Популізм як політологічна категорія

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Львівський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України

Популізм як політологічна категорія

Кіянка І. Б.

кандидат політичних наук, доцент

Анотація

Термін «популізм» походить від латинського слова populus, яке означає народ, відповідно використовується в більшості європейських мов. Цей термін далекий від однозначного визначення, оскільки його активно використовують не лише науковці, а й політики, журналісти, прості громадяни з широкого кола історичних і сучасних явищ, досить часто у відмінних контекстах. Тому, важко говорити про єдиний, універсальний варіант популізму на рівні доктрини і рівні суспільного чи політичного руху. Популізм буде вдалим варіантом для проведення виборчих кампаній. Адже людям завжди подобаються прості і зрозумілі речі без зайвого навантаження. Там вже допомагає людська логіка і домисли. А потім популізм «підживлює» авторитарних лідерів. Це вдала комбінація для особистого самовираження і захисту власного Его. А ще популізм допомагає диктаторам тримати владу у своїх руках. Це як панацея для розквіту «декоративної демократії» та ілюзорних цивільних прав. Своєрідним позитивним повідомленням популізму достатньо часто є абстрактна вимога повернення влади народу внаслідок усунення від влади актуальних в конкретний момент людей, груп, політичних сил і передачу влади «дійсним» представникам народу. Згідно популізм прагне коригувати, вносити зміни до прийнятих правил гри, виходячи тільки з позиції інтересу власної політичної сили, без урахування інтересів інших політичних акторів.

Ключові слова: популізм, ідеологія, політична система, вибори, режим.

Дослідженням популізму займалась низка науковців, зокрема: М. Конован, А. Романюк, В. Заславський, А. Валіцький, В. Карбалевич, Д. Макре, К. Зонтгай- мер, Ф. Декер, С. Чергін, С. Соаре проте на сьогодні дана тематика є актуальною і важливою з огляду на широку представленість елементів популізму в передвиборчих програмах та гаслах усіх українських політичних партій під час виборів.

Політична наука має справу з різними варіантами популізмів, які детерміновані культурними, історичними, політичними особливостями багатьох країн світу.

Маргарет Канован визначає популізм так: «рух, який апелює до «народу», протиставляючи себе в рівній мірі існуючим структурам влади, та домінуючим у суспільстві ідеям та суспільним цінностям [6]. Вона ж запропонувала широко поширений варіант класифікації модерного популізму на аграрний та політичний. Відповідно кожен із цих видів вона додатково поділила на низку підвидів. В аграрному, вона виділила: фермерський рух з радикальними економічними програмами, уособленням чого була Народна партія США наприкінці XIX століття, селянський рух, який мав місце в країнах Східної Європи після Першої світової війни; народницький рух в Росії в другій половині XIX ст.

Феномен популізму ми можемо розглядати в різних контекстах. На нашу думку головними можемо означити два. Перший, коли популізм розглядаємо як доктрину або ідеологію.

Другий, коли головний фокус робимо на формі політичної діяльності чи політичної поведінки політичних лідерів - харизматичних лідерів - державних мужів.

Безумовно, запропонований поділ досить є таки умовний і розвести концептуальну та практичну складові ми можемо лише на рівні абстракції. Попри те, що в кожному конкретному політичному явищі ми знайдемо одночасно і концептуальну і активно-діяльну сторони.

Коли до уваги береться захист народу, то відразу у популізмі появляться чітка мета. Спочатку дати аналіз ситуації і дуже часто побачити лише негативні сторони і відразу братись усування цих недоліків. І дуже часто нехтується основні причини виникнення цієї ситуації, історичні передумови та врешті-решт соціальна аура, яка панує в цій ситуації. Відразу пропонується легкий спосіб вирішення тієї чи іншої проблеми І це дуже часто нагадує айсберг посеред океану.

У трактуванні народу відбувся відхід від якісних характеристик народу: злиденність, погана освіта, корупція, тощо. Додатковим моментом у визначенні народу стало не лише протиставлення його еліті, яка стоїть на горі вертикальної соціальної структури суспільства, але і виключення з його складу іноземців/ імігрантів, які прибули до країни і перебувають внизу цієї структури.

Своєрідним позитивним повідомленням популізму досить часто є абстрактна вимога повернення влад народу внаслідок усунення від влади актуальних у конкретний момент людей, груп, політичних сил і передачу влади «дійсним» представникам народу. Відповідно популізм прагне коригувати, вносити зміни в прийняті правила гри, виходячи лише з позиції інтересу власної політичної сили, не враховуючи інтересів інших політичних акторів.

