Проблеми демонтажу олігархату в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття

на тему: Проблеми демонтажу олігархату в Україні

Виконав:

Гелей С.Д.

На основі аналізу таких сучасних парадигм розвитку, як неоінституційна, неоліберальна, культурологічна, елітологічна і географічна, систематизовано фактори успішного досвіду посткомуністичних країн. На цій методологічній основі з'ясовано генезис олігархічної політико-економічної моделі в Україні та її основні атрибути. Особлива увага в статті приділяється окресленню стратегічних пріоритетів демонтажу інституційної системи олігархату і побудові інститутів розвиненої політичної демократії та вільного ринку.

Ключові слова: олігархія, олігархат, посткомуністичний транзит, трансформація, політична демократія, інститут, інституційна система.

Based on the analysis of such modern development paradigms like neoinstitutional, neolibearal, cultural, elitological and geographical is systematized the factors of successful experience of post-communist countries. On this methodological basis is clarified the genesis of the oligarchic political-economic model in Ukraine and its main attributes. Special attention in the article is paid to emphasizing the strategic priorities of dismantling the institutional system of the oligarchy and building institutions of the developed political democracy and the free market.

Keywords: oligarchy, the oligarchy, the post-communist transit, transformation, political democracy, institution, institutional system.

Постановка проблеми

Після перемоги Революції гідності Україна отримала історичний шанс змінити нарешті багатовікову траєкторію підневільного розвитку і стати на шлях побудови інститутів вільного, справедливого суспільства та правової держави. Однак постає питання, чи спроможна нинішня політична еліта та активна частина громадськості скористатися тим унікальним шансом? Чи існують реальні загрози для втрати українською елітою чергового шансу зробити цивілізаційний стрибок? Адже протягом двох постреволюційних років розроблено дуже мало на шляху демонтажу інституційної системи олігархату і переходу до сучасної моделі розвитку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Останні публікації, присвячені даній проблематиці, намагаються дати відповідь на ці питання, використовуючи сучасні трансформаційні парадигми [2; 5; 13]. Такий підхід видається найбільш перспективним з огляду комплексного врахування впливу на трансформаційний процес еліт, інститутів та культурних цінностей, що дозволяє розробити методологію для визначення стратегії інституційних перетворень. Підкреслюючи цінність такого типу публікацій, необхідно зауважити, що питання розробки ефективної стратегії інституційних змін, яка передбачає врахування темпу, глибини, пріоритетів, оптимального набору інституційних параметрів та оптимального формату взаємодії еліт, залишається відкритим.

Постановка завдання. Метою нашого дослідження є визначення стратегічних пріоритетів демонтажу олігархату на основі узагальнення позитивного досвіду посткомуністичної трансформації крізь призму сучасних трансформаційних парадигм.

Виклад основного матеріалу дослідження. Спочатку ніж перейти до реалізації завдань дослідження необхідно з'ясувати концептуальний зміст таких трансформаційних парадигм, як елітологічна, неоліберальна, неоінституційна, культурологічна та географічна.

Елітологічнапарадигма, яка виникла на основі вчення В. Паретто про циркуляції еліт, акцентує увагу на необхідності зміни еліт як найбільш важливого фактора переходу до нової інституційної системи. Свій подальший розвиток ця парадигма отримала в рамках транзитології - теорії, яка науково обгрунтувала перехід від авторитаризму до демократії. В цьому сенсі особливе значення має аналіз політичних сил - суб'єктів трансформації, зроблений А. Пшеворським. На його думку, у цих двох процесах беруть участь чотири політичних сили: «прихильники твердої лінії»; «реформатори» всередині авторитарного блоку; «помірковані» і «радикали в опозиції». Також А. Пшеворський вказує на фактори, які унеможливлюють серйозні конфлікти в процесі переходу. До таких факторів він відносить досягнення компромісу між реформаторами (всередині правлячої еліти) і поміркованими (всередині опозиції). Такий компроміс досягається, якщо: реформатори і помірковані погоджуються на створення демократичних інститутів, в рамках яких вони будуть мати помітний вплив; реформатори спроможні примусити погодитися на реформи ортодоксальну частину правлячої еліти; помірковані здатні контролювати радикальну частину опозиції.

Що стосується аналізу посткомуністичного переходу, то тут елітологічна парадигма істотно доповнена ідеями А. Вахудової. Вона обґрунтовано довела на основі аналізу трансформаційного досвіду країн Центральної Європи, що ефективність політики макроекономічної стабілізації та інституційної розбудови залежала від радикальної зміни еліт в цих країнах і створення належних інституційних умов (закріплених в нових конституціях) для сильної політичної конкуренції [4].

Неоліберальна парадигма ґрунтується на положеннях Вашингтонського консенсусу, а також теоретичних висновках політиків-реформаторів, які здійснювали неоліберальні реформи в країнах Центральної Європи [3]. Концептуальний зміст Вашингтонського консенсусу передбачає: досягнення фінансової стабілізації на основі поєднання рестрикційної монетарної і фіскальної політики; лібералізацію цін та зовнішньоекономічної діяльності (проведення шокової терапії); швидку - прозору приватизацію державного сектору економіки, переважно шляхом відкритих аукціонів із залученням стратегічних іноземних інвесторів; зменшення регуляторних функцій держави (дерегуляторна політика); захист прав власності і соціально вразливих верств населення. Він задумувався як пакет рекомендацій для проведення економічних реформ у країнах із перехідною економікою (спочатку в країнах Латинської Америки, а пізніше Центральної та Східної Європи).

