Російські стратегеми як загроза міжнародній безпеці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Російські стратегеми як загроза міжнародній безпеці

Алла Киридон, Сергій Троян

Анотація

Розпад і припинення існування Радянського Союзу і прагнення Російської Федерації як спадкоємиці СРСР повернути собі статус повноцінного наддержавного міжнародного актора визначило особливості ґенези та еволюції інтеграційних процесів на пострадянському просторі у контексті становлення нової - постбіполярної - системи міжнародних відносин. Пріоритетність для Росії геополітичної складової і активна реалізація концепції по формуванню альтернативного - євразійського - центру впливу веде до розгляду Москвою пострадянського простору як зони своїх «легітимних» життєво важливих інтересів. Серпневий 2008 року конфлікт на Кавказі та «гібридна» війна проти України в 2014 році стали віхами в боротьбі Росії за пострадянський простір. Вони створили серйозну загрозу руйнації всієї системи міжнародних відносин, поставили під сумнів можливість зберегти і зміцнити структуру та систему сучасної міжнародної безпеки. стратегема міжнародний пострадянський

Ключові слова: стратегеми, міжнародна безпека, постбіполярний світ, Російська Федерація, геополітика.

Распад и прекращение существования Советского Союза и стремление Российской Федерации как наследницы СССР вернуть себе статус полноценного надгосударственного международного актора определило особенности генезиса и эволюции интеграционных процессов на постсоветском пространстве в контексте становления новой - постбиполярной - системы международных отношений. Приоритетность для России геополитической составляющей и активная реализация концепции по формированию альтернативного - евразийского - центра влияния ведет к рассмотрению Москвой постсоветского пространства как зоны своих «легитимных» жизненно важных интересов. Августовский 2008 конфликт на Кавказе и «гибридная» война против Украины в 2014 году стали вехами в борьбе России за постсоветское пространство. Они создали серьезную угрозу разрушения всей системы международных отношений, поставили под сомнение возможность сохранить и укрепить структуру и систему современной международной безопасности.

Ключевые слова: стратегемы, международная безопасность, постбиполярный мир, Российская Федерация, геополитика.

Disintegration and collapse of the Soviet Union and the desire of the Russian Federation as the successor to the Soviet Union to regain the status of a full-fledged international actor supranational features identified genesis and evolution of the integration processes in the post in the post-soviet area context of the formation of a new - post-bipolar - the system of international relations. Priority for Russia's geopolitical component and active implementation of the concept of forming an alternative - Eurasian - center of influence leads to consideration of Moscow's post-soviet area as their «legitimate» vital interests. The August 2008 conflicts in the Caucasus and «hybrid» war against Ukraine in 2014 were milestones in the fight against Russia for the post-soviet area and created a serious destruction of the entire system of international relations.

In this complex multi-competitive game of Russian Federation against other major international actors - especially the United States and the European Union - an extremely large weight becomes a struggle for power companies and for energy transportation corridors. So, the big question is competition for transit line energy and transport corridors, which in Ukraine and the Caucasus made a serious bid. Aspiration of is not only to supply their energy mostly to Europe and the ways to control this supply (and hence - profit from transit), but also to assume the role of a single agent in oil and gas supplies from the Caspian region and Central Asia. It is a mistake to believe that the conflict between Russia and the West arose in connection with the conflict between separatists and the central Georgian authorities on whether Ukrainian territory and armed intervention of Russia. She began injected by both parties against the backdrop of crises in the Kremlin and the politicization of the energy factor in a relationship, especially with Kyiv. So soon Eastern Europe / Ukraine and the Caucasus with its Russian-Georgian segment remain elevated regions of conflict.

However, as confirmed by the Russian-Georgian in 2008 and the Russian-Ukrainian 2014 war, the West is not ready for direct armed conflict with Russia, in particular, as because of close cooperation with it some of the leading countries (especially France and Germany) and from a psychological point of view. However, the proposal Moscow play multi-polarity is also destructive because it is based on pre-conflict ideas of anti-Americanism, the destruction of the strategic relationship between the United States and the European Union, making a split in NATO, providing Russian political domination and control of the former Soviet Union. In fact, for the Russian leadership appears crucial mechanisms spread their influence in the post or as providing powerful control in Eastern Europe, along with deterring enlarges the sphere of Western influence in Europe.

