Феномен об’єднаної опозиції у Росії в 1990-ті роки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Феномен об'єднаної опозиції у Росії в 1990-ті роки

Анотація

У статті автор аналізує основні етапи становлення та розвитку об'єднаної опозиції, розкриває основні причини її виникнення, ставлення до ринкових реформ. Автор здійснює характеристику основних тенденцій розвитку відносин “влада - опозиція ” та вказує причини нестійкості структурних об'єднань опозиції.

Ключові слова: політична опозиція, влада, парламент, вибори, президент, політична партія.

Annotation

In the article “Phenomenon of the incorporated opposition is in Russia in I990th”the author analyses the main steps in establishment and development of the joint opposition, reveals the reasons of its origination, its attitude towards market reforms. The author provides description of the key trends of “official authorities - opposition” relationship and indicates the causes of instability of opposition structural connections.

Key words: political opposition, power, parliament, elections, the president, political party.

Радянське суспільство практично не знало політичної опозиції. Влада ні ким не контролювалась, не обмежувалась і не стримувалась. Перетворення в країні в напрямку демократизації призвели до виникнення нових політичних інститутів, політичної опозиції. У зв'язку з цим особливої актуальності набуває питання дослідження передумов виникнення та еволюції нового явища в політичному житті країни - політичної опозиції та її взаємодії з існуючою владою.

Фактично до кінця 1990-х років інтерес вітчизняних та російських дослідників до вивчення проблеми політичної опозиції був не досить великим і мав суто прикладний характер, пов' язаний з аналізом сучасного політичного процесу. Лише в кінці 90-х років з'являються перші праці присвячені вивченню даного явища. Так, Ю.Чуланов у праці “Власть и политическая оппозиция в современной России” вперше досліджує процес формування і розвитку політичної опозиції в Росії після краху тоталітарного режиму, здійснення політичною владою радикальних реформ, позицію опозиційних сил до даних реформ. А.Жуков у праці “Формирование, развитие и деятельность российской многопартийной политической оппозиции в 1991-1997 гг.” аналізує формування, розвиток і діяльність головних опозиційних політичних партій Росії в період 1991-1997 рр. Проблеми діяльності опозиції та її взаємовідносини з владою досліджували також В.Гельман у праці “Трансформация в России: политический режим и демократическая оппозиция”, Д.Зеркін “Политический конфликт и оппозиция”, Б. Богомолов “Власть и оппозиция: некоторые аспекты взаимодействия”, Л.Істягін “О роле политической оппозиции на современном этапе политического развития России” та ін.

Загалом, аналіз ступеня вивчення питання про політичну опозицію дозволяє зробити висновок про те, що в сучасній літературі відсутній єдиний погляд на особливості діяльності цього явища у 90-ті роки. Не досить дослідженими залишаються конкретно- історичні проблеми: відносини різних опозиційних напрямків до владних інститутів, особливості формування ідеологічних концепцій, що визначають політичну спрямованість різних типів політичної опозиції та їх відмінних рис.

Суспільно-політична актуальність теми, ступінь її вивчення визначає мету та завдання статті. Метою даного дослідження є вивчення процесу формування, розвитку та діяльності об' єднаної опозиції в Росії в 90-ті роки. Виходячи з поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

- проаналізувати основні етапи становлення та розвитку об'єднаної опозиції;

- розкрити основні причини виникнення об'єднаної опозиції, виходячи з висунутих нею стратегічних, тактичних цілей і завдань;

- охарактеризувати основні тенденції розвитку відносин “влада - опозиція”;

- вказати причини нестійкості структурних об'єднань опозиції.

Становлення політичної опозиції в Росії відбулось в кінці 80-х - початку 90-х років. Її діяльність здійснювалася в рамках СРСР та проявлялась у вигляді демократичного руху проти тоталітарних структур. Цей рух не був багаточисленним, але його ідеї ставали все більш популярними серед населення, яке активно його підтримувало, оскільки бажало свободи, демократії та покращення рівня життя.

