Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Супутня структурна атрибутика політичної сфери сучасного суспільства: політична культура

Ще античні мислителі (Антифонт, Платон, Марк Аврелій та ін.) бачили в структурі особистості кілька різних осіб - людину економічну (homo economicus), людину етнічну (homo ethnicus), людину політичну (homo politicus), людину мислячу (homo creations), людину творчу (homo indifferenticus) і т.д. Платон у цьому людському «міксі» виокремлював політичного, етнічного і творчого чоловічків, стверджуючи, що рівновага і балансова стабільність людського співжиття можуть бути порушені, якщо всередині нас повстане один із них [10, с. 229].

М. Доган і Д. Пелассі зазначають, що саме культура, яка визначає позиції людей, відчутно впливає на форми політичної активності, є сутнісним елементом політичного життя народу [7, с. 98-105]. Політична культура, як правило, розглядається як система засвоєних суб'єктами політичних відносин, які орієнтовані на: 1) пізнання (знання та уявлення про політичну сферу); 2) емоції (ставлення до політичних об'єктів); 3) оцінку (оціночні судження) про політичні об'єкти та політичну систему. Під останнім іноді розуміють моральні аспекти політичної культури. З цим можна погодитися, оскільки саме криза моральна призводить до негативних змін у політичній культурі та етиці влади. І це можна побачити на прикладі України, яка із суверенітетом отримала деполяризацію суспільства, а разом з цим насадження міфу про те, що можна нехтувати мораллю заради досягнення успіху [4, с. 243].

Російський політолог К.С. Гаджієв у праці «Політична культура: теорія і національні моделі» (1994 р.) уточнює, що особливість політичної культури полягає в тому, що вона не являє собою політику чи політичний процес в їх реальному втіленні, а є комплексом уявлень тієї чи іншої національної чи соціально-політичної спільності про світ політичного, закони і правила їх функціонування. Часто політичну культуру розглядають як сукупність політичних позицій або через поведінку суб'єктів політики.

Г. Алмонд і С. Верба у своїй книзі «Громадянська культура» (1963 р.), аналізуючи політичні системи Англії, Італії, ФРН США та Мексики, виокремили три основні типи політичної культури: патріархальний (громадяни не цікавляться політикою), підданський (населення розглядає себе не як учасників політичних процесів, а як підданих) та активістський (цікавість громадян до політиків та участь у політиці). Науковці сходяться на тому, що на пострадянських просторах має місце патріархально-підданський тип політичної культури, що говорить про нерозвиненість громадянського суспільства та його неготовність брати участь у формуванні й розвитку держави.

З урахуванням того, що Україна є поліетнічною країною, актуальною є думка Л. Даймона, який зазначав, що говорити про політичну культуру нації можна, якщо розуміти її як суміш або рівновагу різних субкультур в межах однієї країни. При цьому різниця між основними культурними установками часто більша в межах однієї нації, ніж між ними [5, с. 884-885].

Саме приналежність до визначеної етнічної групи чи народності обумовлює неоднорідність, строкатість культури, яку можна порівняти з ковдрою, виконаною у стилі «печворк», тобто зшитою з багатьох клаптиків різної тканини з багатоколірним візерунком. Це і пояснює існування в одній країні багатьох субкультур («острівковість» культури), що є явищем цілком природним. Особливо це притаманне транзитному суспільству, тобто суспільству, яке будує нову державну модель, яким і є Україна.

Разом з тим, поліетнічне суспільство сучасної України неточно й некоректно назвати багатонаціональним, оскільки в його складі перебувають не тільки нації, а й донаціональні народи, тобто такі, які перебувають на різних стадіях розвитку. На глибоке переконання академіка І. М. Варзара, це й обумовлює ланцюг волаючих нонсенсів і дисфункцій: з геополітичної точки зору Україна є європейською, з економічної - центрально-азійською державою, а реальний зміст державної політики є антигуманно-деспотичним [3, с. 258].

Нині існує багатоманітна типологія явища політичної культури, але особливе місце посідає виокремлення західного і східного типів політичної культури. Дослідження цих двох типів політичної культури набуває особливої актуальності в умовах глобалізації та міжцивілізаційних конфліктів. Оскільки Україна є країною поліетнічною, в ній присутні елементи і східної, і західної культур. Наприклад, населення Заходу України більш індивідуалістичне, тяжіє до влаштування особистого життя, побуту, внутрішньо більш дисципліноване, вимогливіше ставиться до себе та інших. Населенню Сходу України більш притаманний колективістський підхід до життєвих проблем, прагнення до надособистісних цілей, милосердя, співчуття до слабих. При цьому відмінність від політичної культури європейських народів проявляється насамперед у нехтуванні законів, їх вибірковій дії, особистісному емоційному ставленні до влади, тяжінні до авторитарного стилю управління і т.д. Звідси особливостями політичних процесів в Україні є такі: 1) політична сфера життя присутня тією чи іншою мірою в суспільних, і, навіть, особистих відносинах; 2) політичні партії виступають представниками певного світогляду; 3) опозиційні партії і еліти, які претендують на владу, часто стають ініціаторами революційних рухів; 4) високі темпи рекрутування нових політиків; 4) відсутня єдина думка щодо легітимності цілей і засобів; 5) процес прийняття політичних рішень майже не залежить від масштабності й інтенсивності політичних дискусій; 6) при розв'язанні державних проблем часто переважають емоції; 7) для значної частини громадян характерна повна і безумовна відданість харизматичним лідерам і т. п. Ураховуючи вплив «етнічного чоловічка», можна стверджувати про наявність фрагментарної політичної культури, політичної пасивності і патерналізму, що означає майже повну відсутність демократії.