However, historical experience shows that none of the previous international systems based on trying to unilateral domination of one superpower or, conversely, a multipolar world, not guaranteed nor stability or lasting peace. Meanwhile in the world of political science notable is the increase in pessimism regarding the possibility of at least some consolidation of the international system. The Russian-Georgian and Russian-Ukrainian conflict not only added optimism, but also led to increased confidence skeptical about the prospects of stability and security of present and future world order.

Key words: stratagems, international security, post-bipolar world, Russian Federation, geopolitical.

Сучасна глобальна міжнародна система переживає глибокі потрясіння, що відповідним чином позначається на нестабільності її регіональних і периферійних вимірів, доказом чого слугують події довкола Косово, Іраку, Афганістану, Грузії, Сирії, а останнім часом і України. Дезінтеграція та розпад Радянського Союзу і прагнення Російської Федерації як спадкоємиці СРСР повернути собі статус повноцінного наддержавного міжнародного актора визначило особливості ґенези та еволюції інтеграційних процесів на пострадянському просторі у контексті становлення нової - постбіполярної - системи міжнародних відносин. Зарубіжні науковці (Дж. Розенау, К. Уолц, Зб. Бжезинський, С. Гантінгтон, Ф. Фукуяма, І. Валлерстайн, Р.Хаас, Ф. Закарія, Д. Тренін, А. Богатуров, П. Циганков, А. Рар та ін.), а також українські дослідники (С. Толстов, О. Потєхін, І. Тодоров, С. Федуняк, В. Фісанов, С. Троян, А. Киридон, В. Манжола, С. Віднянський, Є. Камінський, М. Михальченко, Г. Перепелиця, В. Задорожній та ін.) неодноразово зверталися до аналізу відповідної проблематики. Водночас, дослідження стратегемності російських геополітичних підходів і їх втілення на практиці, зокрема щодо Грузії в 2008 р. і стовно України з 2014 р., залишається актуальною науково і значимою в прикладному ключі лакуною. Звідси, головна мета наукової розвідки полягає у розкритті змісту і направленості головних російських зовнішньополітичних стратегем щодо країн пострадянського простору, насамперед Грузії та України, як серйозної загрози стабільності в світі та сучасній системі міжнародного порядку і безпеки.

Зазначимо, що концептуально пострадянський простір розглядається офіційною Москвою як «природна зона міждержавної інтеграції Росії»: ще в 1997 р. російські політологи К. Затулін і А. Мігранян запропонували здійснювати керування пострадянським простором шляхом маніпулювання конфліктами на його території. При цьому Кремль чітко усвідомлює ризик поширення інтеграційних процесів на пострадянський простір, коли нові незалежні держави «будуть включені у периферію інших центрів інтеграції, в рамках яких вони розвиватимуться абсолютно за іншим вектором» [6, с. 3 - 4]. Не дивно, що згідно з національними інтересами Росії утверджується теза про невідповідність російським економічним інтересам європейської моделі економічної інтеграції.

Такі обставини й підходи зумовлюють найважливіший принциповий наслідок. Суть його полягає в активній розробці концепції формування навколо Росії альтернативного - євразійського - центру впливу. Пріоритетність для Росії геополітичної складової, як визначального чинника стимулювання, прискорення і скерування у відповідному руслі інтеграційних процесів на переважній частині пострадянського простору, веде до намагання Москви розглядати його як зону своїх «легітимних» життєво важливих інтересів. Доказів цього останнім часом не бракувало, а особливо наочно відповідні положення були продемонстровані політикою Кремля щодо Грузії у 2008 р. (військовий конфлікт 8 - 13 серпня) та відносно України з 2014 р. Значення та наслідки російсько-грузинського збройного конфлікту вийшли далеко за межі локальної військової операції. З точки зору характеристики геополітичної ситуації у рамках «постміжнародних відносин нового глобального безпорядку» й операційного пояснення нових підходів до ведення військових дій її можна класифікувати як «конфлікт низької інтенсивності». В сучасній геополітиці таке протистояння визначається як «військове зіткнення нижче порогу стратегічної війни, без підключення основних військових сил конфліктуючих сторін» [1, с. 75]. Водночас фактична безкарність Росії за події серпня 2008 року з-поміж інших стала вагомим чинником її політичних і військових дій щодо України як ще однієї ключової сфери в геополітичному пасьянсі Кремля. Російська Федерація фактично розв'язала проти України неоголошену війну, здійснивши у формі анексії окупацію Криму, провокуючи і всіляко підтримуючи військові дії незаконних збройних формувань сепаратистів на Донбасі (Луганська і Донецька області) [див.: 3; 4].