Феномен так званої “об'єднаної опозиції”, яка вперше з' явилась на початковому етапі гайдарівських реформ і виступила у формі парламентського блоку “Російська єдність”, пояснюється наступними факторами:

1) масштабністю змін, викликаних розпадом СРСР;

2) поява елементів нової суспільної самоорганізації;

3) глибока економічна, духовна криза, колапс всієї системи загальнолюдських цінностей та пріоритетів;

4) швидке зростання ностальгічних настроїв;

5) висока і неприйнятна для більшої частини населення соціальна ціна реформ, прогресуюча майнова диференціація й відчуття несправедливого розподілу колишньої державної власності [11, с.161].

Серед зазначених факторів найголовнішим був останній.

В організаційному плані становлення об'єднаної опозиції відбувалось стихійно. У цьому процесі можна виділити декілька відносно самостійних етапів.

Перший (літо 1990 р. - серпень 1991 р.) - характеризується розмежуванням в середині комуністичної еліти, розколом КПРС і утворенням цілої групи самостійних фракцій та рухів з власними організаційними правилами та внутрішньою дисципліною. Саме до цього періоду відносимо утворення Комуністичної партії РРФСР, що являла собою “подвійну опозицію”: до єльцинської Верховної Ради та горбачовського Центрального Комітету. В ідеологічному плані партія еволюціонувала від ортодоксального комунізму до “державницького” та “народницького” патріотизму.

Другий етап (осінь 1991 р. - весна 1992 р.) - характеризується створенням низки найрізноманітніших патріотичних структур як комуністичного, так і національно-патріотичного спрямування.

1 березня 1992 р. було вперше оголошено про спробу створення об'єднаної опозиції, тобто коаліції опозиційних націонал- патріотичних і неокомуністичних організацій. Лідери правої та лівої опозиції підписали Декларацію “Справедливість. Народність. Державність. Патріотизм”, яку 10 березня 1992 р. було надруковано в “Советской России”. У Верховній Раді об'єднану опозицію представляв депутатський блок “Російська єдність”. Він складався з фракцій “Комуністи Росії”, “Росія”, “Вітчизна”, “Аграрний союз”, “Робітничий союз”. 29 червня 1992 р. було сформовано Політраду об' єднаної опозиції, яка прийняла “10 вимог об' єднаної опозиції до президента та уряду”, серед яких були:

1) відставка уряду Єльцина - Гайдара;

2) відмова президента від додаткових повноважень і втручання в економіку;

3) формування уряду народної довіри з надзвичайними повноваженнями для виведення країни з кризового стану;

4) відміна указу про продаж землі іноземцям та міжнародним організаціям;

5) відміна програми приватизації. Здійснення комплексу заходів для стабілізації та зниження цін;

6) відміна указів і урядових рішень, направлених “на придушення державного сектору в економіці, розвал колгоспів”;

7) покарання осіб, винних у розкраданні суспільної власності;

8) надання однієї третини часу в теле- і радіопередачах для вираження поглядів опозиції;

9) вето на територіальні поступки. Захист прав росіян і громадян інших національностей в колишніх союзних республіках;

10) припинення одностороннього роззброєння та розвалу армії [5, с.79-80].

На третьому етапі (літо 1992 р. - осінь 1993 р.) почався процес поступової консолідації політичних сил націонал-патріотичної та комуністичної орієнтації. На даному етапі різні заяви об'єднаної опозиції, акції в парламенті та на вулицях, яскраво свідчили про те, що ліво-правий блок максимально використовує стан в країні. Наприклад, 17 вересня 1992 р. представники об'єднаної опозиції підписали угоду. Метою об'єднаної опозиції у цій угоді проголошувалось усунення від влади єльцинської правлячої верхівки шляхом імпічменту президента і проведення протягом року виборів у Надзвичайний представницький орган всієї країни, що буде вповноважений визначити форму правління і склад держави [5, с.80].

З жовтня 1993 р. почався новий етап, логічним завершенням якого можна вважати певний організаційний моноцентризм в обличчі КПРФ, що перетворилася в провідну опозиційну силу.

