Деякі теоретико-методологічні підходи і методи дослідження політичної системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Деякі теоретико-методологічні підходи і методи дослідження політичної системи

Ливенко В.І.

Метод - свідомий спосіб досягнення якого-небудь результату, здійснення певної діяльності, рішення деяких задач. Метод передбачає відому послідовність дій на основі чітко усвідомленого, артикульованого і контрольованого ідеального плану в самих різноманітних видах пізнавальної діяльності у соціумі [4, с. 494].

Методи політичної науки -- це мережа логічних, теоретичних та емпіричних засобів дослідження, категорій і понять, принципів і підходів, за допомогою яких одержують об'єктивну картину політичної реальності з метою прогнозування, прийняття рішень та вироблення стратегії розвитку суспільства і держави [3, с. 446].

Найбільш численна група застосовуваних у політичній науці методів належить до класу міждисциплінарних (більшість із них частіше кваліфікуються як підходи). Сучасна соціогуманітаристика виходить із розділення класичних, некласичних і постнекласичних міждисциплінарних підходів, і всі вони тією чи іншою мірою реалізуються у політичних дослідженнях [3, с. 443].

Системний підхід - напрям філософії і методології науки, спеціально-наукового пізнання і соціальної практики, основою якого є дослідження об'єктів як систем. Системний підхід орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкта і механізмів її забезпечення, на виявлення різноманітних типів зв'язків складного об'єкта і зведення їх у єдину теоретичну картину [4, с. 869].

Важливу частину філософського обґрунтування системного підходу складає принцип системності. Сутність системного принципу полягає у тому, що всі предмети і явища світу являють собою системи тієї чи іншої міри цілісності та складності.

У системному дослідженні об'єкт, що аналізується, розглядається як визначена множина елементів, взаємозв'язок яких обумовлює цілісні властивості цієї множини. Основний акцент робиться на виявленні різноманіття зв'язків і відношень, що мають місце як всередині досліджуваного об'єкта, так і у його взаємовідносинах із зовнішнім оточенням, середовищем. Властивості об'єкта як цілісної системи визначаються не тільки і не стільки сумою властивостей його окремих елементів, скільки властивостями його структури, особливими системоформуючими, інтегративними зв'язками об'єкта, що розглядається. Для розуміння поведінки систем (у першу чергу цілеспрямованої) необхідно виявити процеси управління, що реалізуються даною системою - форми передачі інформації від одних підсистем до інших і способи впливу одних частин системи на інші, координацію нижчих рівнів системи з боку елементів її вищого рівня управління, вплив на останні усіх інших підсистем [4, с. 869].

Політична кібернетика це науковий напрям, в рамках якого політичні явища досліджуються за допомогою наукового апарату кібернетики: науки про управління, отримання, передачу та перетворення інформації в кібернетичних системах, в цьому сенсі її можна визначити як науку про управління в політиці чи в політичному управлінні. Предметом політичної кібернетики є функціонування механізму політичного управління. Будучи структурної наукою, політична кібернетика займається політичними структурами і процесами, абстрагуючись від змістовного аналізу взаємозв'язків нижче досліджуваного рівня (метод «чорного ящика»). Досліджуються реакції вихідних величин на зміну вхідних, і навпаки.Такий підхід відкриває можливість вивчати і моделювати політичні системи.У політичному управлінні зворотній зв'язок виступає як контроль «знизу» за суб'єктом політичного управління, як політичний зворотній зв'язок. В рамках класичної кібернетики дія принципу зворотного зв'язку розглядається як механізм, що стабілізує систему, що забезпечує її гомеостазис [1, с. 502].

Гомеостазис в політиці - це рухливий рівноважний стан політичних систем, який зберігається шляхом протидії їх владних структур та інтегрованих в них суб'єктів політики будь-яким зовнішнім і внутрішнім чинникам, що порушують дану рівновагу і основні принципи функціонування системи. Політичний гомеостазис полягає у стійкій динамічній рівновазі, що проявляється у підтримці в допустимих межах істотно важливих для її (пр. системи) збереження параметрів.Гомеостатична взаємодія політичної системи з соціальним середовищем, обумовлює її адаптивність до оточуючого світу двоякого роду: з одного боку, певні внутрішні зміни, з іншого - активний вплив системного об'єкта на середовище, її «пристосування» до своїх «потреб» шляхом вилучення і засвоєння необхідних ресурсів.Подібна адаптивність виступає основою механізму саморегуляції і самоорганізації політичної системи суспільства, що, в свою чергу, зумовлює наявність у розглянутого складноорганізованого об'єкта таких функціональних властивостей, як інтегративність, латентність і досягання цілей [1, с. 268].