Безвідповідальні протиправні дії та гібридна війна Росії проти України, яка триває вже три роки, остаточно підірвали фундаментальні засади міжнародної безпеки і права, загрожуючи зруйнувати всю сучасну постбіполярну систему міжнародних відносин. Оборонні дії України дипломатичного та воєнного характеру і половинчасті санкції Заходу поки що недостатні для вирівнювання ситуації і повернення її в кероване міжнародно-правове русло. У контексті аналізу порушеної проблеми прагнемо досягти таких основних цілей: перша - вияснити суть і спрямованість поняття стратегемності сучасного російського геополітичного мислення; друга - дослідити геополітичну складову російської концептуалізації пострадянського простору, де Кавказ і Україна розглядаються в якості ключових зон; третя - довести, що російські зовнішньополітичні стратегеми є серйозною загрозою європейській і міжнародній безпеці.

Категорія стратегемма водночас має як древньогрецьке коріння (дав.-гр. уфсбфЮгзмб - «військова хитрість»), так і китайське походження в формулюванні «стратагема». Загалом це - певна ідея, стратегія поведінки, оригінальний шлях вирішення військових, політичних, економічних чи особистісних цілей. Стратагема подібна алгоритму, вона організовує послідовність дій. Дипломатичні стратегеми зорієнтовані на вирішення важливого зовнішньополітичного завдання чи планів, розраховані на тривалий період й відповідають національним та державним інтересам. В дипломатії поняття стратегемності передбачає суму цілеспрямованих дипломатичних і військових заходів, розрахованих на реалізацію довгострокового стратегічного плану вирішення кардинальних завдань зовнішньої політики держави.

Стратегема фактично вибудовується на глибокому вивченні ситуації та супротивника. З огляду на це, стратегема як засада сучасних інформаційних, класичних і, врешті, гібридних воєн передбачає:

- уміння розраховувати ходи та передбачати їх наслідки;

- знання та врахування психологічних особливостей супротивника (тих, проти кого спрямований план);

- наполегливість в реалізації;

- високий рівень поінформованості про дії супротивника (тут - особливо вагома роль інформаційної складової з опорою на такі методи як розвідка, шпіонаж тощо).

Історія класичних військових та інформаційно-психологічних операцій налічує тисячі років. Однією з перших праць з цієї проблематики є класичний твір китайського вченого і полководця Сунь Цзи (544 - 470 рр. до н.е.) «Про війну» («Закони війни учителя Суня»), де він визначив проблему психологічних аспектів впливу на масову та індивідуальну свідомість [12]. Безумовно, учення Сунь Цзи належить передовсім тій епосі, в яку воно було створене. Але наявність у ньому концепції, яка ґрунтується на засадах системного підходу до осмислення багатьох сторін війни як історичного і соціального явища, дозволило цьому вченню зберегти свою актуальність і нині.

Сунь Цзи писав, що найкраща політика зводиться до захоплення держави взагалі, зруйнувати її значно легше. Узяти у полон армію противника краще, ніж знищити її. Одержати сотню перемог у сотні боїв - це ще не межа мистецтва. Скорити противника без бою - ось вінець мистецтва. Найвигідніша з усіх воєнних стратегій - маніпулювання ворогом таким чином, щоб домогтися легкої перемоги над ним без бою. Краще атакувати свідомість противника, ніж його укріплені міста.

Війна - гра обману. Атакуй ворога, коли він найменше до цього готовий. Дій, коли він найменше тебе очікує. У цьому полягає тонкість командування стратега, що неможливо заздалегідь передати чітко визначеними правилами, готовими для негайного застосування.

