Кратологія політичного владарювання суспільними справами в транзитній (модернізованій) країні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кратологія політичного владарювання суспільними справами в транзитній (модернізованій) країні

Тімашова В.М., кандидат юридичних наук

Влада розглядається у певних аспектах, насамперед як складне соціально-політичне явище, що забезпечує функціонування і розвиток суспільства, його потребу в осмисленні поділу влади і розподілу владних повноважень, їх розумного балансування у співвідношеннях інститутів політичного владарювання особливо в країнах перехідного (транзитного) періоду.

Ключові слова: влада, феномен влади, принцип підкорення, поділ влади, правлінська влада, форми влади, громадянське суспільство.

Постановка проблеми. Влада в сучасному світі являє собою незамінний механізм регулювання життя суспільства. Феномен влади як складного багатобічного явища був, є і залишається об'єктом і наукового дослідження, і людської думки окремої людини. Принцип підкорення, який лежить в основі взаємодії і взаємозв'язку всіх соціальних систем, призводить до колосальної концентрації філософсько-методологічної, світоглядно-ідеологічної, науково-практичної, соціально-політологічної і, нарешті, управлінської інформації про механізм взаємодії держави та суспільства, в якому влада відіграє унікальну інтеграційну, морфогенну та саморегуляційну функції [2]. У політології влада, її сутність, характер, інші якості та прояви мають важливе значення для розуміння природи політики, політичної системи суспільства, політичного процесу, політичного прогресу тощо. Влада - це стрижень, навколо якого формується політична система, оскільки від сутності, змісту, механізму функціонування влади залежать характер і спрямованість політичної системи, а в кінцевому рахунку - життєдіяльність країни.

Аналіз наукових джерел і публікацій. Класичне визначення категорії «влада» дає М. Вебер, розуміючи її як «будь-яку можливість впроваджувати всередині даних суспільних відносин особисту волю навіть всупереч опору, поза залежністю від того, на чому така можливість засновується» [1].

Існує також чимало визначень поняття «політична влада» як у вітчизняній, так і зарубіжній літературі. Багато теоретиків політичну владу розглядають як боротьбу за владу, володіння нею та утримання. Скажімо, головними критеріями для X. Лассуела і Е. Кеплена є «контроль над політикою володарювання»; для П. Морріса - це контроль над тим, щоб «у процесі прийняття колективних рішень наші індивідуальні влади трансформувалися в інші види влади». Для Дж. Локка таким критерієм виступає «політичне право» і з цього приводу він пише: «Політичну владу я розглядаю як право прийняття законів» [9]. В Етнократологічному словнику «влада політична» - одна із сторін нерівності у відносинах панування і підпорядкування» [5, с. 76].

Феномен політичної влади наукові теоретики розкривають у двох площинах. Одні оцінюють владу як винятково політичний феномен, при цьому влада розуміється тільки як політична сутність і політичне явище. Прикладом першого підходу до влади є цитата тих же X. Лассуела й Е. Кеплена: «У широкому розумінні всі форми влади є політичними» [1]. Інші бачать владу такою, яка не обмежується політикою, але складає її значну частину, влада у цьому випадку ширша й активно діє за межами політичного. Прикладом другого підходу є теорія Т. Парсонса та X. Арендт, які з політичної влади виводять міжособистісні відносини, а владу співвідносять переважно з дією великих соціальних систем. Спробуємо окреслити в найзагальнішому вигляді концептуальні питання сутності й особливостей владарювання в умовах функціонування і переходу транзитної країни на рейки розвиненої демократії, що є метою цієї статті.

Політична влада відрізняється від усіх інших форм влади такими особливостями: 1) загальністю, обов'язковістю її рішень для всіх громадян, організації всякої влади; 2) монополією на фізичне насильство як внутрішнє (право покарання), так і зовнішнє (право на війну); 3) різноманітністю ресурсів [2]. Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною в політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів примусу [9, с. 68].

