Автор політичного тексту та його роль у політичному дискурсі

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Дослідження політичного дискурсу впродовж останніх десятиліть стало популярним напрямом наукових розвідок як за кордоном, так і на території України. Проте складність політичного дискурсу як феномену політичної реальності створює труднощі на шляху до його адекватного розуміння й вивчення. З огляду на розуміння політичного дискурсу як сукупності текстів, об'єднаних певною темою й актуалізованих у різних формах комунікації, постає необхідність вивчення політичного тексту. Сам політичний текст можна розуміти як набір певних елементів, зокрема адресанта, адресата та контексту, в якому відбувається передача повідомлення. У цій статті зосереджена увага на політичному адресантові як авторові політичного повідомлення. Дослідити його суть та роль у політичному дискурсі можна за допомогою політичної лінгвістики (Г.Д. Ласвел, Г. Гірнтг, В. Демьянков, І. Клименко), семіотики (У. Еко, Р. Барт) й мовознавства (Ж. Женетт, О. Чорновол-Ткаченко).

Адресант політичного тексту - той хто доносить інформацію до публіки, той, кого вважають її автором. Це можуть бути політичні лідери чи діячі, ЗМІ, письменники, на творчості яких позначилася політична реальність, політичні аналітики та інші особи й організації, які формують суспільну думку. їхнє повідомлення (публічні виступи, новини, коментарі) спрямоване до невизначеного кола осіб, до загальної авдиторії, на яку воно здійснює певний вплив.

Так, Й. Кляйн запровадив класифікацію політичного тексту на підставі його емітента (групи емітентів) та його (їхніх) функцій у політичній системі (при цьому емітентом він називає мовця або автора письмового чи усного тексту): парламенти та парламентські органи (комітети зокрема); міністри; партії; політики; зовнішні емітенти політично значущих текстів (організації, громадяни, преса, що не є предметом нашого дослідження) [1, с.73]. Та предметом нашого дослідження є інституційний політичний дискурс, тобто не «мова про політику», яку творять неофіційні особи, а «мова в політиці» - ті висловлювання, авторами яких виступають політичні суб'єкти, що борються за владу, офіційні особи держави, суб'єкти влади, які здійснюють вербальні дії в межах офіційних заходів.

Адресант як ініціатор політичної комунікації сам вибирає адекватні форми для досягнення конкретної мети (збереження або досягнення влади), опосередковано керуючи поведінкою адресата. Структуру «мовець-адресант» лінгвісти розглядають у термінах «бази знань» і «бази цілей». Тобто, ознаки соціального статусу, оцінювання, модальності, емотивності, стилістичного регістру тощо є компонентами прагматичного значення політичного мовлення [2].

Однак, як правило, автор політичних текстів як дійова особа в самому повідомленні - відсутня. Доречним буде вказати, що політик рідко самостійно пише тексти власної промови, хоча його й ототожнюють з її автором під час та після її виголошення. Потрібно зважати й на те, що політики залежать від стратегій піар-технологів, «спонсорів» і прес-секретарів, а в текстах нормативно-правових про автора не йдеться взагалі, бо є встановлений стиль викладу, тоді лише зміст документа дає змогу дійти якихось висновків про політичну дійсність певного соціуму. Тобто, саме політичне повідомлення залишається байдужим до того, хто його написав. Автор у ньому «помирає».

Теорію «смерті автора» обґрунтував Р. Барт. Вона полягає в тому, що «автор є лише тим, хто пише, так само як «я» лише той, хто говорить «я»; мова знає «суб'єкта», але не «особистість», і цього суб'єкта, який визначається всередині мовного акту, й нічого не містить поза ним, вистачає, щоб «вмістити» в себе всю мову, щоб вичерпати всі її можливості» [3]. Мислитель пише: «Привид автора може, звісно, з'являтися в Тексті, в своєму тексті, але вже тільки як гість...» [4, с.382].

У. Еко зауважує, що автор у текстах проявляється через стиль, не як індивідуальна особистість, а як соціальна група, тобто стає не суб'єктом акту висловлювання, а суб'єктом висловлювання-результату [5, с.33], а М. Бахтін наголошує: «будь-яке висловлювання - усне чи письмове, первинне чи вторинне і в будь-якій сфері мовного спілкування - індивідуальне, тому може відображати індивідуальність мовця, тобто володіти індивідуальним стилем» [6].