До цього можна додати, що майже все населення України межує або животіє на межі бідності, а бідняк, жебрак не можуть бути патріотами, політичними громадянами, особою, свідомою своєї державотворчої місії. У політиці взагалі, в державотворчій політиці зокрема, вони - безликі асуб'єкти, маргінали, у кращому випадку - аморфні учасники охлократичних «витівок» та «диких страйків» [3, с. 163].

У роботі П. Бурдьє «За політику моралі в політиці» зазначено, що зміни в політичній культурі можливі тільки через інституціональні засоби, тобто чекати, що політик зміниться убік служіння народу, тільки працюючи над собою, навряд чи можливо. Разом з тим, незважаючи на заперечення з боку деяких науковців щодо введення в політичну теорію поняття «політична культура», концепт політичної культури має вагоме значення, оскільки саме він протистоїть інституціональному (прагматичному) розумінню політики і є суттєвою альтернативою моделі раціонального вибору при поясненні політичної поведінки [2].

Політична культура пострадянських країн, у тому числі України, є складним, строкатим і багатовекторним явищем. Скажімо, С. Ліпсет звертає увагу на те, що культурними факторами, пов'язаними з особливостями попереднього історичного розвитку, виключно важко маніпулювати. Політичні інститути (наприклад, виборчі системи) змінити значно легше, це потребує набагато менше часу, аніж зміна усталених моральних цінностей [9, с. 35-40]. Але із встановленням демократичних інститутів автоматично не зміниться на краще мораль, етика, поведінка тощо, що є проявами культури людини. Деякі дослідники пишуть, що політична культура набувається в процесі політичного життя, тобто не залежить від попередньо сформованих моральних норм і цінностей людини. Але, чомусь видається, що з аморальної людини, яка нехтує беззаперечними людськими цінностями, аж ніяк не вийде політик, який опікується потребами суспільства.

Виходячи з цього, в науковій літературі, розглядаючи політичну культуру як цікавий і самобутній феномен, говорять про потужну диференціацію політичної культури на культуру еліт та не-еліт. Це пов'язано з тим, що представники як влади, так і опозиції все більше відриваються від розуміння потреб та очікувань народу, своєї відповідальності. При цьому слово «відповідальність» вже нав'язло в зубах. Вважаємо, що найкраще пояснив ціннісний аспект цього поняття російський письменник І. О. Бунін у своєму есе «Освобождение Толстого». Бунін пише, що Л.М. Толстой в останні роки життя говорив, що людське життя поділяється на фазиси, які добре пояснює древня індуська мудрість: «…человек должен пройти два пути в жизни: Путь Выступления и Путь Возврата. На Пути Выступления человек чувствует себя сперва только «формой», своим временным телесным бытием, своим обособленным от всего … и живет корыстью чисто личной; затем корысть его расширяется, он живет не только собой, но и жизнью своей семьи, своего племени, своего народа, и растет его совесть, то есть стыд корысти только личной, хотя все еще живет он жаждой «захвата», жаждой «брать». На Пути же Возврата теряются границы его личного и общественного «Я», кончается жажда брать - и все более растет жажда «отдавать» (взятое у людей, у природы, у мира): так сливается сознание, жизнь человека с Единой Жизнью, с Единым Я - начинается его духовное существование» [1, с. 15]. Тобто, коли жити для блага людей стає внутрішньою потребою, тоді людина може бути політиком, бо виходить за межі свого егоїстичного, сімейного і найближчого колективного «Я».

Російський політолог С. Кара-Мурза вважає, що ціннісний конфлікт з населенням розриває узи «горизонтального» товариства і розколює моральну спільність, яка тільки й може створити «розумну економіку» [4, с. 244].

Якщо найближчим часом ситуація не зміниться на краще, цей політичний тип культури еліти може стати на заваді суспільного розвитку, демократизації, побудови громадянського суспільства. Дослідники ведуть мову про вкорінення на пострадянському просторі такого небезпечного явища, як неопатрімоніалізм. Це означає, що основними особливостями політичних процесів в Україні є, по-перше, «всюдисюдність» держави, яка існує не поряд із суспільством, а над ним; по-друге, в системі інститутів державного управління значне місце посідають представники бюрократичного корпусу (часто пов'язані сімейними і родинними зв'язками); по-третє, нерозвиненість інституту громадянського суспільства (існування поряд традиційних і напівтрадиційних форм), відсутність механізмів його впливу на прийняття політичних рішень.