Президент Російської Федерації В. Путін очевидно позиціонує себе «гідним учнем» Сунь Цзи, серед стратегем якого «війна - це шлях мистецтва омани». Можна припустити, що В. Путін спирається на стратегему - «повнота і пустота Світу». Він реалістично враховує сильні й слабкі сторони як власні, так і президента США Б. Обами (тепер - Д. Трампа), канцлера ФРН А. Меркель, владного українського тріумвірату П. Порошенко - А. Яценюк - О. Турчинов (сьогодні: П. Порошенко - В. Гройсман - А. Парубій). Стратегемна тактика російського президента полягає в тому, що «противник не знає, де він буде стинатися». Сьогодні Слов'янськ, завтра - центр Донецька, післязавтра - Краматорськ. Потім - Одеса, Луганськ, Дебальцеве… 20 тисяч військових і силовиків щодня відступають-наступають, здають зброю, перероджуються в «колорадів», гинуть на безлюдній дорозі, відбиваються від чисельних і невпинних атак на блокпостах. З обох боків запрацювала важка артилерія і бронетехніка. Переговорний процес і Мінські домовленості не дають бажаного ефекту, офіційна Москва заперечує будь-які звинувачування у втручанні у внутрішньоукраїнські справи.

Такі кроки добре вписуються й у інші, взяті на озброєння Кремлем, китайські стратегеми, зокрема: «Перемога в протистоянні - наслідок «війни ілюзій». Якщо ти слабкий - нехай думають, що ти сильний, якщо ти сильний - нехай думають, що ти слабкий, якщо ти на півночі - нехай думають, що ти на півдні…».

Інша успішна для В. Путіна стратегема: «Ідеальна перемога - без вступу у воєнні дії». Працюють невеликі профрозвіддиверсійні групи командос. Їх кінцеве завдання - перетворити Схід на українське «Косово». У липні-серпні 2014 р. зростає психологічна агресія. Масова жорстокість, істерія проти «бандерівців», «хунти», «Правого сектору» разом із «Свободою» мають сформувати ненависть, етнічне несприйняття всього українського. Водночас, що показово, зростання ролі традиційних силових компонентів як інструментів державної політики у вирішенні конфліктів.

Дуже вдало офіційна Москва використовує і стратегему «керування ворогом як основа легкої перемоги». Ми не можемо діяти рішуче, бо боїмося кровопролиття. Не можемо нейтралізувати спецзасобами терористів, бо вони прикриваються «живим щитом», «мирними найманцями». Ми звільнили місто, але тут же відступили, аби не допустити людських жертв. Потім знову його беремо з жертвами.

Тактика Києва здебільшого нагадує орієнтування на стратегеми Секста Юлія Фронтіна, що вивчав війну на вісім століть пізніше знаменитого китайця Сунь Цзи. Візантійці в боротьбі проти македонського царя Філіпа ІІ усіляко уникали рішучого бою, відмовились від оборони кордонів, відступили за міські укріплення, добилися того, що цар, не маючи терпіння на тривалу осаду, відступив. Однак через два роки потому Філіп завоював усю Грецію. Київські політики також орієнтуються на допомогу ззовні, демонструють згубну для збереження державності, неприпустиму поступливість і непротивлення.

Вірогідно, в контексті оцінки змістовної направленості стратегеми «таємно цупити дрова з-під котла іншого», українська сторона програла інформаційну війну. Водночас варто зауважити, що нерішучі та непослідовні кроки українського державного керівництва по захисту держави, відсутність офіційної оцінки дій Росії в Криму та на Донбасі, поряд з іншими чинниками не сприяли рішучій політичній і економічній протидії Росії з боку Заходу.

Обережні пацифісти Б. Обама (а тапер і Д. Трамп) й А. Меркель не почнуть реальну війну за Україну (як не почали її із Башаром Хафезом аль-Асадом у Сирії), потрапивши в пастку «мирних ініціатив» В. Путіна або, іншими словами, зіткнувшись із свого роду «філософією неприємних істин» [10, с. 6]. Це і є основа його воєнної стратегеми: мир і дружба в обмін на розширення Росії разом із призупиненням глобалізації. Та загрожує розчинити державу з найбільшою в світі територією в мультикультурності і «огидній толерантності».

