Інституціоналізація стратегічного прогнозування в теоретичному дискурсі та в політичній традиції США

Размещено на http://www.allbest.ru

інституціоналізація стратегічного прогнозування в теоретичному дискурсі та в політичній традиції сша

Ніна Ржевська

Національний авіаційний університет,

Інститут міжнародних відносин,

кафедра міжнародної інформації

пр.Космонавта Комарова,1,03058,

Київ, Україна,

e-mail:rzhevska.ua.fm

На основі теоретико-методологічного підходу встановлено, що інституціоналізація стратегічного прогнозування приводить до утворення спеціальних організаційних форм, до їхньої диференціації та спеціалізації. Завдяки цьому вони виконують свої аналітико-прогнозні функції в зовнішній політиці держави, що на практиці найбільш повно втілено в політичній традиції США.

Ключові слова: інституціоналізація, стратегічне прогнозування, політична експертиза, «мозкові центри»

Кардинальні трансформаційні зміни у системі міжнародних відносин та поява численних соціально-політичних інновацій зумовили потребу їхньої адекватної наукової інтерпретації, яка би грунтувалася на якісному прикладному аналізі та ставила б собі за мету прогнозування основних тенденцій розвитку. Нині проблема цілеспрямованого використання стратегічного прогнозування, яке представляє сукупність різних наукових методик, що дають можливість досліджувати конкретні політичні події та політичні ситуації, створювати науково-обґрунтовані прогностичні припущення щодо їх можливого розвитку й ухвалювати вагомі зовнішньополітичні рішення, є вкрай актуальною.

Багатогранність стратегічного прогнозування обґрунтована значущістю інституційного підходу у його здійсненні. Підтвердженням цієї позиції є філософські, соціологічні й політологічні джерела, серед яких праці західних дослідників: М. Вебера, Є. Вятра, Г. Гадамера, Е. Гіденса, Е. Дюркгейма, Д. Істона, Н. Лумана, Т. Парсонса, Дж. Рітцера, В. Скота, К. Ясперса, російських - О. Богданова, В. Вacилькoвої, Д. Гаври, Є. Сініцина, М. Сєрнова та українських учених В. Головченка, В. Горбатенка, В. Городяненка, О. Дзьобаня, О. Дем'янчука, С. Макеєва, В. Рубанова, Ю. Чернецького та інших.

Мета статті - з'ясувати теоретичні й прикладні аспекти стратегічного прогнозування політичні традиції США.

Інституційна теорія, згідно якої інституціоналізм здійснює аналіз соціальної структури і процесів, які її регулюють, широкого розвинулася і поширилися протягом ХХ століття. У минулому столітті інституційний підхід однаково став популярним як у економіці, соціології, так і в політичній науці.

Особливу увагу прихильники цієї парадигми приділяють правилам та нормам, існуючим у самій соціальній структурі. Інстититуційна парадигма здебільшого асоціюється із найбільш загальним теоретичним осмисленням тих чи інших явищ. Останнім часом вона все частіше набуває практичного значення - не лише як принцип вивчення соціальних інститутів, а й як інструмент аналізу діяльності окремих організацій та проектів. Щодо цього важливим є дослідження цих двох рівнів інституційного бачення і спроба їх об'єднати.

Це дало б можливість, з одного боку, побачити інституційне мислення як практичний та актуальний інструмент отримання знань про соціальне, а в нашому випадку - про експертне середовище. З іншого боку, важливо звернути увагу на універсальний характер тих знань, які окремі дослідники отримують у процесі застосування інституційного аналізу до конкретних явищ.

Сучасні вчені продовжують розвивати та переосмислювати ідеї своїх численних та різноманітних попередників. Деякі з них продовжують вивчати різні інституційні сфери, що утворюють суспільство. Інші досліджують способи, при допомозі яких індивіди наділяються владою та обмежуються спільними нормативними системами. Дехто вивчає шляхи, якими символічні системи (культурні ролі та схеми) формують і підтримують соціальне життя. І, хоча існує продовження традицій, присутні також і зміни, і розвиток.

Протягом останньої половини минулого та початку нинішнього століття інституційний підхід став відслідковуватись при аналізі роботи інформаційно-аналітичних структур («мозкових центрів», «фабрик думок» та ін.), які займаються теоретичними та прикладними дослідженнями у сфері політичного аналізу і прогнозування.

