Геноцид у Руанді: особливості вчиненого злодійства

Враховуючи це не дивно, що, зважаючи на "державне" походження геноциду, неодмінним наслідком такого роду злочину є, зазвичай, заперечення самого факту його вчинення. Справді, політичні режими в ХХ ст., якими створено умови для здійснення актів геноциду, завжди заперечували факт масового винищення цивільного населення. Самовиправдання в таких випадках людей, котрі безпосередньо здійснювали геноцид, полягає в створенні ситуації, в якій жертвам відводять роль соціальних аутсайдерів, осіб, які повинні відчувати свою немічність та приниженість порівняно з усім населенням тієї чи іншої країни. Саме таких результатів організатори масових переслідувань намагаються досягти не лише через систематичну пропаганду та повторення інформації (чим бомбують свідомість загалу), а й через спотворення сприйняття інформації [4, с. 14].

Осмислення механізмів геноцидів повсякчас зумовлює питання про те, як вчорашні сусіди перетворюються на вбивць. Це питання є актуальним і у випадку вивчення геноциду в Руанді. Адже його жертвами стали тутсі, котрі жили пліч-о-пліч із хуту століттями. За такого статус-кво самої констатації того, що участь у переслідуваннях і вбивствах брала значна частина пересічних людей замало. Важливим є з'ясування тих механізмів цього геноциду, які були використанні організаторами злочину задля того, щоб залучити до нього десятки, а то й сотні тисяч людей. Адже, на думку окремих сучасних дослідників, геноцид у Руанді виявився "самим ефективним геноцидом у новітній історії" [1].

Отже, постає питання: які механізми були використані організаторами злочину задля того, щоб залучити до нього десятки тисяч людей? Та які особливості в результаті вони зумовили?[3, с. 24]. Питання можна сформулювати й по інакшому: в чому полягає специфіка геноциду в Руанді? Саме воно є предметом нашої розвідки.

Осмислення геноциду в Руанді дозволяє стверджувати, що особливістю здійсненого в ній злочину проти людяності є дуже висока добровільна участь цивільного населення в переслідуваннях жертв і їх знищенні, нечувано стрімка реалізація геноциду, активна участь в злочинах підлітків та священиків тощо.

Осмислення подій в Руанді дозволяє визначити першу особливість тамтешнього геноциду: особливу роль засобів масової інформації в розпалюванні екзофобії.

Незважаючи на те, що події, котрі ми досліджуємо, відбувалися наприкінці ХХ ст. маємо врахувати особливості реалізації пропаганди в Руанді. Передусім тому, що сучасні канали комунікації поміж речником тих чи інших суджень і реципієнтом (телебачення, Інтернет тощо) для більшості населення в цій країні фактично недоступні. Важливим є й урахування того факту, що рівень грамотності населення Руанди - доволі низький. Отже, воно отримувало інформацію головним чином з радіоканалів.

Цей факт доведено американським дослідником Девідом Янагізавом Дроттом: він підрахував кількість мешканців різних сіл, де радіопропаганду слухали і навпаки (в Руанді, де значну частину територій складають гори, радіосигнал не повсюдний). За його підрахунками, там, де радіо мешканці сіл слухали, кількість тих, хто брав участь у геноциді на 62-69 % більше, ніж з-поміж тих, хто не став жертвою тієї пропаганди, що транслювалась по радіо [5]. жертва геноцид приниженість

Така статистика промовисто засвідчує особливу роль радіо в організації та реалізації геноциду в Руанді: ретрансльовані ним передачі й заклики сприяли стрімкому посилення неприязні до жертв, провокували хуту до агресії щодо тутсі. Цей факт (як і участь ведучих "Вільного радіо тисячі пагорбів" у координації дій убивць) засвідчує одну з специфічних ознак геноциду в Руанді.

Важливою є й констатація того, що всі засоби масової інформації, від газет до радіо, активно підігрівали антилюдські настрої, які можна порівняти хіба що з нацистським режимом. Навіть тодішній глава країни Теодор Синдикубвабо закликав мстити ворогам. Тим часом руандійська газета "Кангура" надрукувала маніфест "Десять заповідей хуту", який багатьох підштовхнув до вчинення злочинів. Фанатично налаштовані хуту озброювалися мачете і палицями та йшли нищити своїх співгромадян, сусідів і навіть друзів, називаючи їх "тарганами", вважаючи тими, хто не вартий життя. Яскравим прикладом є справа колишньої співробітниці престижної авіакомпанії "Ейр Руанда" Мкіаміні Ньірандегеі, яка донині перебуває у в'язниці за те, що вбила власного чоловіка і дітей.

Таких прикладів фанатичного "патріотизму" і самовідданості дуже багато. Один з них - різанина в психіатричній лікарні, де ополченці-хуту вирізали сотні тутсі, які ховалися в шпиталі від переслідувань. Те ж саме сталося в школі Дон Боско, де було знищено близько двох тисяч тутсі [2].

Зростаюча ворожість щодо жертв не зменшувалася навіть тоді, коли геноцид у Руанді набував кульмінаційного характеру. Тисячі людей спалювали живцем; їм відсікали кінцівки, кидали в річки тощо. Такого жаху Африка ніколи не знала. Руанда за кілька місяців перетворилася на пекло на землі.

