Політична етика як супутня структурна атрибутика політичної сфери абстрактно взятого сучасного суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична етика як супутня структурна атрибутика політичної сфери абстрактно взятого сучасного суспільства

Тімашова Вікторія Михайлівна,

кандидат юридичних наук,

старший викладач кафедри

тактико-спеціальної підготовки

Національної академії внутрішніх справ

Розглянуто сучасні підходи до поняття політичної етики, а також представлена спроба узагальнити їх та зробити висновки, не забуваючи при цьому про нерозривний зв'язок політичної етики з тріадою сферних елементів, які присутні в будь-якій системі, в тому числі й політичній, а саме: політичними відносинами, політичними інститутами та політичною ідеологією.

Ключові слова: політична система, політична культура, політична етика, політична мораль, політичні інститути.

Рассмотрены современные подходы к понятию политической этики, а также представлена попытка систематизировать их и сделать выводы, не забывая при этом о неразрывной связи политической этики с триадой сферных элементов, которые присутствуют в любой системе, в том числе и политической, а именно: политическими отношениями, политическими институтами и политической идеологией.

Ключевые слова: политическая система, политическая культура, политическая этика, политическая мораль, политические институты.

Modern approaches to the concept of political ethics, as well as an attempt to systematize them and draw conclusions, while not forgetting about the inextricable relationship of political ethics triad sfernyh elements that are present in any system, including the political, namely: political relations, political institutions and political ideology.

Keywords: political system, political culture, political ethics, political ethics, political institutions.

Основними регуляторами життєдіяльності людства є політика і мораль. Політична складова забезпечує організацію, контроль, управління, безпеку, інтеграцію суспільства, спираючись на систему влади, державні інститути, використовуючи адміністративні ресурси, право чи примус. Морально-етичні чинники регулюють поведінку людей і створюють умови для їх гармонійного буття в суспільстві з допомогою таких категорій, як добро, справедливість, обов'язок, честь, совість, гідність, щастя. У суперечностях між політикою і мораллю народжується політична етика. Вона охоплює моральні аспекти політичних дій і рішень, засоби і форми їх реалізації, відіграючи при цьому вирішальну роль у легітимації політичної влади.

Французька дослідниця Жаклін Рюс у книзі «Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки» [1] пише про те, що етика, мораль і політика, які тісно пов'язані між собою, переживають у наші дні процес бурхливого відродження, при цьому зауважуючи, що етика стосується теорії, а мораль - конкретної реалізації і щодо цього пункту одностайності немає. Коли занепадають ідеології, особливо в транзитних країнах, воскресає етико-політичне теоретизування, яке необхідне для будь-якого аналізу сучасного суспільства. При цьому «вибух» або відродження етико-політичної думки переконливо свідчить, що руйнація ілюзій або ідеологій не обов'язково породжує сумніви або скептицизм, а призводить, усупереч усякій кризі, до плідного перегляду колишніх ідей. Можливо, саме XXI сторіччя знайде ту «справедливу міру», яку так високо цінувала давньогрецька філософія.

Традиція етико-морального розуміння політики сягає часів Конфуція, Сократа, Платона, Аристотеля, які розглядали мораль і політику як тотожні явища, покликані забезпечити принципи справедливого життя. В епоху античності формується «полісна мораль», що вимагає від людини керуватися у своїй поведінці благом держави і свідомо брати участь у громадських справах. Тому найсуттєвішою моральною метою громадян у суспільному житті є «життя держави». На той час політичні риси зливалися з людськими моральними якостями. Як у політиці, так і в моралі панували однакові принципи - мужність, патріотизм, справедливість, повага до закону, безкорисливість. Антична демократія створила феномен громадянина, який стає активним суб'єктом політики. Політичний суб'єкт характеризується доброчесністю у відносинах, а не діяльністю в інститутах влади чи здійсненням соціальних функцій [2, с. 122].

Нинішня епоха постмодернізму активно пропагує апокаліптичні стереотипи про «кінець ідеології», «кінець історії», «кризу людського гуманізму» тощо. Під впливом цих ідей політичні теорії, представлені в працях В. Парето, Г. Зіммеля, А. Бергсона, К. Шмітта, Н. Лумана та багатьох інших, набувають ірраціонального змісту. Постмодерністи переконані, що політика має бути переосмислена разом із такими ключовими поняттями, як «Я», суспільство, справедливість, дружба, авторитет, свобода, закон, влада, знання, істина, розум, єдність [3, с. 176]. За висловом М. Вебера, у постмодерністську добу політика абсолютизується, її всюди переслідують «етичні парадокси», «диявольські сили». Через нечуваний розвиток комунікаційних технологій сучасний політичний процес набуває «космополітичного» формату і тяжіє до публічності, але все-таки часто за межами морально-етичних координат.