Синергетичний підхід - методологія вивчення процесів розвитку і самоорганізації складних систем різної природи, яка має на меті відкриття закономірностей, що лежать в основі цих процесів. Маючи міждисциплінарний статус та спираючись на досягнення різних наук, синергетичний підхід успадковує та розвиває здобутки теорій, що склали її фундамент, та у межах яких були вироблені майбутні поняття синергетичного підходу: спочатку тектології О. Богданова, теорії систем Л. фон Берталанфі, кібернетики Н. Вінера тощо, згодом у 60-70 рр. 20 ст. відбувся прорив у розуміння процесів самоорганізації систем різної природи серед представників точних і природничих наук: теорія генерації лазера Г. Гакена, теорія дисипативних структур І. Пригожина, теорія автопоезису живих систем У. Матурани і Ф. Варели, теорія катастроф Р. Тома і В. Арнольда й ін. у результаті, для вивчення кооперативних ефектів (спільної діяльності, кооперативної взаємодії елементів системи) Г. Гакен починаючи з 70-х рр. запропонував термін «синергетика», називаючи її «наукою про взаємодію» [3, с. 664]. політичний біфуркація гомеостази синергетика

Синергетика - область наукового знання, в якій за допомогою міждисциплінарних досліджень виявляються загальні закономірності самоорганізації, становлення стійких структур у відкритих системах [2, с. 401]. Об'єкт дослідження синергетики - складноорганізовані нерівноважні системи, що знаходяться на різних стадіях самоорганізації.

З позиції синергетичного підходу у своєму розвитку складна відкрита система переходить з одного стану рівноваги до іншого у певній фазі свого «життєвого циклу» - фазі біфуркації, яка для соціальних систем характеризується зростанням соціальної ентропії (зростанням соціального напруження, накопиченням конфліктів), нерівноважністю, нестійкістю і руйнуванням структури системи та зв'язків між її елементами і в результаті вибором системою одного із закладених в неї потенційних можливих стійких станів (потенційних аттракторів), кількість яких є вичерпною. Самоорганізуючись (самоорганізація супроводжується синергійними ефектами, тобто колективними рухами складових системи: для соціально-політичних процесів колективна поведінка позначає таку поведінку, за якої люди як елементи соціально-політичних систем діють так, ніби вони змовилися між собою - наприклад, масові акції протестів), елементи системи утворюють нову структуру, відбувається становлення нового динамічного аттрактору. Далі система переходить у новий стійкий стан, для якого характерне постійне відтворення системою специфічної для неї структури (автопоезис) і так до нової фази розбалансування структури. Можливість оновлення системою своєї структури дала синергетикам підставу вести мову про амбівалентність хаосу, адже хаос виступає як руйнівна, так і будуюча (креативна) сила, містячи у собі низку потенційних структур, одна з яких за певних обставин розвитку системи стає домінуючим аттрактором [3, с. 665].

Привнесений із синергетичного підходу до лексики політичної науки термін «політична біфуркація» позначає один з невід'ємних етапів життєвого циклу соціальної системи, в якому втрачається її стійкість і рівноважність, зростає невизначеність подальшого шляху її розвитку та здійснюється вибір з альтернативних траєкторій подальшої еволюції системи [3, с. 65].

Політична біфуркація (від лат. bifurcatio - роздвоєння) - метод наукового пізнання суспільно-політичних явищ, вперше запропонований американським вченим Ервіном Ласло. Під біфуркацією розуміється поведінка складних систем в станах і умовах, далеких від рівноваги [1, с. 131-132]. Поняття запозичене з теорії динамічних систем - науки, що дала нову концепцію хаосу як складної і непередбачуваною форми порядку, відповідно до якої система приймає вид «фазово-просторового» графіка усіх її можливих сукупних станів.Коли система дозріває, «напружується» понад своїх певних порогових величин, вона з одного набору аттракторів (сил, що направляють її розвиток за певними траєкторіями) переключається на інші та починає вести себе інакше, тобто входить у новий динамічний режим.У точці переходу в новий стан і відбувається власне біфуркація (вибух). Потім система реагує вже на новий набір аттракторів, які, формуючи нову систему, задають їй нову, більш складну траєкторію. Використовуючи поняття біфуркації, Е. Ласло показує подібність і єдність фундаментальних закономірностей еволюції світу природи, соціальних, політичних сфер, що дає підстави для оригінальних (і несподіваних для суспільствознавців, особливо для політологів) висновків. Він переконливо доводить, що осмислення і об'єктивний аналіз сучасних непередбачуваних соціально-політичних процесів можливий лише за умови прийняття феномена політичної біфуркації, що дає спосіб пізнання суспільних систем і явищ, не охоплених ще жодної наукою. Серед усіх понять змішаної мови теорії хаосу і загальної теорії систем термін політична біфуркація найбільш вдало визначає фактори, що формують новий стан суспільства [1, с. 132].

