Конструювання "єдиного простору пам’яті" у форматі українсько-польських відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНСТРУЮВАННЯ «ЄДИНОГО ПРОСТОРУ ПАМ'ЯТІ» У ФОРМАТІ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВІДНОСИН

Сергій Троян

Стаття має характер теоретико-концептуальної конструкції. Вона побудована на основі компаративного аналізу дискурсів сучасних політик пам'яті в Україні та Республіці Польща. Досліджено специфіку соціальної пам'яті українців і поляків і національних політик пам'яті.

Ключові слова: пам'ять, соціальна пам'ять, політика пам'яті, Україна, Польща.

Статья носит характер теоретико-концептуальной конструкции. Она построена на почве компаративного анализа дискурсов современных политик памяти в Украине и Республике Польша. Исследована специфика социальной памяти украинцев и поляков и национальных политик памяти.

Ключевые слова: память, социальная память, политика памяти, Украина, Польша.

The article has a character-theoretic conceptual design. It is built on the basis of comparative analysis of the discourses of contemporary politics of memory in Ukraine and Poland. Studied the specific social memory of the Ukrainians and Poles and national politics of memory.

Keywords: memory, social memory, the politics of memory, Ukraine, Poland.

Вступ. Системні трансформації двох останніх десятиліть кардинально змінили акценти у підходах до вивчення і розуміння історичного минулого в країнах колишнього Радянського Союзу і соціалістичної Центральної та Центрально-Східної Європи. Особливої актуальності набуло вивчення питань спільної історії держав і народів, формування колективної пам'яті, конструювання нових схем національної ідентичності тощо. Не залишилися осторонь цих процесів і Україна з Польщею: «наративи можливих історій», перефразовуючи А.Козеллека, заполонили простір історичних дискусій. Насамперед вони стосувалися тієї історичної спадщини, яка не тільки об'єднувала, але й тривалий час на стереотипно-ментальному рівні роз'єднувала український і польський народ. Саме тут, у тому числі на історичних зрізах ХІХ і ХХ століть знаходилися своєрідні вибухові моменти - точки біфуркації - болісні та суперечливі сторінки спільного минулого.

Доказом актуальності й особливої значимості цієї проблематики слугує і факт прийняття Міжнародним об'єднанням ґрантодавців постанови про виділення 1 млн. євро на реалізацію впродовж трьох років наукового дослідницького проекту «Війни пам'яті». Очолити його запросили відомого західного ученого Олександра Еткінда. Йдеться про дослідження культурного ландшафту в контексті «війн пам'яті» між трьома державами - Росією, Україною и Польщею. Це показовий і навіть знаменний момент як для нашої держави, так і для тих, хто займається питаннями «соціальної пам'яті», «місць пам'яті», «історичної» або «державної політики пам'яті» і т.п.

Наукова стаття має насамперед характер теоретико-концептуальної конструкції. Вона побудована на основі компаративного аналізу дискурсу сучасних політик пам'яті в Україні та Республіці Польща. Ми ставимо за мету дослідити, яким чином доленосні сторінки спільного історичного минулого українського і польського народів впливають на характер, особливості, специфіку сучасних національних політик пам'яті і, відповідно, новітніх наукових дискурсів. Вважаємо за надзвичайно важливу справу в контексті аналізу презентованої проблеми наголосити на необхідності відходу від концепції фронтиру, тобто межі взаємодії і протистояння різних народів, культур чи цивілізацій, у бік концепції співпраці, наведення мостів єднання і порозуміння в такій складній і суперечливій царині соціальної пам'яті й історичної свідомості українців і поляків. Вагу істориків - як окремих науковців, так і академічних спільнот і спеціальних інституцій - у цьому процесі важко переоцінити.

В основі понятійного апарату знаходяться три базових поняття - пам'ять, соціальна пам'ять та історична політика або політика пам'яті. Одразу підкреслимо, що існує багато визначень цих категорій [4]. Щодо пам'яті, то ми будемо керуватися підходом німецького історика Йорна Рюзена. Він вважає, що під пам'яттю слід розуміти минуле, яке у відповідному сучасному життєвому процесі через ментальну діяльність і надалі актуальне [8, с. 20]. Соціальна пам'ять тлумачиться нами як сукупність уявлень про соціальне минуле, які існують у суспільстві на масовому й індивідуальному рівнях, включаючи їх когнітивний, образний та емоційний аспекти. У цьому випадку «масове знання про минулу соціальну реальність і є змістом «історичної пам'яті» [2, с. 69].

