. Дослідниця зазначає, що «на відміну від герметичної комуністичної еліти, посткомуністична володіє великою пропускною здатністю. Ця особливість найбільше проявилась на початку змін, коли протягом місяців асистенти стали міністрами, адвокати - прем'єрами, письменниця - віце-прем'єром. Ця відкритість демократичної еліти, яка сформувалася, була природною: окрім мало чисельних дисидентів і перших партійних функціонерів, вона не мала інших кадрових резервів і повинна була рекрутувати своїх членів ззовні. Істотним індикатором життєвої еліти є збереження цього зовнішнього джерела оновлення».[6, С.21].

Німецька дослідниця У. Хоффман-Ланге виділяє такі форми трансформації політичної еліти. По-перше, трансформація еліт виступає у вигляді зміни суб'єктів керівних посад політичних інститутів і політичних організацій, які залишилися без змін при трансформації режиму. Дослідниця зазначає, що здебільшого такі структури не витримують докорінну реорганізацію, а лише поверхневу, але вони бажають змін шляхом реорганізації верхівки керівництва. За таких умов об'єктом дослідження виступає циркуляція еліт в цих структурах.

Іншою формою трансформації еліт є зміна усталеної форми існування політичних інститутів та організацій, зміна розподіленого балансу сил шляхом створення нових організацій. Наприклад, парламенти, завдання яких, затверджувати рішення, які приймаються урядом з часом можуть отримати нове значення в політичній системі. Також, може відбутися зміна партій-лідерів шляхом збільшення голосів підтримуючих мас [10, С.60].

Так, вивчаючи трансформацію еліт на фоні змін режиму, потрібно виокремлювати обидва аспекти, адже постійні зміни в структурі еліт передбачають міграцію нових еліт в старі, а старих еліт частково трансформацію в нові, тому є доцільним вивчення усіх структур політичної еліти та особливості їх характеристик.

Науковець О.Г. Мясніков пропонує два варіанти трансформації еліт: шляхом консолідації та шляхом існування вічного конфлікту.

Консолідація, як один з варіантів заміни еліт, може мати структурований вигляд (господарська еліта, політична еліта, партійна еліта), де між ланками даної структури напрацьовані міцні відносини. На думку О.Г. Мяснікова, домінантом в даній структурі буде виступати господарська еліта, за умови, що суб'єктний склад буде відповідати найвищим вимогам, а також присутність представників правлячої фракції у всіх гілках влади. При використанні такої схеми існує потреба у формуванні нових політичних організацій із залученням великої кількості людей або просування існуючих партій у правлячі верхівки [12, С.54].

Іншим варіантом виступає «вічний конфлікт». Це виглядає наступним чином - правлячі партії, які мають внутрішній конфлікт, прагнуть до подолання останнього шляхом консолідації, шукаючи підтримки серед інших структурованих ланок політичної системи, але в той же час поступово будуть розпадатися. Така ситуація призведе до «природного відбору» в середині політичної еліти, тобто рівень конкуренції буде зростати до такого рівня, що неконкурентоспроможні представники еліти будуть залишати свої позиції, таким чином, що в правлячих партіях будуть залишатися найсильніші. Вихід з даної ситуації залежить від розвитку відносин між господарською елітою та економічною елітою, а також від модифікації ідей і політичного курсу за допомогою залучення до старої еліти людей нового покоління [12, С.57].

Висновки

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити такі висновки.

Проаналізувавши методологічні дослідження трансформації еліт в Україні можна виокремити наступні етапи їх розвитку:

1. 1985-1990 рік. латентний період. З 1985 року по 1990 відбуваються загальнополітичні зміни, які створюють умови для розгалуження нових видів діяльності, в яких виникає можливість брати участь радянській еліті [9, С. 51-65].

2. 1990-1991 рік. Період конверсії. Даному періоду характерне встановлення нових правил і норм, які надають змогу, вже готової для цього номенклатури, брати участь у розвитку політичного життя країни. Розвивається політичний плюралізм, зводиться до нуля авторитарна політична ідеологія. Виникає принцип публічності влади, який надає змогу залучати еліту до нових сфер діяльності. Даний період супроводжується економічною кризою.

3. 1991-1996 роки - період конфронтації. В даний період відбувається подрібнення політичної єдності, яка була закладена ще в попередні часи. Такому подрібненню сприяв процес інституціоналізації та перехід до нових ринкових відносин. Розпочинається формування головних гілок влади елітної системи (парламент, уряд, адміністрація Президента, регіональна еліта. Спостерігається поступове зростання суспільної незадоволеності. Демократичні правила та засади, які нав'язуються суспільству не виправдовують себе і стають зайвими, тому починають порушуватися. Виникає нова політична конфігурація, найбільш виграшними визначаються ті, що орієнтовані на президентську владу [16, С.43].