Після досить тривалої організаційної та ідеологічно-пропагандистської підготовки 22 жовтня відбувся конгрес, на якому було утворено нове об'єднання націонал-патріотів - Фронт національного порятунку. Його провідниками були М. Астафьєв, С. Горячова, Н. Павлов, Г. Зюганов та ін. ФНП заявив, що є виразником волі та вимог більшої частини народу Росії та про готовність взяти на себе відповідальність за долю країни. Також було наголошено про необхідність створення конституційним шляхом уряду національного порятунку, що виведе Росію з глибокої кризи [9, с.2]. Слід зазначити, що заяви лідерів ФНП були інколи суперечливими щодо вирішення основних завдань блоку. Так, І. Константинов (здійснював оперативне управління Фронтом) спочатку заявляв, що “ми будемо боротися законними, конституційними засобами”, а потім закликав “боротися за владу і в найближчий час”. Генерал А. Макашов вимагав “бути готовими до громадянської непокори” [3, с.72]. У маніфесті ФНП зазначалось, що “Росія буде відновляти відносини зі своїми партнерами та знайде нових стратегічних союзників”. А, наприклад, один з її членів пізніше сказав: “Ми ніколи не визнаємо незалежності України та Білорусі. Наше ставлення до режимів цих країн визначається не нормами міжнародного права, а кримінального права” [3, с.72].

Діяльність ФНП були незадоволені такі політичні організації як “Пам' ять”, ЛДПР, Союз відродження Росії та деякі інші. Досить скоро стало зрозуміло, що ФНП не є масовою, реально дієздатною та впливовою організацією. Як наслідок через малу результативність ФНП та суперечки серед його лідерів, деякі націонал-патріотичні організації стали залишати об' єднання. опозиція ринковий влада реформа

В червні Фронт національного порятунку проводить свій ІІ конгрес. Його учасники вимагали ліквідувати посаду президента і сформувати уряд національного порятунку, підконтрольний З' їзду народних депутатів.

Не очікуючи нових маневрів від опозиції, президент Росії вирішує завдати удару по противнику. У серпні 1993 р. Генеральна прокуратура РФ провела відповідну перевірку та прийшла до висновку, що проголошений ІІ конгресом ФНП (24-25 червня 1993 р.) початок національно-визвольної боротьби в Росії дестабілізує суспільно-політичну ситуацію, заважає зміцненню російської державності, а створення органами блоку загонів самооборони заборонено законом про суспільні об' єднання.

Внаслідок протистояння законодавчої та виконавчої влади восени 1993 р., 4 жовтня було призупинено випуск опозиційних уряду газет “Правда”, “День”, “Советская Россия” та діяльність організацій, що підтримували Білий дім (“Трудова Москва”, Фронт національного порятунку, Російська комуністична робітнича партія, Народна партія “Вільна Росія”, Російський національний собор, КПРФ).

Таким чином, після подій 3-4 жовтня 1993 р. політичну опозицію за допомогою адміністративної заборони було усунуто, а можливості ведення повноцінної політичної і пропагандистської діяльності стали обмеженими. Однак проблема опозиції все-таки для влади залишалась невирішеною.

Напередодні виборів до Державної Думи 1995 р. спостерігався остаточний розпад об'єднаної опозиції та перехід двох її флангів до пошуків бази для коаліційної взаємодії у власному середовищі. Нагадаємо, що коли заборону влади на діяльність опозиційних організацій було знято (кінець 1993 р. - початок 1994 р.), ФНП практично розваливсь. Проте, блок в лютому відновив свою діяльність: один з його лідерів І. Контсантинов вийшов на волю та зареєстрував ФНП. Зазначимо, що велика кількість політичних діячів (Г. Зюганов, М. Астафьєв, С. Терехов та ін.) не входили до ФНП-2. У політраді об'єднання були в основному маловідомі діячі. Свою діяльність відтворений блок розпочав з критики попереднього керівництва. Так, наприклад, В. Кобелев у інтерв' ю “Независимой газете” від 22 жовтня зазначив, що головною помилкою попереднього ФНП була загибель людей в жовтні 1993 р. в Москві. Також він підкреслив, що серйозна політична організація повинна передбачати найжорсткіші дії опонентів та не допускати кривавого вирішення конфлікту. Оновлений ФНП, продовжив Кобелев, буде домагатись дострокових виборів президента мирним шляхом, також його лідери готові сісти за стіл переговорів з представниками будь-яких політичних партій та рухів [1, с.2].