Додамо, що таке розуміння соціальної пам'яті не суперечить тому, що соціальна пам'ять є системною характеристикою соціуму, вона виявляється в його здатності до символічного відтворення досвіду минулого, до збереження інформації про соціальні події та реакцію на них, у здатності до багаторазового відтворення минулого в сьогоденні, як постійного об'єкту пізнання, певного стимулу поведінки. Основною функцією соціальної пам'яті є забезпечення цілісності історичного буття соціуму і буття індивіда в історичному просторі через створення умов колективних і індивідуальних ідентифікацій. Тісно пов'язаними між собою складовими соціальної пам'яті виступають історична та колективна пам'ять. Обидві вони є результатом розвитку суспільства. Соціальна пам'ять як історична пов'язана з історією суспільства, а соціальна пам'ять як колективна - із соціальними угрупуваннями, які історично розвиваються та вдосконалюються. Звідси, історична й колективна пам'ять є „втіленням” соціальної пам'яті або, іншими словами, своєрідними „місцями” соціальної пам'яті. При цьому, на думку російських дослідників І.Савєльєвої та А.Полєтаєва, «історична пам'ять» - це новий конструкт в ідеологічному арсеналі сучасного суспільства, свідченням чого може бути використання в одній зв'язці концепту «історична пам'ять» та «політика пам'яті» [9, с. 490]. Відповідно, під політикою пам'яті ми маємо на увазі процес творення або конструювання співзвучних настроям епохи і певних політичних і владних сил образів історичного минулого.

Проблема створення „єдиного простору пам'яті”. У розрізі проблеми дослідження слід звернути увагу на кілька аспектів, які, на наш погляд, як об'єднують, так і роз'єднують українських і польських істориків у їх суперечках і дискусіях про історію взагалі й особливо «важкі сторінки» українсько-польських відносин. З поміж інших у цьому контексті потребує виокремлення період між двома глобальними збройними конфліктами ХХ століття і одразу після Другої світової війни. Саме там знаходиться багато «больових точок», точок дотику і біфуркації, які роз'єднують і неминуче об'єднують нас у пошуках спільних відповідей на складні та неоднозначні питання, що залишилися від історичного минулого обох країн і народів. Хочу погодитися з відомим істориком Робертом Трабою. Він вважає, що в цьому плані, в плані дискусій щодо політики пам'яті і конструювання колективної пам'яті на сьогодні ще не склалося єдиного європейського простору [11]. Мова йде, насамперед, про простір, у якому ми могли б вести діалог і знаходити спільні погоджені відповіді на питання.

Більше того, на нашу гадку, такого усталеного простору все ще немає і в діалозі українських і польських істориків. Поле цього діалогу доволі розмите і суперечливе, а ставлення учених і громадськості до багатьох питань історичного минулого так і не вдалося суттєво наблизити, не кажучи вже узгодити, не дивлячись на низку позитивних чинників. З поміж них, зокрема, підписання спільної Заяви про порозуміння в 1997 р. тодішніми президентами України та Польщі Л.Кучмою і А.Кваснєвським [14]. Окрім того, ось уже впродовж багатьох років проводяться спільні зустрічі та конференції українських і польських істориків, присвячені результатам вивчення й урокам «важких сторінок». Їх підсумком стало видання численних збірників матеріалів - як наукових статей, так і документів, - що проливають світло на багато аспектів історії українсько-польських відносин. Насамперед мова йде про те, що опубліковані, зокрема, матеріали дев'яти із тринадцяти, які вже відбулися, зустрічей і дискусій учених у рамках проекту «Україна - Польща: важкі питання», а також вісім томів архівних документів і матеріалів слідчих комісій.

Компаративістика дискурсів пам'яті. Іншими словами, за французьким істориком П'єром Нора, можна сказати, що «пам'ять надала історії нового імпульсу, обновила підходи до минулого і проникла у всі періоди та галузі дослідження» [6, с. 5]. Не менш влучно з цього приводу висловився і німецький науковець Йорн Рюзен: «Пам'ять змінює часовий статус минулого так, що воно, не перестаючи бути минулим, стає просто-таки сучасним і відкриває перспективу на майбутнє» [8, с. 118].