Використання пакета рекомендацій, передбачених Вашингтонським консенсусом, в країнах, які здійснювали посткомуністичну трансформацію, мало різні наслідки. На посткомуністичному просторі успішно вдалося провести неоліберальні реформи країнам Центральної Європи, які стали членами НАТО та ЄС. Політичні еліти цих країн ще на початку 1990-х років обрали твердий курс на проведення неоліберальних реформ і євроінтеграцію.

Неоінституційну парадигму розробили Д. Норт і А. Деасемоглу [11; 12; 1]. Узагальнюючи праці названих авторів, сутність концептуальних положень цієї парадигми можна виразити таким чином:

- інституції - це обмеження, створені людьми, які формують взаємодію між ними і складаються з формальних (правила, закони, конституції) і неформальних (норми поведінки, звичаї, добровільно обрані для себе правила поведінки) обмежень та механізмів забезпечення їх дотримання;

- економічні інститути визначають обмеження, стимули та результати економічної діяльності. Вони можуть стимулювати економічне зростання та справедливий розподіл національного багатства або навпаки;

- вибір ефективних економічних інститутів залежить від політичної інституційної системи, в рамках якої політичні еліти формують економічно-інституційну систему;

- зміна політичної системи залежить від формату взаємодії політичних еліт, які, своєю чергою, визначаються попереднім інституційним розвитком, цінностями та інтересами тих еліт та глибиною кризи, що виражається у глибоких соціальних конфліктах (революціях, війнах);

- інститути відкритого публічного доступу (за Д. Нортом) або інклюзивні інститути (за Д. Асемоглу) забезпечують політичні, економічні та культурні вигоди для більшості населення і сприяють соціальному прогресу загалом.

Більш повне та точне уявлення про інституційну парадигму можна отримати, аналізуючи працю О. Норгаарда «Економічні інституції та демократична реформа», в якій автор пропонує враховувати сукупність факторів в процесі посткомуністичної трансформації [10]. До них він відносить: початкові умови - докомуністичну та комуністичну спадщину; навколишнє середовище - вплив міжнародних інституцій; простір можливостей - політичні умови, темп та фази здійснення перетворень; політичні інституції - модель державного управління, яке забезпечує проведення реформ; громадянське суспільство - участь громадськості в трансформаційних процесах або підтримка нею реформаторського курсу; інституційні зміни - побудова інститутів ринку та інститутів політичної демократії; політичні, економічні та соціальні результати - наслідки інституційних змін, які викликають як опір певних сил, так і їх громадську підтримку.

Культурологічна парадигма наголошує на пріоритетності культурних цінностей у суспільному розвитку. Вона отримала широке визнання завдяки працям М. Вебера, який розкрив вирішальну роль цінностей протестантської етики у зародженні вільноринкового капіталізму. На сучасному етапі найбільш популярними стали праці Л. Харрісона і Р. Інглегарта, які розкрили вплив культурних цінностей на економічний розвиток і політичну демократію, а також економічних факторів на формування культурних цінностей. Згідно з вченням Л. Харрісона цінності можна характеризувати за такими параметрами як: сприйняття світу, морально-етичними принципами, економічною та соціальною поведінкою. На думку соціолога, цінності, які покладені в основу прогресу, ґрунтуються на орієнтації на майбутнє, впевненості у здатності особи впливати на свою долю, ставлення до праці як сенсу життя, широкому радіусі довіри до людей, жорсткості та реалістичності норм, розуміння влади як засобу досягнення суспільних благ.

Р. Інглегарт виділяє два ціннісні параметри: "традиційні-секулярні" для індустріального типу суспільства і "виживання-самовираження" для постіндустріального типу суспільства. На його думку, пост- індустріальний розвиток, забезпечуючи належний рівень особистої свободи, матеріального добробуту. сприяє формуванню цінностей самовираження, що виявляються у суспільній довірі, прагнення до свободи, рівності. За Р. Інглегартом, реальну політичну демократію можна побудувати тільки на основі цінностей самовираження [8].

Географічна парадигма акцентує увагу на визначальній ролі таких географічних факторів, як географічне становище, клімат, грунт, корисні копалини у розвитку суспільства. Сутність цієї парадигми охоплює такі ідеї як: Ш.-Л. Монтескє про вплив клімату на формування форм правління; Р. Мюрдаля - необхідність врахування у дослідженнях причин економічного відставання країн клімату, грунтів фауни і флори; Л. Даймонда - географічної обумовленості технологічних переваг народів; Дж. Сакса про вплив клімату на продуктивність технологій [1]. Безумовно, що географічні фактори мають важливе значення для суспільного розвитку, особливо на початку становлення людської цивілізації, а на сучасному етапі вони можуть прискорити чи загальмувати суспільний прогрес. Як показує досвід посткомуністичних трансформацій, в країнах, багатих на природні ресурси, трансформаційні процеси відбувалися повільно, оскільки політичні еліти отримавши доступ до контролю над цими ресурсами, могли водночас казково збагачуватися і виконувати мінімум соціальних зобов'язань перед народом. Тому вони були не зацікавлені у розвитку нової інституційної системи.