Сучасна строката політична реальність переконливо свідчить, що науково-технічний прогрес сучасної цивілізації не супроводжується адекватним їй морально-етичним розвитком. Наприклад, іспанський письменник і філософ Х. Ортега-і-Гасет заявляє, що «Європа залишилася без моральних норм. Маса відкидає застарілі норми зовсім не для того, щоб замінити їх на нові, кращі…У центрі її життєвого плану лежить прагнення жити, не підкоряючись жодним заповідям моралі…» [4, с. 137]. Ще один відомий дослідник Ерік Хобсбаум точно підмітив домінанту сучасності: «Нині жодна держава не може зробити того, що кожна з них легко робила у ХХ столітті, - примусити мільйони своїх громадян піти і віддати своє життя в ім'я своєї країни… Прості люди більше не хочуть, щоб ними управляли» [5].

Бернхард Сутор - автор багатьох праць з проблем філософії пише, що взаємовідносини політики і моралі - вселюдська тема, одна з вічних проблем. На політиків покладається виконання державних завдань в інтересах суспільства як цілого. Через це вони володіють особливими засобами примусу і можуть ними зловжити, використовуючи їх до власної вигоди і на шкоду багатьом людям. Отже, постійно існує заклопотаність тим, щоб політика з її цілями та засобами вписувалася в рамки існуючих уявлень про добро і зло. Але це лише один бік взаємин політики і моралі. У свою чергу, і мораль може підходити до політики з очікуваннями, яких та не в змозі виправдати. Спроби політично домагатися реалізації певних моральних уявлень чи домагань також можуть призводити до небезпечного перекручування політики [6]. Це особливо стосується певних аспектів політичної діяльності. Політик часто-густо стоїть перед дилемою: ухвалювати непопулярні й жорсткі заходи, які не витримують критики з гуманістичного і морального погляду, чи відмовитися від них, однак при цьому розуміючи, що затримка з їх реалізацією погіршуватиме ситуацію. Необхідність постійно робити такий вибір підводить до розуміння політики не тільки як раціонального управління суспільством, а й урахування у зв'язку з цим певних морально-етичних норм і правил. А це, у свою чергу, ставить руба питання поєднання в політичній діяльності водночас і науки, і мистецтва, і етики, і моралі, і справедливості тощо [7].

Досліджуючи природу і масштаб політичної сфери Б. Сутор переконливо доводить, що політична мета, політичний порядок та інститути, а також політичні дії прямо визначають практичний характер політики. Тому всі три виміри належать до етичного питання про те, що повинно бути зроблене і за що несеться відповідальність. За Б. Сутором, політична етика є частиною етики соціальної, яка ставить питання про належне під час побудови соціальних відносин. Центральним питанням для неї виступає питання про те, які етичні вимоги відповідають сфері, структурі та засобам дії, які ми позначаємо поняттям «політика» [8, с. 7-8]. У своїй книзі «Мала політична етика» Б. Сутор спробував не тільки з'ясувати місце політичної етики в системі суспільствознавства, а й запропонував внутрішню структури політичної етики, до складових якої, на його думку, слід віднести: 1) етичне значення політичних інститутів; 2) етику цілей і цінностей, нормативну етику; 3) етику політичного конфлікту; 4) етику міжнародних відносин [8, с. 31, 44].

У попередніх наших публікаціях йшлося про те, що політична система, на відміну від економічної, формується в основному цілеспрямовано. Саме її ядро складає сукупність відповідних ідей, цінностей, тобто політична ідеологія, яка відображає соціальні інтереси великих соціальних груп і визначає вигляд системи. Інститути, які утворюють політичну систему і відіграють провідну роль в оточенні сферних елементів, є опредмечені політичні ідеї та проекти. Невід'ємною складовою політичної ідеології є політична культура, яка в свою чергу є вмістилищем політичної правосвідомості, політичної моралі, політичної етики, політичної поведінки тощо і нерозривно пов'язана з ідеологією. Структурні елементи політичної ідеології - політичні теорії, концепції, ідеї, програми, ідеали, гасла логічно входять до технології політики і є механізмом взаємозв'язку політичної теорії і практики. Об'єднуючим фактором структури всієї політичної системи є політичні відносини, в процесі формування яких забезпечується функціонування всіх сфер життєдіяльності суспільства. Особлива роль політичних відносин полягає в тому, що вони індукують відносини з приводу реалізації публічної влади між великими групами людей - класами, націями, громадськими об'єднаннями [9, с. 68].