Авторська точка зору ґрунтується на позиції, що «інституціоналізація стратегічного прогнозування передбачає вивчення цієї проблеми з трьох боків: соціальний інституціоналізація стратегічний політичний сша

· утворення спеціальних організаційних форм, їхня диференціація та спеціалізація, завдяки чому вони можуть виконувати свої аналітико-прогнозні функції в політиці;

· формування системи цінностей і норм, що регулюють діяльність вчених, які забезпечують їхню інтеграцію і кооперацію;

· інтеграція політичного і стратегічного прогнозування в політичну систему та в систему міжнародних відносин, яка поряд із цим залишає і можливість її відносної автономізації по відношенню до суспільства і держави» [7, с.31].

Інституційний підхід у прогнозних дослідженнях має досить тривалу історію і низку здобутків як у поясненні соціальних феноменів на загальнотеоретичному рівні, так і - розробці спеціальних методів та стратегій дослідження. Інституційний напрям наукового мислення наразі є актуальним та перспективним, оскільки знаходиться на стику різних галузей знань і дає можливість побачити соціальні явища в динаміці та взаємодії. У нашому конкретному випадку використання інституційного підходу для вивчення аналітичних досліджень у міжнародних відносинах дає низку можливостей для оцінки поточного стану цієї сфери та прийняття рішень щодо вдосконалення її роботи та функціонування окремих ланок. Подальше дослідження практики застосування інституційного мислення може дати новий поштовх для розвитку аналізу та прогнозування в політиці.

Вирішення цього передбачає реалізацію двох основних завдань. З одного боку, необхідно остаточно затвердити в правах, або, інакше кажучи, інституціалізувати стратегічне прогнозування як однин із актуальних напрямів розвитку політичної науки в сучасному суспільстві. З іншого - чітко визначити їхню методологію, можливості застосування, предметне й проблемне поле, розробити, з урахуванням зарубіжного досвіду, власні методики дослідження, прийнятні для застосування в наших умовах [8; 10].

З огляду на потреби політиків та міжнародного експертного середовища у виробленні механізмів та засобів, що дали б змогу прогнозувати кризові ситуації та потенційні конфлікти, життєво важливо закріпити певні типи соціальних взаємодій, зробити їх узгодженими, доцільними, такими, що відбувалися б за певними правилами, і були б обов'язковими для соціальних спільнот, організацій та груп.

Цій меті слугують такі елементи суспільства, як соціальні інститути, що мають змогу створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, формувати соціальний порядок, необхідний для задоволення об'єктивних потреб щодо безпеки, збереження умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо. У широкому розумінні, соціальні інститути є відносно стійкими моделями поведінки людей і організацій, історично сформовані у певній сфері життєдіяльності суспільства.

Поняття соціального інституту, яке широко вживається у вітчизняній і зарубіжній науці, і розкриває свої наступні суттєві риси:

· соціальні інститути є комплексом формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культурних норм, що регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, освіти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспільних інтересів;

· соціальні інститути охоплюють певну сукупність людей та установ, покликаних вирішувати важливі для розвитку суспільства завдання. Наприклад, інститут освіти реалізує свою діяльність щодо навчання, виховання, професійної підготовки через школи, університети і т.ін.

Отже, з огляду на традиційне визначення політичного (соціального) інституту, досліджувані нами інститути аналітико-прогностичного характеру є подвійним соціальним утворенням: за формою - це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом - це функціональний механізм (сукупність соціальних норм у сфері аналізу та прогнозування внутрішньо та зовнішньополітичних відносин).

Інституціоналізація (institutionalization) - це процес формування різних типів соціальної діяльності в якості соціальних інститутів [10, с.373], а також результат процесу, коли соціальні дії упорядковуються в сталі соціально-структурні особливості [1, с. 248].

Найважливішими передумовами цього процесу є:

· поява у певних суспільств потреб у нових типах соціальної діяльності й відповідних їм соціально-економічних і політичних умов;

· розвиток необхідних організаційних структур і пов'язаних з ними соціальних норм і результатів поведінки;

· інтернаціоналізація індивідами нових соціальних норм і цінностей, формування на цій основі системи потреб особистості, ціннісних орієнтацій та очікувань.