Підсумовуючи сказане, до основних факторів успішної посткомуністичної трансформації можна віднести:

- радикальну зміну еліт, яка виражається у перемозі антикомуністичної опозиції під час перших парламентських та президентських виборів;

- високий рівень політичної конкуренції на всіх етапах трансформаційного періоду, обумовленої зміною еліт (як це мало місце у Польщі та Угорщині);

- проведення радикально-економічної реформи, яка би за змістом та основними напрямками максимально відповідала пропозиціям Вашингтонського консенсусу;

- початок розбудови одночасно із проведенням радикально-економічних реформ політичних інститутів (ухвалення нової конституції), виборчого та партійного законодавства, в рамках яких відбулося би радикальне оновлення політичної еліти;

- розбудовування поряд із проведенням економічних реформ інститутів вільного ринку у вигляді інститутів власності, фондового ринку, незалежного статусу національного банку, антимонопольного законодавства, бюджетної та податкової систем;

- швидку розбудову інститутів правової системи у вигляді створення незалежної та справедливої судової влади, процесуальних, кримінальних і цивільних кодексів, які би надійно захищали права і свободи громадян.

До сказаного слід додати: вирішальним фактором у посткомуністичних трансформаціях є наявність сильного політичного лідера, який здатний сконсолідувати політичні сили навколо вирішення трансформаційних проблем. Якщо узагальнити інституційні риси лідерства, які були притаманними для таких великих реформаторів сучасності, як М. Кемаль, А. Піночет, Лі Куан Ю, М. Саакашвілі, то сила успішного лідера - реформатора полягає у його здатності: сформувати чітку стратегію перетворень; підібрати команду однодумців (типу чиказьких хлопчиків); консолідувати навколо себе всі реформаторські сили, а також сили, які перебувають на лояльних позиціях щодо реформ, діяти швидко і рішуче (бо зволікання, як казав класик - смерті подібно); рішуче розірвати кланові зв'язки; рішуче відмовитися від безпринципних компромісів із старими силами. Саме ці якості дозволили грузинському лідеру досягти вагомих результатів на шляху проведення реформ після Революції троянд.

В процесі посткомуністичної трансформації можуть бути різні моделі переходу, суть яких визначається тим політичним режимом який сформувався внаслідок перетворень. До транзитних моделей, як правило, відносять: прямий перехід до демократії; перетворення тоталітарного режиму на авторитарний; повернення, в силу певних причин, суспільства до тоталітарного стану [14].

Сутність прямого переходу полягає в тому, що після краху комуністичного тоталітарного режиму в країні встановлюється режим електоральної (процедурної) демократії, який поступово перетворюється у режим ліберальної демократії. Цей режим можна назвати ліберально-демократичним режимом. Однак ми в даному випадку використаємо критерії та класифікацію політичних режимів, які виникли в процесі посткомуністичної трансформації, запропоновані в програмі „Freedom in the Word” і „Nation in Transit”, яку здійснює „Freedom House” [20]. Згідно з цією програмою за критерії демократизації беруться: виборчий процес; громадянське суспільство; національний уряд; регіональне та місцеве самоврядування; незалежні ЗМІ; незалежність судової влади; корупція. А до політичних режимів згідно з цією програмою відносяться: консолідована демократія; напівконсолідована демократія; перехідне урядування або гібридний режим; напівконсолідований авторитарний режим; консолідований авторитарний режим. В контексті подібної класифікації можна також використовувати такі поняття, як олігархо-клановий режим, режим „м'якого” авторитаризму, авторитарно-олігархічний. Варто також використовувати і економічні моделі поєднуючи їх із політичними режимами, щоб зрозуміти специфіку моделі, суспільного розвитку в контексті трансформації.

На сучасному етапі режими консолідованої демократії утворилися в країнах Центральної Європи, які стали членами НАТО і ЄС. Якщо ці країни за політичними режимами є дуже однорідні, то за економічними моделями і рівнем правових систем дещо відрізняються. Наприклад, Естонія і Словенія досягли значно вищих показників у забезпеченні верховенства права і побудови інституту вільного ринку. Що стосується режимів напівконсолідованої демократії, то вони охоплюють країни, які запровадили парламентську демократію і мають перспективи членства у євроатлантичних структурах. До них можна віднести балканські країни (Хорватію, Македонію, Боснію і Герцеговину, Сербію, Чорногорію), а також Молдову і Грузію на сучасному етапі розвитку.

До гібридних режимів олігархічного типу можна віднести Росію часів президентства Б. Єльцина та Україну часів В. Ющенка, П. Порошенка.

Авторитарні режими утвердилися у більшості пострадянських країн, таких як Росія, Казахстан, Азербайджан, Таджикистан. Однак серед них доцільно виділяти авторитарні режими олігархічного типу і консолідованого авторитаризму, а також модернізованої «освіченої» автократії. Авторитарно-олігархічний режим характеризує вплив сильних олігархічних політико-фінансових угрупувань на президентську владу, а режим консолідованого авторитаризму - сильний вплив державного лідера (глави держави) і його найближче оточення на економічні і соціальні процеси. При консолідованому авторитаризмі можливі вищі досягнення у створенні інститутів ринкової економіки та зменшенні соціальної диференціації населення. Суть режиму „освіченого” авторитаризму полягає в тому, що лідер-реформатор використовує авторитарну модель старої системи для здійснення радикально-економічних реформ. Цей лідер, здійснивши економічні і правові реформи, переходить до розбудови інститутів політичної демократії. До такого режиму можна віднести політичний режим Грузії за часів президентства М. Саакашвілі. Тут спочатку були проведені найбільш радикальні економічні реформи, реформи правоохоронних органів та судової системи, а пізніше (2011 р.) - ухвалена нова конституція, яка закріпила парламентську модель державного управління.