На ІІІ конгресі ФНП, якій відбувся 22 жовтня 1994 р., було визначено основні напрями діяльності об'єднання. Зокрема, майбутню Росію блок уявляв як певний корпоративний “національно-трудовий устрій”, за якого все населення поділяється на соціально-професійні та територіальні асоціації. Останні повинні здійснювати збір податків, розпоряджатися фінансами. Влада буде формуватись з представників асоціацій. Делегати прагнули відновити роль КДБ та припинити роззброєння армії. Члени ФНП виступали за приєднання до Росії колишніх радянських республік [10, с.3].

Однак, спроба реформувати ФНП, надавши йому нове обличчя, провалилась. У лютому 1995 р. відбувся розкол блоку, в результаті якого скоро утворилося дві організації з однаковими назвами. У травні І. Константинов провів зі своїми прибічниками ІУ конгрес ФНП і заявив про утворення передвиборчого об'єднання “Патріотичний фронт Росії”, який надалі представляв собою мізерне угрупування. У свою чергу група на чолі з В. Смірновим, звинувативши І. Константинова у вождізмі виключила його з рядів ФНП. І константинівський і смірновський ФНП намагались взяти участь у виборах до Державної Думи. Однак списки їх кандидатів не були зареєстровані ЦВК, оскільки не відповідали вимогам закону.

У кінці 1994 р. деякі націонал-патріотичні лідери ще раз спробували реанімувати об'єднану опозицію, домовившись про загальні кандидатури на посади президента, прем'єр-міністра та членів коаліційного уряду “Народної єдності”. Для цього вони на 16 вересня запланували засідання в Калінінграді під гучною назвою “Російський рубіж: від Калінінграду до Курил”. Вже там склад учасників демонстрував повний крах задуму. У засіданні приймали участь Г. Зюганов, А. Руцький, С. Бабурін, М. Астафьєв та інші. В. Жириновський та В. Анпілов не приїхали. Прийнявши коротку заяву, учасники зустрічі повернулись до Москви. Запланований на жовтень 1994 р. Національний конгрес, на якому повинні були затвердити склад Державної ради патріотичних сил Росії та тіньового уряду, також залишились на папері. Після калінінградської зустрічі відбуваються процеси дрібнення різних політичних сил, спостерігається майже повна відсутність будь-якої серйозної співпраці.

Змінити існуючий стан речей спробувала КПРФ, яка поставила перед собою завдання створення широкої опозиції. На думку лідерів партії цьому сприяє ситуація в країні, що постійно погіршується, та загальнонаціональна криза. Без духовно-культурного перетворення національне відродження, вважав Г. Зюганов, навряд чи можливе. Тому як один з лідерів опозиції він заявив, що докладе зусиль для того, щоб існувала нормальна, здорова, міцна, інтелектуально сильна, добре організована, професійна опозиція. На його думку, вона вже складається і в парламенті, і серед інтелігенції, яка здатна розробляти і пропонувати відповідні програми реформ, вести розумну пропагандистську роботу [13, с.125].

У серпні 1996 р. відбувається Установчий з' їзд Народно-патріотичного союзу Росії, в якому приймали участь комуністи та інші ліві організації, що брали участь у виборах до Державної Думи 1995 р. Очолив дану організацію Г. Зюганов. У своєму звернені на з'їзді він підкреслив, що влада перебирає їх лозунги та заявив: “Нас посипають кістками ГУЛАГу, попелом громадянської війни, зображаючи гнобителями свобод і релігій. Але це від страху перед нами. Бо не в наших, а їх рядах нащадки катів, які розстрілювали царських офіцерів, розкуркулювали російських селян. У їх рядах ідеологічні брехуни, які ще донедавна змушували нас вірити в омертвілі та сміхотворні догми” [13, с.183].