Москва оголосила про створення власної консервативної «руської євразійської цивілізації», як «останнього носія цінностей древньої європейської і римської цивілізації». Для цього Путін, як колись і лідер КНР Мао, почав культурну революцію, зокрема проти тих же «мультикультуризму і толерантності». 2014 рік було оголошено роком культури у Росії. 12 грудня 2013 р., під час виступу в Думі, Путін заявив, що в світі «все більше людей, які підтримують нашу позицію по захисту традиційних цінностей, що тисячоліттями складали духовну, моральну основу цивілізації кожного народу, цінностей традиційної сім'ї, справжнього людського життя, у тому числі, і життя релігійного». Із безсумнівного лідера нації він стає духовним вождем. Це перші важливі кроки до культу особистості. Антиглобалізація - його повивальна бабка.

У тому числі й на цій основі Путін хоче відродити могутність сучасної Росії як спадкоємиці Радянського Союзу, розпад якого він вважає найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Росія прагне відновитися як імперія і розробляє (в особі різних інституцій і політиків) плани історичного реваншу. Як підкреслив М. Михальченко: «Оскільки Росія не може реваншуватися по відношенню до США і НАТО, які перемогли її у Третій світовій - Холодній війні, то вона пробує реваншуватися на тих країнах, які оголосили стратегії євроінтеграції, тюркізації, китаїзації. Україна є об'єктом «№ 1» такої реваншизації, оскільки без України Росія як імперія відродитися не може» [9]. Ще раніше - у 2008 році - об'єктом геополітичної експансії Російської Федерації і полігоном для реалізації стратегемного підходу Кремля стала Грузія.

Ретроспективний аналіз причин, характеру і наслідків блискавичної російсько-грузинської війни 2008 року з екстраполяцією на вже трьохрічні дипломатичні, політичні, інформаційні та воєнні дії Росії проти України в 2014 - 2017 рр. дозволяє зробити певні узагальнення в площинах міжнародно-правового і безпекового вимірів цих міжнародних конфліктів. На нашу думку, приблизно в середині першого десятиліття ХХІ ст. Росія завершила своєрідну «геополітичну паузу» і перейшла до відновлення надпотужних міжнародних позицій. Свідченням цього став хоча б виступ В. Путіна на конференції з безпеки в Мюнхені (2007 р.) і тиск на НАТО з метою недопущення прийняття на Бухарестському саміті (2008 р.) Планів дій України та Грузії по членству в Альянсі. Взагалі в ході саміту НАТО в Бухаресті Російська Федерація по суті перекреслила принципи Основоположного Акту «Росія - НАТО», підписаного в 1997 р., згідно з яким Росія визнавала право будь-якої країни Європи самостійно забезпечувати свою безпеку, тобто вступати чи не вступати до тих чи інших оборонних союзів, а НАТО натомість гарантувало, що на території нових його членів не розміщуватиметься ядерна зброя.

Тому не дивно, що ситуації довкола Грузії 2008 р. та України 2014 - 2017 рр. стали новим свідченням своєрідного тлумачення Росією норм міжнародного права та своїх зобов'язань як у межах європейського безпекового виміру, так і глобального світового співтовариства. Фактично упродовж 2007 - 2014 рр. відбулося сповзання світу до нової напруги в міжнародних відносинах, окресленої як Друга Холодна війна (зауважимо, що ця назва видається не вповні коректною, так як Другою Холодною війною в історії міжнародних відносинах називають десятиліття після початку радянського військового вторгнення в Афганістан 25 грудня 1979 р.). У цьому плані додамо, що кожному з міжнародних акторів сучасності (особливо потужних у глобальному і регіональному вимірах) не менш небезпечно вважати, що він може безкарно чинити порушення в галузі міжнародно-правових міждержавних відносин в умовах динамічних змін, які відбуваються в «одно-багатополюсному» світі «постміжнародної» політики.

Слід звернути увагу і на той промовистий факт, що реальністю ХХІ ст. стала ситуація, коли напруга старих і нових конфліктів перевищує політичні й інституційні можливості міжнародного співтовариства чи окремих держав по їх вирішенню. У цьому сенсі війна на Кавказі розцінюється як серйозний виклик міжнародному співтовариству. Професор С. Ларрабі стверджує, що події на Кавказі показали явну обмеженість Заходу в плані механізмів впливу на регіон, де Росія має потужний стратегічний інтерес та перевагу у військовій силі [5]. Ще яскравіше все це проявилося в теперішній ситуації довкола України і відверто агресивних і протиправних у міжнародно-правовому аспекті кроків Кремля, у тому числі з використанням проросійської п'ятої колони і «подвійних стандартів» у тлумаченні норм міжнародного права у своїх інтересах і з власною вигодою.