«Інституціалізація стратегічного прогнозування - це тривалий і поступовий процес. Для його здійснення необхідною є наявність об'єктивної потреби прогнозування, усвідомлюваної в суспільстві як загальнозначущої, загальносоціальної. Якщо така потреба є незначною або зникає зовсім, тоді існування інституту прогнозування стає неактуальним, навіть гальмівним» [6, c.737-738].

Відомий американський соціолог Г.Ленскі визначив ключові соціальні потреби, що можуть породжувати процеси інституціалізації:

· потреба комунікації (мова, освіта, зв'язок, транспорт);

· потреба у виробництві продуктів і послуг;

· потреба у розподілі благ і привілеїв;

· потреба безпеки громадян, захисту їхнього життя і благополуччя;

· потреба у підтримці системи нерівності (розміщення соціальних груп за позиціями, статусами тощо);

· потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право).

Саме тому, що сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів, ми можемо означені соціальні потреби представити як такі, що визначають необхідність інституціалізації стратегічного прогнозування. Адже, з одного боку, одна і та сама потреба може породжувати існування численних інститутів, з іншого - кожен інститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалізації індивідів, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.

«Умовою інституціалізації прогнозування, як і будь-якого іншого типу соціальної взаємодії, є наявність певного типу культурного середовища (субкультури) - системи цінностей, соціальних норм і правил.

Інститути прогнозування, як будь-який соціальний інститут, мають свою систему цінностей та правил (нормативних очікувань), що визначають мету його діяльності. Діючи в межах інститутів, а також всередині різних соціальних ролей, пов'язаних із специфічними соціальними позиціями (статусами), ці норми дають змогу, пропонують або забороняють певні види поведінки, що робить дії аналітиків доцільними, корисними та односпрямованими. Наприклад, у межах інституту стратегічного прогнозування ігнорування експертних оцінок, використання неперевіреної інформації, невміле використання методів є порушенням інституціальних (нормативно встановлених) вимог. З цієї точки зору інституціалізація стратегічного прогнозування - це створення індивідом чи групою прогнозних норм, цінностей, еталонів, які регулюють різні аспекти діяльності у сфері прогнозування, сприяють задоволенню потреб та прийнятній поведінці» [6, с.738].

На нашу думку, інституціалізація як у сфері політичного, так і стратегічного прогнозування передбачає наявність необхідних ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, організаційних), які суспільство, з огляду на потреби результатів прогнозування, повинно стабільно поповнювати шляхом капіталовкладень у них та підготовкою кадрів. Це той процес, який передбачає усвідомлення потреби суспільства в прогнозах у загальносоціальному, а не одиничному масштабі. Для її реалізації у суспільстві встановлюються особливі норми поведінки, формуються відповідні ролі, готуються кадри та виділяються ресурси. Зміни як внутрішньополітичної, так і зовнішньополітичної взаємодії можуть призвести як до модифікації існуючих інститутів прогнозування, так і до появи їх нових інституційних форм. У процесі інституціалізації складаються основні структурні ознаки, що характеризують інститути стратегічного прогнозування в сучасному суспільстві. Вони охоплюють:

· сферу зовнішньополітичної діяльності та зовнішньополітичних політичних відносин;

· органи прийняття і впровадження зовнішньополітичних рішень;

· норми і правила відносин між суб'єктами прийняття зовнішньополітичних рішень;

· систему санкцій за невиконання ролей, норм і стандартів поведінки;

· матеріальні ресурси (споруди, обладнання, фінанси тощо).

Завершенням процесу інституціоналізації стратегічного прогнозування є інтеграція даного виду діяльності в існуючу структуру зовнішньополітичних відносин. Завдяки цьому формується певний набір формальних і неформальних санкцій, за допомогою яких здійснюється соціальний контроль за відповідними типами поведінки.

На думку багатьох вчених, серйозною перешкодою процесу інституціоналізації прикладного політичного прогнозування завжди стає ситуація автономного існування представників теоретичної фундаментальної науки та співтовариства «політологів-прикладників» [1, с.183].