Два режими на пострадянському просторі можна назвати неототалітарними - режим в Туркменістані часів С. Ніязова і режим О. Лукашенка в Білорусі. Тут переважає державна власність і державний контроль за економікою, соціальною сферою та ЗМІ. Режим в Туркменістані за С. Ніязова мав більше рис тоталітарних, ніж режим в Білорусі, оскільки передбачав монополію одної партії і вищий рівень ідеологічної мобілізації. Ці режими також можна назвати неототалітарними просоціалістичними режимами, оскільки зберігається пріоритет державної власності і державного контролю. олігархат інституційна система демократія

Якщо проаналізувати економічну політику в Україні на початку трансформаційного періоду, то треба сказати, що вона далеко не відповідала параметрам неоліберальної парадигми [15; 16; 19]. Це стосується всіх напрямків економічної політики, таких як фінансова стабілізація, лібералізація і приватизація.

Фінансова стабілізація розпочалася із великим запізненням (1994 р.), коли інфляція в Україні сягнула свого рекордного рівня в 1993 р. (до 10 155 % у рік). Інфляція в основному була спричинена величезною грошовою емісією, з допомогою якої НБУ під політичним тиском вимушений був покривати дефіцит бюджету і кредитувати комерційні банки для обслуговування ними потреб промисловості і сільського господарства. Не потрібно також відкидати таких інфляційних джерел, як спад виробництва та подорожчання цін на імпортні енергоносії. Завдяки послідовній монетарній політиці протягом 1994-1996 рр. Національного банку, а також жорстким вимогам міжнародних фінансових організацій, що надають кредити Україні, здійснено в 1996 р. грошову реформу, забезпечено відносно стійку фінансову стабілізацію шляхом зменшення дефіциту, знаходження неемісійних джерел покриття дефіциту бюджету і контролю над грошовою масою з боку НБУ.

Якщо в багатьох країнах Центральної Європи лібералізація відбувалася в режимі „шокової терапії” (радикальні реформи під керівництвом Л. Бальцеровича, які проходили у Польщі на початку 90-х років, отримали назву „шокової терапії”), то в Україні протягом довгого періоду держава дотувала ціни та тарифи у певних секторах економіки, особливо у ЖКГ та ПЕКу.

Поряд з лібералізацією цін відбувалася лібералізація зовнішньоекономічної діяльності та фондового ринку. Це забезпечувало відкритість економіки, яка позначилася на питомій вазі зовнішньої торгівлі (за цим показником значно відставала від країн Центральної Європи). Істотним недоліком в цій сфері можна вважати скасування мита і ПДВ на ряд імпортованих товарів в інтересах окремих політико-бізнесових кіл.

Україна, на відміну від країн Центральної Європи, не створила сприятливих умов для припливу ПІІ й тому вона значно відставала за ступенем лібералізації потоку капіталу від них. Так, наприклад, Естонія в 1991 році прийняла закон „Про іноземні інвестиції”, згідно з яким іноземці отримали рівні права з місцевими підприємцями, гарантії захисту інвестицій, право на необмежену репатріацію доходів. Від іноземних інвесторів не вимагалося спеціальних ліцензій здійснення підприємницької діяльності.

Підбиваючи підсумки лібералізації, треба сказати, що впродовж 1992-1998 рр. засадничою характеристикою платіжного балансу України було тривале від'ємне сальдо поточного рахунку, що негативно позначилося на знеціненні грошової одиниці, прискоренні інфляції, спаді виробництва. Але, починаючи з 2000 р. і закінчуюючи 2005 р. (2006-2007, 2008 - від'ємне сальдо поточного рахунку), спостерігалася тенденція до зростання додатного сальдо поточного рахунку. Така тенденція спричинена не глибокими структурними змінами в економіці, а сприятливою світовою кон'юнктурою на метал та товари хімічної промисловості, а також значною девальвацією гривні (майже в 3 рази).

Приватизація в Україні не призвела до глибоких структурних змін в економіці. Вона, на відміну від країн Центральної Європи, значно відставала у істотних ознаках, які забезпечують реалізацію трансформаційної мети: був відсутній такий інститут приватизації, як реституція - повернення власності колишнім власникам, який мав би засвідчити непохитність принципів справедливості та «святенності» і недоторканості приватної власності; надання пріоритету сертифікатної приватизації (в дусі соціалістичних уявлень і стереотипів) і затягнення її в часі, що мало негативні наслідки для появи ефективного власника; грошова приватизація, як правило, носила тіньовий характер, в процесі якої об'єкти державної і комунальної власності продавалися за безцінь (дарувалися) наближеним до владної верхівки бізнес-структурам. Лише продаж Криворіжсталі в 2005 р. був, на нашу думку, першим кроком на шляху прозорої приватизації, яка відповідала всім стандартам сучасних приватизаційних аукціонів.