У внутрішньополітичному житті простежується певна закономірність, яка полягає в тому, що популістичні структури/лідери приходять до влади, опираючись на засади представницької демократії, в подальшому вони виділяють проблемні сторони демократії, справедливо критикують їх, але пропонують долати їх, фактично, з позицій авторитаризму, шляхом запровадження чи посилення засад одноособової влади.

Вдало зауважив німецький дослідник нацизму - Курт Зонтгаймер, що популізм виникає тоді, коли демократія сприймається як технологічний процес політичного формування волі, так само як і не надає якийсь карт-бланш для уявної волі народу. Сенс поняття демократії полягає в тому, щоб розглядати її як політичний порядок, що має за мету гарантувати стан організованої свободи для політичної громади [1].

Німецький дослідник Ф. Декер вказував на велику різноманітність, різнорідність тих політичних явищ, які прийнято визначати терміном «популізм». Він ставив питання: «чи існує ідеологічний субстрат популізму, або ж йдеться лише про спосіб політичної поведінки, придатний для будь-яких ідеологічних навантажень» [2].

На думку Ф. Декера, популізму в ідеологічному плані притаманна амбівалентність, антиномічність. При цьому новітній європейський популізм загалом тяжіє радше до правої ідеології. «Новим популістським правим» властивий етнічний та культурний партикуляризм; вони виступають проти ідей домінування чи дискримінації тих чи інших народів, але водночас і проти культурного та етнічного змішування [2, с.60]. Як і інші дослідники, Ф. Декер вказав на вождізм як на одну з найхарактерніших рис популізму. Він виокремив низку агітаційних прийомів, до яких вдаються популісти. Серед них: апеляції до здорового глузду; любов до радикальних гасел; протиставлення народу та еліт; створення образу ворогів; провокації та «зняття табу»; використання метафор, пов'язаних із біологізмом та насильством; емоції, залякування тощо [2, с.64].

В популістській агітації «образи ворогів конструюються як за допомогою персоніфікації - соціальні проблеми проецируються на певні соціальні групи - так і шляхом вказування на «змовників». В якості зовнішнього ворога виступають, як правило, іноземці (чужинці), в якості внутрішнього - ті, хто сприяв їх проникненню у країну чи допустив його». Ф. Декер наголошує на амбівалентності стосунків популізму та демократії. Виражаючи з одного боку, інтереси та настрої багатьох громадян, втілюючи широкий демократичний імпульс, популізм водночас, «зводячи демократичні елементи в абсолют...може виявитися ворожим існуючій демократичній системі». На думку названого автора, сьогодні проблемою багатьох демократій є те, що «плебісцитарні і легітимаційні елементи конституційної держави все більше розходяться і віддаляються одне від одного. Партійна конкуренція стає фікцією, популістські елементи партійної боротьби починають визначати реальну політику [2, с.64].

У своєму аналітичному огляді стану теоретичної розробки поняття «популізм» С. Чергіна і С. Соаре вказували на велику різноманітність підходів до розуміння цього феномену, відсутність виразного консенсусу щодо його дефініції. Вони, зокрема, наводять афористичне визначення стану справ із її пошуком, яке належить Ісайї Берліну, британському класику політичної думки ХХ століття. Останній порівнював термін «популізм» із черевичком казкової Попелюшки, який «майже» пасує багатьом дівчатам. І от десь, відчувають дослідники, мала б знаходитися та сама «ніжка», який черевичок підійшов би ідеально - «чистий популізм».

І. Берлін при цьому запропонував власний перелік визначальних елементів популізму. Серед них:

ідеалізація (сакралізація) народу, що сприймається як особливий, чи обраний. у різних варіантах, «народ» - бідні, слабкі, середній клас, селянство. При цьому обов'язково має існувати якась для нього загроза.

Етатизм. Донедавна це було спільним моментом популістських рухів, проте сьогодні спостерігається певний зсув у бік ліберальних підходів до економічних проблем.

Одноосібне лідерство та віра в екстраординарні якості лідера.

Ксенофобія, расизм і/або антисемітизм, яким просякнутий цілий дискурсивний регістр популістів.

Просування образу «органічного суспільства», тобто економічної, соціальної та культурної гармонії.

Інтенсивне використання конспірологічних теорій.

Подібність з релігією та ностальгічний погляд на минуле.

Антиелітизм, спрямованість проти істеблішменту [8, с.8]. Приймаючи точку зору І. Берліна, дослідники натомість наголосили, що, «поза межами їх описового значення, без інформації про їх взаємовідносини, названі характеристики мають обмежену корисність» [8].