У конкретному випадку ми говоримо про різну інтерпретацію ключових понять прогнозування, і навіть самої категорії «стратегічне прогнозування». У науковій сфері, окрім практично-прикладної діяльності оцінки та вирішення певної суспільної проблеми для конкретного замовника, під стратегічним прогнозим розуміють усі фундаментальні знання, тобто практично всю політологію, а також збір, систематизацію і обробку первинних даних та методи. У практичній політиці його розуміють як інформаційне забезпечення внутрішньої і зовнішньої політики, експертний супровід державних рішень, а також, як міжнародну журналістику і навіть, як різновид піару чи шоу-бізнесу.

Нині у роботі аналітичних центрів існує тенденція до поширення технократизму, коли у стратегічне прогнозування включені не лише методи і техніка суворого формалізованого дослідження (математичні методи, наприклад), а й характерний для цих сфер наукового знання стиль мислення. Поняття «прогноз» тлумачиться у буквальному сенсі, як декомпозиція, або розчленування цілісного політичного об'єкту на окремі компоненти, що вивчаються окремо від цілісного конструкту. Це означає практично повну відмову від використання в аналітичній роботі ціннісних і моральних критеріїв, а також ігнорування соціально-політичного середовища управлінської діяльності, загальних закономірностей розвитку політичного та зовнішньополітичного процесу. Саме таким підходом можна пояснити невдачі політико-економічних реформ у трансформаційних суспільствах, коли механічно імпортувалися західні інститути та цінності без урахування загального культурного і політичного контексту.

Багатогранності, складності самої природи стратегічного прогнозування відповідає цілий спектр підходів до його вивчення, а не навпаки. На нашу думку, саме тут і виникають значні труднощі у процесі пізнання сутнісної визначеності досліджуваного явища, оскільки різнорідність сприйняття стратегічного прогнозування й формування відповідних підходів обумовлюються не тільки проявом його багатофункціональності, але й індивідуальною творчою розмаїтістю дослідників. Відтак логіка дослідження методологічної сутності політичної аналітики в цілому полягає в тому, що принципово важливим є, по-перше, спробувати розкрити основні сутнісні характеристики самого стратегічного прогнозу, а отже докладніше зупинитися на критичному переосмисленні підходів до вивчення його специфічних характеристик; по-друге, з огляду на сформований системний характер політологічного знання та відповідні рівні прогнозування сучасного політичного процесу, зосередити увагу на характеристиці стратегічного прогнозування як багаторівневої наукової дисципліни; по-третє, на основі отриманих у такий спосіб знань спробувати розкрити специфіку взаємин між цими рівнями й у підсумку визначити їх методологічний статус і показати інтегративну функцію прогнозу як системотворчого елемента методології політичної аналітики в цілому [9].

Це й було однією з причин появи аналітичних центрів, ініційованих громадянським суспільством, а також центрів державного масштабу, у тому числі й тих, що поєднували б як практикуючих аналітиків, так і університетських учених. Поряд з існуючими традиційними академічними та державними структурами, що несуть відповідальність за забезпечення аналітикою національного політикуму, виникло багато аналітичних, експертних та консалтингових центрів, що займаються різними видами робіт - від аналізу передвиборчої ситуації та планування виборчих кампаній до розробки стратегій розвитку країни на довгострокову та середньострокову перспективу.

Аналітика та стратегічні прогнози постійно повинні реагувати на наявні суперечності, що виникають як результат реакції суспільства на них. По-перше, багато заявлених прогнозів не знаходять свого підтвердження у політичній практиці. На цій основі закономірно виникає питання про довіру до різного роду аналітичних структур, про якість використаних методів і технік досліджень та їх відповідності світовим стандартам. По-друге, до числа аналітиків часто себе відносять виборчі технологи, журналісти, іміджмейкери та інші суб'єкти, які своєю не дуже компетентною працею дискредитують саме науковий політичний аналіз та експертизу. По-третє, варто зазначити, що публічні політичні рішення приймаються у багатьох випадках абсолютно інтуїтивно, без урахування довгострокових наслідків. Саме тому, особливого значення набуває проблема стандартів якісного політичного та стратегічного прогнозування для надійної фіксації змін, вияву механізмів політичної динаміки, для реалізації адекватної стратегії прийняття політичних рішень.