Отже, поняття політичної системи суспільства є важливим для визначення його політико-культурного простору. Діалектика взаємозв'язку політичної системи і політичної етики складна і своєрідна. Політична система як невід'ємна складова політичної сфери, яка, в свою чергу, обертається у просторі соціальної надсфери чи суперсфери, формується водночас з політичною етикою. При цьому стійкість і життєздатність будь-якої політичної системи залежать від ступеня відповідності її цінностей цінностям політичної культури, а кількість «позитивних» цінностей (якими «просякнута» політична етика), і які поділяють усі члени суспільства, визначає ступінь консенсусу між її окремими складниками, а також стабільність і життєздатність політичної системи.

Т.Е. Василевська вважає, що моральний вимір є суттєвим зрізом політичної культури: він містить у собі цінності, норми, переконання, моральні почуття, які дають змогу суб'єктам політики пізнавати, оцінювати політичне поле з позицій блага та емоційно реагувати на політичні події, що, врешті-решт, зумовлює їх поведінку. Також політична культура, а отже й політична етика формуються під впливом суспільних трансформацій, що, свою чергу, формує суспільні відносини і впливає на перебіг політичних процесів. При цьому як політична культура, так і політична етика живляться ідеалами, цінностями та нормативними установками суспільної моралі. Соціальна етика глибше відчуває та реагує на суспільні запити, раніше, ніж політична етика, фіксує сучасні вимоги до представників влади. Міра гуманності дій влади залежить від ступеня відповідності її установок загальнолюдським моральним цінностям [10].

Безумовно, що політична етика тісно пов'язана з політичною культурою. Зміни в політичній культурі та етиці владних відносин можливо здійснювати через інституціональні зміни. П. Бурдьє у своїй роботі «За політику моралі в політиці» писав, що у моралі є шанси долучитися до політики тільки в тому випадку, якщо будуть створені інституціональні засоби для політики моралі [11, с. 328-329]. Також вищеназваний Б. Сутор переконаний, що колективні суб'єкти, такі, як спільноти за інтересами, партії, держави, не можуть виконати свою етичну місію, покладаючись на індивідуальну мораль. Моральні вимоги, що висуваються до політики, повинні бути переведені на мову інститутів через закони, а моральні імпульси - перетворені в політичну раціональність. У рамках етики інститутів від політичних осіб необхідно вимагати здійснення державного управління відповідно до його змісту й у рамках заданих правил гри. Тому вирішальною тут буде не особиста етика, а етика посади [8]. При цьому ми не можемо зробити політику тільки раціональною, тобто, відмежувавши від неї соціальне, яке регулюється етикою, залишити політиці тільки те, що означено правом, насамперед для забезпечення стабільності політичної системи, неможливості її одновекторного, лінійного розвитку, що призводить до формування і встановлення жорстких авторитарних політичних систем.

С.М. Ліпсет звертає увагу на те, що культурними факторами, пов'язаними з особливостями попереднього історичного розвитку, виключно важко маніпулювати. Політичні інститути, в тому числі виборчі системи і конституційний устрій, змінюються з більшою легкістю. Тому ті, хто переймається питаннями і проблемами переходу до стабільного демократичного управління, зосереджують на них свою увагу. Однак, песимістично резюмує дослідник, є небагато доказів того, що зусилля в цьому напрямі призвели до значних результатів [12]. Проте дослідження Д. Патнама з колегами свідчать про можливість досягнення суттєвих змін у політичній культурі протягом нетривалого часу. На прикладі Італії, він переконує, що такі трансформації стали можливими внаслідок перетворення офіційних інститутів, які й породили зміни політичної поведінки, що знайшло прояв у наданні більшої автономії регіонам. Інституціональна реформа регіональної політики призвела до зовсім іншої соціалізації членів рад і зміни політичної культури регіональної еліти. Члени рад, констатує Д. Патнам, уже визначили свою роль не стільки як «уважних до», скільки як «відповідальних за», не як красномовні трибуни, а як компетентні довірені особи загального інтересу [13, с. 50, 52].

Важко не погодитися із Ф. Фукуямою, який зазначає, що здатність створювати та ефективно керувати певними інститутами теж є культурним феноменом [14, с. 32]. Діяльні люди можуть хотіти і виконувати задум інститутів або виступати проти нього і зловживати інститутами. У політиці дуже важливою є внутрішня готовність до діяльності щодо інститутів. Крім того, політика є особливого роду діяльністю в ситуаціях, що не визначаються і не долаються тільки інституціональними та нормативними даними. Тому політична етика є не тільки інституціональною, а ще й ситуативною етикою. Вона повинна ставити питання про моральні якості, якими мають володіти політичні діючі актори.