Оскільки влада є складним суспільно-політичним явищем, їй притаманні універсальні якості, серед яких всезагальність, властивість проникати (бути складником) усіх видів діяльності, єднати людей чи протиставляти їх один одному, використовувати примус (армія, поліція, органи державної безпеки та ін.). При цьому влада є тим елементом, яка об'єднує людину, державу і суспільство - вона і є тим своєрідним каналом або річищем взаємозв'язку між владою і народом. У багатонародній країні, якою є Україна, найглибиннішим і найширшим подібним каналом або річищем мусить бути область державної етнічної політики [4, с. 98-121].

У політології влада, її сутність, характер та інші якості та прояви мають важливе значення для розуміння природи політики, політичної системи суспільства, політичного процесу, політичного прогресу тощо. Політичну сферу життя, для якої влада політична - основний об'єкт, що забезпечує її розвиток і функціонування, осмислює наука політологія, а її внутрішньо- та зовнішньоприсферні ділянки (ті, які перетинаються і взаємодіють з іншими сферами суспільного життя) - галузеві політичні науки. Оскільки не може бути наукової дисципліни без її основного закону, то стосовно політології, на переконання академіка І. М. Варзара, таким законом є закон поділу політичних влад і балансування повноважень у співвідношеннях інститутів політичного владарювання [3, с. 97-103].

Загальновідомо, що вчення про розподіл влади пов'язане з ім'ям видатного французького класика політичної думки Ш. Монтеск'є. У своїй праці «Дух законів», аналізуючи історію розвитку держав, він пише, що кожна з них має три влади: законодавчу, виконавчу, судову. Монтеск'є написав про це кілька століть тому. Невже з того часу не було сумнівів у цій безперечно видатній ідеї? Що стосується України, нагадаємо слова екс-президента Л. Кучми, що «єдинодержавне політичне древо має залишатися цілісним і неподільним» [7]. І екс-президент мав на увазі насамперед цю загальновідому тезу Монтеск'є, тим більше вона лягла в основу статті 6 Конституції України, згідно з якою «державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» [6]. У того ж Монтеск'є існує прихована відповідь на поставлене запитання: оскільки за абсолютистських умов правлінська влада була представлена Богом, вона не підлягала поділу, але вона була - ця правлінська влада! Законодавча, виконавча, судова і найперша влада - правлінська. Більше того, при цьому правитель (намісник Бога на землі) сам і формував ці три гілки влади, і фактично керував ними. Дуже схожа картинка спостерігається сьогодні і в Україні, яка перебуває на проміжному шляху щодо визначення власної політичної системи: єдиноначальний глава держави управляє (в ручному режимі) трьома гілками влади всупереч Основному закону. Тобто, маємо чотири влади, але поділу підлягають лише три з них.

Не зважаючи на різноманітність і строкатість політичних процесів у сучасному складному, динамічному світі, який стрімко глобалізується, складається уявлення, що єдиноначальний глава держави (король - у конституційних монархіях, президент - у республіках) є невід'ємним атрибутом демократії, що якраз і випливає з принципу поділу влади. Однак у Стародавньому світі так не вважали: влада була єдиною, а її поділ на три гілки - умовним. Разом з цим, щоб не допустити узурпацію влади і прихід тиранії, інститути влади (магістратури в Стародавній Греції) являли собою колегіальні владні органи, які складалися як мінімум з двох і більше чоловік. При цьому запроваджувався механізм деконцентрації влади. Зазначимо, що древні греки знали і періоди єдиновладного правління, але це відбувалося виключно у кризові періоди і, як правило, тривало обмежені строки. І ще стародавні елліни були переконані, що тільки варвар може визнавати над собою нічим не обмежену владу - цивілізована людина визнає тільки рішення колегіального органу.