З точки зору інституційної та культурологічної парадигм причини недолугої економічної політики крилися у слабкій інституційній базі та низькому цивілізаційному рівні політичних еліт та мас. Тодішні політичні інститути не відповідали сучасним вимогам демократичного політичного правління, спроможного успішно здійснювати реформи. Україна значно запізнилася у прийнятті нової конституції або конституційного закону (більшість країн Центральної Європи ухвалили конституцію в 1991 р.), в якій мала би бути закріплена нова демократична модель державного правління. Політичне управління, яке забезпечувало здійснення трансформаційної економічної політики, виявилося занадто неефективним, оскільки поєднувало риси радянської представницької системи, заскорузлого адміністративного апарату і слабкої демократичної виконавчої влади, яка тільки почала формуватися. Політична еліта на початку трансформації в основному формувалася з представників колишньої партійної та господарської номенклатури і частково націонал- демократії. Вона не мислила категоріями сучасних трансформаційних парадигм, сповідувала парадигми, співзвучні з радянським тоталітарним минулим - соціального та етнічного етатизму. Парадигма соціального етатизму, яка зводиться до абсолютизації ролі державі у регулюванні економіки та забезпеченні високих соціальних стандартів життя, недооцінює ролі ринкових стихійних регуляторів та глобальних інтеграційних процесів як необхідної умови набуття вищої інституційної та культурної якості. Цієї парадигми дотримувалися представники колишньої радянської номенклатури. Парадигма етнічного етатизму, яку відстоювали представники націонал-демократії, передбачала абсолютизацію національної держави (демократичної за формою і етнічної за змістом), надання пріоритету відродженню етнокультурних традицій над соціально- економічними змінами, недооцінку глобальних та регіональних інтеграційних процесів, сильного харизма- тичного лідера-патріота (не реформатора). Вибір політичними елітами названих парадигм обумовлювався не стільки культурними цінностями, скільки корупційними інтересами, спрямованими на концентрацію власності шляхом повільних і половинчастих економічних реформ.

З приходом до влади Л. Кучми відбувався швидкий процес формування авторитарно-бюрократичного режиму, який згодом трансформувався в авторитарно-олігархічний режим. Основи цього режиму закріплено в Конституції України 1996 р., яка наділила главу держави дуже широкими повноваженнями у сфері формування виконавчої влади, військово-силових структур, прокуратури та контролю над ними. Напів- авторитарний політичний режим та слабко реформована економічна система послужили підґрунтям для формування олігархічної моделі суспільного розвитку, характерної для країн третього світу.

До основних атрибутів цієї моделі можна віднести: авторитаризм державної влади у вигляді надто широких повноважень глави держави або незбалансований механізм розподілу владних повноважень між основними політичними інститутами; відсутність політичного механізму формування уряду; органічний зв'язок політики та бізнесу, політики та адміністративної діяльності; надто широкі регуляторні (дозвільні) функції політико-владних та адміністративних органів; кланово-корупційний механізм підбору та призначення кадрів на всіх рівнях державної, регіональної та місцевої влади; тіньовий ринок посад, звань і нагород; відсутність демократичної партійної системи, спроможної виражати широкі громадські інтереси; широкі привілеї та пільги для політиків і чиновників; низький професійний та моральний рівень політичної еліти та державної бюрократії. Система олігархату включає різні олігархічні групи, які можна класифікувати за: регіональними, галузевими, політичними, економічними ознаками; рівнями розподілу влади. Також варто виділити такі типи олігархії, як правляча і опозиційна, щоб зрозуміти механізми олігархічного впливу на революційні події в Україні. Так, наприклад, опозиційна олігархія (і не тільки) мала вагомий вплив на революційні події у 2004 і 2013-2014 рр. До сказано, слід додати, що політична та економічна олігархії створили гнучку мережу патронатно-клієнтейльських відносин, які поширюються на всі сфери суспільних відносин.

Політична система України внаслідок Помаранчевої революції та проведення політичної реформи в 2004 р. набула ряд нових демократичних рис, а саме: партійний механізм формування уряду; посилення політичної конкуренції; обмеження авторитарних повноважень глави держави і розширення повноважень парламенту та уряду; розширення свободи у ЗМІ. Водночас більшість атрибутів олігархо-кланової системи залишилися незмінними. Виникає закономірне питання, чому після Помаранчевої революції не відбувся повний демонтаж системи олігархату. Відповідь на це питання є подібною до відповіді про причини невдалого трансформаційного старту на початку 1990-х років - не відбулася зміна політичних еліт. Революція не висунула на політичну авансцену нову політичну силу, зацікавлену в радикальній трансформації олігархічної системи. "Помаранчева політична еліта", здобувши всю повноту влади, дуже швидко втратила революційний пафос і почала діяти так само, як її політичні опоненти. Якщо на рівні мислення вона керувалася парадигмою етнічного етатизму, частково доповнивши її євроатлантичними ідеями, то на рівні практичної політики - корупційно-клановими мотивами. При цьому слід зауважити: слабкість цієї еліти полягала в тому, що вона не спромоглася висунути із своїх рядів лідерів-реформаторів, подібних до лідерів Революції троянд в Грузії. Лідер революції В. Ющенко, ставши главою держави, виявився не готовим ні з професійної, ні з моральної точки зору до цієї високої посади. Те ж саме можна сказати і про іншого лідера революції Ю. Тимошенко, яка, незважаючи на її сильні і вольові якості, не володіла сучасною реформаторською стратегією. Відсутність швидких та радикальних реформ з боку "помаранчевої еліти" та постійні конфлікти між її лідерами, викликали глибоке розчарування серед українського суспільства. На хвилі розчарування і глибокої апатії виборців на президентських виборах переміг лідер Партії Регіонів В. Янукович. Він почав швидко та рішуче відновлювати політичний режим часів президентства Л. Кучми. На підставі рішення КСУ скасовано конституційну реформу 2004 р. і відновлено попередню модель державного управління. Крім того, зміни до закону про регламент ВРУ й ухвалення закону про судоустрій та статус суддів дозволили главі держави повністю встановити контроль над парламентом, урядом та судами. Якщо до цього додати партійну владу глави держави, як лідера домінуючої партії в парламенті, представницьких регіональних та місцевих органах, то нинішній політичний режим можна вважати значно авторитарнішим, ніж він був за президентства Л. Кучми. Цей режим напівконсолідованого авторитаризму, який був спрямований на зміцнення системи олігархату шляхом максимальної монополізації фінансових потоків, був повалений Революцією гідності шляхом застосування революційного насильства як адекватної відповіді на терористичні акти влади.