Доцільно навести слова відомого польського історика, члена Польської Академії Наук Єжи Гедліцкого, який свого часу сказав, що фактично зараз у центрі суперечок істориків його країни знаходиться ідеологічне питання: яка цивілізація потрібна полякам? Це якщо мова йде всього лише про Польщу. Але якщо коректно перефразувати польського історика і поставити питання в контексті предмету нашого дослідження, то воно буде звучати так - яка історія і яка пам'ять потрібна полякам і українцям? «Включення» сюди й українських істориків з точки зору їх дискусій с польськими колегами під кутом «війн пам'яті» (тут цей термін вживається всього лише за аналогією з назвою керованого Олександром Еткіндом дослідницького проекту) або протистояння пам'ятей вимагає об'єднання зусиль для пошуку відповіді, яка б задовольнила обидві сторони. Про це потрібно говорити в світлі ситуації, яка існує на компаративному зрізі українського і польського дискурсів політики пам'яті в Україні та Польщі.

Слід відзначити, що надзвичайно актуальною проблемою політики пам'яті як в одній, так і в іншій країні залишається абсолютне переважання, образно кажучи «виключно позитивної соціальної пам'яті» (термін мій - С.Т.). Ми маємо на увазі той факт, що в Києві та Варшаві однаково дуже охоче згадують хвилини слави і перемог, але вважають за доречне не думати про якісь неприємні або такі, що подають у невигідному світлі відповідні сторони історичні події. Така типова глоріфікація, тобто героїзація, звеличування історичного минулого, породжує багато міфотворчих або, якщо хочете, «доцільних» історичній ситуації дискурсів, які стосуються тієї або іншої сторінки історії. Іншими словами, певно, вживаючи терміни багатьох дослідників (П.Нора, М.Хальбвакс, А.Киридон, Ю.Зерній, Р.Стобєцкий) - «конструювання політики пам'яті» і формування або «творення історичної політики пам'яті», необхідно вести мову про їх залежність від характеру існуючої влади, від того, що ця влада хоче «сконструювати», «створити», які відповіді хоче отримати від істориків.

У цьому плані, що дуже важливо для компаративного аналізу сучасних дискурсів політики пам'яті, і для України, і для Польщі характерна так звана «нова історична політика». Причому цей термін поляки вживають для свого періоду історичного розвитку 2005 - 2007 рр. з екстраполяцією і на наступні роки. Це практично повністю збігається з «помаранчевим» періодом 2005 - 2010 гг. в Україні і «творення» відповідної політики пам'яті [13]. Польський історик Александр Смоляр наводить таке пояснення цього феномену: «Боротьба за образ минулого як складова політичних змагань за владу і шлях розвитку країни відображає конфронтацію політиків, журналістів і істориків навколо інтерпретації змін, які відбулися в Польщі за останні двадцять років. Модне в Польщі поняття «історичної політики», запозичене в німців, виражає, по суті, бажання свідомо впливати на колективну пам'ять і ідентичність за допомогою політичних важелів. На глибинному рівні колективна пам'ять визначає уміння говорити «ми», відповідати на питання «Хто ми? Звідки прийшли? Куди йдемо?» [10, с. 82].

Якщо додатково вникнути в суть «нової історичної політики», то необхідно констатувати, що рівень патріотизму в Польще, так само як і в Україні, був свого часу надто низьким. Історичні пам'ятні місця («місця пам'яті», згідно терміну французького історика П'єра Нора), які могли б стати фундаментом формування нової ідентичності чи національної спільності, або замовчувалися, або взагалі були невідомі. Таке «невігластво» і фактично відсутність національної колективної пам'яті - в першу чергу це стосувалося, звичайно, України - пов'язували з минулим, тобто радянським етапом історичного розвитку.

Уповні зрозуміло, що на цьому ґрунті розвивалося сильне, місцями навіть гіпертрофоване прагнення дати відповіді на багато складних питань, які стосуються історичного минулого, в тому числі спільного для українського і польського народів. Більше того, можна говорити про бажання, як в Україні, так і в Польщі, відшукати направляючий вектор, який, з'єднавши минуле і сучасне, був би спрямований у майбутнє. Безумовно, важливе значення при цьому відводилося відповідному контексту «конструювання» політики пам'яті. Прикладом може служити створення такого вектору от Першої (припинила існування у результаті трьох поділів 1772, 1793 і 1795 рр.) до Четвертої або сучасної (з рубежу 80-90-х років ХХ століття) Речі Посполитої.

