Доктринальні засади реалізації інституційної моделі української державності у поглядах С. Шелухіна

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОКТРИНАЛЬНІ ЗАСАДИ РЕАЛІЗАЦІЇ ІНСТИТУЦІЙНОЇ МОДЕЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ У ПОГЛЯДАХ С. ШЕЛУХІНА

ГОЛИНСЬКА Мар'яна Ігорівна - асистент кафедри теорії держави і права Львівської комерційної академії

Постановка проблеми

Досвід українського державотворення 1917-1920 рр. надав С. Шелухіну емпіричний матеріал для формування власної інституційної моделі української державності. Основою її стало поєднання демократичних принципів із наголосом на утвердженні культурної, політичної та мовної єдності. Реалізація таких ідей в умовах сучасного державотворення набуває не тільки теоретичного, але й важливого практичного значення.

Постановка завдання

Україна проходить черговий етап становлення своєї державності, який полягає у подолані зовнішньої агресії та досягненні європейської інтеграції. За таких обставин особливого значення набувають інтелектуальні напрацювання попередників, і в першу чергу тих, хто безпосередньо брав участь в українському державотворенні. Дослідження творчості С. Шелухіна, які стосуються реформування інституційної моделі, дозволяють зважено аналізувати сучасні проекти відповідного характеру, виходячи із теоретичних напрацювань ученого-правника та успішного розв'язання завдань, що постають перед українським суспільством. На сучасному етапі нам дуже важливо не втратити вже здобутих протягом століть результатів та, доклавши максимум зусиль, вийти на новий рівень, у якому Україна буде демократичною, європейською країною, з відповідними гілками влади.

Аналіз останніх досліджених публікацій

Про доктринальні засади реалізації української державності писало багато учених, починаючи з часів боротьби за незалежність Української держави, у першу чергу, у 20-30-х рр. ХХ ст. вчені, які залучались до Визвольних змагань, зокрема О. Ейхельман, Р. Лащенко, В. Старосольський та інші. Здобуття незалежності актуалізувалось дослідженнями теоретичних засад українського державотворення, зокрема напрацювань С. Шелухіна, які здійснюють такі учені, як Лісна І. С., Бошицький Ю. Л., Акимович Є. О., Турчин Я. Б., Яцишина О. Я. та ін. У той же час окремі аспекти його теоретичних ідей не розкриті повністю і потребують уточнення та аналізу.

Виклад основного матеріалу

Відомий український правник О. Ейхельман влучно сформулював: «Держава існує і функціонує для людей, котрі в ній живуть» [4]. Вона встановлює для цього систему примусової і зобов'язуючої влади, що має на меті врегулювання інтересів усіх без винятку суспільних груп.

С. Шелухіна у своїй творчості власне досліджував державний устрій України та шукав оптимальні інструменти, які б дозволили поєднати зобов'язуючу роль держави із забезпеченням прав і свобод людини. Перш за все він прийшов до висновку, що монархія чужа українському народові, оскільки її носієм виступає, відповідно, аристократія. Він був прихильником народоправства (тобто демократії - М. Г.) у якому вбачав сутнісно українську форму державної влади. Досліджуючи тисячолітню політико - правову історію державотворення українського народу та інститутів державності, учений констатував, що історична традиція залишила нам ідею українського народоправства, тобто ідею демократичної республіки... [6, с. 90]. Як відомо, республіканська форма влади передбачає належність влади виключно народові. Народ для захисту та належного, законного представництва своїх прав наділяє функціями влади вибраний орган - парламент, конгрес та ін. Отже, за таких обставин саме народ виступає основним чи єдиним джерелом влади. С. Шелухін був противником теорій, які висували вітчизняні прихильники монархізму. Останні стверджували, що українська історична традиція породила ідею українського «дідичого спадкового монарха» і що Українську державу робила безсилою анархічна республіканська демократія, бо вона нищила аристократію. Причому аристократію вважали єдиною можливою і реальною силою, здатною здійснювати державотворення. С. Шелухін писав: «. українські монархісти проповідують для України не її історично належний лад республіканський, а той чужий лад, який був монархічним, для української нації чужим, погибельним і одіозним» [8, с.75].

До того ж, домінантою народницької концепції С. Шелухіна було визнання народу найголовнішою цінністю демократичної держави. Народ, на його думку, - основна рушійна сила у динамічних державотворчих процесах. Демократизм, самоуправління, республіканська традиція - це основні державотворчі ідеї українського народу, що формувалися протягом століть. Теоретичні напрацювання та висновки С. Шелухіна є актуальними й сьогодні, в умовах демократизації і кардинального реформування українського суспільства, держави і права, всіх сфер суспільно - державного життя. Ці здобутки вченого можуть бути використані в процесі вдосконалення системи сучасної представницької демократії в Україні та її основних структурних елементів: системи народного представництва; інституту поділу влади; інституту виборів, динамічнішого, а також здійснення радикальних політичної, правової, економічної реформ, реформи місцевого самоврядування та інших перезрілих реформ.