Стратегічне прогнозування відбувається на трьох рівнях: теоретико-фундаментальному, емпіричному та практично-прикладному. Останній, інститутційний, вирішуючи завдання оцінки та прийняття рішення щодо існуючої зовнішньополітичної проблеми для конкретного замовника, повинен будувати модель унікальної у своєму роді ситуації, синтезуючи при цьому концептуальні знання, що виробляються на першому рівні, та фактичну інформацію, що надає матеріал для прогнозу на другому рівні. З методологічної точки зору, таке дослідження може дійсно претендувати на науковість та об'єктивність.

Найбільш інтенсивний період інституціоналізації політичного та стратегічного прогнозування як наукової дисципліни в США та Західній Європі припадає на кінець 1960-х - початок 1970-х років, саме у цей період з'являються різноманітні навчальні посібники, присвячені проблемам політичного прогнозування та методиці політичного аналізу. Зацікавленість політичним прогнозуванням як академічною дисципліною був викликаний масовим втіленням державних соціально-економічних програм ще в 50-ті роки, що дало досить продуктивні результати. За останні десятиліття ХХ ст. та протягом останнього десятиліття були видані посібники В. Данна (1994, 2004 - укр.видання), Д. Веймера і А. Вайнінга (1992), Е. Квейда (1989), Д. Мангейма і Р. Річа (рос. видання 1997), В. Парсонса (1995), Б. Гогвуда і Л. Ганна (1982) та інші, що є продуктами різних шкіл і де ставляться наголоси на різних елементах і завданнях політичного та стратегічного прогнозування, підкреслюються різні аспекти діяльності аналітиків. Вищеперераховані праці є не тільки яскравими зразками західного наукового та викладацького досвіду розвитку дисципліни, вони також значно вплинули на створення навчальних дисциплін з цього напряму в країнах Східної Європи.

Соціально-економічні й політичні умови, сформовані після Другої світової війни, створили безумовне підґрунтя для початку процесу інституціоналізації нових типів соціально-професійної діяльності в особі політичних аналітиків. Відправною точкою офіційного відліку початку процесу інституціоналізації політичного та стратегічного прогнозування як соціально-професійної діяльності, наукової й навчальної дисципліни стала середина ХХ століття, коли в 1951 році Г. Ласвел і Д. Лернер опублікували монографію з політико-управлінських проблем, а А. Вілдавскі у 1969 році прочитав у Каліфорнійському університеті свій перший повноцінний навчальний курс політичного прогнозування. Саме відтоді й розпочалася його інституціоналізація як університетської дисципліни. Наприкінці 1960-х - на початку 1970-х років, у Каліфорнійському, а пізніше й в інших американських і європейських (1980-і роки) університетах створюються й викладаються спеціалізовані курси з політичного прогнозування для студентів, розпочинається підготовка магістрів і докторів за цією спеціальністю.

Водночас, як нам вдалося встановити, основними проблемами, що блокують цей процес у пострадянському суспільстві є, передусім, низький рівень розробленості методологічних засад політичного прогнозування, що не тільки негативно впливає на природний процес диференціації й спеціалізації політичної науки й існуючих видів науково-прикладної діяльності, але й не сприяє формуванню необхідних стандартів якості, консолідації професійної спільноти, організаційному оформленню політичної аналітики.

Розвиток академічних і прикладних суспільних наук після Другої світової війни став однією із передумов інституціоналізації зв'язків між організованим знанням та політичними, соціальними, економічними й іншими проблемами. Створення знання для публічної політики не обмежилось університетами й іншими академічними інституціями. Потреба в соціальних науках стала «настільки сильною, що до 1970-х років різко зросла кількість організацій, що проводили суспільствознавчі дослідження в усіх індустріалізованих країнах» [12, с.3]. Саме в умовах клімату позбавлення ілюзій завдяки реформуванню досліджень публічної політики протягом 1970-1980-х років, - на думку В. Парсонса, - значно зросла кількість аналітичних структур, розширилась їхня типологія і урізноманітнилась спрямованість «мозкових центрів [5, с. 152].