Ще один важливий чинник, який зумовив агресивну експансіоністську поведінку Росії спочатку щодо Грузії, а потім й України - історична обумовленість конфліктів в умовах розпаду і після розпаду імперій. Саме процесами пострадянського імперського синдрому спробував пояснити причини конфлікту український політолог В. Карасьов. Відповідь на запитання «чому саме Грузія і Україна?», на його думку, треба шукати у певній диференціації пострадянського простору після «революції троянд» у Грузії, Помаранчевої революції в Україні (а тепер уже й Революції Гідності - прим. авт.) та формування постреволюційних режимів. Відносини з Російською Федерацією засвідчили, що Росія ніколи не погодиться на те, щоб на пострадянському просторі, з її позицій - на колишньому імперському просторі, формувалися інші держави з відмінними від її політичними моделями та геополітичними орієнтаціями. Весь сенс так званого цивілізованого розпаду Радянського Союзу полягав у тому, що всі країни одержують умовну державність, умовний суверенітет і не обиратимуть інші системи безпеки, інші геополітичні орієнтації, окрім російських. Ось на це погодилася тоді і російська еліта, і пострадянські еліти національних республік, які потім утворили нові незалежні держави.

Події 2003 р. у Грузії і 2004 р. в Україні спричинили розірвання цього пост-Біловезького консенсусу. Нові країни почали формувати нові державні системи, перейшовши з пост-Біловезького етапу умовної державності на інший етап, який В. Карасьов називає етапом створення націй, або етапом будівництва держав. Але, розпочавши цей новий етап свого державного будівництва, не просто державотворення, а конвертації пост-Біловезької державності в націю, і в державність, яка орієнтується на європейські принципи і має геополітичні орієнтації, пов'язані з євроатлантичною системою колективної безпеки, Грузія та Україна опинилися перед вибором: або створити асиметричні федерації, або перейти до дійсно консолідовано-національного буття. Тобто створити сильні нації або заморозити ту ситуацію, яку вони отримали внаслідок Біловезької угоди, розпаду Радянського Союзу і конфліктів у стані стагнації на початку 1990-х років. «Оце і є фундаментальне підґрунтя конфлікту, - підкреслює автор. - Грузія хоче перейти від стану малої імперії, якою вона є через відсутність консолідованої інтегрованої нації, і нарешті стати цією нацією, територіально цілісною, інтегрованою державою. Інакше вона так і залишиться у своєму замороженому малоімперському стані. Це використає Росія, яка розуміє, що формування нових, сильних, серйозних націй на постімперському просторі розмиває його, формує нові регіональні конфігурації, і, головне, що РФ ризикує втратити пояс напівдержав (сірих зон, буферних зон), які вона завжди розглядала як пояс безпеки» [11].

Прогнозованість конфліктів на постімперському просторі підкреслив і політичний аналітик В. Горбач: «Коли радянська імперія відходила з колишніх республік, вона робила «закладки», - такі конфлікти для того, щоб геополітично впливати на них, щоб мати можливість тримати на цих територіях війська у вигляді миротворчих сил, щоб мати «больові точки» у новостворених країнах, на які можна тиснути, і вони вже рефлекторно реагуватимуть таким чином, як потрібно тому, хто тисне» [11].

На наш погляд, і ми тут солідарні з точкою зору політтехнолога В. Бали [13], події серпня 2008 року засвідчили, що Росія так і не змогла позбавитися «комплексу імперії». Щось подібне ми вже переживали, коли Кремль заявив претензії на свій ексклюзивний особливий вплив на країни «ближнього зарубіжжя», до яких було включено всі країни колишнього СРСР, в тому числі Україну. Не дивно, що цей «імперський комплекс» вийшов на чільне місце в 2014 році як своєрідна агресивна рефлексія на події в і довкола України - Європейська Революція, Революція Гідності, крах правлячого промосковського режиму В. Януковича, підписання Україною Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом, які загрожували остаточно вирвати Київ з-під впливу Москви.