Стиль політичного повідомлення є тим компонентом політичного дискурсу, який дає слухачам достатньо необхідної інформації для актуалізації того, що говорить адресант, у своїй свідомості й поведінці. Стилістика вивчає явища мовної виразності з погляду їх емоційного змісту, тобто як відбувається вираження почуттів за допомогою мови і як явища мови впливають на сферу почуттів [7]. М. Бахтін зауважує, що стиль нерозривно пов'язаний з певними тематичними єдностями й відповідними композиційними єдностями, тобто з певними типами побудови цілого, типами його завершення, типами ставлення того, хто говорить, до інших учасників мовного спілкування (до слухачів або читачів, партнерів, до чужої мови і т. п.) [6]. Коли люди сприймають політичний текст, їх не цікавить, хто його створив, важливим є те, що цей текст дає їм підстави ідентифікувати себе з певною групою, певним політиком і політичною силою чи протиставити себе їй. Повідомлення - це те, що несе в собі відбиток власного творця, але й те, що вже існує самостійно. Це видно на рівні масової свідомості, коли стимул, поданий у відповідний момент, будучи сказаним кимось одним, починає лунати з уст кожного. Для прикладу, гасло передвиборчої кампанії В. Ющенка 2004 року «не словом, а ділом» - перекладена латинська приказка «re, non verbis», а плеоназм Франкліна Рузвельта «не бійтеся нічого, крім самого страху» і сьогодні є популярними у політичному дискурсі. Політики не бояться плагіату, навіть навпаки: фраза, яка вже певний час циркулює в політичному дискурсі, краще запам'ятовується й виявляється дієвішою з рекламного погляду, ніж нова.

Мова в політиці спонукає здійснювати або ефективну дію, або оцінку (увага чи розуміння тексту самі по собі не є політичною метою). Стиль формують багато соціально-особистісних факторів. З огляду на вислів «стиль - людина» [8, с.22], було багато наукових спроб дослідити зв'язок між стилем та особистістю, її місцем у соціальній структурі. Вдалим, на думку Г Ласвела, є визначення Бюффона: «Стиль - це просто порядок і рух, який надають своїм думкам». Можна замінити двозначні слова «порядок і рух», так Г. Ласвел пропонує своє визначення: стиль мови політики - це організація частин, з яких складається політична комунікація [8, с.20]. Він є сукупністю символів і знаків, які є елементарними частинками комунікації й свідчить про завершену послідовність [8, с.39]. Г. Ласвел досліджував стилі політичної комунікації та дійшов до висновку, що їх можна розрізняти на таких підставах: об'єм повідомлень, рівень кризи в суспільстві та політичний режим, в якому має місце мовлення.

1) Лаконічний та розтягнутий стилі політичної мови. Комунікація розтягнута тоді, коли використовує більше слів, ніж потрібно для досягнення її мети. Це можливо, коли кількість додаткових описів множиться стосовно чистого знаку. Чистий знак - мінімальна величина, яка дає змогу слухачеві зрозуміти повідомлення, яке передають [8, с.21].

2) Стиль корелює градус кризи в суспільстві. В мирний час, як правило, політику в суспільстві здійснюють шляхом дипломатичних переговорів, арбітражу, судового розгляду, створюють комітети обговорення, парламентські дебати, передвиборчі виступи (плюс суміжні види громадського обговорення). Ознакою спокійного життя, як правило, є урочисті події, на яких виступають прихильники різних ідеологій, тоді символи єдності виходять на передній план (святкування дня перемоги, поминальні служби тощо) [8, с.23]. В таких ситуаціях стиль викладу тексту тяжіє до розлогого красномовства. Та за часів активного протистояння можна помітити схожість зброї і мови: куля, як і слово, може нанести шкоду на відстані. «З історії знаємо, що структуру зброї постійно змінюють, її стандартизують, роблять якомога дієвішою й економнішою» [8, с.23], - пише Г. Ласвел. Мова активного протистояння - також предмет стандартизації та економізації. В кризових ситуаціях використовують якнайкоротші слова й вигуки. Доречними в таких випадках є епітети або символи, їх, як «гранату, кидаєш у супротивника». В такому стилі комунікації дієвим інструментом є слово-клеймо, яке покликане здискредитувати супротивника. Тоді солдатів називають «убивцями дітей», наголошуючи на їхній схильності до насильства [8, с.24] - ненависть і страх повинні надихати на помсту, розплату чи кару. політичний адресант соціальний