Коли 1917 року більшовики зруйнували весь світ і заходилися будувати новий, жодних наукових (правових) засад, що і як належить робити, вони не створювали, - під потрібні результати просто підганяли «наукові» обґрунтування. У вітчизняній літературі аж до 60-х років минулого століття влада як суспільне явище майже не вивчалося, оскільки їй не було місця в системі соціальних понять. Сьогодні завдяки наполегливій праці українських науковців країну фактично виведено з «набитої колії політичної доцільності на дорогу права» [8]. Основний характер і зміст сучасного державного етапу України - демонтаж радянської системи та формування каркаса держави на відмінній від попередньої правовій, соціально-політичній та економічній платформі, несуча конструкція якої - це беззаперечно приватна власність. Разом з тим, спроможність реагувати на нові загрози і виклики лише через засвоєння попереднього досвіду вже є недостатньою. Потреба думати і працювати над правовими політичними контурами майбутнього особливо важлива для України, яка перебуває на складному перехідному етапі державотворення.

Відомий дослідник Ерік Хобсбаум точно підмітив домінуючий маркер сучасності, зазначаючи, що «зараз жодна держава не може зробити того, що легко робила у ХХ столітті, - а саме примусити мільйони своїх громадян піти і віддати своє життя в ім'я своєї країни… Прості люди більше не хочуть, щоб ними управляли». У зв'язку з цим особливої гостроти набувають питання змісту діяльності влади, співвідношення легітимності влади і довіри до влади. Це сьогодні є центральною правовою і політичною проблемою. З цього випливає зміна бачення народу як виборця на як носія функцій контролера з правом накладання вето. Повинні запрацювати інститути безпосередньої демократії. А Конституцію, яка виконала свою історичну роль, повторюючись як мінімум двічі, треба розглядати як Основний закон не тільки для держави, а й насамперед для суспільства [8].

Прописані в Конституції система розподілу влад та принцип стримування й противаг сьогодні тільки ускладнюють ситуацію і створюють такий механізм влади, який не може ефективно функціонувати в політичному кліматі, що швидко змінюється. У реаліях домінує виконавча влада і відбувається зрощування всіх гілок влади. Потрібна перебудова політичної системи насамперед через усвідомлення, а потім і прагнення людей до більшого впливу на суспільні процеси. Врахування останнього передбачає необхідність підсилення ролі парламенту для того, щоб: 1) забезпечити постійний діалог влади з населенням і формувати компроміси; 2) віднайти стратегічні відповіді на зміни у вимогах громадськості до представництва її інтересів; 3) забезпечити дієвий контроль за виконавчою владою; 4) консолідуватися задля інтересів нації. Потребують визначеності також питання судової реформи, насамперед статусу суддів. При цьому, прагнучи їх незалежності від інших структур, не можна в кінцевому рахунку отримати їх незалежності від громадян і, навіть, країни.

Разом з тим, навіть у найдосконалішій Конституції неможливо прописати всі повноваження різних гілок влади і детально регламентувати відносини складників державного апарату - для цього приймаються так звані профільні закони. Наголосимо, що в багатьох європейських конституціях відносини у трикутнику «голова держави - законодавчий орган - уряд» не регламентовані навіть на такому рівні деталізації, як це зроблено в Конституції України. Але це не означає, що їх конституції погані, це насамперед говорить про високий рівень політичної культури державних діячів, а також стан громадянського суспільства в означених державах. Конституція при цьому визначає головне - форму державного устрою, а в межах цього визначення кожна гілка влади знає своє місце і обсяг повноважень. У країнах традиційної європейської демократії голова держави або забуває про власні амбіції і допомагає реалізувати волю народу, або йде у відставку в разі повної незгоди з діями уряду (парламенту). Ситуація, в якій голова держави намагається реалізувати курс, який не сприймає більшість виборців і не підтримує уряд, у таких країнах просто неможлива.

Президентська форма правління у пострадянських країнах, до яких належить й Україна, пояснюється відсутністю на початковому етапі існування структурованих політичних сил, об'єднаних у сильні та впливові політичні партії. Наприклад, держави Африки - постколоніальні утворення, в яких часто об'єднані племена, що ворогують між собою століттями, не можуть обійтися без сильної президентської влади. Тобто, сильний голова держави конче потрібен саме в кризовий (перехідний) період державотворення, що мало місце ще у древніх греків. Це ж передбачається і Конституцією України, і європейськими конституціями. В усіх інших випадках президент не повинен втручатися в питання реалізації внутрішньої та зовнішньої політики парламентської більшості, залишаючись при цьому символом державної єдності й виконуючи представницькі функції.