Тим самим, як у глобальному вимірі, так і з точки зору сучасних російських владних центрів, проблема територіальності та кордонів набула серйозного геополітичного значення. На початку другого терміну президентства В. Путіна (2004 р.) пріоритетними визнавалися ті напрямки східної політики Росії, які були пов'язані з країнами, територіально близькими до Росії або такими, що мали з нею спільні інтереси. Водночас, усі вони в єдиному ланцюгу продовжують становити зону життєвих інтересів Росії. Російські політики й політологи намагаються сформулювати «концепцію розширеного тлумачення поняття «кордон»: російський кордон від Курил до Закавказзя і Криму видається їм не лише демаркаційною лінією, але й потенційною зоною російського впливу, здатною «подолати» офіційні рубежі» [7, с. 12 - 13].

У цій складній багатоходовій конкурентній грі Російської Федерації проти інших потужних міжнародних акторів - США, ЄС насамперед - надзвичайно великої ваги в сучасному світі набуває боротьба за енергоносії і, відповідно, за енерготранспортні коридори. Іншими словами - це велике питання конкуренції за транзитні магістралі енергоносіїв й транспортні коридори, у якій Україні та Кавказу відводяться дуже серйозні ставки з точки зору глобального виміру проблеми. Прагненням Росії є не тільки постачати власні енергоносії переважним чином до Європи та контролювати шляхи їх поставок (а значить отримувати прибутки від транзиту) але й перебрати на себе роль єдиного посередника в поставках газу та нафти з країн Каспію й Центральної Азії [8]. Помилково вважати, що конфліктність у відносинах між Росією і Заходом постала у зв'язку із конфліктом між сепаратистами і центральною владою на грузинській чи українській території та збройним втручанням Росії. Вона почала нагнітатися обома сторонами на тлі газових криз і політизації Кремлем енергетичного чинника у відносинах насамперед з Києвом. За будь-яких обставин Росія завжди шукатиме можливі ресурси для відновлення і посилення своєї енергетичної складової. У сенсі екстраполяції на проблему нашого дослідження це означає, що найближчим часом Східна Європа/Україна і Кавказ з його російсько-грузинським сегментом залишатимуться регіонами підвищеної конфліктогенності.

Загалом, збройний конфлікт на Південному Кавказі 2008 року та агресивна й анексіоністська політика Російської Федерації щодо України 2014 - 2015 рр. зі всією очевидністю показали, що Росія, відчуваючи останнім часом зростання своєї потужності, перш за все енергетичної та військової, хоче суттєво посилити власні позиції в координатах динамічної системи міжнародних відносин початку ХХІ століття. Це спричинило активізацію Росії на всіх напрямках і насамперед у сфері відновлення свого впливу над пострадянським простором. Шляхи і методи реалізації такої політики, зокрема силою зброї й визнання суверенітету Абхазії та Південної Осетії, анексії та включення Криму до складу Росії, підтримки незаконних сепаратистських угруповань на Сході України - фактично на основі стратегії «повзучої легітимації тероризму», можуть завести Москву в глухий кут, стати Пірровою перемогою в її стратегічному плані.

Разом з тим, як підтверджують російсько-грузинська 2008 року та російсько-українська 2014 - 2017 рр. війни, Захід не готовий до прямого збройного конфлікту з Росією, зокрема як з позицій тісної співпраці з нею деяких провідних держав (насамперед це стосується Франції та ФРН), так і з психологічної точки зору. Однак пропозиція Москви відтворити багатополюсність силовим і суперечним з міжнародним правом способом також деструктивна, оскільки базується на заздалегідь конфліктних ідеях антиамериканізму, руйнування стратегічних відносин між США і Євросоюзом, внесення розколу в НАТО, забезпечення російського політичного домінування і контролю на пострадянському просторі. Насправді для російського керівництва вирішальними виглядають механізми поширення своїх впливів на пострадянському просторі чи забезпечення якомога потужнішого контролю у Східній Європі разом із стримуванням процесів подальшого розширення сфери західного впливу на Європейському континенті. Мета Росії - за допомогою успіхів у локальних конфліктах підтвердити не лише можливість вирішувати тактичні завдання, але й зробити своєрідну заявку на глобальне лідерство на основі «особливої моделі» відносин із навколишнім світом. Тим часом все це веде до помітного наростання песимізму стосовно можливості бодай якоїсь консолідації сучасної міжнародної системи [2]. Російсько-грузинський і російсько-український конфлікти не лише не додали оптимізму, але й призвели до зростання скептичних настроїв стосовно перспектив стабільності та безпеки сучасного і майбутнього світопорядку.