Найважливішим досягненням досліджень у сфері публічної політики у цей період стало виникнення аналітичних центрів, що ставили за мету впливати на її зміст через публікації своїх розвідок і пропаганду власних ідей. Так, 1970-1980-і рр. були особливо плідним періодом у створенні «мозкових центрів». Не в останню чергу, причиною цьому була потреба «виробників» політики у напрацюванні нових ідей та стратегій. Неурядові «мозкові центри вбачають свою роль у формуванні контексту, де відбуваються дебати стосовно питань порядку денного, і ставлять за мету впливати на процес, де питання перетворюються на проблеми» [5, с. 152-153].

Невід'ємним аспектом дослідження публічної політики є аналіз впливу знання, визначення ролі експертів і професіоналів. Зростання влади на основі експертного знання стало ключовою особливістю вироблення політичного прогнозу в повоєнну добу. Сучасне дослідження ролі знання в такому аспекті у західній науці позначилося працями таких вчених, як Д. Белл, П. Дракер, Дж. Еллюль і Дж. К. Гелбрайт , а також М. Фуко, Ю. Ґабермас та ін.

У радянському науковому дискурсі вперше проблематика аналітичних центрів була актуалізована монографією І.Л. Шейдіної «США: «Фабрика думки» на службі стратегії», де розкривалася роль аналітичних центрів (і, в першу чергу, корпорації «РЕНД») у формуванні імперіалістичної політики США. Незважаючи на певну ідеологічну зашореність, автор намагалася розкрити важливі напрями та охарактеризувати інструменти впливу аналітичних центрів на зовнішню та внутрішню політику американської держави.

Американські аналітичні центри стимулювали процеси інституціоналізації політичного і стратегічного прогнозування як галузі досліджень і діяльності, сфери публічного обговорення і вирішення політично релевантних проблем. Створення недержавних аналітичних центрів - «мозкових трестів» (brain trusts) і «фабрик думки» (think tanks), розвиток сфери політичного консалтингу, спрямованого на обслуговування виборчих кампаній, є найважливішими показниками формування співтовариства політичних аналітиків.

Білоруська дослідниця Н. Антанович вважає - обслуговування потреб державного управління, викликане розширенням сфери втручання в соціально-економічні відносини є однією з найвагоміших причин цього процесу. З'явилася потреба оцінки ефективності прийнятих рішень та вивчення публічної політики і державного управління .

Серед основних чинників, які зумовили розвиток організацій (інституцій) з аналізу публічної політики в США найчастіше називають такі:

· посилення політичної фрагментації;

· виділення суспільних проблем у самостійну сферу порядку денного публічної політики;

· значне ускладнення суспільних проблем;

· зниження впливу ролі державної служби [14, с. 254].

У 1950-х рр. починається «політико-управлінський рух» (policy movement), основне завдання якого полягало у сприянні підвищенню ефективності публічних рішень та розвитку і впровадженні в практику демократичних принципів і гуманістичних цінностей [13, с.10-15]. Ще в 1937 р. при Гарвардському університеті була відкрита Школа державного управління, яка впроваджувала програми з політичного прогнозування. Наприкінці 1960-х рр. при Каліфорнійському університеті та інших провідних американських навчальних закладах стали працювати спеціалізовані курси та програми з прикладного політичного прогнозування, розпочинається підготовка магістрів і докторів за даною спеціальністю. Паралельно відбувався процес перетворення політичного аналізу на особливу професійну сферу. У державних органах федерального, регіонального та муніципального рівнів формуються (або розширюються) аналітичні підрозділи, в їх штатних розкладах з'являється стандартна одиниця «аналітик» (analyst).

Варто відзначити, що бюрократія як захисник політичного досвіду, яка звикла функціонувати в чітко лімітованому інструкціями й розпорядженнями адміністративному просторі, здебільшого не відчувала необхідності в наукових методах аналізу як інструментах, що активізують творче начало у вирішенні політичних проблем. А. Вілдавські справедливо наголошує, що основним супротивником використання політичного прогнозування у прийнятті рішень є бюрократія. Використовуючи термін «контрабандне проникнення політичного аналізу у владні структури» [14, с.30], він мав на увазі ту обставину, що технологія політичного аналізу може поширюватися в інститутах влади, тільки долаючи міцний опір бюрократичного апарату. Зіштовхуючись із подібною протидією, експерти опиняються перед вибором: або продовжувати спроби впровадження наукових методик у процедуру прийняття рішень в органах влади, або самим стати частиною бюрократичної системи, формалізувавши свої функції та способи їх виконання погодитись із рутинністю своїх обов'язків.