Мову використовують і в обороні. В цьому разі часто повторюють різні мовні одиниці. Однією з типових є ситуація, коли комунікант звертається сам до себе, а не до противника, терпляче витримуючи його напади. Як заклинання він повторює певні слова чи словосполучення. «Кожен може співати пісню, але більше співають у захисті, ніж наступаючи» [8, с.24], - зазначає Г. Ласвел. Отже, в захисті є дієвими слова-знамена, вони покликані об'єднати, згуртувати й надихнути на захист від ворога чи катастрофи. Так, для прикладу, в «Промові війни» У. Черчіль казав: «Зараз наш найвищий моральний обов'язок - і не тільки моральний обов'язок, але й нагальна практична необхідність, - звернутися до сердець мільйонів чоловіків і жінок, без їхньої співпраці, товариської і братньої участі, безумовно, не обійтися, бо це єдиний фундамент, на якому тільки й може ґрунтуватися і сучасна війна, і її забезпечення» [9].

У боротьбі важливо застосовувати контрасти, вони дають можливість ідентифікувати себе з «добрими», виправдати застосування насильства зі свого боку проти інших, «поганих людей». У тій же промові У. Черчіля прозвучали такі слова: «Ми боремося за порятунок всього світу від чуми нацистської тиранії й для захисту всього найдорожчого для людини. Це війна не за домінування або за розширення імперії або взагалі за будь-які матеріальні цінності» [9]. Політик протиставляє британців - тих, хто бореться «за все, що дороге людству», і тих, хто «прагне матеріальних цінностей». Отже, протистояння робить мову лаконічною та активує ефект протиставлення [8, с.25].

За умови менш напруженої кризи є більше простору для багатослівності й різноманітних вербальних дій, тоді має місце ефект моделювання різних ситуацій. Коли ж політика проголошена, але люди ще сумніваюся, чи її визнавати, багатослів'я стає засобом множити заклики погодитися з результатом.

Кризові очікування впливають на стиль політичного мовлення в міру того, як піддають сумніву мирне врегулювання конфлікту. Традиційно багатослів'я культивують в мові дипломатії аж до моменту розірвання офіційних відносин і навіть оголошення війни. В дипломатії функцію багатослівності використовують, аби замаскувати пряме зіткнення, а також для запобігання «криз самоповаги й честі». Аналогічні чинники визначають стиль проведення судових засідань, а також оголошення судового вироку. Хоча парламентські дебати менш формальні, вони відбуваються за правилами, на які можна посилатися, коли гостра незгода загрожує порушенням чіткої процедури порядку денного. Коли панує законослухняна політична культура, перевагу в політиці надають простоті висловлення.

Ще одним фактором, який сприяє лаконічності є очікування дієвості від раціональних стандартів [8, с.27]. У цьому випадку мова стає інструментом, необхідним для порозуміння різних соціальних груп.

Отже, стиль залежить від структури очікувань, що супроводжують кризу. Коли її визнають серйозною і такою, в якій потрібно акумулювати енергію для тривалого протистояння, тоді має місце тенденція до скорочення повідомлень та ефект контрастності. Під час кризи, яку сподіваються припинити за допомогою комунікації, політичні суб'єкти їй присвячують більше енергії, й стиль стає багатослівніший, різноманітніший, частіше задіюють ефект моделювання [8, с.28].

3) Стиль демократичного та деспотичного дискурсу. Стиль мови відображає механізм ідентифікації користувача мови з його вимогами та очікуваннями. Він свідчить про неминучість для мовця або насильства, або мирного врегулювання конфліктів, а також оцінює людину як сильну чи слабку з погляду її можливості впливати на політичні рішення. Стиль змінюється в залежності від цілей, які переслідують політичні актори: в деспотії - «влада над», у демократії - «влада з». Так, мова деспотії покликана всіма способами продемонструвати нездатність звичайної людини зайняти місце політика чи бюрократа й виконувати його функції (заплутаність та незрозумілість викладу думок офіційних осіб, часто насадження нерідної для більшості населення мови), в демократіях висловлювання тяжіють до простоти й безпосередності.

З огляду на вагомість стилю для дослідження політичного дискурсу, цікавим й актуальним є розуміння настрою, з яким відбувається мовлення та сприймання. В цьому контексті можна говорити про трагічний та гумористичний стилі політичного тексту.