При дослідженні історії теорії розподілу державної влади важливим є розуміння суті такого розподілу та для чого він потрібен.

У своєму початковому трактуванні аналізована теорія була найбільш повно реалізована в Конституції США 1787 року. Дж. Медіссон та А. Гамільтон довели, що «повноваження, які належать одному відомству, не повинні прямо чи побічно здійснюватись жодним із двох інших органів» і що «неоднаково зростаюча і всеохоплююча прерогатива спадковості виконавчої влади, та ще підтримана і підкріплена законодавчо», становить величезну небезпеку для свободи та незалежності народу [5, с.81-86].

Це питання особливо актуальне для сучасної Української держави. Адже варто зазначити, що реалізація теорії поділу влади покликана виключити можливість узурпації влади ким би то не було, а найважливіше - будь-яким органом держави, наприклад, Президентом.

На думку С. Шелухіна, перш ніж створювати будь-які проекти майбутньої української федерації, варто, виходячи з принципів державного (конституційного) права, міцно об'єднати три елементи: верховну владу, народ і територію.

С. Шелухін у своїх працях приділяв значну увагу питанням раціонального розподілу й організації влади: знизу вгору - шляхом виборів і зверху вниз - шляхом призначення, створення комісій, до складу яких увійдуть найкращі представники науки, фахівці - практики, громадськості, з необхідним досвідом. Учений був твердо переконаний, що єдиним законним джерелом влади в Українській державі має бути лише її вільний і талановитий народ. політичний шелухін лібералізм демократія

Безумовно, С. Шелухін, як правник, був добре обізнаний із прогресивною суттю теорії поділу влади та особливостями її формування та розвитку на різних історичних етапах. Загалом, на зміст державницької концепції С. Шелухіна, наголосимо, значний вплив мали ідеї українського народництва другої половини ХІХ - початку ХХ ст., авторами яких, зокрема, були- М. Костомаров, В. Антонович і особливо М. Драгоманов з його конституційною програмою та політичною теорією. Окрім праць вітчизняних мислителів, С. Шелухін активно вивчав праці Ж. Бодена, Г. Вайтца, М. фон Зайделя та ін. Цікавився російською філософією природного права та західноєвропейською федералістичною теорією та теорією правової держави. Учений, як невтомний борець за незалежну Україну, упродовж свого життєвого шляху дотримувався української національної правової традиції, європейських політико- правових цінностей, які й стали основою його державницької теорії. Зокрема, він писав: «Наука державного права (тобто конституційного) встановила, що природа держави для існування її вимагає організації трьох елементів: верховної влади, народу і території» [7, с.405].

Свою авторську концепцію федерації вчений пов'язує із визначенням, міцним, стабільним правовим становищем тих демократичних, самостійних держав, що вступають у вільну федерацію. Правову державу С. Шелухін визначив як міцний природний громадський союз і вищу форму організації вільних людей на своїй території і на основі закону.

На думку С. Шелухіна, державі варто обов'язково взяти на виконання важливу функцію гармонізації міжрегіональних відносин. До шляхів реалізації цієї функції належать наступні: 1) формування національної держави з орієнтиром на монокультурне суспільство і домінування принципів вертикалі влади; 2) організація громадянського суспільства з орієнтиром на полікультуралізм та втілення принципів горизонтальної влади. До того ж, вітчизняні науковці вважають, що перший шлях проходить за «реєстром сущого», другий - за «реєстром належного». Цікавою є також думка, що взаємозв'язок «центр - регіони» має базуватись не на ідеології, а на ціннісних уявленнях громадян, їх самостійному і усвідомленому виборі центральної та місцевої влади та її подальшої підтримки у практичній реалізації передвиборних програм.

Сучасні українські реалії яскраво продемонстрували, що федералістичний підхід, однозначно, в умовах зовнішніх впливів, агресії, гібридної війни радше провокує конфлікти, які цілеспрямовано роздмухуються спецслужбами, агентами впливу, агентурою Росії. Слід формувати якісно нову модель відносин по лінії центр - регіони, яка б, забезпечивши широке регулювання питань місцевого самоврядування, водночас, не руйнувала цілісність, єдність держави. В іншому випадку, надмірна відокремленість регіонів, неефективна (провальна) регіональна політика можуть унеможливити якісне функціонування та розвиток державно-правових інститутів, викликати сепаратистські настрої, уміло культивовані і координовані з боку російського агресора та його місцевої «п'ятої колони», наприклад, т.зв. «Опозиційного блоку», представленого у Верховній Раді України й у східних областях.