Стосовно цього питання доречно висловився Р.Т. Харіманга. На його думку, «дослідження «фабрик думки» насправді потрібні не стільки практикуючим політикам, скільки громадянському суспільству для контролю та поліпшення діяльності політиків через публічну політику» [11, с.57]. Саме в цьому проявляється їх слабкість, яка полягає в наступному: 1) аналітичні центри багато в чому розраховані на активізацію громадської думки; 2) непрактичність їхніх праць, що випливає з обмеженості ресурсів і великої кількості конкурентів у цьому секторі; 3) дослідники в аналітичних центрах вимушені витрачати велику частину свого часу на написання пропозицій, тобто часто переключатися на інші види роботи, небагато аналітичних центрів є насправді міждисциплінарними «мозковими центрами»; 5) більшість аналітичних центрів не приділяють належної уваги питанню впровадження своїх напрацювань, не розвивають нові політичні методики.

Загалом за таких умов аналітичні центри складають слабку конкуренцію державній бюрократії. Ідеологічний виклик, що вони приймають, ще не робить їх джерелом знання та інновацій у практичній політиці. Основна творча робота, повноцінне використання професійних міждисциплінарних підходів і найвпливовіші праці виходять не тільки від аналітичних центрів, але і від державного бюрократичного апарату, університетів та організацій приватного сектору.

На думку С. Дацюка, формування і розвиток аналітичних центрів у США, а потім і в інших західних країнах, наприкінці 1940-х рр. зі структур військово-промислового комплексу (ВПК) не є закономірністю. Такому розвитку подій сприяла друга світова війна, що зумовила перетікання державного бюджетного фінансування у ВПК. Проте, незалежно від цього публічна політика в західних країнах розвивалася швидкими темпами не в останню чергу завдяки впливу соціалістичної системи, що в умовах слабкої демократичної ініціативи громадян породжувала такі явища, як маккартизм у США. «Саме наявність правової держави та первинного досвіду з подолання «полювання на відьом» породили публічну політику» [2, с.63].

Створення аналітичних центрів у США зумовлене не тільки потребою мобілізації інтелектуальних зусиль на конкуренцією із соціалістичним табором, а й тим, що академічна наука виявилася недостатньо ефективною в питаннях прикладних досліджень, тому приватним корпораціям і великим державним структурам знадобилися мобільні незалежні «мозкові центри», здатні динамічно перебудовувати свою структуру й оперативно налагоджувати те чи інше прикладне дослідження, що має замовлення на ринку. Аналітичні центри не витискають академічну науку, але складають їй серйозну конкуренцію стосовно прикладних досліджень і досліджень на корпоративне замовлення.

Американські «мозкові центри» - унікальний прояв американської політичної культури. На цьому факті наголошує Н. Нарочницька («американські «Think Tanks» залишаються особливим явищем») [3]. В інших соціокультурних умовах цей модельний прототип відтворити неможливо. Жодна країна світу не змогла відтворити американську модель аналітичних центрів, які за рахунок прогнозних рішень впливають на ухвалу політичних рішень. Саме в США склалося чітке уявлення про те, яким вимогам повинні відповідати ці організації: їм належить бути незалежними, некомерційними та недержавними структурами. Передбачається, що «фабрики думки» повинні бути вільними від втручання уряду, політичних партій і корпорацій (чи приватних осіб, що представляють їх інтереси). Некомерційний характер діяльності «фабрик думки» свідчить про те, що вони працюють на благо всього суспільства, виконують особливу місію, наприклад, піднімають ефективність публічної політики, полегшують процес ухвалення урядом рішень із ключових проблем розвитку суспільства, роблячи його прозорим для громадськості [4].

Розвиток та інституціоналізація стратегічного прогнозування залежить від наступних факторів: 1) необхідності подолання розриву, що існує, між академічною наукою та практичною політикою і створення співтовариства професіоналів з прикладного політичного аналізу; 2) росту рівня «запиту» урядів та інших політичних суб'єктів на аналітичну продукцію; 3) вироблення культури стратегічного мислення політичної еліти; 4) налагодження системи підготовки професійних кадрів з політичного та стратегічного прогнозування з метою підвищення рівня аналітичної роботи.