Ці реалії засвідчують другу особливість геноциду: надзвичайну активність цивільного населення в знищенні жертв (більше 800 тис. убивць).

Вчинення злочину проти людяності в Руанді розпочалося 7 квітня 1994 р.: після загибелі президента республіки та вбивства прем'єр-міністра настало 100 днів терору, який не могли зупинити ні внутрішні сили республіки, ні міжнародна спільнота.

6 квітня 1994 р. біля столиці Руанди був збитий літак, на якому летіли президенти Руанди і Бурунді. Обидва лідери загинули. Наступного дня була вбита прем'єр-міністр Руанди Агата Увілінгійімана. Саме того дня у країні розпочалася громадянська війна, в під час якої хуту розв'язали геноцид проти тутсі.

Впродовж 100 днів загнули близько мільйона жителів: кожні 10 секунд вбивали одну людину. Така жахлива статистика відображає ще одну особливість геноциду в Руанді: стрімкість його реалізації.

В основному вбивали ударами мачете. Терор і убивства (більшість жертв смертовбивства здійснювалося шляхом нанесення жертвам удару мачете) завершилися лише після того, як у липні 1994 р. загони Руандійського патріотичного фронту на чолі з Полем Кагаме (тутсі) взяли ситуацію в країні під свій контроль. Міжнародні організації не втручались у "внутрішні події" республіки.

У 1996 р. під час народного трибуналу засуджено натхненників та організаторів геноциду. Для участі в церемонії, присвяченій його 20-й річниці, в Руанду прибув генеральний секретар ООН Пан Гі Мун [7].

Ще одна особливість перебігу геноциду в Руанді криється в участі у ньому католицьких священиків. Саме вони часто виступали в ролі провокаторів і підбурювачів в цих трагічних подіях. Вони видавали місця, де переховувалися тутсі, і закликали до масових розправ. Так, у монастирі Сову спалили 7 тис. знедолених тутсі, яких не врятувало навіть те, що вони перебували в культовій будівлі. Їх місце видали самі священики (за деякими даними вони і виступали в ролі катів). Таким чином, пропаганда жорстокості вплинула навіть на служителів церкви [2].

Ніщо так не ламає уклад людського життя так, як геноцид. Руанда - яскравий доказ цього твердження. За оцінками фахівців, у 1994 р. в Руанді лише за три місяці геноциду зґвалтовано від 100 до 250 тисяч жінок. У результатів численних актів сексуального насильства було зачато близько 20 тис. дітей [7].

Зґвалтування в час воєнних дій нерідко є систематичними та переслідують такі цілі, як терор населення, насміхання над цінностями сім' ї та общини; в окремих випадках вони мають за мету зміну етнічної складової наступного покоління.

Сучасні руандійські матері-одиначки зневажаються суспільством. До того ж частина з них хвора на ВІЛ/СНІД.

Сексуальне насилля в ході воєнний дій створює багатогранність проблеми для самої жертви насилля:

- сором і клеймо зґвалтованої нерідко примушують жертву насильства і членів її сім'ї покидати общину, отже - й землю, майно та свій дім. Результатом цього часто є значно бідніше життя, ніж було до цього та жорстоке ставлення оточуючих;

- ці жінки та члени їхніх сімей зазнають страшної психологічної травми, яка переслідує впродовж всього життя, тягнучи за собою шлейф як психологічних, так і фізіологічних проблем;

- жертви потребують кваліфікованої медичної допомоги; часто-густо їм необхідне лікування від ВІЛ/СНІД.

Ведучи мову про наслідки зґвалтувань, котрі були вчинені над жертвами в час геноциду в Руанді, вчені зауважують також їхнє бажання помсти, котре виношується наче дитина матір'ю [7].

Одну з особливостей геноциду в Руанді визначає позиція щодо злочинів, котрі коїлися в ній, міжнародної спільноти. Цей висновок зумовлюється тим, що з початку вчинення злодіянь у цій африканській країні Організація Об'єднаних Націй займала нейтральну, спостережну позицію, що спонукало багатьох аналітиків розмірковувати щодо ефективність її діяльності.

Штаб-квартира ООН офіційно наказала не втручатися в конфлікт. Хоча вона знала про всі події, що відбуваються від військових кореспондентів та інформаторів. Незважаючи на всі подальші закликали про допомогу, що лунали від від національних еліт Руанди, ООН не зробила жодних спроб не те що військового втручання, але і введення в цю країну миротворців. Весь час рішення з цього питання або затягувалося, або ж відкладалося. Але врешті-решт геноцид у Руанді був зупинений Руандійським патріотичним фронтом, який зайняв такі міста, як Кігалі, Гісеньі і Бутар. Близько 2 млн. злочинців-хуту втекло за межі країни, боячись помсти з боку тутсі [7].

Перебіг подій 1994 р. у Руанді засвідчив відмінність здійсненого в цій країні злочину від інших геноцидів, що відбувалися в ХХ ст. Це, зокрема, його стрімкість, добровільна участь цивільного населення в переслідуваннях жертв і їх знищенні, участь у злочинах священиків. Водночас руандійська трагедія стала черговим підтвердженням значимості збереження толерантних міжетнічних взаємин у всіх без винятку поліетнічних державах.

Джерела та література