Приводом для Революції стала відмова політичного керівництва від підписання УА з ЄС. Революція гідності, на відміну від Помаранчевої революції, продемонструвала вищу організованість та рішучість представників громадськості відстоювати свій цивілізаційний вибір. Якщо під час Помаранчевої революції революційні маси здебільшого орієнтувалися на лідера, який здатний вирішити проблеми трансформації, то під час Революції гідності пріоритетною стала ідея про зміну всієї соціальної системи.

Революцію гідності, на думку політиків та представників експертного середовища, можна охарактеризувати як антиколоніальну, антиавторитарну і антиолігархічну. Антиколоніальна суть революції полягає в тому, що вона призупинила траєкторію підневільного розвитку України в рамках російського проімперського геополітичного простору шляхом усунення з політичної арени основних політичних агентів євразійської інтеграції. Проте остаточний вихід із цього простору можливий лише за умови рішучого розриву зі всією пострадянською тоталітарною спадщиною, швидкої євроатлантичної інтеграції та військової перемоги у російсько-українській війні. Антиавторитарна суть революції полягала у ліквідації авторитарного режиму В. Януковича і відновленні конституційної моделі 2004 року, а антиолігархічна - у повному демонтажі інституційної системи олігархату і розбудові інститутів розвиненої політичної демократії верховенства права та вільного ринку. Ці процеси взаємопов'язані, і лише синхронне вирішення революційних проблем може призвести до повної перебудови чинних інститутів державного та суспільного ладу.

У післяреволюційний період колишня опозиційна політична еліта стала правлячою. Однак вона не позбулася класичних олігархічних рис, незважаючи на її прореформаторську риторику, що виявилося у збереженні старих виборчих інститутів під час президентських та парламентських виборів, а також зволіканні у проведенні політико-правових та економічних реформ протягом року після перемоги революції. Під тиском міжнародних організацій, які надають фінансову допомогу у зв'язку з величезними фінансовими втратами внаслідок російсько-української війни на Донбасі (майже 30 % від ВВП), а також тиском громадськості, політична еліта наважилася на деякі реформаторські кроки. Ці кроки виявилися: у скороченні державних витрат, в тому числі витрат на утримання державного апарату, його привілеї та пільги; запровадженні податків на житлову та комерційну нерухомість, природні ресурси, депозити та дивіденди, високі спеціальні пенсії; забезпеченні публічного доступу до державних реєстрів (майнового, земельного кадастру, кінцевих бенефіціарів), ухваленні антикорупційного та люстраційного законодавства, а також законодавства про публічні фінанси, прозору систему державних закупівель, публічну державну службу. Названі прогресивні кроки не призвели до радикальної зміни еліт, а також політико-правових, правоохоронних, адміністративних і економічних інститутів. Для зміни еліт необхідно радикально змінити інститути виборчого права, удосконалити закон про люстрацію та антикорупційне законодавство, особливо в частині посилення жорстких санкцій за його порушення, а також обов'язкову перевірку на предмет доброчесності всіх кандидатів на обрані і призначувані посади. Крім цього, необхідно дуже швидко імплементувати законодавство про державну публічну службу і ухвалити закон про муніципальну службу, які б створили основу для якісного оновлення всього управлінського апарату кадрами, що не були вкоріненими у олігархічну систему. Тобто нові (максимально наближені до стандартів високорозвинених країн) інституційні моделі люстрації, підбору, призначення та атестації кадрів прискорять процес трансформації існуючої політико-економічної моделі. Всі названі процедури мають здійснюватися в режимі онлайн із застосуванням спеціалізованих тестів.

Для підриву фінансової могутності економічної і політичної олігархії необхідно провести широкомасштабну приватизацію об'єктів державного сектору, шляхом відкритих і прозорих аукціонів із залученням на рівних умовах іноземних інвесторів. Потужні іноземні компанії здатні шляхом вільної конкуренції повністю витіснити національних олігархів з усіх секторів економіки і забезпечити розвиток інноваційного виробництва. Тут також важливо створити вільноринкове інституційне середовище насамперед у аграрному та енергетичному секторах економіки, забезпечивши при цьому ефективні механізми демонополізації і дерегуляції бізнесу, а також повноцінне запровадження інституту приватної власності.

Повний демонтаж олігархату не можливий без конституційної реформи, в результаті проведення якої має утвердитися нова інституційна модель розвиненої політичної демократії та верховенство права. Сьогодні ні політична еліта, ні представники громадянського суспільства не виробили стратегії конституційної реформи. Правляча коаліція намагається проведення конституційної реформи обмежити лише окремими конституційними змінами, а не ухваленням нової редакції конституції. В цьому контексті можливі два сценарії: внесення змін до основного закону згідно зі ст. 156; ухвалення нової конституції, якщо буде створений фундамент для створення нової політико-економічної моделі.