Аристотель вивчав закони написання успішної комедії і трагедії, дещо з його напрацювань можна використати й у дослідженнях політичного дискурсу. Він зазначав, що комедію створили вперше мегарійці в Елладі, коли в них установилася демократична влада [10, с.4]. З цього напрошується висновок про зв'язок між гумористичним спілкуванням політиків, їхніми жартами та політичним режимом демократії. Різниця між трагедією і комедією полягає в тому, що у комедії намагаються показати людей гіршими, а в трагедії - кращими від сучасників [10, с.3]. Відрізняють їх також почуття, які ті викликають: трагедія - ненависть, страх, жаль; комедія - сміх і радість.

Комедія має на меті зобразити гірших людей, але не в усій їхній порочності, вона лише відтворює їхні погані риси. А те, що погане, є частиною смішного, - пише Аристотель. Смішне - це якась вада або непристойність, що не завдає ні болю, ні шкоди; так, наприклад, комічна маска справляє враження гидоти й потворності, не викликаючи болю [10, с.6].

Варто детальніше проаналізувати ці жанри та можливі форми їх застосування в політичному дискурсі. «Сьогодні аксіоматичним є твердження про те, що гумор - це потужний стратегічний інструмент владного впливу на політичних опонентів та електорат, але лінгвістичні механізми його здійснення ще чекають на детальне вивчення» [11], - пише українська науковець О. Чорновол-Ткаченко. Роль гумору по- різному оцінюють у різних психологічних теоріях, серед яких найпоширенішими є теорії розрядки (гумор, як спосіб психологічної розрядки та зняття напруги), переваги (гумор як спосіб принизити опонента, виявити усвідомлену перевагу над іншими людьми чи явищами) та невідповідності (переважно займається вивченням гумору, а не сміху, як дві попередні, а саме того, що робить об'єкт смішним для інших) [11]. На думку багатьох теоретиків, сміх свідчить про неусвідомлене бажання принизити супротивника, а тим самим змінити його поведінку. Таку техніку усвідомлено експлуатували ще з часів Римської імперії. Про це свідчать промови Цицерона, в яких він висміює навіть інтимну сферу життя опонента, що не має безпосереднього відношення до політики. Оратор «входить у змову» зі слухачем, прагне викинути з гри свого політичного конкурента як такого, що не заслуговує ніякої уваги [16]. Проте висміювання перебуває на певній межі між етично допустимими та недозволеним. Можна припустити, що найбільш образливої форми легітимний гумору набирає в суспільстві, що переживає певну кризу. В такому разі гумор може перерости в мову нетерпимості.

Приклади гумористичних зворотів можна зустріти в промовах п'ятого Президента України Петра Порошенка. Він використовує гумор для приниження опонента: «Віктор Янукович має велику «історичну» заслугу. У 2004 році він допоміг нам зрозуміти, чого ми не хочемо. А у 2014 - прояснив чого ми насправді бажаємо»; для розрядки: «Ми вже навіть вчимося не заздрити успіху сусіда чи колеги», «відступати від реформ вже немає куди. Позаду - Москва. Тому - тільки вперед» [12]; жартує згідно з теорією невідповідності: «Судова реформа зробить так, що «навіть сторона, яка програла у судовому процесі, вийде з залу задоволеною справедливістю» [14], адже «з такими судами, як тепер, у безпеці можуть почуватися лише ті, у кого є проблеми із законом» [15].

Так, гумор в політиці спрямований на авдиторію, на втримання уваги адресатів, тому його специфіка залежить від культури слухача. Г. Бейтсон порівнює жарти з парадоксом та робить припущення, що свобода говорити нісенітниці, свобода насолоджуватися нелогічними альтернативами мислення є невід'ємною частиною комфортних людських взаємовідносин [11], можливо, саме такий нюанс гумору так сильно пов'язує його з демократичним режимом.

Трагедія - це відтворення витонченою мовою серйозної і закінченої дії, що має певний обсяг; відтворення не розповіддю, а дією, яка, викликаючи жаль і страх, спричинює катарсис (очищення) [10, с.7], - пише Аристотель. Отже, метою трагедії, на відміну від комедії, є зобразити дію, а не властивості людини. Трагічність пов'язана з традицією, історією й на неї опирається, адже можливе є ймовірним. У можливість того, що ще не сталося, ми не віримо [10, с.11]. Трагедія відтворює не тільки закінчену дію, а й таку, що викликає страждання і жаль. Трагічні події часто розгортаються між близькими, наприклад, якщо брат уб'є брата, син - батька або мати - сина. В роботі над характерами, на думку Аристотеля, треба дотримуватися чотирьох принципів: характери мають бути благородними, відповідними, правдоподібними й послідовними [10, с.17].