С.Чергіна та С.Соаре підкреслили здатність популізму різним чином поєднувати, комбінувати елементи традиційних лівої та правої ідеологій, привертаючи відтак симпатії протилежних типів виборців. Як і більшість інших авторів, вони наголошують на невід'ємному зв'язку популізму з «демократичною (політичною) ареною» [8, с.34]. За їхнім визначенням, «популісти всіх країн критикують суспільний поділ (the divisions), який ворожим чином зачіпає «доблесне (повне чеснот) і об'єднане коло» народу та лідера-«рятівника», засуджуючи заплутані конституціоналістські інтерпретації, що тяжіють до відчуження демократії від її етимологічної суті - влада народу» [8, с.4]. С. Чергіна та С. Соаре висловили думку, що суспільно-політична ситуація посткомуністичних країн виявилася для популістів особливо сприятливою, адже «міф про «справжній народ» є прямою спадщиною комунізму і відбиває відчуття втраченої солідарності» [8, с.5]. За їх висновком, популізм «є складною політичною сім'єю, яка наголошує на інстинктах та емоціях за рахунок духу раціональності і законності. Він просуває антагоністичне бачення суспільства, в якому народ, яким керують, є зрадженим та ізольованим відокремленим від нього правлячим класом» [8, с.6].

Політичний діяч Франції Алекс Москович - соратник Шарля де Голля - дав наступну оцінку популізму:» у всьому світі популізм вважається мистецтвом завойовувати симпатії людей».

Проте, апеляція різних політичних сил до народу, а тим більше спекуляція ім'ям народу ще не є популізм. Амплітуда використання терміну в західній науці така велика, що утрудняє вироблення його наукової дефініції. Шлях до прояснення проблематики популізму лежить через вивчення специфіки кожного явища, що називається популістським.

Ряд політиків визначає популізм як податливість великих людських мас на прості пояснення складних проблем, на примітивні гучні гасла а також як демагогічні політичні дії, в ході яких прагнуть використовувати цю податливість.

У детальнішому виді їх популізм представляється як набір технологій, таких як пріоритет простих рішень, апеляція до простоти і зрозумілості пропонованих заходів переважання значущості малих, але конкретних справ, загравання з масами.

Більшість західних дослідників, насамперед Д. Макре та А. Валіцький, вважають, що популізм є ідеологією, котра виходить з визнання пріоритету народу на противагу державі, іншим народам, індивідові. Подекуди популізм слугує засобом «аналізування» суспільного протесту. Популізм мобілізує гнів та невдоволеність народу і скеровує його проти інститутів влади та політичних еліт, що начебто відірвалися від «народу».

Проте незважаючи на подекуди «революційний» пафос популізм сам по собі не здатний трансформуватися в політичну стратегію, тому що популістські декларації обходять мовчанням способи реалізації декларованих намірів [4].

Ряд дослідників визначають такі характерні риси популістської ідеології та політичної стратегії, причому слід зробити особливий наголос на деяких факторах, які окреслюють сьогодні поле української політики, що не тільки позбавляють партії відповідальності за реалізацію власних програм, але й фактично перетворюють їх на популістів:

популізм ґрунтується на тяжінні людських мас до простих пояснень складних проблем, на любові до примітивних гасел, а отже, політична суть популізму полягає в тім, що він дає прості відповіді на складні питання;

популізм підкреслює пріоритет простих рішень, апелює до простоти і зрозумілості пропонованих заходів, декларує перевагу малих, але конкретних справ - тобто приваблює «не словом, а ділом»;

популістська свідомість тяжіє до сильної особистості, харизматичного лідера, котрий, як правило, робить вигляд, що керується в першу чергу сподіваннями «простої людини»;

популізм є невід'ємним елементом патерналістської концепції відносин владі та суспільства;

популізм є складовою виборчої стратегії насамперед політичних сил, аморфних за своєю структурою, у яких відсутні чіткі ідеологічні пріоритети;

основні ідеї популізму - це пряма участь народу в управлінні державою, так звана «пряма демократія», недовіра до представницьких державних інститутів, критика бюрократії, корупції і т. ін.;

стратегія політика-популіста є дуже простою: він не думає ні про наслідки, ні про свої можливі дії в разі приходу до влади, для нього головне - одержати як найбільше голосів у даний момент;

за умов чинного українського законодавства, яке позбавляє партії статусу повноправних гравців на політичному полі, тобто обмежує їх участь у формуванні уряду, навіть найбільш реалістичні виборчі програми партій залишаються «паперовими тиграми»;

у свою чергу, ця ситуація позбавляє політичні партії відповідальності перед суспільством, що перетворює вибори на змагання «веселих і кмітливих» популістів.