Отже, інституціалізація стратегічного прогнозування - це тривалий і поступовий процес. Для його здійснення потрібна об'єктивна потреба прогнозування, усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща і загальносоціальна. Якщо така потреба незначна або зникає зовсім, тоді існування інституту прогнозування стає неактуальним, навіть гальмівним. Завершенням цього процесу є інтеграція цього виду діяльності в чинну структуру зовнішньополітичних відносин, як це сталося в США. Завдяки цьому, де формується певний набір формальних і неформальних санкцій, за допомогою яких здійснюється соціальний контроль за відповідними типами поведінки.

Список використаної літератури

1. Большой социологический словарь (Collins). Том 1 (А - О): перевод с англ. - М.: Вече, АСТ, 1999. - 544 с.

2. Дацюк С. Инструменты и технологии фабрик мысли: магистральный путь консультирования во второй половине ХХ века /С. Дацюк // Современные фабрики мысли (мозговые центры, think tanks): Аналитический доклад / В.Грановский, С.Дацюк, Р.Т.Хариманга. - К.: Агентство гуманитарных технологий, 1999. - С. 61-72.

3. Нарочницкая Н. А. «Аналитические институты» - глаза, уши и мозг Америки/ Н. А. Нарочницкая // Наш современник. - 2004. - № 3. - С. 185.

4 .Наумова Ю. Трудная судьба российских think tanks [Электронный ресурс] / Ю. Наумова // Со-Общение. Ї 2002. Ї № 9. Ї Режим доступу: http://www.soob.ru/n/2002/9/practice/23.

5.Пapcoнc В. Публічнa пoлітикa: вcтуп дo тeopії і пpaктики aнaлізу пoлітики / В. Пapcoнc.- К.: Видaвничий дім «Києвo-Мoгилянcькa aкaдeмія», 2006. - 549 c.

6. Ржевська Н. Ф. Інституційний вимір політичного аналізу і прогнозування в США / Н.Ф. Ржевська // Гілея: науковий вісник. - 2012. - Вип. 60 (№5). - С. 737-741.

7. Ржевська Н. Ф. Метод інституціоналізації в політичному аналізі та прогнозуванні / Н.Ф. Ржевська // Сучасна українська політика. - 2012. - Вип. 27. - С. 23-31.

8. Рубанов В.В. Методологічна сутність політичної аналітики / В. В. Рубанов // Політичний менеджмент. - 2008. - № 3. - С. 29-42.

9. Cepнoвa Н. В. O нeкoтopых мeтoдoлoгичecких пpиeмaх aнaлизa opгaнизaциoнных cиcтeм / Н.В.Cepнoвa // Cиcтeмный пoдхoд: aнaлиз и пpoгнoзиpoвaниe мeждунapoдных oтнoшeний (oпыт пpиклaдных иccлeдoвaний): cб. нaуч. тpудoв / [пoд peд. И.Г.Тюлинa]. - М.: МГИМO, 1991. - 165 c.

10. Социологическая энциклопедия: В 2-х т. - Т.1 / Национальный общественно-научный фонд / Рук. науч. проекта Г.Ю. Семигин; гл.ред. В.Н. Иванов. - М.: Мысль, 2003. - 694 с.

11. Хариманга Р.Т. Современные фабрики мысли / Р.Т. Хариманга // Современные фабрики мысли (мозговые центры, think tanks): Аналитический доклад / В.Грановский, С.Дацюк, Р.Т. Хариманга. - К.: Агентство гуманитарных технологий, 1999. - Ч. III. - С. 45-60.

12. Donald E. Abelson A. Capitol Idea. Think Tanks & US Foreign Policy/ E. D. Abelson //McGill-Queen's University Press, 2006. - 180 p.

13. Lasswell H. The Policy Sciences: Recent Developments in Scope and Method / H. Lasswell, D. Lerner. - Stanford: Stanford Univ. Press, 1951. - 172 p.

14. Powell W.W. The New Institutionalism in Organisational Analysis / W.W. Powell, P.J. DiMaggio. - Chicago: University Press, 1991. - 478 p.

Размещено на Allbest.ru