НСПР заявив, що є об'єднанням “лівого патріотичного” полюсу політичної опозиції, в якій найбільш значимою силою є КПРФ. Г. Зюганов у свою чергу підкреслив, що саме ця партія здатна об'єднати різні опозиційні сили.

У квітні 1997 р. відбувся ІУ з'їзд КПРФ, на якому її лідер заявив, що не згодний з застосуванням до них таких понять як “системна”, “конструктивна”, “парламентська” опозиція. Оскільки період відступу закінчився та почався період накопичення сил і досягнення певної рівноваги між опозицією та владою. Партія має сильні парламентські позиції, реальну владу у певних регіонах, що дозволяє говорити про відповідальну і непримириму, а не системну опозицію [8, с.2]. Тактика такої опозиції, підкреслює Зюганов, - “це передусім тактика видушування з Росії всієї теперішньої продажної верхівки. Це тактика викриття політики правлячого режиму. Це тактика пробудження та організації мас, оволодіння наростаючим протестом. Це тактика набуття управлінського досвіду, буз якого нічого говорити про прихід до влади” [8, с.2].

Протягом 1996-1997 рр. ліва й права опозиція шукають шляхи посилення свого впливу в суспільстві, підвищення ефективності впливу на владу. Вони прагнуть об'єднати різні опозиційні сили, аби мати перевагу на виборах 1999 р. Зокрема, чергову спробу об'єднатися в широку коаліцію здійснює лівопатріотична опозиція під егідою НПСР. У вересні 1997 р. відбувається закрита нарада представників КПРФ, Аграрної партії Росії, руху “Духовна спадщина”, Конгресу російських громад, Російського всенародного союзу, де розглядались питання координації дій для вирішення кризи в країні. Однак, на виборах до Державної Думи 1999 р. об'єднана опозиція зазнала поразки. Новостворена Дума була проурядовою, не дивлячись на те, що комуністи отримали більше голосів виборців. Якщо після виборів 1995 р. у лівих було 220 депутатських місць і їм не вистачало всього 6 голосів, щоб мати в Думі більшість, то після виборів 1999 р. їх кількість зменшилась до 130, і вони вже не мали можливості визначати політику законодавчого органу влади. КПРФ перестала виконувати функцію необхідної противаги, що забезпечує нормальну роботу парламенту. Крім того спостерігається й ідеологічна криза в партії. Майбутнє КПРФ залежало, зокрема, від здатності її лідерів до модернізації комуністичної програми, оскільки ідеї відновлення СРСР та монополії комуністичної партії знаходили все менше однодумців.

Отже, 90-ті роки стали для Росії періодом глибоких трансформаційних змін, які призвели до виникнення політичної опозиції. Висока і неприйнятна для більшої частини населення соціальна ціна реформ, прогресуюча майнова диференціація й відчуття несправедливого розподілу колишньої державної власності стала одним з найголовніших факторів виникнення об'єднаної опозиції, яка згодом перетворилася у впливового опонента політичній владі. У своєму розвитку об'єднана опозиція пройшла чотири етапи, які характеризуються створенням низки найрізноманітніших патріотичних структур як комуністичного, так і національно-патріотичного спрямування. Намагаючись змінити владу в країні радикальним шляхом (1993 р.) опозиція зазнала поразки. Її за допомогою адміністративної заборони було усунуто, а можливості ведення повноцінної політичної і пропагандистської діяльності стали обмеженими. Проте проблема опозиції все-таки для влади залишалась невирішеною. З 1995 р. КПРФ поставила перед собою завдання створити нову широку опозицію, яке завершилось у 1996 р. створенням партії НПСР. Однак дане утворення опозиції знову зазнало поразки у протистоянні з владою. На цей раз у парламентських виборах 1999 р.