Ефект „війн пам'яті”. Україна, на відміну від Польщі, перебувала в набагато гірших стартових умовах. Вона в зв'язку з низкою особливостей історичного розвитку могла отримати незалежність або в результаті війни, або революції, або дуже вдалого збігу обставин. За нашим глибоким переконанням, саме останній фактор став вирішальним для утворення незалежної Української держави в 1991 р. в результаті розпаду Радянського Союзу. Хоча це зовсім не заперечує того очевидного факту, що багато видатних представників українського народу на різних етапах історії, в тому числі і під час агонії радянської державності доклали надзвичайно багато зусиль для виникнення і утвердження суверенної України.

При цьому на рівні компаративного аналізу очевидний свого роду розлом, який дуже важко подолати з точки зору політики пам'яті різних держав. Виникає навіть ефект «війн пам'яті». Мова йде, передовсім, про різне тлумачення, скажімо в Україні та Польщі, тих або інших дій у певних історичних умовах, спрямованих на вирішення відповідних національних і державних цілей. Звідси і різне сприйняття, міфологізація і навіть демонізація багатьох історичних осіб. Одні з них боролися за українські (Симон Петлюра, Степан Бандера, Роман Шухевич, Августин Волошин), інші за польські (Юзеф Пілсудський, Роман Дмовський, Францішек Равіта-Гавронський) національні інтереси. Ми маємо різні оцінки одних і тих же дій, тобто різні наративи відповідних історичних подій. Одна оцінка - з точки зору національно-визвольної боротьби народу за свою незалежність, інша - з позицій захисту інтересів держави, в рамках якої ця боротьба ведеться. Серед таких подій, наприклад, українсько-польська війна 1918 - 1919 рр., політика пацифікації, вбивство українськими націоналістами польського міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького, «волинська різня», депортації 1944 - 1946 рр. та інші. Знайти тут точки дотику, а тем паче взаєморозуміння, вкрай складно і часто поки що просто неможливо. Необхідно робити маленькі кроки назустріч один одному, які тільки в перспективі, що зараз може і не дуже проглядається, приведуть хоча б до часткового зближення української і польської точок зору на державному і суспільному рівнях щодо розуміння історичних подій-подразників [1; 3].

Спільний позитивний історичний досвід

Мова йде про надзвичайно важливе значення так званого спільного позитивного історичного досвіду. На жаль поки що на такі сторінки українсько-польського минулого звертається явно недостатня увага. Прикладом подібного вагомого позитиву може бути історія спільної українсько-польської боротьби проти більшовиків і союзу Симона Петлюри - Юзефа Пілсудського. Історики обох країн провели низку наукових конференцій, присвячених цим подіям. Результатом їх стало вироблення і презентація погоджених підходів до оцінки спільного хоча й суперечливого, але водночас пронизаного позитивами взаємодії історичного минулого Другої Речі Посполитої і Української Народної Республіки. Щойно ця проблема обговорювалася на «круглому» столі в рамках міжнародної науково-практичної конференції «Українсько-польські відносини сьогодні: потреба «перезавантаження» чи продовження?» (Яремча, 24 - 26 вересня 2010 р.) [12].

Там же відбулася чергова презентація україномовного варіанту книги - збірки статей українських і польських істориків - «Польща та Україна в боротьбі за незалежність 1918 - 1920» [7]. Книга вміщує, що само по собі доволі символічно, послання від 19 березня 2010 р. Президента Республіки Польща Святої пам'яті Леха Качинського до учасників конференції на честь вшанування 90-ї річниці договору Пілсудський - Петлюра [7, с. 9]. Хочеться слідом за редактором книги і організаторами наукової академії у Центрі української культури UCRAINICUM Люблінського Католицького Університету Йоанна Павла ІІ звернути особливу увагу на значення історії та традицій, що можуть і повинні єднати Поляків і Українців, сприяти формуванню у суспільстві sensus historicus як запоруки стабільного та виваженого вибору майбутнього [7, с. 6, 13]. Вагома роль у виявленні та популяризації таких традицій, спільного історичного українсько-польського позитиву належить як окремим історикам, так і їх академічним спільнотам і спеціальним державним інституціям.