Отже, найважливішим «виміром» політики, критерієм її ефективності є мораль - форма суспільної та індивідуальної свідомості. Моральні норми санкціонуються не владою держави, а силою звичаїв та суспільної думки, формуючись у моральній свідомості суспільства стихійно, а не в результаті спеціально виданого закону. Їх прагне зрозуміти і застосувати як теоретична традиційна етика, так і політика

Зважаючи на вищевикладене, пропонуємо такі висновки.

По-перше, коли занепадають ідеології, особливо в транзитних країнах, підвищується інтерес до етико-політичного теоретизування, необхідного для аналізу будь-якого сучасного суспільства.

По-друге, сучасна строката політична реальність переконливо свідчить, що науково-технічний прогрес сучасної цивілізації не супроводжується адекватним їй морально-етичним розвитком. Про це кажуть і відомі політики, і письменники, і філософи.

По-третє, постійно існує проблема з тим, щоб політика з її цілями та засобами вписувалася в рамки існуючих уявлень про добро і зло. Іноді мораль може підходити до політики з очікуваннями, яких та не в змозі виправдати.

По-четверте, політична система як невід'ємна складова політичної сфери, яка, в свою чергу, обертається у просторі соціальної надсфери чи суперсфери, формується водночас з політичною етикою. При цьому стійкість і життєздатність будь-якої політичної системи залежать від ступеня відповідності її цінностей цінностям політичної культури, а кількість «позитивних» цінностей (якими «просякнута» політична етика), і які поділяють усі члени суспільства, визначає ступінь консенсусу між її окремими складниками, а також стабільність і життєздатність політичної системи.

По-п'яте, моральні вимоги, що висуваються до політики, повинні бути переведені на мову інститутів через закони, а моральні імпульси - перетворені в політичну раціональність. При цьому не можна зробити політику тільки раціональною, тобто, відмежувавши від неї соціальне, яке регулюється етикою, залишити політиці тільки те, що означено правом, насамперед для забезпечення стабільності політичної системи, неможливості її одновекторного, лінійного розвитку, що призводить до формування і встановлення жорстких авторитарних політичних систем.

Список використаних джерел

політичний етика владний

1. Рюс Жаклін. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки. - К., 1998. - 669 с.

2. Себайн Джордж Г. Історія політичної думки / Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. ; пер. з англ. - К.: Основи, 1997. - 838 с.

3. Hollinger R. Postmodernism and the social sciences. A thematic approach. - Contemporary Social Theory, vol. 4. Thousand Oaks, CA: Sage, 1994.

4. Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори / пер. з іспан. В. Бурггардта, В. Сахна, О. Товстенко. - К.: Основи, 1994. - 420 с.

5. Соціально-політичні реалії для права: з виступу В. Литвина на загальних зборах Нац. акад. правових наук України 18 жовт. 2013 р. // Голос України. - 2013. - № 200 (5700). - 25 жовт.

6. Sutor Bernhard. Politische Ethik. Gesamtdarstellung auf der Basis der Christlichen Gesellschaftslehre. Ferdinand Schoning, Paderborn - Munchen - Wien - Zurich, 1991. - 338 s.

7. Бебик В.М. Політологія для політика і громадянина : [монографія] / Бебик В.М. - К.: МАУП, 2003. - 424 с.: іл. - Бібліогр.: с. 406-422.

8. Сутор Б. Малая политическая этика // Политическая и экономическая этика / Б. Сутор ; пер. с нем. С. Курбатовой, К. Костюка. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001. - С. 29-174.

9. Тімашова В.М. Структурно-функціональні співвідношення в дуалітеті «політична сфера - політична система»: ціннісно-регулятивні та управлінські аспекти / В.М. Тімашова // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. - 2013. - Вип. 12. - С. 66-72 (Серія «Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін»).

10. Василевська Т. Е. Особистісні виміри етики державного службовця : монографія / Т. Е. Василевська. - К.: НАДУ, 2008. - 336 с.

11. Бурдье П. Социология политики / П. Бурдье ; пер. с фр. - М.: Socio-Logos, 1993. - 336 с.

12. Липсет C.М. Роль политической культуры / C.М. Липсет. - [Электронный ресурс]. - Режим доступа:

http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/ Article/lip_rol.php

13. Патнам Р.Д. Творення демократії: Традиції громадянської активності в сучасній Італії / Р.Д. Патнам, Р. Леонарді, Р.Й. Нанетті ; пер. з англ. В. Ющенко. - К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. - 302 с.

14. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию / Ф. Фукуяма ; [пер. с англ. Д. Павловой, В. Кирющенко, М. Колопотина]. - М.: АСТ ; АСТ Москва ; Хранитель, 2006. - 730 с.

Размещено на Allbest.ru