Стратегія Кремля спрямована на перерозподіл сфер впливу, на розкол союзів і запобігання створення нових, розвал незалежних країн, створення «буферних зон» і «поясів нестабільності», отримання певних преференцій і оволодіння новими ринками збуту. Припускаємо, що події 2008 р. в Грузії та 2014 - 2017 рр. в Україні є свідченням того факту, що Росія вдалася до наймасштабнішого геополітичного проекту з моменту руйнування Берлінського муру, розпаду Радянського Союзу і світової системи соціалізму. В. Путін відчинив «скриню Пандори», прагнучи підпорядкувати Кремлю євразійський простір всупереч міжнародному праву і волі суверенних держав. Військова агресія Росії проти Грузії, а зараз проти України - це, насправді, виклик-випробування для всієї системи європейської і міжнародної безпеки. Світ знову зі всією очевидністю поринув у марево нової Холодної війни з «гарячими» точками. На часі - необхідність створення комплексної дієвої архітектоніки європейської і міжнародної безпеки. У сенсі цього особливого звучання й актуальності для всіх не лише потужних міжнародних акторів сучасності, але тих, хто подібно Україні шукає своє місце в динамічному світі «пост міжнародної політики» набуває ще одна стратегема: «Прозріти може лише той сліпий, що вдивляється у пітьму».

Список використаних джерел та літератури

1. Василенко И.А. Геополитика современного мира: Учебное пособие / И.А.Василенко. - М.: Гардарики, 2007. - 317 с.

2. Войтоловский Ф.Г. Единство и разобщенность Запада: Идеологическое отражение в сознании элит США и Западной Европы трансформации политического миропорядка 1940-2000-е гг. / Ф.Г.Войтоловский. - М.: Крафт, 2007. - 464 с.

3. Задорожній О.В. Міжнародне право в міждержавних відносинах України і Російської Федерації, 1991 - 2014: монографія / О.В.Задорожній; Укр. асоц. міжнар. права, Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Ін-т міжнар. відносин. - К.: К.І.С., 2014. - 959 c.

4. Задорожній О.В. Порушення агресивною війною Російської Федерації проти України основних принципів міжнародного права: монографія / О.В.Задорожній; Укр. асоц. міжнар. права, Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Ін-т міжнар. відносин. - К.: К.І.С., 2015. - 712 c.

5. Камінський Є. Між Росією та Америкою: хто винен і що буде? / Є.Камінський // День. - 2008. - 14 жовтня.

6. Киридон А.М. Російсько-грузинський конфлікт серпня 2008 року: історико-політологічний аналіз: Монографія / А.М.Киридон, С.С.Троян. - К.-Рівне: КиМУ; РІС КСУ, 2009. - 80 с.

7. Лузянин С.Г. Восточная политика Владимира Путина. Возвращение России на «Большой Восток» (2004 - 2008 гг.) / С.Г.Лузянин. - М.: АСТ: Восток - Запад, 2007. - 448 с.

8. Мартинюк В. Російсько-грузинський конфлікт: зміна тенденцій поставок енергоносіїв з Каспійського регіону / В.Мартинюк // Українська правда. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: pravda.com.ua/news/2008/9/19/81534.htm (доступ - 11.02.2017).

9. Михальченко М. Реваншизм як прояв геополітики: погляд з України / М.Михальченко. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://dc-summit.info/temy/vneshnjaja-politika/1682-revanshizm-jak-projav-geopolitiki-pogljad-z-ukraini-1.html (доступ - 13.02.2017).

10. Мурзин Н.Н. История и Ничто / Н.Н.Мурзин. - М.: ИФРАН, 2010. - 259 с.

11. Російсько-грузинський конфлікт: причини та наслідки для європейської безпеки: експертна дискусія. Національний інститут стратегічних досліджень, 14 серпня 2008 року. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/table/408008/index.htm (доступ - 05.02.2017).

12. Сунь-цзы. Искусство стратегии / Сунь-цзы. - М.: Эксмо; СПб.: Мидгард, 2006. - 528 с.

13. Що ж насправді відбувається в Грузії. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://blog.liga.net/user/bala/article/1912.aspx (доступ - 10.02.2017).

Размещено на Allbest.ru