В першому випадку йдеться про те, що конституційні зміни повинні закласти фундамент для демонтажу олігархічної системи. В такому контексті вони мають торкнутися в першу чергу: порядку внесення змін згідно з ХІІІ розділом конституції; створення збалансованої моделі державної влади, а також оптимальної моделі децентралізації; перегляду загальних засад конституційного ладу з метою їх максимального наближення до правових принципів-норм, найбільш розвинутих країн світу; запровадження ефективних інститутів прямої демократії.

Порядок внесення змін до чинної конституції не передбачає ухвалення нової редакції конституції. Тому необхідно згідно зі ст. 156 такий механізм закріпити. Крім цього, важливо розмежувати порядок внесення конституційних змін і порядок ухвалення нової конституції. Порядок внесення конституційних змін може залишитися у такому вигляді, як це передбачено ст. 154, 155 чинної Конституції. Порядок ухвалення нової Конституції передбачає скликання конституанти за народною конституційною ініціативою, в рамках реалізації якої будуть висунуті вимоги щодо перегляду форми державного правління, форми державного устрою та загальних засад конституційного ладу.

Склад конституанти формується на паритетних засадах органами державної та регіональної політичної влади та громадськими спілками. Члени конституанти не повинні бути обраними або призначеними на політичні посади протягом певного терміну (наприклад, 10 років) і мати відповідні фахові досягнення у правовій та політологічній теоріях. Нова конституція, на відміну від конституційних змін, передбачає передусім зміни основ конституційного ладу та форму державного правління.

Найбільш збалансована модель державної влади можлива лише в рамках парламентської республіки із жорстким механізмом стримувань противаг. В цій моделі президент повинен бути наділений сильними повноваженнями у сфері здійснення представницьких та арбітражних функцій, уряд вищого державного управління, парламентська опозиція контрольних. Глава держави має обиратися парламентом двома третинами голосів депутатів у перших двох турах і половиною голосів - третьому турі. Для виконання арбітражних функцій глава держави наділяється правом розпуску парламенту, ветуванням законів та призначенням суддів, генерального прокурора, директора НАБ за результатами конкурсів, проведених незалежними інститутами, статус та повноваження яких визначається законодавством. Уряд повинен мати право видавати декрети-закони, закони в рамках делегованих повноважень, а прем'єр-міністр - ставити питання про довіру перед парламентом та контрасигнувати акти глави держави. Опозиція має бути наділена достатніми повноваженнями для здійснення контрольних функцій через керівництво багатьма профільними комітетами, утворення слідчих комісій із правом передавати розслідувані справи щодо посадових осіб у суд, а також своє представництво у незалежних інститутах, які проводять конкурси на заміщення вищих державних посад.

Децентралізація в першу чергу має передбачати ліквідацію інституту державних адміністрацій, створення інституту префектур та чітке розмежування повноважень між державними регіональними та місцевими органами у сфері податків, видатків, надання адміністративних та соціальних послуг населенню. Крім цього, в рамках децентралізації має бути юридично закріплений механізм державного та громадського контролю за органами регіонального та місцевого самоврядування. Йдеться про те, щоб в разі порушення Конституції та законів регіональними і місцевими органами держава або громадськість могла достроково припинити їх повноваження.

У загальних засадах конституційного ладу необхідно закріпити:

• конституційну відповідальність вищих посадових осіб держави (президента, прем'єр-міністра, міністрів, віце-прем'єрів) у вигляді здійснення процедури імпічменту, в рамках якої парламент абсолютною більшістю голосів депутатів виносить обвинувачення, а рішення про дострокове припинення їх повноважень ухвалює КСУ;

• кримінальну відповідальність за узурпацію влади, здійснену шляхом насильного захоплення полі- тико-владних інститутів, ухвалення Конституції у неконституційний спосіб та фальсифікацію виборів;

• принцип-норму, згідно з якою порушення законів і підзаконних актів є основною підставою для звільнення будь-якого посадовця;

• публічний доступ до всіх державних реєстрів (за винятком інформації, яка складає державну та комерційну таємниці);

• статус різних категорій законів (органічних, законів декретів, делегованих законів) з метою забезпечення законодавчої стабільності та управлінської ефективності;

• рівний доступ до всіх державних, регіональних та місцевих посад шляхом забезпечення відкритих та прозорих конкурсів із використанням спеціалізованого комп'ютерного тестування у сфері підбору, призначення та переатестації кадрів;

• заборону на всі привілеї і пільги, пов'язані з виконанням депутатських повноважень та повноважень публічної адміністрації;

• право громадянина на володіння вогнепальною зброєю як надійним засобом захисту особистої свободи;

• право на повстання в разі узурпації влади, коли всі конституційні механізми усунення наслідків цієї узурпації вичерпані;

• право громадян на отримання адміністративних послуг у рамках електронного урядування;

• розмежування політики і бізнесу шляхом запровадження норми, згідно з якою посадовим особам заборонено мати підприємства та корпоративні частки;

• державне фінансування повної середньої та вищої освіти, що здійснюється на конкурентних засадах із використанням різних категорій грантів;

• адресність та монетизацію соціальних пільг;

• рівний доступ до якісної охорони здоров'я в рамках державного та приватного медичного страхування.

Необхідно в конституції розширити права народу як суверена через такі інститути прямої демократії, як конституанта, конституційні референдуми, законодавчі референдуми, законодавче вето, місцеві референдуми з питань припинення повноважень вищих посадових осіб та представницьких органів. Крім конституційного закріплення інститутів прямої демократії законодавство повинно забезпечити повний публічний доступ громадян (за винятком державно,ї та комерційної таємниці) до всіх державних реєстрів та розширити їх правові інструменти у сфері протидії корупції.