На початку ХХI ст. Україна стала частиною світу, який стрімко уніфікується, що пов'язано з процесами глобалізації, але зовсім не означає, що сформований в результаті цього впливу простір досяг економічної, правової чи культурної цінності. Безпека сучасного світу настільки ненадійна, що політики й міжнародні організації часто даремно намагаються знайти консенсус на основі політичного позитивізму, чистої прагматики. І це часто не вдається якраз через відсутність у діалозі ціннісно-нормативного змісту партнерських принципів, заснованих на відмові втручатися і трактувати чужі життєві світи і культури, перекроювати чужі простори, примушувати когось жити за чужими зразками.

Будь-яка культура (у тому числі й політична) багата настільки, наскільки різноманітна кількість її складових, і, навпаки, чим менш диференційоване її культурне життя, тим однотипніша і, відповідно, простіша, примітивніша культура. Тенденціям нинішнього етапу глобалізації відповідає новий універсалізм, який не передбачає повного підкорення приватного і особливого загальному і цілому. Універсалізм нового типу здатен надавати ціннісного характеру ідеалам інших культур [6, с. 136-151].

Але поряд з цим глобалізація помітно універсалізує, нівелює культурні відмінності між народами. Відчуження народу від влади і власної культури дедалі більше виступає ознакою глобалізації. Навряд чи можливий світ з єдиною універсальною культурою, як і людство з єдиним способом життя у майбутньому. Населення окремих країн і культур, мігруючи до інших країн і культур, залишається з елементами власної культури, чим створює проблеми в іншому соціальному і етнічному середовищах. Все частіше це населення не розчиняється природно в титульній нації, а поселяється окремими локальними осередками, не допускаючи «чужаків» на свою «захоплену» територію. Наслідком цих процесів є те, що в глобальному масштабі розвивається нова політична архітектура, за якої відродження етнічних культур починає домінувати над національними культурами, вступаючи з ними в складні й суперечливі відносини. При цьому національна належність людини втрачає свою значимість, а більш суттєвою починає усвідомлюватися її етнічна належність [8, с. 105-135].

Отже, підсумовуючи роздуми щодо політичної культури, сформуємо кілька тез.

По-перше, в процесі державно-політичної суверенізації здійснюється практична взаємодія економіки, політики і культури як результат рівноважної дії (за Платоном) «внутрішніх чоловічків» - економічного, політичного, творчого, - і, обов'язково, - етнічного.

По-друге, саме поліетнічність України, тобто не тільки значна кількість народів-етносів, що заселяє її території, а й перебування цих народів на різних ступенях розвитку, зумовлює важкість і неповороткість політичних процесів в Україні, що відбивається і на формуванні політичної культури, яка набуває рис маргінальності.

По-третє, у трансформаційних процесах, учасником яких є Україна, політична культура слугує своєрідним маркером демократії, оскільки без високої політичної культури еліт і не-еліт неможливо вилізти з «євразійської ями».

Література

політичний культура поліетнічний

1. Бунин И.А. Собрание сочинений: В 6-ти т. Освобождение Толстого; О Чехове; Воспоминания; Дневники; Статьи / редкол.: Ю. Бондарев, О. Михайлов, В. Рынкевич. - М.: Худож. лит., 1988. - 719 с.

2. Бурдье П. Социология политики / Бурдье; пер. с фр. - М.: Socio-Logos, 1993. - 336 с.

3. Варзар І. М. Із контекстів минулих літ: Вибране в концептуальних і мемуарних вимірах. - К.: ФАДА, ЛТД, 2003. - Кн. 1: Держава і етнос у політологічному дискурсу. - 592 с.: іл., портр. - Укр., рос. - бібліогр.: с. 520-547. - С. 169.

4. Василевська Т.Е. Політична культура та етика влади / Т.Е. Василевська // Наукові записки інституту політичних і етнонаціональних досліджень. - 2011. - Вип. 3 (53). - С. 240-249.

5. Даймонд Л. Консолідація демократії і політична культура // Демократія: антологія / упор. О. Проценко. - К.: Смолоскип, 2005. - С. 882-942 («Політичні цінності». Вип. 1).

6. Дианова А.М. Процессы универсализации культуры в контексте глобализации // Культура на рубеже ХХ-ХХI веков: глобализационные процессы. - М.: ГИИ, 2005. - С. 136-151.

7. Доган М. Сравнительная политическая социология / М. Доган, Д. Пеласси // Соц.-полит. журнал. - 1994. - С. 98-195.

8. Костина А.В. Этнокультурный ренессанс начала XXI века: особенности, противоречия, суждения // Культура на рубеже XX-XXI веков: глобализационные процессы. М.: ГИИ, 2005. - С. 105-135.

9. Липсет С.М. Роль политической культуры / С.М. Липсет // Пределы власти. - 1994. - №2-3. - С. 35-40.

10. Платон. Сочинения: в 4 т. - М.: Мысль, 1968. - 623 с. - Т. I. - 1968. - 622 с.

Размещено на Allbest.ru