Різноманіття ідей популізму створює основу для демократичних, консервативних, реакційних тенденцій і, відповідно, різних його оцінок - «лівий популізм», «правий популізм». Ключовим словом лівих популістів є справедливість в її примусово-розподільному варіанті. У правих - слово порядок, під яким мається на увазі, найчастіше, порядок військово-поліцейський. Ліві схильні експлуатувати екологічні проблеми або проблеми рівності-братерства, а праві - проблеми національні [8, с.7].

Деякі учені, а саме В. Заславский пропонують визначати популізм залежно від відношення до форм власності - головного параметра що в корені розрізняється в суспільствах, заснованих на ринковому і командно-адміністративному типах соціальної координації : «державний популізм» і «ринковий популізм».

Популізм розповсюджений найбільшою мірою серед верств з низьким рівнем політичної і правової культури і в умовах ще не окріплих структур народовладдя. Нездатність мас відрізнити демагогію від реалістичних пропозицій, чорно-біле бачення світу, готовність обожнити чергового кумира і ненавидіти його конкурентів - усі симптоми невисокої політичної культури досить активно використовуються популістськими лідерами для мобілізації суспільної підтримки [8, с.7].

У свою чергу, одна з найбільших небезпек популізму для суспільства полягає в тім, що він є перешкодою на шляху нормального функціонування такої основоположної засади, як делегування владних повноважень суспільною групою довіреній особі. Ця засада є підґрунтям демократії, і її недотримання, на думку видатного французького соціолога П. Бурд'є, неодмінно веде до «фетишизації» політики, коли політик починає, так би мовити, жити «власним» життям у відриві від реалій суспільної групи, яка його висунула й інтереси якої він має репрезентувати. Адже політики, які завдячують своєю популярністю виборцям, доволі швидко забувають про те, хто є джерелом влади. Загалом можна стверджувати, що зростання популістських настроїв у суспільстві та злет популярності примітивних соціальних рецептів свідчать про низький рівень громадянської свідомості.

Політикам їхній природний владний інстинкт завжди підказує, як спокусити електорат, на яких стереотипах можна зіграти і які психологічні механізми використати. І найчастіше вони вибирають національну ідею як своєрідний «гачок». Історія свідчить, що на хвилі націоналізму з'явилося чимало політичних лідерів, які зазвичай претендували на те, щоб стати лідером нації. Легкість, з якою вони робили сходження на гребінь політичної хвилі, зумовлена насамперед тим, що проблеми нації торкаються всіх, хто ототожнює себе з нею. Кожному національні гасла здаються зрозумілими і ясними. Тому більшість сучасних популістів - Ле Пен, Берлусконі, Хайдер, Лепер, Жириновський, Лукашенко - завжди позиціонують себе в контексті національної ідеї та звертаються до національних історичних міфів.

З одного боку, поняття «популізм» сягає своїм корінням протестного руху американських фермерів кінця ХІХ ст., з іншого - воно торкається російських народників, які діяли у той самий період. Згодом його використовували для опису ухильної природи політичного режиму у країнах третього світу, якими керували харизматичні лідери. Найчастіше цей термін застосовувався до політикуму країн Латинської Америки у 60-70-х рр. ХХ ст. Зміни у використанні поняття «популізм» відбулися за сприяння твердження І. Берліна про те, що це поняття страждає на комплекс Попелюшки: є черевичок у формі популізму, але немає ніжки, якій би він підійшов [8].

Вражаючим у сучасному використанні цього поняття є незліченне різноманіття політичних систем і політичних акторів, до яких воно вживається. Наприклад, чи не суперечить здоровому глузду ставити один і той самий ярлик на лівоспрямовану революцію Уго Чавеза у Венесуелі та ідеологію і політику антикомуністичного уряду у Варшаві? Але науковці та політичні експерти, які наполягають на використанні популізму як спільного поняття для таких різних політиків, мають рацію. Лише нечітке та погано визначене поняття популізм може охарактеризувати сутність радикальних змін у політичній системі багатьох країн світу. Більше ніж будь-який інший вживаний нині термін, популізм осягає природу випробувань, які постають сьогодні перед ліберальною демократією. Ці випробування є результатом небезпечних змін у самій системі країн з ліберальною демократією, а не загрозою, яка постала внаслідок посилення антидемократичних сил та авторитарних режимів [5].