Висновки і перспективи подальших досліджень у даному напрямі. Аналіз основних трансформаційних парадигм, таких як неоінституційна, неоліберальна, елітологічна, культурологічна та географічна, дозволяє розробити методологічну основу для з'ясування комплексного впливу на посткомуністичний транзит інститутів, радикальної економічної політики, культурних цінностей, еліт і географічних факторів. На основі узагальнення трансформаційного досвіду посткомуністичних країн крізь призму названих парадигм можна зробити висновок, що вирішальним фактором успішного переходу є радикальна зміна еліт, шляхом перемоги антикомуністичної опозиційної еліти над номенклатурно-бюрократичною елітою під час перших парламентських та президентських виборів. Така радикальна зміна еліт залежить від попереднього інституційного розвитку, культурних цінностей мас, дефіциту або надлишку фінансових, природних та трудових ресурсів.

В Україні не відбулося радикальної зміни еліт протягом важливих періодів інституційного розвитку і тому інституційні реформи проводилися повільно та половинчасто, що призвело до утворення олігархату. На сучасному етапі після Революції гідності та глибокої економічної кризи, спричиненої російсько- українською війною на Донбасі та несприятливою світовою кон'юнктурою на сировинні товари, створені сприятливі умови для демонтажу даної системи. Для цього необхідно провести в першу чергу реформу виборчих інститутів, які б забезпечили в рамках нових конкурентних правил ротацію політичних еліт і радикально оновити адміністративно-управлінські, правоохоронні, правозахисні і військові еліти шляхом відкритих і прозорих конкурсів із використанням спеціалізованого ком'ютерного тестування та обов'язкової антикорупційної та люстраційної перевірки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Асемоглу Д., Джонсон С., Робинсон Дж. Институты как фундаментальная причина долгосрочного экономического роста.

- Институт приватизации и менеджмента. - 2006. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.research.by/webroot/ delivery/files/ecowest/2006n1r01.pdf.

2. Аслунд А. Ваши политики застряли в устаревший к картине мира // Ліга інформ бюро. - 21.11.2014 [Електронний ресурс].

- Режим доступу: http: // www. liga. Net /opinion/211471_anders-oslund-vashi-politiki-zastryali-v-ustarevshey-kartine-mira. Htm.

3. Бальцерович Л. Навстречу ограниченному государству. - М.: Новое издательство, 2007. - 92 с.

4. Вахудова А-М. Нерозділена Європа. Демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму / пер. з англ. Т. Цимбала. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. - 379 с.

5. Гайданка Є. І. Характеристика системно-процесуальних внутрішньополітичних трансформацій Угорщини, Польщі та Словаччини у посткомуністичну епоху [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_ Gum/Grani/2010_4ZP-7.pdf.

6. Гелей С. Д., Рутар С. М. Політологія: навч. посіб. - [ 9-те вид., перероб. і доп.]. - Львів: Видавництво Львівської комерційної академії, 2015. - 370 с.

7. Гелей С. Д., Рутар С. М. Політико-правові системи світу: навч. посіб. // - К.: Центр учбової літератури, 2012. - 346 с.

8. Инглхарт Р., Вельцель К. Модернизация, культурные изменения и демократия: Последовательность человеческого развития. - М.: Новое издательство, 2011. - 464 с.

9. Мацієвський Ю. Еліти в Україні до і після "помаранчевої революції" // Політ. менедж. - 2010. - № 2. - С. 38-55.

10. Норгаард О. Економічні інституції та демократична реформа. Порівняльний аналіз посткомуністичних країн / Пер. з англ. М. Козуба та А. Галушки. - К.: Ніка-Центр, 2007. - 424 с.

11. Норт Д., Уоллис Д., Вайнгаст Д. Насилие и социальные порядки. Концептуальные рамки для интерпретации письменной истории человечества / Пер. с англ. Д. Узланера, М. Маркова, Д. Раскова, А. Расковой. - М.: Издательство Института Гайдара, 2011. - 479 с. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://bib.convdocs.org/docs/32/31761/conv_1/file1.pdf.

12. Норт Д. Функционирование экономики во времени [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.strana- oz.ru/2004/6/funkcionirovanie-ekonomiki-vo-vremeni.

13. Полегкий О. Чи перейде черговий рубікон Україна? // Українська правда. - 22.03.2016 [Електронний варіант]. - Режим доступу]: http: // www.pravda.com.ua /columns/2016/02/22/7099878/.

14. Романюк О. Моделі посткомуністичних трансформацій [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: // www. politik. org. ua/vid/ magcontent. php3? m=1&n=58&c=1236.

15. Рутар С. М. Україна в контексті посткомуністичних трансформацій [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vlca_Gum/2011_10/53.pdf.

16. Флейчук М. І. Легалізація економіки та протидії корупції у системі економічної безпеки: теоретичні основи та стратегічні пріоритети в умовах глобалізації. - Львів: Ахілл, 2008. - 660 с.

17. Лановий В. Як реформувати корупційний олігархічний лад // Українська правда. - 23 жовтня 2014 [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

18. Жмеринецький О. «Цінності, еліти, інститути: діагноз - "пацієнт мертвий"» // Українська правда. 07 квітня 2015 [Електронний ресурс].

19. EBRD Transition Report 2003 [Електронний ресурс]. -

Размещено на Allbest.ru