4.1996-1998 роки період стабілізації. Відбувається процес, спрямований на встановлення президентської республіки. Частина тіньового капіталу, завдяки парламентським виборам, переходить в публічний бюджет. Позиція президента отримує зміцнення завдяки розподілу керівної влади в регіонах. Економічні і політичні капітали зосереджуються навколо президентської влади. Відбувається стабілізація політичного простору.

5. 1999-2001 роки домінування президентської влади, яка зосередила в своїх руках економічні та адміністративні ресурси. Наявна боротьба між представниками олігархії та адміністративною владою, яка за необхідністю, змінюється на тимчасові угоди «пакти» [14].

Отже, можемо спостерігати, що у період перших років незалежності відбувалася конфронтація між різними владними групами, які в подальшому, разом із стабілізацією політичної системи, розпочали новий етап у відносинах. Почалася взаємодія цих груп з метою досягнення спільних результатів.

Методологічні підходи, які проаналізовані в даній статті сприятимуть аналізу еліти та отриманні перспективних напрямів досліджень щодо еволюції, розвитку та оновлення політичної еліти.

Дослідження політичної еліти України на основі традиційних елітологічних концепцій показує, що пострадянська, в тому числі і українська, еліта не відповідають реаліям сьогодення. Такий стан виокремлює іншу проблему, яка полягає в нестачі оновленої методології, яка б виділила серед безлічі визначень загальні підходи розуміння політичної еліти, або надала б розмежування між поняттями «політична еліта» і «політичний клас», а також переборола б недоліки традиційних підходів, які полягають у нехтуванні існуванням неформальних інститутів, які приймають важливі рішення. Незважаючи на ґрунтовний інтерес з боку різних наук щодо дослідження політичних еліт, є серйозні прогалини у визначенні методології аналізу сучасних політичних еліт в Україні.

Перспективи подальших розвідок. Розшарування суспільства на нерівні соціальні групи у відносинах з владою і різним політичним впливом дає підґрунтя для розвитку досліджень такого політичного явища як політична еліта. В даній статті розкривається питання щодо методологічних проблем дослідження політичної еліти і розвитку даної категорії. Потребує подальшого розвитку концептуалізація таких категорій як «правлячий клас», «еліта», «політична еліта», тому найбільш перспективним напрямом подальших досліджень буде розгорнутий розгляд співвідношення та еволюція таких основних категорій як правлячий клас, еліта, політична еліта у перехідних суспільствах.

політичний еліта трансформація режим

Список використаних джерел

1. Ашин Г.К. Элитология. Учебное пособие. - М.: МГИМО-Университет МИД России, 2005. - С. 207-250.

2. Гаман-Голутвина О.В. Политические элиты Росии. Вехи исторической эволюции. - М., 2006.

3. Голіяд І. Методологічні проблеми дослідження політичної еліти/ І.Голіяд. -Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/ Magisterium/Polit/2002_10/01_goliyad_i.pdf

4. Загорський В. С. , Ліпенцев А. В., Ефективність державного управління-- Вип. 21-- Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2009 - С.93-94.

5. Ільїн В.В. Матеріали міжнародної наукової конференції «Еліта, обдарованість, людиноцентризм» - АПНУ//Київ, 26 лютого 2010 року.

6. Крэстева А. Власть и элита в обществе без гражданского общества // Социс. 1996. № 4. С. 19-29.

7. Крюков О.І. Політико-управлінська еліта України як чинник державотворення - Київ НАДУ, 2006.- С.13

8. Крюков О.І.Демократична модернізація системи влади в контексті діяльності політико-управлінської еліти / О. Крюков. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/ Soc_Gum/Apdu/2010_2/doc/1/01.pdf

9. Крыштановская О.В. Трансформация старой номенклатуры в новую российскую элиту // Общественные науки и современность. 1995. № 1. С.51-65.

10. Мандзій Л.С. Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 2008. - Вип.ХХІІІ: Політична еліта в історії України. - С. 53 - 60.

11. Мандзій Л.С. Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя: Просвіта, 2008. - Вип. XXIV: Соціальні та національні чинники революцій і реформ в Україні: проблеми взаємовпливів. С.231.

12. Мясников О.Г. Смена правящих элит: “консолидация” или “вечная схватка”? // Полис. 1993. № 1. С. 52-60.

13. Ростоу Д.А. Переход к демократии: попутка динамической модели// Полис. - 1996.-№5. С.36-59.

14. Томенко М. Всеукраїнський референдум - 2000: передумови проведення та ймовірні наслідки. - УНІАН, 17 січня 2000 року.

15. Хоффман-Ланге У. Элиты и демократизация: германский опыт // Социс. 1996. № 4. С. 50-57.

16. Шульга М., Потєхін О., Бойко М., Парохонська О., Шульга Т. Правляча еліта сучасної України. - К., 1998. - С. 43.

Размещено на Allbest.ru