Так, Петро Порошенко вдається й до трагічності в своїх промовах:

• Це - реальність, яку Україна усвідомила запізно, яку ми змінити навряд чи зможемо, але якій треба навчитися протидіяти... Вибачте, інколи навіть спати з револьвером під подушкою, бо так званий «брат» - біля воріт! [15]

• Потрясіння в Україні почалися, оскільки українці не захотіли розстатися з демократією та європейським вибором. Вони тривають, оскільки хтось вирішив покарати Україну за цей вибір. Вони зупиняться, тільки коли здоровий глузд і європейські цінності візьмуть гору над агресією [17].

Ефект трагічних, піднесених промов та висловів полягає в тому, що хвилює той, хто сам схвильований, і сердить той, хто сам у гніві [10, с.20]. Піднесеним, далеким від щоденної мови є той стиль, у якому вдаються до незвичайних слів. Незвичайними словами можна вважати діалектизми, метафори, подовжені слова і взагалі все те, шо виходить поза межі повсякденної мови [10, с.27].

Отже, адресантом політичних текстів в інституційному дискурсі є офіційні уповноважені особи, які виступають від імені держави, партій, осіб, які виконують функції представників народу, а також офіційні засоби масової інформації, серед яких урядові видання, парламентські вісники, офіційні сайти органів державної влади. Тексти, опубліковані в цих джерелах, вважають офіційними, тобто інституційними. Особа автора в політичних текстах часто відсутня, адресант говорить від імені або всього народу, або групи людей чи офіційного органу, що бере участь у процесі прийняття політичних рішень. Про особу автора, а також про політичні реалії та політичний режим можна судити зі стилю політичного тексту. Саме стиль визначає лаконічність чи багатослівність тексту, на нього впливає наявність кризи в суспільстві чи стабільності політичної системи, також його детермінує відповідний політичний режим: чи демократичний, чи авторитарний. Стиль визначає ті настрої, з яким текст сприймуть у суспільстві. Спрямований він на досягнення політичних цілей ціною мінімальних зусиль. Певні зміни в стилі політичного тексту можуть вказувати на поступове зниження демократичних почуттів або наростання кризи. Крім того, ознаки стилю мають здатність виявляти деструктивних або творчих політичних діячів.

Література

1. Gimth Heiko. Sprache und Sprachverwendung in der Politik: eine Einfuhrung in die linguistische Analyse offentlich-politischer Kommunikation / Heiko Gimth. - Tubingen: Niemeyer, 2002. - 127 s.

2. Клименко Ірина. Теоретичні засади лінгвістичного аналізу політичного дискурсу.

3. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика.

4. Барт Р. Від твору до тексту / Ролан Барт // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./пер. Юрко Гудзь, - Львів: Літопис, 1996, - 633 с.

5. Еко У. Роль читача: дослідження з семіотики текстів / Умберто Еко / пер. з англ. Марія Гірняк. - Львів: «Літопис», 2004. - 383 с.

6. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества / М. Бахтин - М.: Искусство, 1979. - 423 с.

7. Женетт Ж. Работы по поэтике / Стиль и значение: stilus et significatio.

8. Lasswell H.D. Language Of Politics: Studies In Quantitative Semantics / Harold D. Lasswell, Nathan Leites. - Copiright assigned to the Massachusetts Institute of technology, 1965. - 398 s.

9. Черчиль У. Речь войны.

10. Античні поетики. Арістотель. Поетика. Псевдо-Лонгін. Про високе. Горацій. Про поетичне мистецтво / Упоряд. М. Борецький, В. Зварич. - К.: Грамота, 2007. - 168 с.

11. Чорновол-Ткаченко О. Еволюція та класифікація підходів до вивчення гумору у політичному дискурсі.

12. Президент України Петро Порошенко зустрівся з академічною спільнотою Університету й громадськістю міста. - 04.10.2014.

13. Промова Президента України під час церемонії інавгурації. 07.06.2014.

14. Виступ Президента України Петра Порошенка на ХІІ позачерговому з'їзді суддів України.

15. Позачергове послання Президента України до Верховної Ради України - 27.11.2014.

16. Демьянков В. Политический дискурс как предмет политологической филологии.

17. Виступ Президента України Петра Порошенка на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи. - 26.06.2014.

Размещено на Allbest.ru