Діяльність національних Інститутів пам'яті. Тут ми неминуче підійшли до ще однієї важливої складової у сфері порівняльного аналізу конструювання різних наративів у контексті історичних політик в Україні і Польщі - діяльності національних Інститутів пам'яті. Ця інституційна складова як відрізняє сучасні політики пам'яті в обох державах, так і слугує прикладом погодження підходів до вивчення і розуміння українсько-польського історичного досвіду. На формальному рівні відмінність стосується часу створення інституцій: Інститут національної пам'яті в Польщі був створений 18 грудня 1998 р. і лише через сім з половиною років подібний заклад - Український інститут національної пам'яті - з'явився в Україні. Інша відмінність у тому, що польський Інститут національної пам'яті відразу організувався як заклад архівно-науково-дослідницького типу. Український був створений у якості структури виконавчої влади. Зміни структурно-керівного характеру після президентських виборів 2010 р. в Україні призвели до появи поки що не до кінця реалізованих планів зниження статусу Українського інституту національної пам'яті в заклад архівного типу. Ще одна відмінність принципового характеру - Українському інституту національної пам'яті ніколи не ставилося завдання проведення люстрацій (зауважимо, що їх ніколи й не було в Україні), що характерно для діяльності його польського аналога. Власне кажучи, Інститут національної пам'яті в Польщі і був створений на основі раніше існуючої люстраційної Комісії.

З точки зору діяльності, як інституційних складових, так і окремих істориків чи їх професійних співтовариств, у сфері політики пам'яті і «конструювання» колективної пам'яті ми відзначаємо дуже суттєві відмінності контекстуального (змістовного) характеру. Зокрема, мова йде про постановку і тлумачення багатьох «важких питань» українсько-польського історичного минулого. Якщо «покинути» Україну і Польщу, то в дійсності треба визнати, що ми маємо справу з універсальним підходом. Практично неможливо знайти держави і народи, які проживають тривалий час поряд, коли б усі видатні історичні події і герої для одних так само сприймалися б іншими. Прикладів багато: той же Степан Бандера як подразник в українсько-російських відносинах [5] або воєначальник Олександр Суворов у російсько-польських. Звідси, першим кроком на шляху пошуку точок дотику, розуміння «іншого» в рамках парадигми «свій - чужий» завжди повинен бути принцип толерантності, уміння визнавати свої помилки і право інших допускати їх.

Надзвичайно велике значення має ще одна обставина. Не можна допустити, на що звернули увагу в своєму відомому «Зверненні з Блуа» 11 жовтня 2008 р. представники Товариства «Свобода для історії» (Libertй pour l'Histoire), зокрема, Кшиштоф Помян (Krzysztof Pomian) і Кароль Модзелевський (Karol Modzielewski), прямого втручання державної влади в справи істориків, диктату в плані, що і як робити в сфері політики пам'яті, кого «карати», а кого «милувати». Вони написали: «Історія не може стати невільницею поточних подій, її не можна писати під диктат пам'ятей, що змагаються між собою. У вільній країні до компетенції політичної влади не належить визначення історичної правди або обмеження свободи істориків за допомогою каральних санкцій… Ми звертаємося до публічної влади, щоб донести до неї, що наскільки вона відповідальна за опіку над колективною пам'яттю, настільки ж вона не повинна встановлювати в правових категоріях історичних догм, які можуть суттєво обмежити інтелектуальну свободу істориків» [11, с. 56].

Висновки. Підсумуємо, що вповні об'єктивно, і на це звертає увагу, зокрема, уже цитований нами Роберт Траба, «сучасна реконструкція пам'яті сприяє зміцненню або веде до конкуренції між національними конструкціями ідентичності». Саме тому конструювання політики пам'яті має ґрунтуватися не на міфотворчості і неприйнятті іншої точки зору, а на максимально можливому дослідженні всієї складності і тонкості історичних процесів, особливо тих, які стосуються часто дуже суперечливого спільного минулого. Такий висновок, на нашу думку, справедливий як для українського і польського сучасних дискурсів соціальної пам'яті, так і для вивчення «війн пам'яті» в рамках яких би то не було інших історичних дослідницьких проектів.

Уже неодноразово цитований німецький історик Йорн Рюзен своїми оригінальними міркуваннями на грані синтезу модерну і постмодерну підказав дві важливі речі модусного характеру щодо особливої ролі пам'яті для майбутнього історичного поступу. Перша зводиться до простої фрази-твердження з поштівки - «Хто не пам'ятає, того покарає майбутнє» [8, с. 322]. Водночас простота і геніальність цього вислову стають насправді зрозумілими при його доповненні та співставленні з іншим - «... минуле потрібно ще й так пам'ятати, щоб воно й відпускало. Іншими словами: здатність культури мати майбутнє залежить від її здатності забувати. Не могти забути - означає відчути минуле на своїх плечах як тягар, що заважає йти вперед» [8, с. 329].