Порівняно з початком 90-х років політична та економічна ситуація в країні дещо стабілізувалась, склалась певна нестійка рівновага влади та опозиції, коли опозиція не має достатньої сили переломити ситуацію на свою користь, а влада, хоча і володіє реальною силою, однак не може не враховувати загального незадоволення. Опозиції так і не вдалось вирішити в цей період своє основне завдання - прийти до влади.

Нестійкість структурних об'єднань опозиції, на думку політологів, була спричинена двома основними групами обставин (об'єктивних та суб'єктивних).

Першу складають універсальні закономірності функціонування так званих “широких коаліцій”, побудованих за принципом “простору згоди” (тобто за принципом добровільного самообмеження суб'єктів політики в “загально-коаліційних” інтересах). Неминучі при укладанні подібних угод суперечки, як правило, вирішуються викресленням спірних пунктів з її тексту. В умовах рівного статусу всіх учасників суперечки виникають досить швидко при любій спробі виробити спільну позицію з певного питання. Їх кількість рано чи пізно приводить до розпаду коаліції. У випадку з Фронтом національного порятунку каталізатором внутрішніх протиріч була “груднева” Конституція, що поставила крапку на спробах опозиційних лідерів прийти до влади через процедуру імпічменту.

Друга - суб'єктивна сторона. Тут основною перешкодою є “вождистські” прагнення партійних лідерів, які претендують не лише на збереження своїх партій, але й на керівні посади в загальних структурах.

Результати даного дослідження можуть бути використані для вивчення подальшої еволюції і розвитку відносин між владою та опозицією в посткомуністичній Росії.

Джерела та література

1. Возрождение ФНС // Независимая газета. - 1994. - 22 окт. - С.1.

2. Гельман В. Оппозиция в России: вымирающий вид? / В. Гельман // Полис. - 2004. - № 4. - С. 53 - 60.

3. Дадиани Л. О попытках создания в России лево-правого блока оппозиционных сил. 1989 - 1996 гг. / Л. Дадиани. - М.: Институт социологии РАН, 1997. - 112 с.

4. Ефанова Е., Лукьяненко К. Оппозиция и стабильность в Российской Федерации: институционализация и конфигурация / Е. Ефанова, К. Лукьяненко // Известия Саратовского университета. Серия “Социология. Политология”. - 2012. - Том 12. - Вып. 4. - С. 89 - 93.

5. Жуков А. Формирование, развитие и деятельность российской многопартийной политической оппозиции в 1991 - 1997 гг. / А. Жуков. - М.: Институт защиты предпринимателя, 1999. - 306 с.

6. Кононенко Н. Ліберальна опозиція в Росії: міф чи реальність? / Н. Кононенко // Наукові записки інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України . - 2014 / 2 (70). - С. 91 - 106.

7. Королевська А. Політична толерантність у відносинах влада-опозиція в Росії /А. Королевська // Гілея: науковий вісник. -

2014. - Вип. 87. - С. 410 - 414.

8. КПРФ перешла в непримиримую оппозицию // Независимая газета . - 1997. - 19 апр. - С. 2.

9. О создании ФНС // Известия. - 1993. - 23 окт. - С. 2.

10. Программа минимум «Национальное действие» // Известия. - 1994. - 2 окт. - С. 3.

11. Россия: партии, выборы, власть / Под. Ред. Краснова В. - М.: Обозреватель, 1996. - 654 с.

12. Фоменков А. Общероссийский народный фронт и объединённая оппозиции начала 1990-х гг.: к вопросу о преемственности / А. Фоменков // Ветник МГУ. Серия 12. Политические науки. - 2013. - № 6. - С. 41 - 47.

13. Чуланов Ю. Власть и политическая оппозиция в современной России / Ю. Чуланов. - СПб.: Изд-во СПб ГУЭФ, 1999. - 259 с.

Размещено на Allbest.ru