На думку Р. Марковського, західноєвропейський популізм відрізняється від східноєвропейського, хоча між ними є багато спільного. Зокрема, останній характеризується антиелітаризмом і націоналізмом. Так, популісти з ЦСЄ відрізняються від західних своїм ставленням до держави. Вони виступають проти держави не як інституту взагалі, а як інституту малоефективного. На Заході популізм - наслідок розчарування демократією, а у цСЄ - невиправдані очікування, пов'язані з демократією, тобто неповнотою її втілення. У Західній Європі популістські партії безкласові, вони базуються на найширших соціальних верствах, будучи продуктом заможного пост матеріалістичного суспільства, у Східній - популістські партії мають доволі яскраво виражений класовий характер і користуються підтримкою передусім тих, хто не знайшов свого місця на ринку праці, не має достатнього рівня освіти [1, с.57].

Новий популізм не являє собою загрозу демократії, яка трактується лише як вільні вибори або правління більшості. На відміну від екстремістських партій 1930-х рр., нові популісти не планують позбавитися виборів та встановити диктаторський режим. Навпаки, їм подобаються вибори і, на жаль, вони дуже часто їх виграють. Неопопулісти протистоять представницькій природі сучасного демократичного режиму, захисту прав меншин. Наприклад, польська політика цінностей, звісно, базується на припущенні, що мораль у поєднанні з релігією повинна домінувати над свободами, які гарантуються поблажливим лібералізмом щодо таких питань, як аборти, смертна кара. Але коли міністра освіти Польщі запитали про його наміри виключити теорію Дарвіна зі шкільної програми, він відповів: «Ми справлялися без толерантності досить довго. Проживемо без неї і тепер» [2, с.64]. У Словаччині анти ліберальні заходи стосувалися політики щодо національних меншин. Незважаючи на те, що на практиці серйозні зміни відсутні, дискурс вже змінився: лідера Словацької Національної партії Я. Слота звинуватили у заявах, де він казав, що заздрить чехам, які змогли позбавитися німців, і що він не проти, щоб лідера угорської меншини Бугара відправити на Марс без зворотного квитка [2, c.195]. Легітимація ксенофобії стає головною у нападках на політичний лібералізм.

Як зауважив білоруський політолог Валерій Карбалевич, що особливо небезпечний популізм у суспільстві, що знаходиться в стані глибокої кризи, коли вичерпалися старі форми господарювання, політична система, але й попередні ідеологічні пріоритети; виникає необхідність зміни системи світоглядних координат. Тоді настає час політиків, які обіцяють прості рішення складних проблем, а натомість вимагають передати в їхні руки усю владу. Зміцнення в Європі в 30-і роки XX століття тоталітаризму ( в формі фашизму і комунізму) стало апофеозом популізму [3]. Хоч останній є переважно атрибутом демократії, однак він цілком сумісний з диктатурою, оскільки вона маскується під демократію. Більшість населення посткомуністичних країн ніколи не мало демократичної практики. Зростання популізму нині пояснюють руйнуванням ліберального консенсусу, яке почалося після закінчення холодної війни, із зростанням напруги між демократичним мажоритаризмом і ліберальним конституціоналізмом - двома головними підвалинами демократичних режимів. Посилення ролі популізму свідчить про поступову втрату привабливості ліберальних рішень у сфері політики, економіки та культури.

Бібліографічні посилання

Зонтгаймер К.. Як нацизм прийшов до влади [Текст] / Курт Зонтгаймер / Пер. з нім. - К.: ДУХ І ЛІТЕРА.2009.- 320 с.

Декер, Ф. Популизм как вызов либеральным демократиям / Франк Декер // Актуальные проблемы Европы : Сб.науч.тр. - 04/2004 . - №2:Правый радикализм в современной Европе.С.56-73.

Карбалевич В. Білоруський феномен політичного популізму / В. 3. Карбалевич // Феномен популізму в пострадянському просторі: матеріали українсько-білоруського семінару, Київ. січень 1999 р. - Укр. центр культурних досліджень; Ін-т культурної політики. - К. : УЦКД, 1999. - С. 38-40 с.

Кіршенблат С. Популізм і ліберальна демократія в державах Центрально-Східної Європи [Електронний ресурс] / С. Кіршенблат // Український науковий журнал «Освіта регіону. - 2008. - № 1-2. - С. 101 - 109. - Режим доступу: www.social-science.com. ua / article / 25 (дата звернення 25.01.2015) - Назва з екрана.

Романюк А. Популізм і розвиток партійної системи в Україні / А. Романюк // Партійна система сучасної України: еволюція, тенденції та перспективи розвитку. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, 24 - 25 листопада 2011 р.). - К.: Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса, 2012. - С. 242 - 258.

Размещено на Allbest.ru