Принципами політичної біфуркації є: всезагальність (масштабність події, задіянність всього суспільства); падіння рівня складності організації та рівня цілісності суспільства; рівновірогідність реалізації принципово різних сценаріїв; часові межі (наявність початку і кінця політичної біфуркації у рамках життєвого циклу еволюції системи); зростання соціальної ентропії (сплеск соціальної активності); поляризація суспільства; ротація політичної еліти; наявність активно діючих суб'єктів соціальних і політичних змін у політичній біфуркації; вибір шляху розвитку та прийняття рішення; апеляція політичних акторів до архетипів, ментальності народу. За вказаними ознаками політичні біфуркації можуть проходити у формах: революцій, політичних переворотів, імпічментів, терористичних актів, масштабних акцій протесту (масштаб системи - світ, держава, регіон, місто), виборів до органів влади тощо. Попри всю несхожість перебігу для різних історико-політичніх контекстів та політичних систем політичні біфуркації можна умовно поділити за прогнозованістю часу їхнього виникнення на передбачувані (заплановані) - такі, що виникають періодично, наприклад , вибори до органів публічної влади, загальнонаціональні референдуми з доленосних питань подальшого розвитку країни, та непередбачувані (для більшості суспільства) - такі, що важко спрогнозувати, наприклад, революції, політичні перевороти, терористичні акти, імпічменти тощо. Для непередбачених політичних біфуркацій характерною є «каскадна» форма перебігу, тобто проходження системою низки біфуркацій [3, с.65].

Мережевий підхід - метод соціальної і політичної теорії, який використовується для опису феномену самоорганізації соціальних акторів (груп та індивідів) та їх взаємодії в процесі формування горизонтальних зв'язків у суспільстві з метою задоволення власних потреб або інтересів і доступу до економічних, політичних, культурно-символічних та інших ресурсів. Соціальна мережа (від англ. social network) - це особливий тип структури взаємодії соціальних акторів (як колективних так і індивідуальних), яка формується на основі горизонтальних зв'язків між ними. Характерною ознакою соціальних мереж є неієрархічність відносин, що пов'язують різноманіття акторів, об'єднаних спільними інтересами, і які обмінюються ресурсами для просування цих інтересів.

Застосування мережевого підходу в політології обумовлено об'єктивною потребою враховувати складність сучасного процесу прийняття політичних рішень, а також здійснювати аналіз нестійкості й відкритості політичної системи при взаємодії безлічі політичних акторів. Мережева парадигма зобов'язує розглядати в цілісності й взаємозв'язку будь-які зміни, що необхідні для збереження рівноваги політичної системи. Це можуть бути зміни в структурах держаної влади, її територіальної організації, соціальних стосунках, перерозподілі владних повноважень і відповідальності політичних і соціальних акторів, ролі людських ресурсів, стосунків власності. Методологічний аналіз цих процесів спирається на фундаментальні поняття, які становлять термінологічний каркас мережевого підходу: соціальний простір і соціальний час, самоорганізація, саморегулювання, децентралізація влади та її поліцентричність, принципи взаємодії суб'єктів влади і суспільства, діалогічність центрів влади, полісубєктність і поліваріантність розвитку, соціальна мережа, політична мережа, мережеві взаємодії [3, с. 440].

Мережі політичні (policy political network) - особливий тип самоорганізації політичних акторів, які встановлюють горизонтальні зв'язки у певній сфері політики з метою досягнення домовленостей з політичних питань і обмінюються ресурсами, якими володіє кожний з учасників мережі. Характерними ознаками політичної мережі є: неієрархічність, децентралізація, переважно горизонтальна і функціональна взаємодія учасників, гнучкість, рухливість, мінливість форм і конфігурацій, легкість створення і розпаду структур, відкритість мережі для «входу» і «виходу», загальнодоступність ресурсів мережі, рівноправ'я учасників мережі незалежно від їхньої ролі, масштабу, ресурсів, унікальність створюваних мереж. Різні структурні характеристики мереж викликають різні ефекти внутрішньої динаміки мереж і зовнішніх змін. У цьому сенсі політика може розглядатися не лише як функція внутрішніх мережевих взаємодій, але й як ширше політичне і економічне оточення [3, с. 440].

Література

1. Политическая энциклопедия. В 2 т. Т 1. / Нац. обществ.-науч. фонд; Рук. проекта Г.Ю. Семигин; Науч.-ред. совет: пред. совета Г.Ю. Семигин. - М.: Мысль, 2000. - 750 с.

2. Политическая энциклопедия. В 2 т. Т 2. / Нац. обществ.-науч. фонд; Рук. проекта Г.Ю. Семигин; Науч.-ред. совет: пред. совета Г.Ю. Семигин. - М.: Мысль, 2000. - 701 с.

4. Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець [голова], Ю. Шаповал [заст. голови] та ін. - К.: Парламентське видавництво, 2012. - 808 с.

5. Энциклопедия эпистемологии и философии науки. - М.: «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2009. - 1248 с.

Размещено на Allbest.ru