Здатність забувати в поєднанні зі здатністю пам'ятати - це вже не що інше, як уміння піднятися аж до висот історичного мислення і наснажити ним соціальну пам'ять поколінь, уже існуючий історичний досвід в ім'я майбутнього як інноваційного історичного шансу. На загал таке уміння пам'ятати і забувати приходить не саме, а досягається через активну діяльність історичної свідомості в царині осмислення і переосмислення минулого через призму сучасного і для майбутнього. Просто необхідно і на часі відійти від аналізу українсько-польської історичної спадщини та її біфуркаційних точок, як загалом, так і міжвоєнного та післявоєнного періоду зокрема, крізь призму теорії фронтиру, а, натомість, перейти до концепції наведення мостів, творення чи конструювання спільного простору порозуміння у такій вразливій і тонкій сфері, якою виступає соціальна пам'ять та історична свідомість народів і в тому числі українського та польського.

Література

україна польща політика

1. Варшава вважає присвоєння С.Бандері звання героя України внутрішньою справою Києва, - маршал сенату Польщі // Електронний ресурс, інтернет-портал «ukrpohliad» [доступ 23.05.2010]: http://www.ukrpohliad.org/news.php/news/2331

2. Диалоги со временем: память о прошлом в контексте истории / под ред. Л.П. Репиной. - М., Кругъ, 2008. - 800 с.

3. Залевскі П. Якщо Україна думає про членство в Євросоюзі, вона повинна переглянути роль Бандери в історії / П.Залевскі // Електронний ресурс, інтернет-портал «zn.ua» [доступ 24.05.2010]: http://www.zn.ua/1000/1550/68817/

4. Киридон А.М. Концепт «історична пам'ять»: варіативність дефініювання / А.М.Киридон // Україна - Європа - Світ: Міжнародний збірник наукових праць / гол. ред. Л.М. Алексієвець. - Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2009. - Вип. 3. - С. 112 - 116.

5. Комментарий Департамента информации и печати МИД России в связи с указом Президента Украины В.А.Ющенко о награждении С.Бандеры орденом Героя Украины // Електронний ресурс, інтернет-сторінка МЗС РФ „mid.ru” [доступ 23.05.2010]: http://www.mid.ru/Brp_4.nsf/arh/F88FF565473613ADC32576B7002B6295?OpenDocument

6. Нора П. Расстройство исторической идентичности / Пьер Нора // История, историки и власть: Международный круглый стол, Москва, 2 февраля 2010 г. Материалы к дискуссии. - М.: РАН, 2010. - 83 c.

7. Польща та Україна в боротьбі за незалежність 1918 - 1920 / під редакцією Тадеуша Кшонстка. - Варшава: Віпарт, 2010. - 524 с.

8. Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення / Йорн. Рюзен. - Львів: Літопис, 2010. - 358 с.

9. Савельева И.М. Теория исторического знания / И.М.Савельева, А.В.Полетаев. - СПб.: Алетейя; М., ГУ ВШЭ, 2008. - 523 с.

10. Смоляр А. Пам'ять і політика / Алєксандр Смоляр // Україна модерна. - 2009. - № 4 (15). Пам'ять як поле змагань. - С. 77 - 86.

11. Траба Р. «Другий бік пам'яті». Історичні досвіди та їхнє пам'ятання в Центрально-Східній Європі / Роберт Траба // Україна модерна. - 2009. - № 4 (15). Пам'ять як поле змагань. - С. 53 - 62.

12. Українсько-польські відносини сьогодні: потреба «перезавантаження» чи продовження?: Міжнародна науково-практична конференція (Яремча, 24 - 26 вересня 2010 року). - Івано-Франківськ - Яремче, 2010. - 16 с.

13. Olszaсski T.A. Polityka historyczna Juszczenki - prуba podsumowania / Tadeusz A. Olszaсski // Електронний ресурс [доступ 23.05.2010]: http://www.osw.waw.pl/pl/publikacje/tydzien-na-wschodzie/2010-01-27/polityka-historyczna-juszczenki-proba-podsumowania

14. Surmacz B. Wspуіczesne stosunki polsko-ukraiсskie. Politilogiczna analiza traktatu o dobrym s№siedztwie / Beata Surmacz. - Lublin: UMCS, 2002. - 267 s.

Размещено на Allbest.ru