Отже, можна узагальнити, що вагомою складовою демократичної держави є існування певного балансу у розмежуванні повноважень між центральною і місцевою владою.

Американський етнополітолог Л. Снайдер вважає, що термін «регіоналізм» (або «регіоналізація») використовується для позначення стану або процесу «розподілу країни на невеликі адміністративні частини», або ж «утворення комбінації кількох держав, що діють як ціле» [1, с.842]. Регіоналізм передбачає: поділ владних повноважень всередині єдиного політичного організму; розвантаження державного центру через утворення нових субцентрів управління у межах територій; поєднання загальнонаціональної політики з територіальною специфікою [2, 992 с.].

Тож для побудови сильної, демократичної України варто за основу покласти демократичні засади, які включають у себе такі елементи: перше, це вільні громадяни, які є головними дійовими особами суспільного самокерування. Вони мають інтерес до суспільного життя, обізнані в ньому і власними силами та участю впливають на нього в тому напрямі, який вони вважають бажаним і правильним. Становлення сучасної міцної і дієвої демократії напряму пов'язане із формуванням свідомого громадянства, усвідомленням громадянського обов'язку кожним і безпосередньої готовності діяти для його втілення у практику.

Другим елементом, що формує основи демократичного ладу, є беззаперечне визнання всіх громадян рівними і рівноправними. Звісно, кожен учасник демократичного процесу, будь-якої демократичної процедури повинен знати й визнавати принципи формальної рівності громадян. Відтак, кожен голос важить стільки ж, скільки й будь-який інший голос. Таким чином, очевидним є твердження про те, що для утвердження демократії необхідним є певний рівень політичної культури громадян і водночас, власне в процесі практичного застосування демократії як інституту, відповідна політична культура неодмінно формується [3, с.44].

Варто згадати роздуми В. Липинського, котрий наголошував, що українська нація роз'єднана політично, ідейно й культурно. Щоб не загинути навіки, вона мусить створити свою власну, незалежну державу, єдину національну державну ідею таку, яку в формі національно-державної незалежності мають росіяни, поляки, чехи, угорці, не кажучи вже про всі інші великі культурні нації, - й одну національну культуру таку, що об'єднує кожну конкретну націю світу в одну цілісну спільноту.

Аналіз теоретичних напрацювань С. Шелухіна дозволяє зробити висновок про те, що він запропонував інституційні механізми вирішення таких проблем, багато у чому випереджаючи ідеї західних дослідників, очевидно, формуючи і пропонуючи їх у більш доступному, не надто складному академічному стилі. Перш за все він розкрив необхідність поєднання у процесі державотворення демократичних засад із формуванням суспільства, основу якого становлять громадяни, свідомі обов'язку діяти для їх втілення у практику. Також для утвердження демократії необхідним є певний рівень політичної культури громадян.

Література

1. Андрусяк Т. Ейхельман Отон (Отто) / Т. Андрусяк // Мала енциклопедія етнодержавознавства [НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького ; редкол.: Ю.І. Римаренко (відп.ред.) та ін.]. - К.: Довіра ; Ґенеза, 1996. - С.842.

2. Антологія лібералізму: політико-правничі вчення та верховенство права / [упоряд.: С. Головатий, М. Козюбра, О. Сироїд ; відп. ред. С. Головатий ; наук. ред. С. Головатий, О. Сироїд, О. Волкова, А. Черевко]. - К.: “Книги для бізнесу”, 2008.-992 с.

3. Вдовичин І.Я. Демократія. Теоретико-методологічні підходи /Я. Вдовичин // Наукове пізнання: методологія та технологія. Науковий журнал №1 (17), 2006, Серія: філософія,

4. Ейхельман О. Вступ до проекту конституції УНР / О. Ейхельман // Народна справа.-1920.-14 жовтня.

5. Каневский А. С. Принцип разделения властей и механизм «сдержек и противовесов» в государственном строе США/ А. С. Каневский// Вестник Севастопольского гос. тех. ун-та. Философия и политология. - Севастополь: Изд-во СевГТУ. - 1998. Вып№13. - с. 81-86.

6. Турчин Я. Б. Суспільно-політичні погляди та державотворчі ідеали С. Шелухіна // Львів.-2005.

7. Шелухін С. В справі проектів про майбутній лад на Україні // Воля, 1921. - Т.2. - Ч. 11-12. - с.404-408. - с. 405.

8. Шелухін С. Монархія чи республіка // Український Голос.-1925.-23 вересня.

Размещено на Allbest.ru