До того ж, у сучасному світі формуються інші тенденції: зачарування теоріями, які надавали первинного значення політичній системі в поширенні її впливу на економічну, соціальну і, навіть, культурну сфери життя суспільства змінюються, трансформуються. Дедалі більшого значення набувають неполітичні та недержавні форми організації суспільного життя, які виникають не з примусу, а добровільно, формуючи при цьому якісний соціальний капітал [2].

Отже, підсумовуючи викладене, можна сформулювати кілька висновків.

По-перше, в життєдіяльності будь-якого суспільства завжди має місце постійне теоретичне і практичне з'ясування його взаємин із державою щодо поділу влади і розподілу владних повноважень, а також створення рівноправних владних відносин між ними в межах усієї країни.

По-друге, політична сфера життя, для якої влада - основний об'єкт, що забезпечує її функціонування, розвивається завдяки механізмам і процесам поділу політичних влад і балансування повноважень у співвідношеннях інститутів політичного владарювання.

По-третє, у поділі влади за Монтеск'є на законодавчу, виконавчу і судову первинною владою є ще одна (четверта) - управлінська, від якої залежить здійснення поділу влади, тобто існують чотири гілки влади, з яких тільки три (визначені Монтеск'є) підлягають цьому поділу.

По-четверте, прописані в Конституції України система розподілу влад та принцип стримування противаг сьогодні ускладнюють ситуацію і створюють такий механізм влади, який не може ефективно функціонувати у швидко змінюваному політичному середовищі. В реаліях домінує виконавча влада і відбувається стрімке зрощення всіх гілок влади.

По-п'яте, вирішальним етапом у розвитку теоретичного вчення про владу є її взаємодія і діалог з громадянським суспільством у питаннях розподілу і балансування владних повноважень, напрацювання філософсько-світоглядної, науково-практичної, соціально-політологічної, а також управлінської інформації про механізм взаємодії держави та суспільства.

влада політичний балансування транзитний

Література

1. Андрущенко В. П. Філософія політики : підручник / Андрущенко В. П. -- К.: Знання України, 2003. -- 400 с

2. Бойчук М. А. Влада і громадянське суспільство: механізми взаємодії : монографія / Бойчук М. А. -- К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2007. -- 211 с.

3. Варзар І. М. Розмислові тези про колишні свої намагання посильно вирішувати деякі засадничі проблеми політичних наук / І. Варзар // Вісн. Львів. ун-ту. -- 2011. -- Вип. 1. (Серія «Філософ.-політолог. студії»).

4. Варзарь И. К генезису политолого-этнологической теории и науки / И. Варзарь // Політолого-етнологічні проблеми розвитку сучасної України. -- К., 2007.

5. Етнократологічний словник : енцикл.-довід. слов. / за ред. О. В. Антонюка, М. Ф. Головатого та Г. В. Щокіна. -- К.: МАУП, 2007. -- 576 с.

6. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. -- 1996. -- № 30.

7. Незалежна Україна і виклики сьогодення : Виступ Президента України Л. Д. Кучми на урочистому зібранні, присвяченому дванадцятій річниці Незалежності України, 23 серпня 2003 року / Л. Кучма // Урядовий кур'єр. -- 2003. -- 27 серп. -- 9 с.

8. Соціально-політичні реалії для права : з виступу В. Литвина на Загальних зборах НАПрН // Голос України. -- 2012. -- № 200. -- 25 жовт.

9. Ярош Б. О. Загальна теорія політики : навч. посіб. / Ярош Б. О., Ярош О. Б. Луцьк: РВВ «Вежа», 2005. -- 240 с.

Размещено на Allbest.ur